НАРЕЧЕНА ДЛЯ БРАТА

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

(Продовження)

Марко дедалі частіше зупинявся біля хати Марії. Йому подобалось, що вона не розпитує, а просто приймає допомогу й усміхається коротко – так, що хочеться залишатися ще трохи.

Одного вечора вони сиділи біля криниці. Марія витягувала воду. Марко взяв відро з її рук і без зайвих слів поставив на цямрину. Обоє замовкли, між ними зависла тиша.

– Чого ти до мене ходиш? – спитала вона прямо, витираючи мокрі руки об фартух. – У селі вже балачок повно, а ти все ходиш.

– Хай балакають, – буркнув чоловік, не дивлячись на Марію. – Я до тебе ходжу, бо… мене тягне.

Вона подивилася на нього уважно, злегка насупившись.

– А що ти думаєш далі? Так і ходитимеш, поки людям не набридне язиками молоти? Тітка моя теж не в захваті від наших зустрічей…

Марко зам’явся, провів долонею по потилиці:

– Думав… може, якось інакше вже жити треба. Маріє, – нареш­ті підвів на неї очі, – я хочу, щоб ти була мені за дружину.

Вона здригнулася, ніби не чекала цього. Хоча на душі стало тепло. Помовчала трохи, потім тільки й сказала:

– Ти впевнений? Бо я не з тих, які жартують у таких справах.

– Впевнений, – відповів Марко коротко.

Марія зітхнула й сіла на лаву. Марко сів поруч, простягнув руку й обережно торкнувся її пальців:

– То що, підеш за мене?

Марія не відразу відповіла. Усміхнулась крізь сльози і кивнула:

– Піду.

Коли навесні молодому подружжю виділили хату від колгоспу – білу, з низенькими віконцями та садком довкола, Марко з Марією переїхали туди, і всі ніби зітхнули з полегшенням. Домна перехрестилася і сказала, що нарешті все стало на свої місця. Григорій відчував, як тягар спадає з його плечей: відтепер кожен матиме своє.

Марко вперше за довгі роки дозволив собі відчути спокій. Ця хата стала для нього наче символом нового життя, у якому немає забороненого болю, віч­ного очікування і спогадів, що роз’їдали серце. Марко дивився на Марію – і йому здавалося, що тепер він справді може розпочати все з чистого аркуша. Вечорами вони сиділи під яблунею, будували плани на майбутнє, і в їхніх голосах бриніло те тихе щастя, яке настає після сильної бурі.

Домна в глибині душі дякувала Богові, що двоє синів, хай і важкою ціною, мають своє щастя.

Та тільки одна душа не знаходила миру. Оксанина. Удень жінка ще трималася, усміхалася до дітей, прибирала в хаті, допомагала Домні, але вночі блукала, мов неприкаяна. Їй здавалося, що Марія забрала в неї те життя, яке мало було бути її. Оксана шепотіла сама до себе, що кохає Григорія, що він – її чоловік і батько дітей, та серце рвалося туди, де горіло вікно в новій хаті. І що більше Марко віддалявся, то сильніше боліла їй його втрата.

Жінці здавалося: він переступив межу і просто розлюбив її, так легко, наче й не було тих років очікування, не було ночей під зорями, коли вони належали одне одному. І від цього болю Оксана не могла ні заснути, ні вдихнути на повні груди.

Почала боятися ночей. Удень ще можна було відволіктися на роботу. Але коли наставала тиша й гасло світло в хаті, серце виривалося з грудей так сильно, що не могла заснути. Тоді вставала, накидала на плечі хустку й виходила надвір.

Село спало. Лише десь гавкали собаки та іноді шепотів щось вітер, гойдаючи садки. Оксана йшла дорогою до тієї нової хати, що світилася теплим жовтим вікном, де мерехтіла свічка, і спинялася за декілька кроків. Там, у хаті, Марко сидів із Марією, і, мабуть, вони говорили про своє, сміялися, планували майбутнє. Оксані груди стискало так, що при­кладала долоню до серця й ледве втримувалася, щоб не кинутися до дверей.

У ті хвилини жінка відчувала себе обманутою долею. Оксана вийшла за Григорія, бо вірила: Марка вже нема серед живих. Вона народила дітей, бо треба було жити. Але хіба припинила кохати Марка? Хіба можна було викреслити з душі стільки років чекання? Вона не могла пробачити Маркові, що той зумів покохати іншу.

«Я змушена була вийти заміж, а він просто забув мене, розлюбив…» – шепотіла Оксана сама до себе, і з її очей котилися гарячі сльози.

Сльози роз&rsqu...

Дякуємо за передплату на ексклюзивні історії