НА ГЕШТАЛЬТ-ТЕРАПІЮ В СЕЛО

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Місто прокидалося, миготіло блискітками гірлянд. Здавалося, що навкруги дзижчали гігантські бджоли, обурювалися, не знайшовши квітів серед зими. Насправді то заводилися генератори. Еріка почувалася зайдою в цьому гігантському мурашнику. Останнім часом здавалося, що вона проживає не своє життя. Так, просто стоїть збоку, спостерігає, як схожа на неї дівчина борсається в нестабільному сьогоденні, намагається втримати себе та свою зозульку.

Хотілося втекти від дійсності, де гуділи не лише сумирні бджоли. Тривога й виснаженість загрожували перерости в тривалу депресію. Та кому зараз легко? Щоб не з’їхати з котушок, потрібні були термінове перезавантаження, відновлення, бо «обійми метелика», «релаксація за Джейкобсоном», заняття в спортзалі та інші методи вже не діяли. Залишився ще один варіант порятунку – до баби в село, а якщо й це не допоможе, тоді до психолога. Вона ніколи не брала відпустки на Різдвяні свята чи на Новий рік, та останнім часом життя надто непередбачуване. Через відсутність електроенергії і тепла на роботі шеф відправив усіх працівників на вимушені різдвяні канікули. Тому Еріка стояла з квитком у руці біля платформи з вишикуваними в рядочок однаковісінькими автобусами. І тільки напис свідчив про напрямок, куди їде черговий «Еталон».

За вікном миготіли голі дерева й поля, які чергувалися з будиночками попід трасу. Дівчина всунула навушники у вуха, відкрила радіоплеєр на телефоні. З улюбленої радіостанції наспівував Дін Мартін Let It Snow. Цю зимову пісеньку колись писали під час рекордної спеки в Каліфорнії. Саме тоді автори уявляли холодну зиму, щоби втекти від нестерпної жароти. А тепер, за вісім десятків років, її слухають, втікаючи від тієї холодної зими на іншому боці планети в пошуках тепла.

– А ми продовжуємо наш передріздвяний марафон «Загублена радіохвиля». Дістаємо старезні платівки та вмикаємо вам святковий настрій. І хоча в попередній пісні жодного слова про Різдво, сподіваюся, ви відчули романтичний настрій цього хіта й навіть встигли зігрітися біля вогнища, що палахкотить у каміні, – лився струмочком приємний баритон ведучого. – А наш марафон продовжує Френк Сінатра, залишайтеся з нами.

Еріці справді стало дуже тепло, навіть спекотно, як у Каліфорнії 1945 року. Захотілося зняти пуховик. Можливо, водій увімкнув на всю обігрівачі в автобусі. Хоча ні, від таких пісень має ставати тепло, адже музика вміє відігрівати замерзлі серця.

Розпашілий автобус висадив останніх пасажирів на зупинці. Сонце закочувалося, червоніло над хатками – віщувало на ранок мороз. Еріка йшла знайомою стежкою на гештальт-терапію до затишного бабиного будиночка.

Сніжок рипів під ніжками, що дріботіли в замшевих чобітках запорошеною стежкою до баби Стефи. Зима кутала теплим шаликом заціпенілу землю, присипала стареньку грушку біля біленької хатинки й снувала далі, наспівуючи свою колискову. Навколишня вечірня тиша повнилася різними звуками: гавкали собаки, гудів автомобіль, дзенькала сокира об дрова. Та найгучніше серед того гомону гупало дівоче серденько, відлунюючи у скронях: «Тук-тук! Тук-тук!».

Лапаті сніжинки лагідно торкалися пуховика Еріки, з тихим шелестом скочувалися на витоптану доріжку. Дівчина не могла дочекатися зустрічі з бабусею, щоб прихилитися до затишного плеча, прикритого вовняною хусткою.

У бабиній хаті було тепло. У плиті тріщав вогонь, зазираючи нахабними червоними очиськами до комина. Шипів древом вогкого вишняку, мугикав тихеньку співаночку сіренькому котикові, що примостився поряд на табуретці. Баба Стефа зняла з розчервонілої плити чавунець, де умлівав рис з яблуками та сушеними вишнями, видаючи: «Ш-ш-ш-ш».

– Дитинко, а я вже виглядаю тебе, щось автобус спізнився сьогодні, – баба Стефа обтерла руки об картатий фартух, обійняла онуку.

– Як же я засумувала, – Еріка пригорнулася до бабусі, вовняна хустка лоскотала ніс, від чого дівчина почала пчихати.

– От бідося, напевно, замерзла,
хоч би не застудилася! – сплеснула в долоні, аж кіт од того прокинувся. – Буду тебе відігрівати зараз. – Налляла з пузатого чайника, який щойно кипів на плиті, у білосніжну чашку чаю з липового цвіту.

Запашна бурштинова рідина розійшлася тілом приємним теплом, здалося, що одна крижинка всередині розтанула, але того холоду в душі накопичилося занадто багато. Еріка знала про цю надзвичайну здібність бабусі – зцілювати, знеболювати. Баба Стефа колись працювала вчителькою в сільській школі, викладала музичне мистецтво, та й у повсякденні уміла вдало підібрати ноти для життєвої композиції. Наразі дівчина почувалася розбитою, і тільки тут її частинки могли скластися в єдине ціле та відновити гармонійну систему, що знову зможе звучати без фальшу. Дівчина ніколи не скаржилася, але знала, що бабуся завжди відчувала її стан, і знаходила потрібні слова, навіть спілкуючись телефоном.<...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!