«НАМАЛЮЙТЕ МОГО ТАТКА!»

Скільки вже разів зупинявся біля цих величезних яскравих вітрин! І щоразу тут, мов за помахом чарівної палички (точніше – пензлика), з’являються нові картини. Тиждень тому, наприклад, за блискучим склом не було ні засніженого скверу, через який він щодня ходить до школи, ні троянд, загорнутих у мереживо паморозі, ні вродливої дівчини у військовому однострої, із сумним поглядом стомлених, почервонілих очей. Такі реалістичні, ніби їх зафіксував об’єктив фотоапарата, а не рука художниці.

Декілька разів йому пощастило побачити молоду майстриню – на благодійній виставці, куди ходили з бабусею, і зовсім випадково місяць тому, коли нес­ла тацю із солодощами та напоями з кав’ярні навпроти. Висока, струнка, з копицею волосся, що кумедно вихрилось русяво-мідними кучерями довкола веснянкуватого обличчя. Та найбільше вразили очі – великі, сіро-зелені, з тремтливими вогниками цікавості в чорних зіницях. Очі...