Історії з життя
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Юрі було тринадцять, і місто для нього стало не просто місцем проживання, а продовженням його самого. Висотки з панорамними вікнами, ліфти з дзеркалами, теплі підземні паркінги, розваги, кредитні картки та найновіші гаджети. Ранки починалися без поспіху – тато під’їжджав до входу в чорному кросовері або ж викликали таксі, «бо холодно», «бо незручно», «бо можна». Школа приватна, з охороною, з електронними щоденниками й учителями, які дивилися поблажливо, навіть коли Юра дозволяв собі грубість.
Після уроків – торговельні центри, розваги, шопінг. Хлопець знав усі ТРЦ міста: де кращий боулінг, де нові ігрові автомати, де подають суші так, як він любить. Міг замовити страву в ресторані, не задумуючись над ціною, а потім сперечатися з офіціантом, бо соус був «не той». Друзі, а точніше сказати, компанія, завжди поруч. Хлопці сміялися з його жартів, погоджувалися з ним, чекали, поки він оплатить рахунок або купить квитки. Юра не помічав, як їхні погляди змінювалися, коли він відвертався.
Канікули – то окрема історія. Взимку – гори, теплі шале, лижні костюми з нових колекцій, інструктори, які терпляче пояснювали одне й те саме. Влітку – курорти, назви яких важко було вимовити з першого разу: море кольору бірюзи, готелі з п’ятьма зірками, басейни просто в номері.
Юра звик, що світ підлаштовується під нього.
Вдома він був різким. На зауваження батьків відповідав зухвало, дверима грюкав демонстративно. «Ви нічого не розумієте», «Відчепіться», «Я сам знаю» – ці фрази стали звичними. Хлопець був упертий, самозакоханий і впевнений, що має на це право.
Тому коли батьки пообіцяли Швейцарію на зимові канікули, сприйняв це як належне. Він уже дивився відео зі сніговими трасами, вибирав чергову лижну куртку, планував фото. Але того ранку, коли мали вирушати, замість аеропорту тато мовчки повів сина на залізничний вокзал. Електричка. Стара. Холодна. Люди в потертих куртках, сумки з картатої тканини, запах гудрону й вугілля.
– Ви знущаєтесь? – Юра підвищив голос. – Це що, прикол? Що за крінж? Куди їдемо?
– У село. До дідуся з бабусею, – спокійно відповів тато.
Юра вибухнув. Хамив, кидав слова, як каміння, демонстративно втуплювався в телефон, хоча зв’язок зникав. Його трясло не стільки від холоду, скільки від люті й приниження. Електричка стукотіла, за вікном повільно зникало місто, змінюючись полями й чорними смугами лісу. Всю дорогу тато розповідав синові, що його шлях становлення почався саме із цієї електрички, яка з’єднувала його маленьке село зі столицею. Що він дякував батькам за змогу навчатися в місті, за продукти, які вони йому давали, за гроші на дорогу. Юнак тільки фиркав на спроби батька пояснити, як улаштоване життя.
– Мені здається, сину, ми з мамою пропустили щось важливе у твоєму вихованні. Якщо ти зараз уже поділяєш людей на королів світу та невдах, то стає страшно, що буде завтра.
– О тату, годі тобі, – почав кривитися Юрко.
– Ти вважаєш, що чимось кращий за своїх однолітків, які ніколи не були за межами України, а можливо, й моря не бачили. Ти грубиш мені, мамі, вчителям, поводишся так, ніби весь світ належить тобі. А я хочу показати тобі, що життя справжнє, воно за межами цих твоїх стереотипів.
– І тому ми пхаємося у просмерділому вагоні разом із пенсіонерами, замість того, щоб їхати в зручному авто? Тату, ізі… Ти поганий психолог і ще гірший педагог.
Хлопець демонстративно надів навушники і втупився у вікно.
Коли вони вийшли на маленькій станції, Юра завмер. Тиша була така дзвінка, що хлопець затулив вуха рукою. Сніг не прибраний, не втоптаний, справжній. І далекі вогники з кучерявих вулиць села.
– На таксі? – благально подивився на батька Юрко.
– Пішки, – усміхнувся тато. – Тут лише чотири кілометри, рукою подати.
Юнак стояв з валізою, ніби з іншого світу. У нього був шок. Супротив. Злість. Хлопець ще не знав, що це село стане для нього не просто покаранням, а початком того, чого він у місті ніколи не бачив, – справжнього життя.
Тато погостював у батьків два дні. І весь час Юрко сподівався, що він забере його із собою назад, до міста. А цей випадок з канікулами в селі забуде, як страшний сон, навіть своїм друзям не розповість. Коли тато попрощався і пішов на станцію сам, Юра ще довго стояв біля хвіртки й дивився на дорогу, ніби сподівався, що батько передумає і повернеться. Але дорога швидко спорожніла, і тиша знову лягла на село важкою ковдрою.
– Ну що ж, Юрчику, ходімо до хати, – радісно сказала бабуся, витираючи руки об фартух.
Бабуся Ганна була маленька, сухорлява, з теплими очима й голосом, у якому завжди звучала турбота. Діда звали Петром. Високий, трохи зігнутий роками, із сивими вусами та кремезною долонею.
Юра зайшов у дім, озирнувся з огидою. Ці два дні були й так великим покаранням для нього. А розуміння, що наступні два тижні він проведе поза межами цивілізації, неймовірно дратувало Хлопця.
Юра озирнувся, шукаючи щось цікаве… Старенький телевізор у кутку, накритий вишитою серветкою, шафа з книгами, запах печі й чогось домашнього. Телефон ловив зв’язок, але інтернет постійно зникав – сторінки не відкривались, відео не вантажились, повідомлення
зависали.
– Це що, все? – роздратовано кинув він. – Серйозно?
– Телевізор, книжки, є доміно… та й роботи вистачає, – спокійно відповів дід.
Перший вечір онука з дідусем і бабусею закінчився скандалом. Юрко у присутності тата боявся показувати свою зневагу й роздратування, зараз же хотів вихлюпнути весь свій гнів. Відмовився вечеряти, грюкнув дверима в кімнаті, завалився на ліжко й лежав, дивлячись у стелю. Його дратувало все: тиша, скрип підлоги, бабині кроки, запах дров. Так минув день. Потім ще один. І ще.
Баба Ганна терпляче готувала, кликала їсти, вдавала, що не помічає його хамства. Дід мовчав, лише інколи дивився на онука так, ніби чекав, коли той сам дозріє до розмови.
На четвертий день зранку дід підійшов до Юри з теплими рукавицями в руках.
– Ходімо на зимову риболовлю.
– Я? – Юра пирхнув. – Та ви жартуєте.
– Ні, – усміхнувся дід. – Ходімо. Впевнений, що ти ніколи такого не робив.
Юра пішов з неохотою. Мороз щипав щоки, сніг рипів під ногами. Озеро було біле, мов чистий аркуш. Дід пробурив лунку, сів, закутавшись у стару куртку.
– Знаєш, – неспішно почав він, – у житті важливе не те, скільки в тебе друзів, наскільки вони круті чи як ви там говорите. Важливо, хто поруч, коли в тебе нічого не лишається.
– Та годі, діду, – Юра скривився. – У мене сотні друзів.
Дід усміхнувся, але сумно.
– Сотні? О ні. Це не друзі. Це навіть не знайомі. Це стадо. Яке керується інстинктами: де вигідно, де тепло, де смачно.
Хлопець хотів відповісти різко, але дід мовив далі:
– А в мене за все життя був один лише друг. Дем’ян. Ми з ним зросли на одній вулиці, босі бігали малими. Потім до школи пішли разом… парубкували також удвох, навіть до армії разом пішли… Він мені… життя врятував колись. Своїм життям не побоявся ризикнути заради мене. А ще знаєш, який Дем’ян був… щирий, добряк, яких пошукати, безкорисливий і справжній. Його нема вже чотири роки … а я досі говорю з ним, наче
із живим…
Дід замовк. Дивився в лунку, ніби там була не риба, а спогади.
Юра раптом відчув, як щось стислося всередині. Він не пирхнув. Не відповів. Просто затих. Дідові слова вдарили глибше, ніж будь-які заборони чи покарання. І вперше за ці дні Юра подумав, що, можливо, його дід таки щось тямить у цьому житті, хоч і живе в глухому селі.
Решту часу дід навчав онука хитростей наживлення на гачок, тонкощів зимової риболовлі. І коли хлопець сам витягнув перший улов, радів неймовірно. Йому хотілося поділитися з кимось цією новиною. З батьками він не говорив від образи, міські друзі не зрозуміли б. Тому зробив селфі з рибою та дідусем. І щасливий пішов додому пити ароматний чай, щоб зігрітися.
Наступного дня Юра знову вкотре вийшов надвір з телефоном у руці, сподіваючись піймати омріяний інтернет. Ходив подвір’ям, виходив за хвіртку, підіймав руку вгору, повертався боком, ніби це могло щось змінити. На екрані вперто висів напис «Немає з’єднання». Юнак злився, бурмотів собі під ніс, перевіряв месенджери, оновлював сторінки, але марно.
Дорогою повз нього проходили двоє хлопців. Обоє приблизно його віку, з почервонілими від морозу носами. Один був трохи вищий, чорнявий – Сашко, інший – світловолосий, з веселими очима – Микита.
– Привіт, – першим озвався Сашко. – Ти новий?
Юра навіть не підвів очей від телефона, ніби в ньому весь світ.
– Типу того, – неохоче кинув він.
– З міста? – допитливо запитав Микита.
– Ага.
Вони переглянулися, але не відчепилися.
– Пішли з нами на гірку, – запропонував Сашко. – Сьогодні класно ковзає.
Юра нарешті відірвався від екрана. В очах блиснула зверхність.
– На гірку? – пирхнув. – Та я був на таких гірськолижних курортах, що вам і не снилось. І взагалі… – окинув поглядом їхній інвентар. – Це що, мішок із соломою?
– Ага, – щиро усміхнувся Микита. – Зате швидкий.
Юра хотів ще щось кинути – кілке, принизливе. Уже збирався відмовитись, знову втупитися в телефон і піти геть, але щось зупинило його. Можливо, спокійні погляди хлопців. Або власна порожнеча, що наростала всередині. Або слова діда, які досі крутилися в голові.
– Ну… добре. – буркнув. – Один раз.
Гірка виявилася простою – довгий засніжений схил за селом. Без підйомників, без інструкторів, без блискучих лиж. Щось дратувало хлопця неймовірно, можливо, простота і відкритість хлопців. Але Юрко не демонстрував свого ставлення до них. Він сів на той самий мішок, неохоче, з напруженням. Серце калатало.
– Тримайся! – крикнув Сашко.
І Сашко поїхав.
Спершу – страх. Потім – вітер в обличчя, шалена швидкість, сміх, який вирвався сам по собі. Сніг летів навсібіч, в обличчя, ноги мерзли, але Юра кричав від захвату. Хлопець падав, підіймався, їхав знову й знову, забуваючи про себе колишнього.
Коли повернувся додому, щоки палали, очі світилися, куртка була вся в снігу.
– Бабо, а борщ ще є? – голосно спитав з порога.
І вперше за ці дні їв з апетитом – швидко, із задоволенням, уплітаючи бабин борщ так, ніби нічого смачнішого в житті не було.
А баба Ганна тільки усміхалася, дивлячись на онука, який ніби ожив.
За кілька днів Сашко й Микита знову зазирнули до Юри у двір. Хлопець зрадів їхньому приходу, хоча не виказав цього. Він саме сидів на сходах ґанку, крутив у руках телефон – більше зі звички, ніж з надії.
– Ходімо в ліс, – сказав Сашко, – погуляємо.
– Вогонь розпалимо, чай заваримо, перекусимо, – додав Микита. – Це не страшно, ми знаємо місця.
Юра вагався зовсім недовго. Усередині щось уже тягнуло вперед – туди, де було цікаво.
Ліс узимку виявився іншим, ніж на картинках. Тихим. Глибоким. Сніг хрустів під ногами, гілки були вкриті інеєм, повітря пахло холодом і смолою. Юра йшов, дивився навколо і ловив себе на думці, що йому… добре. Ніхто не поспішав, ніхто не тягнув його за руку, не диктував, як правильно.
Хлопці швидко знайшли галявину. Сашко вправно склав хмиз, Микита дістав термос із чаєм, металеві горнятка. Юра стояв осторонь, але цього разу не через зверхність, а через цікавість. Він був одного віку з хлопцями, але таких елементарних речей, як розпалювати багаття, не вмів.
Коли хмиз загорівся, Юра відчув тепло і дим йому не здавався противним, навпаки, стало затишно. Це було приємне тепло, не від батарей і не з-під кондиціонера. Вони пили гарячий чай, їли бутерброди, сміялися з дрібниць, говорили про школу, про безглузді витівки. Юра слухав і раптом ловив себе на тому, що йому не хочеться нікого перебивати, що йому цікава розмова із цими хлопцями і що за всі роки «дружби» в місті він стільки не слухав і не розповідав сам. Вони здебільшого мовчали в компанії, кожен у своїй мережі.
Хлопець дивився на вогонь, на іскри, що здіймалися до неба, і в грудях розливалося дивне відчуття – спокій. Без змагань, без ролей, без потреби бути «крутішим». Просто бути. Без потреби виставляти сториз, щоб потім стежити, хто вподобав.
Коли вони поверталися, Юра йшов мовчки, хлопчині хотілося, щоб його неодмінно запросили ще кудись, але соромився про це сказати. Йому здавалося, що він уперше за довгий час прожив день по-справжньому.
Вдома баба Ганна здивовано глянула на онука – втомленого, але якогось наповненого.
– Добре погуляли?
– Дуже, – коротко відповів Юра і сам усміхнувся.
Тієї ночі він довго не міг заснути. Перед очима стояли вогонь, сніг, ліс, нові знайомі, які сприймали його таким, як він є, без брендових речей, новомодних гаджетів, і нове відчуття, яке поволі вкорінювалося в ньому. Відчуття, що тут, у цьому селі, він починає ставати кимось іншим.
***
Наближалося Різдво. Юра з нетерпінням чекав на приїзд батьків. Але в глибині душі він уже сумував за часом, проведеним у бабусі з дідусем, хоча вголос цього й не говорив.
Був сонячний, але морозний ранок, коли хлопці підійшли до Юри, який стояв на краю села, крутивши телефон у руках, намагаючись зловити хоча б слабкий сигнал.
– Юрку, хочеш піти на ковзанку? – запитав Микита, всміхаючись.
– Ковзанку? – Юра скептично підняв брову. – А де її заливають?
Хлопці розсміялися.
– Та що ти!? Місце просто неймовірне. Ходімо, тобі неодмінно сподобається.
Юра нахмурився, хотів заперечити, але щось змусило його погодитися.
– Але в мене немає ковзанів.
– Нічого, ми тобі в Микитового тата візьмемо, – заспокоїв Сашко.
Перші ковзання були невпевнені – Юра часто падав, його руки тремтіли, мороз щипав щоки. Але щойно він побачив, як хлопці легко і граційно рухаються по крижаній поверхні, сміючись і підштовхуючи один одного, Юрин скепсис трохи розвіявся.
– Гей, не падай так часто! – підганяв його Микита.
Юра не міг не усміхнутися. Йому стало цікаво – вперше він був не найкращий, не головний, не той, кого всі обслуговують. Тут він був просто ще одним хлопцем на льоду. І це було дивно приємно.
Вони каталися, крутилися, сміялися. Юра відчував щось нове – радість від простих речей, які колись для нього були «повним трешем», як він любив повторювати.
Микита зробив стрибок у повітрі, намагаючись повторити фігурні елементи, і провалився під кригу. Лід тріснув і миттєво провалився під ним, залишивши тільки невелику дірку. Хлопці розгубилися, відступили крок назад, очі їхні були повні страху. Юра завмер. Серце билося шалено. Інстинкт самозбереження кричав: «Відступи!». Але миттєво промайнув голос діда про свого найкращого друга: «Він мені… життя врятував колись. Своїм життям не побоявся ризикнути заради мене».
Юра різко впав на лід і почав повзти до дірки на льоду. Діяв інстинктивно. Страх сковував тіло до напівпаралічу, однак хлопець уперто просувався туди, де вовтузився Микола, борючись за життя. Лід скрипів і погрожував провалитися ще далі.
– Тримайся! – закричав Юра.
Він швидко скинув куртку, щоб не стримувала рухів, і пасок з штанів, з якого зробив петлю, щоб Микита міг вхопитися. Руки тремтіли, ноги ковзали, а холод пронизував шкіру наскрізь.
– Я тебе витягну! – кричав Юра, намагаючись не панікувати.
Повільно, сантиметр за сантиметром, хлопець простягнув пасок Микиті, і той вхопився за нього мертвою хваткою. Юрко збагнув, що самому не до снаги тягнути товариша. І почав командувати заціпенілим від страху Сашком.
– Хутчіше, повзи сюди і тягни мене щосили на безпечну ділянку. Я сам його не витягну, а удвох біля ополонки небезпечно.
Сашко миттєво зреагував на команду Юрка. Поволі хлопці тягнули Микиту з безодні крижаної води. Серце Юрка билося так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. А Микита, ледь дихаючи, тримався за пасок і тихо молився, щоб не впасти знову.
Нарешті він опинився на твердому льоду. Юра із Сашком лежали поруч, мокрі, задихані, але раділи, що змогли врятувати друга.
– Дякую… – промовив Микита, дивлячись на Юру зі сльозами в очах. – Ти врятував мене… Ви врятували мені життя.
Юра відчув щось, чого ніколи не відчував раніше… Гордість, тепло і раптову легкість. Він зрозумів, що справжня сміливість і дружба – це не про гроші, курорти чи статус. Це про вчинки. Вони говорять більше за слова.
Від того дня Юра, Микита і Сашко стали друзями… без зайвих пояснень. Вони разом ходили на риболовлю, гуляли лісом, каталися на гірках, сміялися і сперечалися. Юра зрозумів, що справжньої дружби не купити. І вперше відчув, що в його житті з’явилися друзі – люди, на яких можна покластися. А головне, що вони можуть покластися на нього.
Цей день став початком нового життя для Юри. Він більше не був лише «міським хлопцем». Став Юрою, який готовий діяти, захищати і товаришувати. І це відчуття, цей внутрішній стрибок він запам’ятав назавжди. Юра виріс у своїх очах, і це неймовірно тішило навіть його самого.
Ввечері, перед приїздом батьків, хлопчина несміливо підійшов до заклопотаної бабусі, яка готувала святкову вечерю.
– Бабусю… – тихо промовив онук. – Я хотів… подякувати вам…
– За що, Юрчику? – запитала бабуся.
– За найкращі канікули в моєму житті… – чесно визнав хлопчик.
– Мій ж ти золотий. Нам дуже приємно з дідусем таке чути. Хочеш мені допомогти пиріжки ліпити?
– Дуже… – відповів Юрко. – А ви пробачите мені мою поведінку в перші дні?
Бабуся витерла вологі руки і з ніжністю пригорнула онука. Від неї пахло чебрецем і чимось невловимим.
«Мабуть, так пахне дитинство, про яке розповідав тато», – подумав хлопчина.
– А можна, я до вас приїду на наступні вихідні? Я знаю, як їхати електричкою. Не загублюся, – почав запевняти Юра.
– Звісно, можна, Юрасику. Ми завжди раді…
Вечір повільно спускався на землю, біла від снігу земля занурювалася в казку. Село спокійно засинало в обіймах зимової тиші. І тільки Юрко не спав, він планував наступний свій приїзд у село до бабусі з дідусем, адже на нього тут чекали справжні друзі.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

