НАЙКРАЩІ ДРУЗІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Оксана ІЛЬКІВ

23 листопада 10:51

382

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Привіт. Я – Ксеня. Якщо ми колись зустрінемось, я обов’язково вам сподобаюся. У мене чудові кучері ніжного кольору солодкої вати. Моя світло-рожева сукеночка облямована тонким білим мереживом, і коли я кружляю, сукеночка дивовижним сонечком кружляє зі мною. Я завжди ношу коротенькі білі шкарпеточки та чорні туфельки. Я усміхаюся так, що на моїх щічках з’являються милі ямочки, а в очах моїх відбивається небесна блакить.

Колись давно я жила в дивовижному палаці, де здійснювалися дитячі мрії. Там було багато світла, що проникало через яскраво оформлені вітрини. Тільки небагатьом щасливчикам випадало зайняти там місце. У палаці було гамірно від дитячого щебетання і сміху й завжди пахло шоколадними цукерками. Вночі гамір стихав, і ми, мешканці палацу, ділилися власними мріями. Нас було тисячі – ляльки – великі і малі, дорослі і зовсім немовлята, пухнасті симпатичні котики, собачки, ведмедики і левенята, ґумові качечки та рибки, машинки, мотоцикли, великі вантажівки і вантажні крани, роботи, солдатики й супергерої. І в кожного була мрія – знайти свого малюка, стати йому найкращим другом, змінити вишукані, хоч і холодні, стіни палацу на теплі й затишні стіни рідного дому. Ми ділилися особливими бажаннями, уявляли наших власників і мріяли, мріяли аж до ранку.

Мене помітили теплого весняного дня, коли на небі весело світило сонце, а на клумбах ніжними сонечками усміхалися нарциси. Мені пощастило – я була подарунком на день народження.

Мою коробку обгорнули рожевим папером, ще й прикрасили великим білим бантом. Як же зраділа моя нова власниця, коли побачила моє личко! Вона бережно торкалася моїх кучерів, раз у раз поправляла сукеночку та щиро пригортала мене до своїх грудей. Тоді я відчувала, як захоплено тріпотить її маленьке серденько.

Ми стали найкращими друзями. Нічні мрії і бажання, стільки разів розказані у стінах палацу, здійснилися! Я була вдома, і це було чудово! У мене було власне ліжечко з крихітною подушечкою та ковдрочкою. Коли я не могла заснути, моя дівчинка колихала мене на руках. Своїм чудовим дзвінким голосочком вона співала мені пісеньку про дощик.

Дощик ллється цілий ранок –

Кап-кап-кап.

Ми виходимо на ґанок –

Кап-кап-кап.

Раптом бачим під кущем –

Кап-кап-кап-кап-кап –

Мокне зайчик під дощем.

Кап-кап-кап-кап-кап...

Мені завжди ставало дуже шкода бідолашного зайчика, але потім дітки частували його морквинкою та солодкою капустинкою, і мені ставало радісно.

Моя дівчинка часто брала мене на прогулянку. У великій коробці з-під черевиків дівчина охайно вкладала ковдрочку, садила туди мене і за прив’язану до одного краю коробки мотузочку тягла за собою в наші дивовижні подорожі. Вона мріяла про справжній ляльковий візочок, у якому я зможу лежати, де буде розкладний дашок, яким можна буде ховати мене від сонця чи дощу і який вона зможе прикрасити гарним мереживним тюлем.

Згодом у нашому помешканні почастішали крики, моя дівчинка рідше усміхалася і більше плакала, завжди пригортаючи мене до себе. Мої кучері ставали вологими від її сліз, і хоча моє личко усміхалося, моє серце переповнювалось жалем. Нам ставало особливо страшно, коли з грюкотом відчинялися двері нашої кімнати і з хмарою огидного кисло-цигаркового смороду туди вривався Він. На підлогу летіли кубики, пазли та книжки. Перелякані плюшеві звірята зіщулювалися на полицях, але їх це не рятувало. Сорочечки, сукеночки і спіднички грубо виривали з їхніх місць у шафі. Моя дівчинка завжди захищала мене. Пригортала тоді міцно-міцно, хоча сама тремтіла від страху. Я відчувала, що її серденько от-от вискочить із грудей.

А тієї ночі дівчинці не вдалося. Хмара смороду була ще густішою та чорнішою, ніж завжди. Його крики були просто оглушливими. Здавалося, Він хотів знищити все довкола, а найбільше – зробити боляче моїй дівчинці. Я відчувала, як міцно вона тримала мене, але великі липкі руки рвучко вихопили мене. Моя сукеночка затріщала, а вже наступної миті мене огорнула темрява. Все, що я почула наостанок, було моє ім’я, яке моя дівчинка повторювала знову і знову.

Тепер у моєму будиночку немає стін. Тут є багато забутих поламаних іграшок та інших нікому не потрібних речей. На нас світить сонце, а часом падає дощ. Вітер переносить речі з місця на місце. Нас відвідують собаки та довгохвості пискляві щури. Тут ніхто ніколи не говорить про мрії. Тут ніхто ніколи не говорить. Але я досі мрію. Я знаю, що, якщо ми колись зустрінемось, я обов’язково вам сподобаюся. У мене чудові кучері ніжного кольору солодкої вати. Моя світло-рожева сукеночка облямована тонким білим мереживом, і коли я кружляю, сукеночка дивовижним сонечком кружляє зі мною. Я завжди ношу коротенькі білі шкарпеточки та чорні туфельки. Я усміхаюся так, що на моїх щічках з’являються милі ямочки, а в очах моїх відбивається небесна блакить. Тож ви захочете мене звідси забрати, і тоді, я в цьому переконана, у мене буде змога знову знайти мою дівчинку. Бо ми ж з нею стали найкращими друзями.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!