НАЙКРАЩІ ДРУЗІ

– Не подобається? Мені теж, правду кажучи. Та й не брав би я тих яєць, якби баба Одарка розрахувалась за відерце чорниць. Досі грошей мені не віддала. Уже два місяці минуло. Як бачить, що йду дорогою, то в хату тікає. Навіщо, питається, я комарів у лісі годував пів дня? Краще б я бабі Любі продав ягоди. Та б не поскупилась.

Отак, розмовляючи зі своїм чотирилапим другом, Максим поволі рухався до села. Туди, де його ніхто не чекає. Де всім байдуже до вразливого підлітка, який самотужки б’ється з вітряками, намагаючись здолати чудовиськ людської байдужості…

Розмірене гудіння за спиною змусило Максима випірнути з неприємної гіркоти роздумів. Хлопець озирнувся. І тієї ж миті поруч зупинилось авто.

– Привіт! – із відчинених дверцят сяйнув привітною усмішкою незнайомий чоловік.

– Добрий день! – Максим ковзнув поглядом по його привітному обличчі, теплій усмішці, на мить затримався на кросівках. «Найк»… Схожі на справж­ні. Такі в їхній школі носить чувак з одинадцятого, синок фермера. Круто!

– Застрибуй, – чоловік кивнув на заднє сидіння. – До села ще далеченько. Тож підвеземо тебе хоч трохи.

Пані на сусідньому сидінні скривила повні, нафарбовані червоним губи:

– Тільки без собацюри! Салон після хімчистки…

Максим не зміг стримати кривої посмішки:

– Я вам дуже дякую, але краще прогуляюсь, подихаю свіжим повітрям. У машині надто спекотно.

Хлопець перетнувся поглядом із сірими очима, напов­неними сонячними іскрами. Дівчинка позаду похитала головою та підбадьорливо усміхнулась:

– Не хочеш залишати? – вказала на Роккі.

– Ні.

– Я б теж не залишила свого друга.

– Якого друга, люба?! – її мама іронічно пирхнула і махнула рукою. – Це ж лише пес! Він знає дорогу додому й сам може прийти. Тим паче…

На високе, з густою засмагою чоло Максима насунулись грозові хмари. Він різко виставив руку вперед, обриваючи її фразу на самому початку:

– Пані, собаки – найкращі друзі! Вони ніколи не зрадять. Вони вірні й надійні. Чого не можна сказати про людей… На все добре!

І хлопець пішов, залишаючи стоптаними старими кросівками ледь помітні сліди у випаленій сонцем куряві… Навіть очей не підвів, щоб побачити помах вузької дівочої долоньки крізь забрало скла…

***

– Ні, ти це чув?! – голос Ванди набув неприємно високої тональності. – Шмаркач! А скільки в ньому пихи!

– Годі вже! Ну, серйозно. Уже до незнайомого хлопчика прискіпуєшся. Ти своїм роздратуванням починаєш мене нер­вувати.

– Мамо, – втрутилась Ліна, – а що він поганого сказав? Здається, нікого з нас не образив. Правильно вчинив, що не залишив свого песика. Я б теж так учинила.

– О, так! Нумо, кидайте в мене камінням! – Ванда театрально підняла руки й потрусила ними в повітрі. Аж браслети дзенькнули на зап’ястках. Тоді важко опустила руки на коліна і заніміла, ображено випнувши глянцеві губи.

Сім’я більше не розмовляла до самісінького села. Першим порушив мовчанку тато, коли з-за рогу вулиці вигулькнув будинок його батьків:

– Ліно, ти бери квіти, а ти – подарунок, – чоловік глянув на дружину.

– А сам тоді що понесеш? – форкнула та невдоволено.

– У багажнику – дві сумки з продуктами. Треба трохи потішити батьків смаколиками, – обличчя чоловіка розпогодилось сонцем, неначе він і не помічав її неприхованої агресії.

– Ми ж іще позики не повернули. Маєш зайві гроші?

– Відклав з останньої премії.

Ванда гучно засопіла. Та все ж зуміла стримати кілкі слова, що розривали жінку зсередини. Сварки її завжди виснажували. А сьогодні, перед важливою зустріччю, Ванда повинна мати свіжий вигляд упевненої в собі жінки, адвокатки з великим стажем і досвідом. Виграна в суді справа гарантує їй керівне крісло та пристойний заробіток. Чи ж не саме до цього Ванда йшла стільки років, щоб побутові родинні суперечки вибили з-під її ніг твердий ґрунт?! Єдине, на чому потрібно зосереджувати максимум уваги та зусиль, – улюб­лена робота. Усе решта не варте зламаного нігтя.

Із тими думками Ванда пильно оглянула свої доглянуті руки з бездоганним манікюром. Торк­нулась золотого плетива елегантного браслета, придбаного за частину заробітку від поперед­ньої справи. Хоч той кретин і побив та намагався зґвалтувати свою хатню робітницю, але Ванді вдалося знайти компромат на постраждалу, яка декілька років тому, на своїй попередній роботі, мала необережність крутити роман з одруженим заможним чоловіком, другом свого роботодавця, і навіть народила від нього дитину. Від зібраних фактів і відштовхувалась Ванда в суді. І це був правильний адвокатський хід. Її козирні карти…

– А завтра ти теж будеш зайнята? – голос доньки подразнював рецептори слуху.

Ванда мовчки кивнула. Потерла холодними пальцями скроні, які невпинно пульсували. З яким би задоволенням вона зараз поспала! А після сну поніжилася б у ванні з ароматною пінкою, випила б дві поспіль філіжанки міцної кави, з’їла б хрусткий круасан із крамнички мініпекарні в будинку навпроти. Її власники знають секрети приготування справжньої французької випічки. У далекому минулому, ще до заміжжя, Ванда з колишнім залицяльником декілька разів улаштовували собі розкішні вікенди у Франції. То був незабутній час. Вона була щаслива і натхненна, закохана в кожен день життя…

Жінка важко зітхнула. Пригладила волосся, зачесане у стильний вузол.

– Звісно. Чого-чого, а роботи в мене завжди вистачає з головою. Щоб відпочити, є відпустка. І розпочинається вона за тиждень, до речі. Путівки придбано, вони очікують свого часу. У Греції ти ще не була.

– І не хочу.

– З якого дива?

– З простого! Я краще в бабусі з дідусем залишуся. Тут спокій, тиша, а в лісі багато грибів.

– Як хочеш? – Ванда махнула рукою, неначе перед носом дзижчала набридлива муха.

Авто плавно прошурхотіло до воріт. У дворі залунав радісний сміх бабусі. Ліна видихнула, відчинила дверцята й випурхнула у світ осінніх пахощів та любові. Світ, де вона завжди почувалася потрібною…

***

Максим переступив брудні, зношені туфлі, розкидані на порозі. Скривився. Знову хтось припхався! Авжеж! Тут завжди безкоштовно наливають. Цікаво, чи багато ще залишилось грошей від продажу бабиної хати?

Коли татова мама померла, то тітка відмовилась від своєї частини спадщини на користь молодшого брата. І дарма! Могла б здогада­тися, що той проциндрить усі гроші, до копійки. Ще й мало буде. Випити ж хочеться, поїсти теж. Його родаки ніде не працюють. Материну посаду нещодавно скоротили, бо хлібопекарня різко зменшила обсяги виробництва і скоротила асортимент. А батька вигнали за пиятику ще два роки тому. Та якщо мати ще декілька разів намагалась кудись улаштуватися, то тато не думав і за холодну воду братися. Бо навіщо, якщо хату продав і в нього грошики водяться! Закінчаться – тоді й шукатиме якийсь заробіток. Поки що в нього й так усе добре. А кому не подобається, той нехай гарує за копійки.

– Від роботи коні дохнуть, – любив повторювати чоловік із бридким іржанням, сидячи за столом зі своїми друзями за чаркою. – Я ж не кінь!

Максим зайшов у будинок. Важка хвиля смороду вдарила йому в обличчя. Скривився. Переступаючи через порожні пляшки, розкидані на старому, зачовганому й достобіса брудному килимі, підійшов до кухонного вікна і розчахнув його навстіж. Хоч трохи свіжого повітря! Хоч ковточок… Бо вже бабусин пиріг до горла підступає.

Хлопець повів очима по безладу на столі. Над горою брудних тарілок дзижчали мухи. Яка гидота! Максим швидко набрав у старий електрочайник, який дихав на ладан, води й поставив його грітися. Треба хоч трохи прибрати в цьому свинарнику.

Із вітальні долинуло протяжне хропіння. Максим пішов на той звук. Декілька хвилин стояв, мовчки роздивляючись брезклі обличчя, брудні кучми волосся, і наливався по самісінькі вінця огидою та гнівом. Батько розлігся на дивані. Спав із роззявленим ротом. Неголене підборіддя посмугувала широка цівка слини.  Поруч, із-під давно непраного вовняного пледа стриміла материна вузька ступня – брудна, аж чорна, неначе заросла сторічною корою. Якби декілька років тому хтось казав, що його завше охайна мама перетвориться на таку нечупару, то Максим зацідив би йому в писок. Чим вона тепер відрізняється від синяка Ігоря, який он розвалився у кріслі, як у себе вдома, і хропе? Чи від кульгавого на обидві ноги Володьки? Цей навіть не скинув на порозі брудних чобіт. Усюди свої сліди залишив. Розлігся на подертому з одного боку килимі-доріжці, підмостив руку під голову, а пальці досі пляшку стискають. Навіть під час сну не розлучається із хмільною подругою. Що ця проклятуща горілка робить із людьми? Еволюційні процеси широкими кроками повертаються у зворотному напрямку. Ось і пітекантропи – власними персонами.

Максим зітхнув і поплентався до своєї кімнати. Звісно, маленьку коморку, де тільки ліжко і стіл вміщалися, важко назвати кімнатою. Але добре, що хлопець має свій тихий закуток у цій божевільні. Приладнав собі защіпку до дверей, аби вони зсередини зачинялись. Щоб ніхто не діставав, коли треба готувати домашнє завдання. Є ще одне таємне місце – горище. Там лежать старі матраци, бабині пір’яні подушки та діряві ковдри. Тож навіть узимку, коли немає міцного морозу, там можна запалити свічку і трохи посидіти над підручником. Відверто кажучи, іноді й не трохи, а до опівночі. Якось навіть батько за вухо стягнув Максима з горища.

– Хату спалити хочеш? Прохвесор грьобаний! – люто штовхав хлопця у плече. – Йди вже спати вкладайся.

І так постійно. Суцільна штовханина і лайка. Зрідка мати, коли протверезіє, цікавиться синовими успіхами у школі, навіть готує його, пере і прибирає за ним. Та такі дні просвітління бувають украй рідко. Зазвичай усі клопоти лягають на Максимові плечі. Он два дні тому хлопець вимив у хаті підлогу, повитирав пил. І що? Прийшли, натоптали, заплювали все довкола. Марна справа – наводити лад, коли пияки поводяться гірше за свиней.

Максим сів на ліжко, дістав із наплічника молоко та загорнутий у пергамент пиріг. Маленьке приміщення ураз наповнилось пахощами ванілі. Зараз хлопець поїсть, залишить іще трохи на вечерю й поділиться куснем із Роккі. А щойно почне сутеніти, навідається до баби Одарки. Не хоче віддавати стара жмикрутка борг, тоді він сам забере в неї.

***

Сонце повільно загорталось у темно-сірий сповиток обрію. Сипнуло жменьку іскристих цяток на дзеркало вузької річки, що зміїлась гнучким тілом у кінці городу. Тут берег дідусевими руками перетворився на райський куточок затишної краси: молоді яблуньки, вишні, декілька сливових дерев, а над самим краєм, над річкою, червоніли пишним намистом кущі калини. Ще й велику гойдалку дідусь змайстрував. Знав, що Ліна обожнює це місце.

Вона підбігцем причимчикувала до річки. І перше, що насторожило дівчинку, – обтріпані кросівки біля води. А трохи далі, на калиновій гілці, – чийсь одяг. Ліна здивовано роззирнулась у пошуках таємничого моржа, який не боїться купатися в річці о цій порі. На календарі – середина вересня. І хоч дні по-літньому спекотні, але ночі вже відчутно холодні.

Ліна наблизилась до річки. Нікого немає. Дивина, та й годі! Дівчинка похитала головою, прислухалась. Десь за вигином плеса лунало бадьоре хлюпотіння. Ліна зачудовано усміхнулась, знизала плечима й пішла до гойдалки. Розгорнула принесену книгу. За якихось пів години звечоріє, тож треба ще трохи почитати на свіжому повітрі.

– Привіт!

Ліна ледь не підскочила від несподіванки: за декілька кроків від неї стояв уже знайомий хлопчик.

– Привіт! – усміхнулась дів­чинка. – Куди свого песика подів?

Максим засміявся і махнув рукою в напрямку річки:

– Роккі любить купатися навіть більше за мене. Ти тільки будь обережною, бо зараз він вискочить на берег і почне витрушувати з хутра зайву воду. Намочить тебе з голови до ніг.

– Хіба вода не холодна?

– Ніскілечки! Класна.

Враз, розбризкуючи навсібіч воду, стрімко вибіг його пес. І одразу кинувся до Ліни. Дівчинка навіть злякатися не встигла. Тільки подих затамувала.

– Роккі, не можна! Назад! До мене, Роккі! – закричав підліток і гайнув услід за собакою.

Та пес, замість очікуваної агресії, з розбігу уткнувся мок­рим носом Ліні в ногу, а тоді підскочив і лизнув дівчинку в щоку. Ліна розсипала дрібні перлини сміху. Тремтливого, з нотками зачаєного страху.

– Ну ти й бевзь пришелепуватий! – Максим потріпав за вуха чотирилапого й обережно глянув на Ліну. – Усе гаразд?

– Авжеж! Він такий класний. Роккі! – дівчинка нахилилась, лагідно торкнулась долонею милої собачої мордочки. – Хто тебе так назвав?

– Я.

– На честь того боксера, якого грав Сталоне?

– Так… Класно, – на якусь мить Ліна замовкла, тоді тихо поцікавилась: – А тебе як звати?

– Максим. Можна просто Макс… Так мене всі друзі кличуть.

– Ліна, – дівчинка діловито тицьнула йому вузьку долоньку.

(Далі буде)