ДОЛЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

01 жовтня 20:09

567

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

– У мене ніколи не було дідусів, – кажу я.

Ні, технічно вони десь були, інакше б не було мене, але я їх не знала. Дідусь по татовій лінії помер, коли я була зовсім маленькою. А по маминій…

– До речі, куди подівся мій дід? Чому я про нього нічого не знаю?

– Я виросла без батька, – каже мама.

– І ви ніколи його не бачили?

– Ні.

– Ніколи не зустрічалися з ним?

– Ні. Я навіть не знаю, живий він чи вже й на світі його нема… – мама зітхає і ховає очі у відро з вишнями.

Ми сидимо на дерев’яних сходах і дрилюємо вишні. Обидві – в цяточках вишневого соку, руки зайняті, а язики – ні, тож балакаємо про всяку всячину. Сьогодні – про батька й дідуся, якого ніколи не бачили.

І тут мене накриває. Таке буває зрідка, але я нікому ні про що не розповідаю, бо дивні речі непросто пояснити. Іноді це сни, які здаються безглуздям після прокидання, а потім справджуються точнісінько так, як наснилося. А іноді прилітають картинки наяву і тут же зникають, залишаючи більше запитань, аніж відповідей. Як-от зараз.

На засипаний снігом двір з розчинених хатніх дверей висипають люди. Вони шикуються, як до фотографії: хтось присідає в першому ряду, хтось витягає шию і піднімається навшпиньки, щоб його було добре видно, хтось витріщає очі, щоб не кліпнути, а хтось шкіриться до болю у вилицях і крізь усмішку запитує, вже чи не вже… Мій погляд вихоплює двох світлочубих юнаків з пронизливо-блакитними очима, які уважно дивляться на мене, і старшого чоловіка в піджаку та кашкеті, з прямим носом, як у мами…

– Живий, – кажу я впевнено. – І ви його побачите…

– Звідки ти знаєш? – великі карі очі мами зазирають у мої – такі самі.

– Знаю, і все, – кажу я.

Ну не можу розповісти про цей механізм, який зі мною з дитинства! Ні про свої сни, ні про відчуття, коли знаєш, хто телефонує, до того, як підіймаєш слухавку, ні про дежавю (це потім я дізнаюся, як називається те дивне відчуття). А зараз просто «знаю і все». Я порскаю вишневим соком і закидаю вишню без кісточки собі до рота. Пояснень не буде.

– Дай-то Боже… – мама зітхає, а потім скидається: – І що я йому скажу? Де він пропадав, коли я була маленькою? Я йому писала із санаторію декілька разів, а потім запрошувала його на весілля… І ще раз, коли ти народилася. Він жодного разу не відповів!

У її голосі бринить біль, і я розумію: хоч скільки б років було людині, а батько однаково залишає незгладимий слід у її житті. Навіть (чи особливо) якщо його не було.

– Летіла зозуля та й стала кувати… – заводить мама, і її голос стелиться понад ставком, бринить у вечірньому повітрі.

– Ой то не зозуля, то рідная мати… – виводжу я першим голосом, додаючи до маминої глибини своєї дзвінкості.

– Ой то не зозуля, то рідная мати… – стелиться низами мамин сум.

– Вона прилетіла дочку рятувати… – вплітаю я свій голос у вербове віття понад водою.

Сусіди звикли до наших концертів. Он тітка Марічка з хати навпроти відчиняє кватирку, щоб не сполохати мелодії, і сідає край вікна, по-жіночому підперши голову долонею. Тітка Марія дуже любить пісні, але «народилася безголосою», як сама не раз казала.

Тітка Алла виходить зі свого городу і стає, спершись на хвіртку, непорушна, як кам’яна баба на скіфській могилі. Здається, навіть жаби над ставком замовкають у вечірньому присмерку і прислухаються до туги, перелитої в пісню.

– Якби, мамо, знала, яка в мене біда… – веде далі мама.

– То би передала горобчиком хліба… – розводжу я хмари.

– Горобчиком хліба, голубкою солі… – сповідається мамин голос.

– Ой мамо, ой мамо, як тяжко без долі… – виводжу я і, коли останні звуки розчиняються у вечірньому тумані над ставком, запитую: – І що воно таке, ота доля?

– А доля отака: кому що на роду написано, те й буде, – каже тітка Алла, заклавши руки в боки.

– Буде так, як вибереш, – заперечує мама.

– Ой, не сміши! Ти вибирала рости без батька? – запитує тітка Алла.

Вочевидь, давно прислухалася до нашої мови.

– Та хто б таке вибрав? – зітхає мама, і за склом сумно похитує головою тітка Марічка, озирається на чоловіків голос і зникає з віконного екрана.

– А чому бабуся іншого діда не знайшла? – наївно питаю я.

Мене зацитькують, мовляв, нічого я не розумію, а потім розповідають сімейну історію.

Варвара була вродливою: коса до пояса, завтовшки з кулак, очі – втопитися можна. Моторна, завзята, до всякої роботи беручка. Покохала вона Микиту, а він – її. Не раз після спекотного трудового дня воркували голуб’ята в садочку. Уже й до весілля йшло, та якось перестрів Микиту лісник.

– Нащо тобі та голота? – питає. – Їх же дев’ятеро дітей! Який вони посаг можуть дати? Атож! А ти бери мою дочку – я тобі і хату зведу з дерева, яке сам вибереш, і худібку дам – та й будете собі ґаздувати…

Увечері Варвара не дочекалася
коханого в садочку.

– Йди до хати, бо комарі загризуть, – покликала її мати Горпина.

Пішла дівчина до хати, а її не комарі – гіркі сумніви гризуть. Серце тисне – біду відчуває.

«Ніч-мати дасть пораду”, – подумала Варвара і лягла спати.

Спала – не спала, ледь світанку діждала. А вранці в колгоспному саду чує знайомий голос і незнайомий сміх: Марія яблука збирає, а Микита ящики носить.

Повернулася Варвара додому і вдала із себе хвору. Але моя прабаба була непростою, та й будь-яка мати знає, коли з її дитиною щось не так. Варвара мала намір радісну звістку коханому повідомити, що носить дитину під серцем, а довелося матері сповідуватися.

Прабаба доньки не лаяла. Зітхнула і скликала сімейну раду. Прадід здивувався несподіваному поповненню.

– Велику треба хустку, щоб зав’язати людям уста, – є така народна мудрість. Поговір піде, і тінь на всю родину ляже: на матір за те, що дочки не напутила, на батька – що розуму не навчив, та ще й на молодших сестер, які не підозрюють ні про що…

І вирішили на сімейній раді переїхати з того села деінде, де їх ніхто не знає. Точніше, вирішувала прабаба, як і завжди в їхній родині, а прадід погодився, хоча саме йому випав клопіт з переїздом.

Коли підвода з нехитрим скарбом і дітлахами проторохкотіла повз крайню хату, Варвара навіть не озирнулася на село. Горда була, тому й Микиті про майбутнє дитя не сказала. Хоч і намагався хлопець попервах щось пояснити, хвостиком за нею ходив, Варвара до нього не озивалася й словом.

(Далі – на с. 6)

(Закінчення. Поч. – на с. 5)

Довго чи недовго – нема в кого спитати, а родина переїхала в інше село іншої області, і коли народилася моя мама, всі вважали її десятою дитиною прабаби Горпини, а не дочкою старшої – Варвари, бо між мамою та її дядьком був лише рік різниці.

– Як дочку назвеш? – спитала прабаба, перерізаючи пуповину.

– Вірою, – твердо сказала Варвара.

– Віри, Надії та Любові восени, 30 вересня, – пояснювала прабаба, – а сьогодні 7 березня. Отець не похрестить.

– Ну й нехай, – уперлась Варвара. – Моя донька Віра, і край. І запишемо її 8 березня, у Міжнародний жіночий день – може, хоч її доля щасливіша за мою буде.

Так і зробили. Якщо я діда взагалі не бачила, то бабу тільки одним оком. Коли ми з мамою приїздили в село, Варвара мовчала, вперто стиснувши вуста в тоненьку нитку, і постійно знаходила собі роботу – то на полі, то в городі, то в хліву. Зі мною майже ніколи не розмовляла, з мамою теж не надто балакучою була. Заміж вона так і не вийшла, хоч, казала прабаба, не один клинці до неї підбивав і сватів засилав, була однолюбкою.

– Як виросту, теж однолюбкою буду, – кажу я.

Прабаба легенько вдаряє мене по губах, примовляючи:

– Не дай Боже, дитинко, не дай Боже…

***

– Постав гілку у воду. Якщо розцвіте, значить, зі мною щось трапилося…

– Та Бог з тобою, Варю! Ти ще молода, у тебе вся жизнь впереді, знайдеш собі гарного мужчинку і нарешті заживеш по-человечєскі…

– Ти ж знаєш, Гало, я однолюбка…

– Та знаю, горе ти моє…

Така розмова відбулася між моєю бабусею Варварою та її сусідкою в Криму, у Джанкої. Було це багато років тому, одного зимового дня. Гала здивувалася вишневій гілочці, яку дала Варвара: до весни ж бо далеко. Але, прийшовши додому, тицьнула її у склянку з водою і поставила на вікно, звідки видно було сусідську хату. Гала бачила, як Варвара розчищала сніг, поралася на подвір’ї, а потім пішла до хати, і теплий димок вився з комина, тішачи її око.

Сусідка була дуже ласою до історій. Це ж значно цікавіше, ніж показують у телевізорі! А Варвара розказувала скупо, але цікаво. І про волинські ліси, де збирала гриби та ягоди, і про теплі озера, куди сідало сонце, і про лютих волинських комарів… А коли Варвара починала співати сумних пісень, то здавалося, душу виймає, витрушує від усілякого мотлоху і кладе її, чистеньку, на місце. І так тоді добре на душі… Нічого, завтра вона, Гала, напече пирогів, запросить подругу на чаювання, і та вже не відкрутиться,
геть-чисто усе розкаже, як на сповіді…

А на ранок вишнева гілочка зацвіла. Спершу на ній з’явилася квітка на п’ять пелюсток. Цього Гала спросоння якось і не зауважила. Поки піч розпалила, поки опару на тісто приготувала, то й собі без гадки. Потім глядь – почали розкриватися інші пуп’янки. А незабаром уся гілочка була всіяна білосніжним цвітом…

Кинулася Гала до сусідки. Відчинила хвіртку, добігла до дверей – замкнено. Нумо стукати в темні вікна, грюкати у двері – тиша. Побігла вона людей кликати. Якось відчинили вони двері, а Варвара лежить обличчям до стіни, ніби спить. Кинулася Гала до неї з докорами, а та вже холодна…

Усе це малій мені ніхто не розповідав – так, підслухала крадькома. Родичі вирішили мою маму в Крим не брати: дорога далека, а в мами слабке серце… Тож поховали бабусю на кримській землі, а я так і не побувала на її могилі. А тепер і поготів не побуваю…

Тож коли мама чула від мене про однолюбів, то або сердилася, або переводила тему.

– Не варті вони, доню, щоб за ними серце рвати і в гріб лягати… Якщо й лягати в гріб, то разом, після «жили вони довго та щасливо і померли одного дня», – казала вона про чоловіків.

Я ж залишалася при своїй думці. Якщо кохання справжнє, то воно одне на все життя, з однією людиною. І вірність на все життя. Ну справді, не можна ж кохати двох чи трьох? А потім прочитала у Франка: «Тричі мені являлася любов…». Як це? Я не могла второпати. Ех, малою була, нічого не тямила в коханні, а хотілося, щоб раз – і на все життя…

Мама розповідала, що маленькою я дуже любила співати, особливо народних пісень. У нас уся родина співуча. Татова родина мала хист до музики, гарні голоси та чудовий слух. Бабуся, батькова мама, співала в церковному хорі, татові брати грали в ансамблі, а ще в часи союзу їздили з концертами за кордон. А тато самотужки навчився грати на акордеоні й підбирав пісні на слух. «Сонячні кларнети» були його улюбленою телепередачею, бо там виступали гурти звідусіль із найкращими на світі піснями, як казав тато. Тож мені було в кого вдатися.

– Якось, – казала мама, – я думаю: «Де моя дитина?». Тихо в хаті, тільки з кухні долинає спів. Я тихенько навшпиньках туди, а там Наталя сидить на підлозі й виспівує. Мелодія пісні «Ой маю я чорні брови, маю карі очі», а слова інакші. Чую: співає моя дитина:

– Ой маю я чорні брови, маю карі очі,

Чом ти мене, козаченьку, любити не хочеш?

Всіх людей любиш, а мене не хочеш,

Ой чого ж ти мені голову морочиш?

Ну що можу сказати на своє виправдання? Мені було три з половиною, але, вочевидь, уже тоді я мала свою думку щодо кохання. Ні, ну справді, ви чули цю пісню? Козак хоче, щоб дівчина йому збудувала місточок через річку, тоді він до неї ходитиме. Може, йому ще й червону доріжку постелити? А вплав слабо? Або чайкою, як справжній козак… Але ж ні, в пісні далі ось як співається:

– Ой якби я, козаченьку, свої майстри мала,

Я би тобі через ярок місток збудувала.

Збудувала б я й дубовий, щоб добре ходити,

Посадила б калиноньку, щоб вірно любити.

Прийди, прийди, мій миленький, звечора до мене,

Зготувала моя ненька вечерю для тебе.

Посідаєм вечеряти за столи кленові,

Та будемо дивитися, в кого які брови!

То йому, значить, місток збудуй, вечерю приготуй, а потім милуйся? Маленька я з цим була не згідна. Та й доросла теж.

«А що ж із моїм передбаченням? – спитаєте ви. – з тим, що мама ще зустріне свого батька, який відрікся від неї в дитинстві? І з картинкою про двох блакитнооких хлопців?» Розповідаю.

Якось мама поїхала в санаторій і познайомилася там із жінкою з тих країв, звідки її батько. Та зацікавилася, почала розпитувати, а після закінчення відпустки не полінувалася поїхати в те село і знайти маминого батька, мого діда, благо, що Микит у селі було не так і багато. Тож приходить вона до діда і каже:

– Вам привіт від дочки.

– Від старшої? – питає дід.

– Від найстаршої, – каже жіночка і розповідає йому історію їхнього знайомства.

Дід слухав, розтуливши рота, а тоді заплакав.

– Чого ж вона не сказала? – повторював він і сам відповідав: – Гордою була…

Не знаю, як би склалося наше життя, якби Варвара зізналася Микиті, що носить під серцем його дитину. Зрештою, ніхто не знає. Та минув час, і якось на Великдень дід приїхав до нашого міста, розшукав маму (адресу та жіночка дала). Не переповідатиму їхньої зустрічі, бо мене там не було. А були там сльози, докори, прощення…

Насамкінець дід запросив маму і нас, її дітей, до себе в гості на ягоди-гриби. До речі, жодного листа від мами він не отримував: як ми потім дізналися, його дружина, лісникова дочка, платила поштареві, щоб той усі листи віддавав їй у руки. Тож маминих листів дід справді не отримував – його дружина їх читала і палила в грубі…

На Різдво ми з мамою поїхали в те село знайомитися з дідом. Автобус висадив нас на перехресті та й почмихав собі далі засніженою дорогою. Мороз не давав стояти на місці, хапав за пальці й залазив під одяг. Ми роззиралися навсібіч. Куди йти? Зв’язок зник давно, щойно ми в’їхали під соснове гілля. Ліси тягнулися на кілометри, і мало який провайдер дотягувався слідом за нами.

– Ну і куди нам тепер? – каже мама. – Навколо ані душі, спитати нема в кого…

– Туди, – я показую на одну із трьох вулиць. На четверту й не дивлюся: ми звідти приїхали.

– Як ти знаєш?

– Знаю – і все, – кажу я і рішуче прямую безлюдною засніженою вулицею.

Сніг рипить під чобітьми, і ми чимчикуємо назустріч невідомості. За декілька хвилин у далекому кінці вулиці забовваніла чиясь постать. Якийсь чоловік наближався до нас. Ми збадьорилися і додали ходу.

– Христос народився! – кажемо в один голос. А що, роки тренувань, зіспівані.

– Славімо Його, – відповідає чоловік як належить. – А ви чиї будете? Щось я вас не впізнаю…

Звісно, не впізнаєш. Ми ж самі тут уперше.

– Ми шукаємо Микиту, мого батька, – каже мама, і я чую в її голосі невідомі нотки.

Дід починає плакати, і мама впізнає в ньому того, кого бачила тільки раз у житті. Але тоді він мав інакший вигляд – без шапки та шарфа, в яких складно впізнати навіть добре знайому людину.

Нарешті ми дісталися його обійстя. Дід відчиняє перед нами хвіртку і поспішає до хати. Звідти висипаються люди – чоловіки та жінки, великі й малі. І у всіх в обличчях є щось невловимо спільне, а мій погляд вихоплює двох світлочубих хлопців з неймовірними блакитними очима – моїх двоюрідних братів. І цієї миті мене накриває відчуття: десь я вже бачила цю картину. Але де?

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.