«НАМАЛЮЙТЕ МОГО ТАТКА!»

Аліна зіщулилась у кріслі біля вікна. Прагнула зігріти руки горням гарячого чаю. І тремтіла – чи то від холоду, бо ніколи не любила зиму, чи від важкої розмови з чоловіком.

Роман прийшов додому лихий, як триголовий дідько. Проігнорував її звичне «привіт» і посунув мити руки.

– Знову це кляте овочеве рагу? – чоловік невдоволено гримнув кришкою мультиварки.

– Не лише. Є ще запечені курячі стегенця із журавлинно-медовим соусом і булгур на гарнір, – Аліна незворушно діставала з поличок тарілки до вечері.

– Тільки не треба казати, що це все ти наготувала! – єхидно скривився Роман.

– Навіть не планую! Замовила в ресторані. Та я й не приховувала ніколи, що майже не готую…

– Звісно! Тобі завжди часу бракує на такі дрібниці. Зреш­тою, хіба творча еліта марнуватиме дорогоцінні години свого життя на якусь кухню? Раптом поріжеш або обпечеш пальчик, то не зможеш тримати пензель чи філіжанку з кавою на посиденьках зі своїми подружками.

– Що з тобою? – Аліна відсунула тарілки, сіла біля столу й пильно подивилася на чоловіка. Його обличчя взялося червоними плямами люті.

– І ти ще запитуєш?! – від гучного крику простір великої кухні раптом стиснувся на макову зернину.

Жінка різко встала, випросталась.

– Годі! – з розмаху опустила стиснутий кулак на стільницю. Натягнута струна її терпіння луснула. – Ця розмова давно мала відбутися. Досі не розумію, навіщо так довго було чекати вдалого моменту. Романе, я подаю на розлучення.

Він оторопіло витріщився. На його шиї нервово сіпнувся гострий борлак.

– Серйозно? – хрипко перепитав.

– А які можуть бути жарти? Останнім часом не до сміху. Ти так не вважаєш?

Роман мовчки розвернувся і вийшов із кухні.

– Речі заберу пізніше! – гаркнув із коридору та з усієї сили гримнув дверима. Квартира занурилась у тишу…

Аліна відчула, як із душі падає важкий камінь. Видихнула з полегкістю. І тепер ось збирає докупи зворохоблений рій думок та марно намагається зігрітися і вгамувати нервове дзижчання у вухах…

Та звідки ж цей звук? Ні, точно не слухові галюцинації… Куди вона поклала свій телефон? Мабуть, залишила в кухні…

Аліна випірнула з обіймів крісла і вовняного пледа.

– Привіт! – за хвилинку радісно відповіла на дзвінок.

– І тобі – щастя-здоровля! – бадьорий голос Ніки змусив заусміхатися. – Подружко, чого не відповідаєш? Я вже тричі набирала…

– Телефон був у кухні, я – у вітальні. Вибач, не чула.

– Сьогодні ввечері справ ніяких не маєш? Бо нам тут бракує рук.

– На складі?

– Так. Пакуємо коробки з харчами для наших котиків. А завтра зранку Бодька повезе.

– Зараз буду!

Аліна похапцем вдягнула теплий спортивний костюм, пуховик та свою улюблену шапку-вушанку і вибігла з помешкання. Добре, хоч волонтерський склад подружки недалеко: хвилин п’ять-шість швидкого темпу – і вона буде на місці…

***

Тепле, просякнуте цитрусовим ароматом приміщення було вщерть наповнене коробками, ящиками, мішками і людьми, які невтомно метушились у вирі роботи. Аліна занурилась у ту круговерть і здивовано зауважила з десяток галасливих підлітків, які саме бурхливо щось обговорювали з Нікою.

– Добрий вечір! – гукнула жінка, привертаючи до себе увагу.

Подруга радісно обійняла її, а тоді повернулася до своїх помічників:

– Отже, ми домовились: переносите коробки із солодощами і фруктами в бус і ріжемо тортик. Без чаювання з учителькою додому не підете! Я що, марно купувала й несла те величезне солодке щастя? Найбільше вибрала, щоб усім вистачило.

Аліна пробіглась очима по усміхнених обличчях хлопців і дівчат, доки не зупинилась на одному. Здивовано вигнула дужки брів:

– Тарасе! І ти тут?

Він кивнув, засміявся.

– Ви знайомі? – поцікавилась Ніка.

– Віднедавна.

Тарас першим схопив найбільшу коробку з випічкою і поніс у кінець великого ангару, звідки виїздили автівки. Решта рушила вслід за хлопцем.

– Твої? – провела їх поглядом Аліна.

– Мій восьмий, – відповіла та з гордістю. – Найкращі! Половина класу після уроків примчала допомагати, а інша половина – ввечері. Кажу, не ходіть, батьки сваритимуть! Махають на мене руками й регочуть, мовляв, вони тільки раді, що їхні чада не в парку тусуються, а долучаються до волонтерства. Ось Тарас, наприклад, приніс два ящики мандаринів і цілу коробку енергетичних батончиків. Вони з бабунею їх самі готують. Жартував, що дідусь теж якось хотів допомогти, але йому добре вдалося тільки наїстися сухофруктів і шоколаду. До речі, а звідки ти знаєш малого?

– Минулого тижня приходив у мою студію замовляти портрет батька. Хоче, щоб це був подарунок до його дня народження.

Подруга зітхнула.

– Що? – здивувалась Аліна.

– Малий росте без мами. Вона загинула, коли він був іще зовсім маленьким. Батько – то його міцна опора і велика любов. Ну, і ще бабуся з дідусем, із якими зараз живе Тарас, доки його татко воює.

Аліна аж подих затамувала від почутого. Нічого собі! Треба швидше закінчувати портрет і хоча б так потішити хлопчика.

– Складно навіть уявити, як Тарас почувається зараз, – жінка похитала головою.

– Зовні він тримається. Постійно прагне допомагати, активний, енергійний. Має багато друзів, комунікабельний і надзвичайно розумний. Мені взагалі пощастило з класом. Золоті дітки!

 – Уже коробки перенесли і сюди йдуть, – пошепотіла Аліна усміхаючись. – Кажи, що маю робити, бо дітиська подумають, ніби доросла тітка прийшла потеревенити і тебе відволікати. До речі, я там трохи на картку закинула.

І дай, нарешті, список медпрепаратів в аптечки! Учора просила, а ти й досі шифруєшся.

– Ой, голова – як сито! Забула. Але обіцяю виправитись, – Ніка підморгнула. А тоді тихо додала: – Дякую тобі, сонце, за підтримку!

***

Свіжий весняний вітер впурхнув крізь відчинене вікно разом із радісним пташиним щебетом. Тарас примружив очі від задоволення: нарешті весна! Сьогодні – перше березня. Хлопець прокинувся раніше, навіть бабуня ще спала, і гайнув у таткову кімнату.

– Вітаю з днем народження! – урочисто виголосив, щойно батько розплющив очі. Простягнув йому загорнутий у папір портрет.

– Дякую, синку! – тепло усміхнувся й заходився розгортати подарунок. – Що тут у нас? Ого!

Мужнє обличчя засяяло захопленням. Чоловік довго вдивлявся в зображення. Його очі спалахували іскрами непроханої вологи. Врешті глянув на сина.

– А ми з тобою – ще та команда! Скажи?

– Та звісно! – засміявся Тарас.

– Дуже гарно!

– Це подруга нашої класної малювала. Художниця. Бачив би ти її студію! Там усе заставлене шедеврами.

– Дивлячись на цю картину, навіть не сумніваюся. Може, замовимо портрет на річницю весілля наших стареньких? Хай зобразить їх – молодих та закоханих, зі старої світлини…

– Класна ідея! До того ж бабуся любить живопис і нещодавно водила мене на виставку.

– От і домовились! Найближчими днями завітаємо до твоєї художниці, – батько усміхнувся і міцно обійняв Тараса. – Ні в кого немає такого сина! Ти найкращий.

– Не перехвали! – аж примружив очі від утіхи.

А за хвилину з коридору долинув голос бабуні:

– Що тут наш іменинник? Уже прокинувся?

Тарас глипнув на годинник та прожогом кинувся одягатися, бо за двадцять хвилин мав розпочатися перший урок. Добре, хоча б школа – неподалік. Інакше б точно запізнився…

***

Аліна вийшла з кабінету адвоката зі стійким бажанням умитися холодною водою. Стільки бруду вилив на неї в телефонній розмові тепер уже колишній чоловік, що Аліна від голови до ніг вкрилася липкою кіркою.

– Але ж славно ви його нокаутували! – наздогнав жінку адвокат. – Пані Аліно, не варто так перейматися його жалюгідними спробами вас принизити.

Жінка кволо усміхнулася. Швидше б додому! Помитися, застрибнути в улюблену піжаму й добряче виспатись. Забути все, як страшний сон.

– Дякую вам! – Аліна потиснула йому руку.

– Та будь ласка! Це ж моя робота.

– І виконуєте ви її на відмінно.

Адвокат знизав плечима. Зазирнув жінці в очі:

– Дозволите запросити вас на каву? Тут зов­сім поряд є одна затишна місцинка…

– Іншим разом… Маю сьогодні ще багато справ.

Анатолій Євгенович кивнув, тамуючи в очах розчарування. Разом вийшли на вулицю, попрощались і пішли в різних напрямках. Аліна впевнено крокувала до залишеної на стоянці автівки й намагалася пригадати, коли востаннє вона була на справжньому побаченні. Можливо, варто було погодитись на запрошення? Адвокат давно розлучений і теж самотній. Вони часто зустрічаються на творчих вечорах та благодійних заходах, давно знайомі… Але ж якби її серце не залишалось холодним до всіх його усмішок і компліментів! На дружній симпатії жодні взаємини не триматимуться. Це як зводити будинок із піску.

Дорогою додому Аліна зупинилася біля своєї студії – хотіла забрати альбом для ескізів. Та щойно відімкнула двері, як її погукали. Повернулась на голос. Радісно усміхнений Тарас помахав їй рукою і пришвидшив крок. Поруч із ним ішов високий вродливий чоловік. Алінине серце раптом сполохано стрепенулось: таки дочекався малий батька!

– Вітаю! – привітно кивнула жінка.

– Знайомся: Аліна Богданівна, художниця, авторка тієї картини. Пані Аліно, а це – мій тато, Олександр.

– Дуже приємно! – промовили одночасно, переглянулись і вибухнули сміхом.

– Заходьте! – Аліна розчахнула перед ними двері арт-студії, показуючи очима на посіріле небо: – Зараз дощ розпочнеться, он як хмари насупились…

– Можу запропонувати щось краще – посиденьки в кав’ярні, смачнючі тістечка і зовсім трохи часу, змарнованого за розмовами ні про що, – Олександр змовницьки примружив очі. – А до вас ми завітаємо трохи згодом. Маю ще понад тиждень відпустки.

Аліна перевела погляд із батька на сина і навпаки, а тоді махнула рукою:

– Чому б і ні? Водночас розкажете, чи сподобався вам портрет.

Вони перейшли на протилежний бік вулиці. Тарасові зателефонували друзі, тож за хвилину він кудись чкурнув. Кав’ярня зустріла їх тихою музикою і велелюддям, але вільний столик усе ж знайшовся. І доки Олександр замовляв страви і напої, Аліна марно намагалася втихомирити розбурхане серце. Та як можна залишатися незворушно спокійною, коли цей чоловік у житті ще вродливіший, аніж на фото? А від його усмішки тіло обсипає млосними лоскітками. Може, вона просто легко вдягнулася і змерзла сьогодні, аж дрижаки пробирають. А може, й ні… Хто ж це відразу зрозуміє? На все час потрібен…