НА ГЕШТАЛЬТ-ТЕРАПІЮ В СЕЛО

– Дитинко, а я вже виглядаю тебе, щось автобус спізнився сьогодні, – баба Стефа обтерла руки об картатий фартух, обійняла онуку.

– Як же я засумувала, – Еріка пригорнулася до бабусі, вовняна хустка лоскотала ніс, від чого дівчина почала пчихати.

– От бідося, напевно, замерзла,
хоч би не застудилася! – сплеснула в долоні, аж кіт од того прокинувся. – Буду тебе відігрівати зараз. – Налляла з пузатого чайника, який щойно кипів на плиті, у білосніжну чашку чаю з липового цвіту.

Запашна бурштинова рідина розійшлася тілом приємним теплом, здалося, що одна крижинка всередині розтанула, але того холоду в душі накопичилося занадто багато. Еріка знала про цю надзвичайну здібність бабусі – зцілювати, знеболювати. Баба Стефа колись працювала вчителькою в сільській школі, викладала музичне мистецтво, та й у повсякденні уміла вдало підібрати ноти для життєвої композиції. Наразі дівчина почувалася розбитою, і тільки тут її частинки могли скластися в єдине ціле та відновити гармонійну систему, що знову зможе звучати без фальшу. Дівчина ніколи не скаржилася, але знала, що бабуся завжди відчувала її стан, і знаходила потрібні слова, навіть спілкуючись телефоном.

Еріка три місяці тому розлучилася з хлопцем, хоча ніби нещодавно будували спільні плани на майбутнє, збиралися одружитися. А тепер вимушено довелося покидати роботу на невизначений час. Можливо, навіть доведеться влаштовуватися в іншу компанію, і ця непевність тиснула, як гора. Стреси накопичувалися, здавалося, замуровували всередині кригою, як морозець тоненьке скельце шибки.

Задзеленькав дзвінок, Еріка пішла відчинити двері. На порозі стояв знайомий рудоволосий хлопчик в окулярах. Тобто??? Дівчина навіть трусонула головою: що за візит у минуле? Однокласник Владик залишив їхню школу ще в сьомому класі, відтоді вони не бачилися. Владик часто йшов додому з Ерікою зі школи, бо їхні сім’ї жили по сусідству. Його батьки переїхали до міста, а разом з ними й рудий однокласник. Батьки Еріки теж незабаром подались на заробітки до Італії, де проживають досі. Кличуть доньку до себе, але, погостювавши тиждень-другий, дівчина повертається додому.

– О, Владиславе, заходь будь лас­ка, – бабуся махнула правицею, запрошуючи хлопчака до будинку. – Роздягайся, проходь до вітальні, я зараз. – Побачивши, як округлюються очі Еріки, бабуся нарешті повернула дівчину з минулого. – Це син Владика, пам’ятаєш свого однокласника? Дружина його, зозуля, народила дитятко й, коли синові було два рочки, пішла із сім’ї, знайшовши собі нового чоловіка. А тато Владик повернувся з малим до своїх батьків, працює зараз у районі. Владик-молодший ходить до мене на додаткові заняття, граємо на піаніно.

Тепер усі пазли склалися в чітку картину, бо Еріка на мить подумала, що справді хтось запустив машину часу.

Минув тиждень, з колег ніхто не говорив про повернення найближчим часом до роботи. Еріка помалу почала звикати, що доведеться шукати іншу роботу, але їй і самій уже не хотілося зараз їхати до міста. В селі було переважно тихо, хіба що іноді пролітали транзитом шалені бджоли, які не дають тепер людям спокою.

– Бабусю, а може, мені теж учнів узяти? – задумалася Еріка.

– А що, непогана ідея, з твоїм рівнем знання іноземних мов можна і онлайн уроки проводити, – підтримала баба Стефа.

Коли зійшла перша зірка на небі, бабуся з Ерікою сіли за святковий стіл. Відчувалася справжня відлига в душі. Крига всередині потихеньку танула. Кожна людина може відновлюватися за сприятливих умов.

– Дозвольте колядувати, – почулося за вікном.

– Колядуйте, – гукнула бабуся з хати та пішла до дверей.

– Ходи до столу, і нам буде веселіше, – Еріка чула, як бабуся припрошує гостя, що збирався колядувати.

До вітальні увійшла доросла копія малого Владика. Але це вже був високий, стрункий, симпатичний чоловік. Єдине, що залишилося з минулого, – окуляри. У руках чоловік тримав «Київський торт». Еріка поставила ще одну тарілку на стіл для гостя.

– Еріко, а ти майже не змінилася, – промовив Влад.

– Невже я маю такий вигляд, як у сьомому класі? – вони разом засміялися та сіли до столу.

«Бульк-бульк», – баба Стефа налляла в маленькі чарочки наливки з червоної порічки. Вважала, що чаєм нині не обійтися.

«Пш-ш-пш-ш-ш-ш-пш», – насварився чайник, збігаючи цівкою на розпечену плиту. Гарячі бризки шипіли та відразу випаровувалися. Запахкотіло липовим цвітом. Нарешті крига скресла. Затьохкало соловейком серденько. Пригорнулася Еріка до плеча старенької. Але ж і добре в баби Стефи!

«Солодких снів. Завтра зустріне­мося», – вайбер пілікнув повідомленням від Влада.