ВПО

– Приїхали, дякувати Богові, – почула жінка вже знайомий голос Голландця і зрозуміла, що всю дорогу спала, – передаю вас у надійні руки волонтерів, – чи, може, когось зустрічають десь і треба підвезти?

У відповідь – тиша. Нікого не зустрічали, нікого не чекали.

Бабуся з кішкою, дід з телевізором, Мар’яна із собакою мовчки вийшли з автівки біля великого зеленого намету, відкіля дуже смачно пахло їжею. Мар’яна проковтнула слину, загуркало в животі – востаннє вона їла вчора. Незнайомі люди їм усміхалися, реєстрували, показували вільні місця в наметі, пропонували їжу, чистий одяг та взуття, щось питали, питали, питали… Голова йшла обертом… Це її нове життя… Хіба вона у свої сорок років таким його планувала?

– А що їсть ваш собака? – тихенько запитала молода дівчинка-волонтерка.

Мар’яна торкнулася лабрадора й потиснула плечима:

– Та я і не знаю, ми познайомилися тільки сьогодні.

Дівчина-волонтерка була з досвідом спілкування з тваринами, це відчувалося в її рухах та запитаннях. Вона принесла і поставила перед собакою одноразову пластикову тарілку із сухим кормом. Величезний пес усе проковтнув за хвилину. Поки лабрадор ковтав корм, перед ним волонтерка вже поставила корито з водою.

– А це вам, – дівчина передала Мар’яні величезний бутерброд з ковбасою та листям салату, – треба хоч щось з’їсти, вам тут бути два-три дні, поки колеги-волонтери знайдуть житло.

Мар’яна примостилася на ім­провізований табурет зі звичайного ящика з-під овочів і відчула, як клацають її зуби – чи то від холоду, чи то від усвідомлення ситуації. Жінка відкусила шматок бутерброда й побачила голодні очі лабрадора, якими він ди­вився на неї, не блимаючи. Мар’яна вдруге відкусила бутерброд і віддала залишок собаці, який ковтнув його з такою швидкістю, наче це була остання їжа в його житті. Може, там десь бігає її голодна Жужа, та знайдеться добра людина і погодує її теж, подумала жінка, але цієї миті усвідомила, що їхньої з чоловіком коханої Жужи вже немає, бо за тиждень вона б її знайшла чи та сама б прибігла додому. Жінка погладила рукою лабрадора по голові й тільки зараз побачила на його шиї ошийник – дорогий, з рудої шкіри. Мар’яна притягнула пса ближче до себе, нахилилася до ошийника і побачила гравірування дрібним шрифтом – Тор, а далі – номер телефону господаря.

– Тор, – звернулася вона до собаки, і той енергійно завовту­зився, – то, значить, ти у нас Тор, – і той почав скавчати, наче цуценя.

Жінка витягла з кишені майже розряджений телефон і набрала ці цифри з ошийника. На виклик не відповіли, та й екран її телефона потемнів. Піднялася з імпровізованого стільця й пішла на звук генератора: може, там і повербанки будуть. Собака, наче її охоронець, рухався поруч.

Під навісом на столі лежало близько десятка телефонів – від айфонів до старих зразків кнопкових. Мар’яна знайшла вільний дріт USB і приєднала до свого андроїда.

– Можете йти відпочивати, – знову з’явилася дівчинка-волонтерка, з якою жінка вже спілкувалася, – я тут чергую до ранку, чужі сюди доступу не мають.

Мар’яна кивнула на знак погодження й разом із Тором пішла в намет до ліжка, яке їй надали.

І знову цей сон… Лікарня… Дов­гий коридор… Скляні двері… Поранені…

Вона прокинулася від чийогось подиху. Так і є. Лабрадор сопів їй майже в обличчя. Як вона, собачниця зі стажем, могла забути про ранкову прогулянку? Жінка потягнулася, повільно сіла на ліжко, розчесала своє коротке волосся пальцями й позіхнула. Зліва й справа на ліжках спали переселенці, замотані в теплі пледи по верхньому одязі. Біля ліжок сто­яло їхнє взуття – кросівки, чоботи, калоші, тапці. Захотілося ридати від побаченого, але Тор почав рикати, начебто попере­джав: пішли вже надвір, бо накладу просто тут.

Мар’яна сумно всміхнулася і повела його надвір. Може, Всевишній послав їй цього собаку, щоб вона не померла з горя, шкодуючи за своїм загубленим життям?

За парканом через дорогу був невеличкий парк, де вже відбувався ранковий вихід двох собачників, і Мар’яна з Тором приєдналися до моціону.

Поки Тор робив свої справи, жінка глибоко вдихала осіннє, трішки морозне повітря. Куди ж рухатися далі? Донька з початком повномасштабного вторгнення працювала і навчалася у Кракові. Разом із подругою орендувала кімнату в приватному будинку. Їхати до неї не було ні сил, ні бажання. Та й чим вона там зароб­лятиме на життя? Кому потрібен бібліотекар? Може, волонтери запропонують якусь хатинку в селі, де буде сільська бібліотека? Треба поспілкуватися з тою приємною молодою волонтеркою.

Тільки-но про неї Мар’яна подумала, як їм із Тором назустріч вибігла дівчина.

– Пані, це ж ваш телефон? – вона простягнула її слухавку. – Вам хтось кілька разів телефонував, я ходила в намет, там вас не знай­шла, потім зрозуміла, що ви собаку вигулюєте, – торохтіла.

Жінка подивилася на номер телефону без імені в «неприйнятих» і натиснула пальчиком на екран. Після двох гудків у слухавці хтось покашляв і сиплим голосом привітався:

– Ви мені телефонували.

– Я? – здивувалася Мар’яна і згадала, що майже вночі вона дзвонила господарю лабрадора. – А! Ви господар Тора?

По той бік знову почувся сильний кашель:

– Так, Тор – мій собака. А ви хто? – тихо запитав чоловік.

Мар’яна коротко розповіла, де вони з Тором зустрілися і в якому зараз хабі.

– Мене звуть Олег, я в шпиталі і не знаю, як скоро одужаю, щоб повернутися на фронт, – жінка відчувала, як важко розмовляти пораненому. – Якщо зможете, відвезіть Тора моїй мамі. Я, не подумавши, забрав його із собою на фронт і в останній військовій операції загубив. Думав, що його вже й немає.

– Гаразд, – відповіла жінка, – кажіть адресу. Спробую вмовити волонтерів підвезти нас.

– Дуже вам вдячний. Адресу скину… Маму попереджу про ваш приїзд. Ще раз дякую, – знову закашлявся чоловік і закінчив виклик.

У телефон прийшла смс з адресою – смт Долинський Кіровоградської області… На авці в телефоні був симпатичний бородань років п’ятдесяти у військовій формі.

– У вас усе гаразд? – поверну­лася до Мар’яни волонтерка.

– Майже, – відповіла переселенка. – Підкажіть, будь ласка, нам із Тором хтось зможе допомогти дістатися от сюди, – і показала адресу.

– Сьогодні сумнівно, – дівчина погладила по голові Тора, – завтра спробуємо, а поки ви тут, можете мені допомогти погодувати новоприбулих?

– Так, з радістю, – зраділа Мар’яна проханню.

За роботою та клопотанням на хабі день пролетів миттєво. Мар’яна, як і вчора, не роздягаючись, рухнула в ліжко, натягнула по вуха плед і заснула. Тор примостився на її кросівках біля ліжка й засопів.

Наступного ранку все було на «повторі» – дмухання Тора в обличчя та прогулянка в парку. Коли вони поверталися до намету, побачили мікроавтобус, яким їх евакуювали.

– Доброго ранку, дамочко, – почула збоку знайомий голос Голландця і зупинилася, – Настя вже мені сказала про вас.

Мар’яна зрозуміла, що Настя – це гарненька молода дівчина-волонтерка.

– То ви нас підвезете аж до самого села? – зраділа жінка, а Тор почав скавуліти.

– Так! Як же можна вам відмовити? – усміхнувся Голландець і погладив вушко Тору, – тільки це не буде швидко, бо з нами їде ще дві родини, і всі в різні області.

– Та ми згодні на все, – затараторила Мар’яна. – Виявилося, що Тор, – вона поглянула на лабрадора, – був військовим собакою, а під час якоїсь операції його господаря поранило, а він – загубився. А потім ми знайшли його господаря в шпиталі, і він попросив відвезти пса до його мами. Ось така історія.

– А я чомусь вирішив, що ви будете тепер разом, – зробив свої висновки волонтер, – якось личите одне одному.

Мар’яна уважно подивилася на Тора, наче вперше, щоб зрозуміти, про що говорить Голландець. Вони і справді, як жартують люди, однієї масті – світлий окрас собаки нагадував русий колір Мар’яниного волосся, розумний погляд в обох, неспішні розмірковані рухи. Однієї масті, так однієї масті, – подумала жінка й пішла збирати в наметі свої речі.

Наступний день видався виснажливим. Мікроавтобус був напханий речами ВПО до самої стелі, шестеро пасажирів зайняли вільні місця тільки після пакування сумок, килимів, клітки з котом та хом’яками. Мар’яна й Тор їхали на задньому сидінні, бо «виходили» останніми. Дякувати Голландцю за його терпіння та розуміння: якби хтось збоку подивися на цю компанію, то йойкнув би. Як на Ноєвому ковчегу. Усякої тварі по парі. Мар’яниною парою сьогодні був великий лабрадор. Ну хоча б так. Бо з осені 2022 року жінка жила сама. Спочатку проводила Михайла на фронт, потім – чекала з фронту його дзвінків, потім – хоч якусь смс, потім… тиша… тоді – написав його побратим, що група військових з її чоловіком пішли на завдання і їх «накрило», але конкретних доказів не було, тому жінка сподівалася на дива.

Там, де вона вмостилася в автівці, огляду не було ніякого, тільки з розмов пасажирів з водієм жінка розуміла, яка наступна зупинка, дощ чи сонце надворі…

До потрібної адреси мікроавтобус прибув уже в темряві.

– Десь тут, – пригальмував волонтер автівку, а Тор витягнувся і завмер.

Мар’яна відсунула вбік двері автівки, щоб вийти, але Тор випередив її, вискочив і почав гучно гавкати й стрибати біля високих воріт.

– Ви тут залишаєтесь, мадам, чи, може, поїдете зі мною ночувати до друзів-волонтерів?

– Ні, ось ви мені скажіть: ну чого я мадам? – трішки образливо, трішки весело запитала Мар’яна.

– Не ображайтесь, – усміх­нувся волонтер, – під час першого нашого знайомства, коли ви вилазили з-під заваленого дерева, у мене склався такий ваш образ. Ви це робили якось інтелігентно, без метушні, справжня пані чи мадам, – і розсміявся разом із Мар’яною.

– Тоді краще пані, – кивнула жінка Голландцю.

Ворота відчинилися, і вони побачили літню жінку в білому хутряному жилеті й картатій хустці, та ледве утрималася на ногах від радощів Тора. Собака стрибав, скавулів, намагався облизати їй обличчя та руки, підгавкував.

– Торе, місце, – скомандувала жінка, й собака сів біля її ніг та завмер. – Дякую вам, люди добрі. Ви не уявляєте, що зробили для нашої родини.

– Ну ми це, поїдемо далі, – втрутився волонтер, – тішимося, що допомогли вам.

– Що значить «поїдемо далі»?! – обурилася жінка. – Олег мені наказав вас нагодувати і спати вкласти, а зранку вже розбе­ремося.

За парканом був великий гарний дім. Гості прийняли пропозицію повечеряти і під лай Тора зайшли всередину, де було дуже затишно й пахло пиріжками.

У Мар’яни забулькало в животі. Господиня це помітила й усміх­нулася.

– Поки я накрию стіл, можете прийняти душ, – запропонувала жінка гостям, – гелі та шампуні там є, рушники теж.

– Йдіть першим, – поступилася Мар’яна Голландцю.

– Дякую, – відповів волонтер і зник за дверима з наліпкою «лазня».

– А ви, пані, – звернулася вона до Мар’яни, – можете після душу одягти мій халат, а свої речі попрати в машинці.

– Я в раю? – розхвилювалася Мар’яна. – Ще не захочу відсіля виїжджати, – зашарілася й усміхнулася вона.

– А ніхто вас і не жене, – вже з кухні вигукнула господиня, – мені така невістка потрібна, бо моєму герою в житті самі шалави зустрічаються.

Мар’яна закашлялася й від­повіла:

– Дякую за честь, але я заміжня.

Мати Олега поставила на стіл у вітальні пироги, сметану, глечик з напоєм і уважно подивилася у вічі Мар'яні:

– А де зараз ваш чоловік?

– Він безвісти зниклий, вже три роки, – і на очах заблищали сльози.

Літня жінка похитала головою, стягнула хустку з голови й поправила коротке сиве волосся.

– А тобі є до кого їхати?

– Та ні, – Мар’яна витерла на щоці сльозу.

– Тож залишайся, – тихенько сказала господиня, – я чекатиму свого сина, а ти, дай Боже, дива – чоловіка. Удвох краще.

– Р-р-гав, – перервав бесіду собака.

– Вибач, Торе, утрьох, – і жінки розсміялися, наче поруч і не було ніякого горя.