«НАМАЛЮЙТЕ МОГО ТАТКА!»

Скільки вже разів зупинявся біля цих величезних яскравих вітрин! І щоразу тут, мов за помахом чарівної палички (точніше – пензлика), з’являються нові картини. Тиждень тому, наприклад, за блискучим склом не було ні засніженого скверу, через який він щодня ходить до школи, ні троянд, загорнутих у мереживо паморозі, ні вродливої дівчини у військовому однострої, із сумним поглядом стомлених, почервонілих очей. Такі реалістичні, ніби їх зафіксував об’єктив фотоапарата, а не рука художниці.

Декілька разів йому пощастило побачити молоду майстриню – на благодійній виставці, куди ходили з бабусею, і зовсім випадково місяць тому, коли нес­ла тацю із солодощами та напоями з кав’ярні навпроти. Висока, струнка, з копицею волосся, що кумедно вихрилось русяво-мідними кучерями довкола веснянкуватого обличчя. Та найбільше вразили очі – великі, сіро-зелені, з тремтливими вогниками цікавості в чорних зіницях. Очі художниці, яка звикла помічати дрібниці, на які більшість людей просто не зважає.

Тарас пошарудів грішми в нагрудній кишені теплої куртки. Чи вистачить цього? Може, хоч на маленький портрет… Усю скарбничку вигріб, більше нічого не залишилось. Тепер найважливіше, щоб художниця погодилась і встигла написати картину до таткового дня народження. А чекати залишилося тільки півтора місяця.

Бабуся завжди каже з усмішкою, що перший день весни подарував їй найкращого у світі синьоокого проліска – синочка. Більше діток вони з дідусем не настарались (це теж її слова!), тому його татко був, є і буде для них цілим Всесвітом. Незважаючи на те, що давно дорослий, із сивими скронями і зморшками на суворому обличчі. Ті відмітки закарбувались на шкірі десять років тому, коли просто з місця масштабної автотрощі йому зателефонував знайомий правоохоронець і повідомив про загибель дружини. Тарасові було тоді трохи більше ніж три роки, тож свою маму він знає лише зі світлин. А згадати цілісний образ не може. Дитяча пам’ять – цікава річ: обирає картинки спогадів, наче в грі-відгадайці. Спробувати б іще розгадати їх!

Але хлопцеві зараз не до ребусів. Єдине бажання має – аби татко повернувся з війни живим-здоровим! Учора ввечері з ним кількома словами перекинулись, то сказав, що незабаром ротація і він зможе приїхати додому. Щоправда, лишень на два тижні. Та основне – приїде! А вже тут на нього чекатиме несподіванка. І цього разу не наївна підліткова мазанина фарбами, а шедевр від справжнього майстра…

Ну-от… Тарас знову розмріявся. Ще навіть не знає, чи погодиться мисткиня, а вже подумки вручив татові подарунок… Усміхнувся. Хитнув головою. А тоді рішуче стиснув дверну ручку холодними пальцями й увійшов у приміщення.

***

День розпочався ранковою сваркою. Останнім часом це відбувається надто часто. Ромко постійно нервується через неприємності на роботі, а після призначення новим заступником директора одного з колег узагалі стріху знесло в чоловіка:

– Я мав обійняти цю посаду! Розумієш? Я!.. Чотири роки піднімався кар’єрними сходинками – і на тобі…

Аліна хотіла його заспокоїти, лагідно торкнулась руки й зазирнула в темні від гніву очі.

– Іноді щаблі кар’єрної драбини ламаються, але це не має нас зупиняти. Правда ж? – промовила підбадьорливо.

Роман аж посірів на обличчі. Різко відсмикнув руку. Його вузькі губи перекосило від злісної посмішки:

– Легко тобі казати! Багатий татусь допоміг тобі з бізнесом, подарував тачку. Та навіть ця квартира його баблом досі тхне! Ніколи не думала, що поруч із тобою я почуваюся лузером? А коли гостюємо в палаці дорогоцінних тестя й тещі, то взагалі нікчемним нікчемою! Оці всі криві погляди акули бізнесу, його натяки, мовляв, мені варто долучатись до родинної справи й не намагатися скочити вище за власну голову… Чи глузливі посмішечки твоєї мамусі, коли ти розповідаєш про новий проєкт, над яким я працюю… Мені це все – ось де! – Роман різко підскочив і ребром долоні черкнув себе по шиї.

Аліна ошелешено кліпнула. У неї раптом зник дар мови. Тож не спромоглась витиснути у відповідь бодай слово. Ковтнула несказане разом із холодною кавою, вдягнулась і вийшла з помешкання. Дійняли до живих печінок його істерики! Замість намагатися змінити щось у своєму житті чи прагнути кращого, чоловік постійно шукає якийсь негатив. Позаду – лише три роки шлюбу, та Аліна вже втомилась і виснажилась. Їхні подружні стосунки дедалі більше стають токсичними. І хоч скільки б вона робила кроків назустріч, завжди буде мало. Бо хіба можна вічно наздоганяти людину, якщо та цього не хоче?

До знайомства з Романом Аліна почувалася вільною пташкою – натхненною і закоханою в життя, цілісною та самодостатньою. Тож хай він навіть не сподівається посадити її в клітку! Не вдасться… Звісно, батьки допомогли Аліні – спочатку здобути освіту, а згодом розпочати власну справу і придбати житло. Та впродовж останніх декількох років молода жінка працює без вихідних і навіть ночами, якщо потрібно закінчити картину до певного терміну. Заробленого цілком вистачає на комфортне життя і на благодійність. І Ромко не має жодного права дорікати Аліні успіхом, в основу якого покладено важку щоденну працю і біль у спині від багатогодинного простоювання за мольбертом.

З тими розмірковуваннями Аліна розкладала на столі ескізи майбутніх картин, запланованих на найближчі пів року.

– Вітаю! – бадьорий голос висмикнув її з драглів не надто приємних думок.

Високий худорлявий підліток стояв біля порога, знічено усміхаючись. Його довгі пальці нервово зминали шапку в руках. Кумедно настовбурчений русявий їжачок волосся, яскраве небо очей… Аліна привітно усміхнулася навзаєм.

– Вітаю! – підвелась і зробила декілька кроків назустріч відвіду­вачеві. – Чи можу я вам чимось допомогти, юначе?

Хлопець коротко кивнув. Його щоки зажевріли ледь помітним рум’янцем. Ох! Це так мило! У такому віці діти постійно ніяковіють. Аліна знає це із власного досвіду…

– Цікавить якась із картин? Показати?

Малий похитав головою. Врешті дістав із нагрудної кишені невеличке фото і простягнув їй.

– Намалюйте мого татка, будь ласка! – в його блакитних очах застигло німе благання. – Він незабаром приїде. Може, на свій день народження, у березні. Зможете до того часу? Гроші я маю… Ось…

Хлопчина заходився викладати з кишень акуратно перетягнуті гумками стосики купюр. Аліні аж подих перехопило. Вона спинила малого за руку:

– Облиш! Не варто… Твій тато – на війні? – кивнула на світлину вродливого чоловіка в камуфляжі поруч із ним.

– Так. Уже майже два роки…

– Я виконаю замовлення. А гроші забери. Портрети захисників безкоштовні. До того ж якщо це ще й подарунок на день народження.

Обличчя підлітка засяяло щирою втіхою. Широко усміхаючись – аж дрібні веснянки на носі й щоках пустилися в танець, – він раптом діловито потиснув Аліні руку і сказав тоном цілком дорослого чоловіка:

– Якщо потрібна допомога – ну, щось перенести, завантажити, прибити цвях чи навіть полагодити кран, – кажіть, я це все вмію і можу.

– Нічого собі! Скільки ж тобі років?

– Майже чотирнадцять.

– Цілком дорослий, – погодилась Аліна, намагаючись стримати усмішку. – Отже, домовились! Знадобиться допомога – дам знати. Диктуй свій номер!

Аліна швидко записала в контактах набір цифр.

– Ім’я? – глянула на хлопчину.

– Тарас.

– Дуже приємно! Аліна Богданівна…

– Знаю… Ми з бабусею були на вашій виставці.

– Он як!? Сподобалось?

 – Дуже! Я ще тоді хотів підійти й запитати, чи малюєте ви портрети на замовлення. Але було стільки людей! Не проштовх­нутися…

– Отже, якщо натовп стає на шляху, то треба його обійти – так? – підморгнула.

– Саме так! – радісно кивнув хлопець. – Дякую вам! Гарного дня!

– Навзаєм! До зустрічі! – Аліна сипнула навздогін дрібку слів.

Малий пішов, а жінка ще довго стояла біля столу й дивилася на світлину, яку він залишив. Мужній образ! Перенести риси цього чоловіка на полотно – суцільне задоволення для її творчої душі…

***

Зимовий вечір згущував за вікном темні фарби. Насуплене, у хмарах небо розходилось витрушувати дрібний сніг. Ніби ще не досить того добра довкола!

Аліна зіщулилась у кріслі біля вікна. Прагнула зігріти руки горням гарячого чаю. І тремтіла – чи то від холоду, бо ніколи не любила зиму, чи від важкої розмови з чоловіком.

Роман прийшов додому лихий, як триголовий дідько. Проігнорував її звичне «привіт» і посунув мити руки.

– Знову це кляте овочеве рагу? – чоловік невдоволено гримнув кришкою мультиварки.

– Не лише. Є ще запечені курячі стегенця із журавлинно-медовим соусом і булгур на гарнір, – Аліна незворушно діставала з поличок тарілки до вечері.

– Тільки не треба казати, що це все ти наготувала! – єхидно скривився Роман.

– Навіть не планую! Замовила в ресторані. Та я й не приховувала ніколи, що майже не готую…

– Звісно! Тобі завжди часу бракує на такі дрібниці. Зреш­тою, хіба творча еліта марнуватиме дорогоцінні години свого життя на якусь кухню? Раптом поріжеш або обпечеш пальчик, то не зможеш тримати пензель чи філіжанку з кавою на посиденьках зі своїми подружками.

– Що з тобою? – Аліна відсунула тарілки, сіла біля столу й пильно подивилася на чоловіка. Його обличчя взялося червоними плямами люті.

– І ти ще запитуєш?! – від гучного крику простір великої кухні раптом стиснувся на макову зернину.

Жінка різко встала, випросталась.

– Годі! – з розмаху опустила стиснутий кулак на стільницю. Натягнута струна її терпіння луснула. – Ця розмова давно мала відбутися. Досі не розумію, навіщо так довго було чекати вдалого моменту. Романе, я подаю на розлучення.

Він оторопіло витріщився. На його шиї нервово сіпнувся гострий борлак.

– Серйозно? – хрипко перепитав.

– А які можуть бути жарти? Останнім часом не до сміху. Ти так не вважаєш?

Роман мовчки розвернувся і вийшов із кухні.

– Речі заберу пізніше! – гаркнув із коридору та з усієї сили гримнув дверима. Квартира занурилась у тишу…

Аліна відчула, як із душі падає важкий камінь. Видихнула з полегкістю. І тепер ось збирає докупи зворохоблений рій думок та марно намагається зігрітися і вгамувати нервове дзижчання у вухах…

Та звідки ж цей звук? Ні, точно не слухові галюцинації… Куди вона поклала свій телефон? Мабуть, залишила в кухні…

Аліна випірнула з обіймів крісла і вовняного пледа.

– Привіт! – за хвилинку радісно відповіла на дзвінок.

– І тобі – щастя-здоровля! – бадьорий голос Ніки змусив заусміхатися. – Подружк...