ЇЇ ЗНАЙШОВ АМУР

Амур тим часом гасав уздовж дороги. Тікав уперед, але незмінно повертався до Соні й тицяв носом у її долоню. Пан Ярослав тільки дивувався поведінці пса. Виявляється, Софія була першою незнайомою людиною, до якої Амур виявляв таку щиру приязнь і неабияку увагу.

– Він з усіма товариський, діток дуже любить. Але щоб так прив’язатися – це точно вперше, – усміхався чоловік. – Сонечко, він вас уподобав з першого погляду.

Софія теж засміялась. Амур, набігавшись колами, спокійно йшов поряд із жінкою. За цю невелику прогулянку пес їй ще більше сподобався. Соня навіть почала несміливо уявляти такого-от улюбленця у своєму буденному житті. Адже колись, у дитинстві, вони із сестрою мріяли саме про такого кудланя.

***

Наступні два дні відпочинку промайнули яскравим сонячним променем, що зігрівав тіло й веселив душу. Софія багато гуляла, куштувала страви пані Марії. І навіть після обіду читала на балконі, насолоджуючись таким бажаним спокоєм і розміреністю життя.

Амура й пана Ярослава вона зустрічала зранку та ввечері біля першого джерела. Вони говорили та прогулювалися разом до Сониної садиби. Таке товариство було жінці дуже приємним.

Аж ось настав день приїзду Олі, молодшої Сониної сестри.

Соня вийшла завчасно, щоб зустріти сестру на автостанції в центрі селища. І тепер походжала тротуаром, виглядаючи автобус. Аж тут на протилежному боці вулиці вгледіла Амура і його господаря. Впевнена, розмірена хода, погляд спрямований вдалечінь. А міг би бути привабливим, якби не був таким зарозумілим. Хоча, може, він і непогана людина. Батько про нього багато доброго розповідав.

Соня урвала свої думки й відвернулася в інший бік, маючи надію, що її не помітять. Вона геть не хотіла зустрічатися зараз із цим чоловіком чи навіть із будь-ким іншим. Якось не задалось їхнє знайомство. То й нащо його продовжувати?

Не встигла жінка подумати про це, як почула крик. Це господар Амура кричав йому вслід, коли він перебігав дорогу в напрямку Софії, нещадно нехтуючи всіма правилами безпеки. Добре, що дорога в цей час виявилася порожньою і Амур за мить опинився біля Соні. А за ним швидко підбіг і його господар.

– Вітаю! Вас уже не лякає цей вовк? Я не знаю, що це він узагалі коїть! – мовив чоловік з усмішкою.

– Ми роззнайомилися і заприятелювали, – мовила Соня, гладячи песика.

– Софія, так? Ой, вибачте, тато про вас розповідав. Ви зачарували не тільки Амура, – засміявся.

– А мене Іваном звуть.

Він замовк. А Соня лише кивнула й не поспішала розпочинати милу бесіду про відпочинок та джерельну воду. Її збив з пантелику такий примирливий тон і люб’язність цього чоловіка. Адже в лісі він здався їй досить неприємним типом. Тому Софія мовчки гладила Амура по спинці, говорячи песикові ласкаві слова. Івана, здавалось, ця мовчанка зовсім не бентежила. Він уважно розглядав Софію з доброзичливою усмішкою. Аж раптом вирішив порушити тишу:

– Софіє, ви мені вибачте, будь ласка, за той випадок у лісі. Повівся якось по-дурному, незграбно, нетактовно. Як справжній соціопат, – промовив серйозно.

– Так, справді. Ваша поведінка була досить нетактовною. Ви повелися грубо, егоїстично і самозакохано. Ще й спробували маніпулювати і…

– Стоп! А ми досі про мене говоримо? Чи я отримую прочуханки за чужі гріхи? – сказав чоловік тихо, з усмішкою.

Софія на мить завмерла. Що це. Її збентежила ця усмішка? Гумор? Чи приємний, тихий голос? Іван виявився на диво схожим на свого батька. Допитливий теплий погляд, чарівні ямочки на щоках, коли усміхається. І немає навіть сліду зарозумілості. Дивина та й годі! Уголос лише мовила з усмішкою:

– Можливо, ви маєте слушність. Але думаю, що конфлікт вичерпано. До того ж хіба можна злитися на такого гарного товариського песика?

– А ви кудись їдете чи когось зустрічаєте? – спробував змінити тему Іван.

– Так, зустрічаю.

– І, мабуть, коханого чоловіка? – не вгавав Іван.

– А вам, я дивлюсь, це дуже цікаво, хто до мене приїде? – мовила Софія, усміхаючись. А подумки додала: «Ти диви, який сміливий. Одразу хоче багато знати. І нащо воно йому?».

– Ні, не вгадали, Іване. Чекаю молодшу сестру. Приїде на декілька днів подихати лісом, виспатись без тривог.

Саме цієї миті з-за рогу з’явився старенький автобус. Оля вийшла на зупинку однією з перших і одразу кинулась обіймати сестру, хоча й не бачились вони лише декілька тижнів. А потім запримітила приємного чоловіка і великого собаку. Іван відрекомендувався й допоміг Олі з валізою.

А Софія тим часом гадала, коли ж чоловік піде далі своєю дорогою і дасть їй спокій. Амур крутився біля Сониних ніг, приглядався до Олі й усім своїм виглядом демонстрував веселу зацікавленість.

Іван запропонував прогулятися разом до Сониної садиби і допомогти дівчатам із чималенькою Олиною валізою. Софія поспішила відмовитись.

А от Ольга із задоволенням погодилась, ще й жартівливо дорікнула сестрі за зайву скромність. І так вони рушили від автостанції пішохідною затишною вуличкою до садиби пані Марії.

Ольга роззиралась довкола, коментувала зміни в селищі, що сталися останніми роками, коли вона не приїздила сюди. Нові будівлі, кав’ярні, магазини і навіть відкриття торгового центру. Старенькі сільські будиночки перероджувалися і ставали затишними садибами для відпочинку туристів.

Іван охоче їй відповідав, згадуючи і свої минулі відвідини селища. За двадцять хвилин спілкування вони вже говорили між собою, як давні знайомі.

А Софія йшла трохи позаду, вдаючи, що контролює Амура. Хоча в цьому не було потреби, бо песик не відступав від неї всю дорогу, за будь-якої нагоди торкаючись її долоні своїм вологим носом, щоб гладити не забувала.

Софія з цікавістю спостерігала за Іваном. Чоловік розмовляв невимушено, спокійно, підтримуючи жарти веселунки Олечки. Видно було, що він дуже любить ці місця, також відпочивав тут з батьками в дитинстві й знав багато цікавинок, історій про цей край. Іван, чи Іванко, як називав його пан Ярослав, з усмішкою пригадала Соня. Отож Іван здавався дуже приємним, спокійним і впевненим у собі чоловіком.

Коли вони підійшли до садиби і чоловік поставив валізу на терасі, а Оля побігла шукати пані Марію, щоб привітатися з нею та обійняти її, він якось буденно запитав Софію, о котрій увечері вона збирається до джерела.

Соня здивувалась, але відповіла, що одразу після вечері, о сьомій годині. Іван нічого не обіцяв і не призначав зустрічі.

– Добре, сподіваюся, ще побачимось сьогодні, – спокійно сказав і пішов назад доріжкою до місточка, Амур бадьоро чимчикував за господарем.

Софія навіть не здивувалась, коли ввечері вийшла на прогулянку, а на місточку її вже чекали Іван та Амур. Їхня прогулянка видалась цікавою і приємною. Розмова між ними точилася легко й природно. А мовчання було не обтяжливим, а радше теплим, сповненим сенсу.

А потім дні відпочинку потекли один за одним, сповнені приємних світлин і вражень. Софія часто зустрічалася з Іваном та песиком. Вони гуляли, говорили, пили каву. Їхні розмови торкалися майже всіх життєвих тем, окрім особистого. Наче за мовчазною домовленістю вони оминали питання стосунків, колишніх і сердечного болю.

***

Оля із Сонею частенько гуляли селищем і розмовляли про життя. Обидві тендітні, гарні блондинки. Олина краса ще юна. Такою буває дівчина лише у двадцять. Волосся кольору стиглої пшениці підстрижене в коротеньке зухвале каре. На тендітних дівочих вушках примостилося до десятка вигадливих сережок. А світло-блакитні очі сяють щирою цікавістю, жагою до життя.

Софія ж була більш жіночною та розміреною в рухах і погляді. Таке ж, як у сестри, пшеничне волосся спадало на плечі і спину м’якими хвилями. Погляд її блакитних очей таїв у собі загадку, трохи смутку, а може, то так відлунював у ньому життєвий досвід.

Обидві без макіяжу, в приталених спортивних костюмах, нагадували радше не сестер, а різні версії однієї й тієї самої жінки, їхньої мами. А от за характерами дівчата були різні. Соня більш спокійна і вдумлива – в маму. Олечка ж була запальною, вогняною натурою, як їхній тато. Завдяки таким різним характерам і не зважаючи на десять років різниці у віці, дівчата були найліпшими подругами. І могли сказати одна одній абсолютно все.

– Соню, а як ви будете спілкуватися з Іваном, коли скінчиться відпустка? Хто до кого першим поїде? – запитала Олечка сестру, сидячи на терасі кав’ярні.

Софія сиділа примружившись, усміхаючись теплому та привітному вересневому сонечку. Її волоссям грався вітер, а сонячні промінці підсвічували його золотом. Жінка на мить задумалась. Засміялась. Вона чудово знала свою любу сестричку, яка подумки вже напророчила Соні весілля і двійко дітей із випадковим знайомим з відпустки.

– Олю, ну, я не знаю… А з чого ти взяла, що ми будемо спілкуватись і що буде якесь продовження?

– Сонько, ти що, геть здуріла?! Таких чоловіків майже не існує! Такого, як Іван, на сайті знайомств не знайдеш! Треба, щоб було продовження ваших стосунків! А як він на тебе дивиться! – випалила Оля на емоціях.

– Олечко, ми просто спілкуємось. Так, з Іваном приємно і затишно. Але ти ж знаєш: те, що відбувається на курорті, краще залишити на курорті, – сказала спокійно Соня.

– Хто придумав таке правило? Все у ваших руках! І взагалі, Соню, ти після життя з тим нарцисом геть не така, як була раніше. Вертайся вже до себе! Ну не всі чоловіки козли й маніпулятори! – сказала Олечка.

– Знаю, мала, знаю… Але ж я нікого не шукаю. Мені добре так, як є. У мене купа всього в житті, крім стосунків. І, мабуть, романтика мені зараз не на часі.

– Соню, ти серйозно?! Як це не на часі? Тебе ж навіть його пес обожнює!

– Сонько, я зрозуміла: ти боїшся нових стосунків?! Ну, що знову все буде складно й боляче? – задумливо мовила Оля.

– Припини, просто відпочиваймо, без жодних згадок про нарцисів! Осінь – сезон хризантем. А далі вже як буде, так буде… Домовились? – спокійно запитала Софія.

– Домовились, але ти подумай про вас з Іваном! Прошу, будь ласочка, – відповіла Оля, усміхаючись.

Соня лише кивнула і заплющила очі, насолоджуючись теплом і тишею вересня в горах.

***

Дні швидко минали. Олечка поїхала додому. Її чекали коханий і робота. Софія залишилася в селищі, але не сама. Іван та Амур тепер були поряд з нею майже постійно. Чоловік умів організувати відпочинок і постійно кликав Соню на прогулянки, пікніки та невеличкі мандрівки околицями, на день.

Що ближчим ставав час від’їзду, то більше запитань ставила собі Соня. А що буде далі? Вона так старанно переконувала себе, що їхні з Іваном стосунки – це лише спілкування у відпустці. Що вона не хоче ніяких романів на відстані, не хоче складнощів у житті. Жінка боялась зізнатись навіть собі, що він їй небайдужий. Що вона не хотіла уявляти свого повернення в минуле життя, де не буде чоловіка і песика. Не хотіла визнавати, що він її хвилює. Оті теплі обійми, коли вечоріє і стає прохолодно, міцне тримання за руку, коли вони підіймалися гірським схилом. І поцілунки… Такі неквапливі, наче все життя в них попереду. Пристрасні й ніжні, як наче десятиліттями не цілував нікого кращого.

Але вони з Іваном не говорили ні разу про те, а що потім. І чи буде для них узагалі те «потім».

***

Вона прокинулась із дивним передчуттям. Щось має статися? Сьогодні вони з Іваном і Амуром збирались навідатись до Тустані. Прогулянка заповідним місцем із сильною енергетикою, гарною природою та такою багатою історією.

Пізній ранок зазирав у її вікно, але надворі було ще прохолодно. Ніби сам вересень натякав Софії, що хай скільки ніжся чи ховайся в затишку селища, а повертатися до буднів у місті таки треба. Післязавтра вона мала їхати до Львова, а там коротенька прогулянка і потяг до рідного міста.

Жінка випила кави й наказала собі повернутися в сьогодення і насолоджуватися відпусткою та маленькою манд­рівкою разом з Іваном. Краще мало, ніж узагалі нічого…

До їдальні прибігла Мар’янка, покоївка, а водночас далека родичка пані Марії. Дівчина переказала Соні, що надворі її питає якийсь чоловік. Соня здивувалась, чому Іван не проходить до оселі. Він тут уже майже всіх знає, та й пані Марія його з Амуром одразу прийняла як своїх.

Вийшовши на терасу, Софія застигла на місці. Жінка не вірила своїм очам. У дворі доріжкою між ялинок і туй нервово походжав Арсен. Вона заплющила очі, розплющила знову. Софії здавалося, що це міраж, який має от-от розвіятись. Але він не розвіявся, а навіть навпаки. Чоловік обернувся, побачив її і поспішив назустріч. Здавалося, Софія на декілька митей перестала дихати. Як він тут? Навіщо? І це не випадкова зустріч у місті? Що йому треба?

– Сонечко, я такий радий, що застав тебе! – промовив Арсен, начепивши на писок найкращу усмішку зі свого арсеналу. – Кицю, ти не зраджуєш своїх звичок. Знайшов тебе майже одразу.

Соня вдивлялася в його обличчя, і її проймали дрож і лють. Як він посмів з’явитись у її місці сили, в її сховку?! Вона стискала й розтискала долоні, хотіла збити ляпасом оту його задоволену посмішку чи радше оскал.

– Ну, сонце, невже ти не рада мене бачити? Я хотів зробити тобі сюрприз, дати нам ще один шанс на спокійну розмову і зважене рішення. Соню, я не хочу тебе втрачати!

– Як ти дізнався, що я тут?! – витиснула із себе Соня.

Їй хотілося кричати, волати доти, доки він не щезне. Цей гидкий нарцис, кожне слово якого було лише фальшем і маніпуляціями. Софія більше не чула слів кохання, а чула лише фразу, яку дуже любив повторювати її колишній: «Я завжди отримую те, що хочу!». Соня відчувала себе річчю, трофеєм, який так винахідливо й наполегливо хоче отримати цей чоловік. Вона сама пішла, вона відмовила йому – і тоді стала призом. Стала спортивним інтересом і досягненням у його житті.

– Кицю, ну як я дізнався?! Це було легко. Ти регулярно постила в мережі фото з відпочинку. От я і вирішив приготувати тобі несподіванку. А твоя консьєржка сказала, до якого числа ти будеш у від’їзді. От і все! – сказав Арсен і театрально розвів руками.

– Арсене, я видалила тебе з друзів! Якого біса?!

– Кицю, я не міг залишити тебе без нагляду. Трохи винахідливості… В тебе ж відкрита сторінка, – підморгнув.

У жінки сильно калатало серце, гупало так, що відлунювало в скронях. Вона не могла його слухати, бачити й приймати оту підступність і фальш. Її тіло напружилось, губи стислися в ниточку, погляд видавав усю лють і зневагу. Здавалось, зараз Софія могла пускати вогняні іскри своїми блакитними очима.

І тут вона відчула поряд опору, незриму, проте таку сильну підтримку. Амур підбіг швидко і за звичкою притулився кудлатою головою до її долоні.

– О, песик з твоїх фото! – мовив Арсен і хотів простягнути руку до Амура. Але той зловісно загарчав.

Софія підвела очі й одразу зустріла погляд Івана. Чоловік усміхався їй, але за мить на його обличчі проступило збентеження. Сумнів, запитання. Але він не зупинився. Іван наближався впевненою, спокійною ходою.

Підійшов до Софії впритул і ніжно обійняв за плечі. Мить дивився на неї, не звертаючи уваги на Арсена. А потім мовив тепло й спокійно:

– Кохана, все добре? Наші плани без змін?

Соня затамувала подих: такого повороту вона не очікувала. Мить дивилася в Іванові темно-сині очі. В них було стільки тепла, розуміння, прийняття. А ще ледь помітні веселі іскорки, які наче заохочували її.

– Так, любий! Звісно, – всміхнулася вона Іванові.

А звернувшись до Арсена, спокійно, проте дуже чітко мовила:

– Прощавай, Арсене! Мені час іти. Маю надію, що ми з тобою прощаємось уже назавжди.

На обличчі Арсена розгублення змінювалось здивуванням, а в очах промайнула тінь розчарування. Не очікував він такого від Софії. Не думав, що йому може знайтись заміна, та ще й так швидко.

Іван обіймав Софію за плечі, а вона тремтіла. Як таке могло з нею статися? Колишній – псих і маніпулятор, не чує твоїх слів і виринає посеред твого відпочинку, твоєї нової історії. Це наче кадри з якогось кіно, а не з її життя. Але від Івана Соня теж не очікувала таких дій. Сьогодні він її дуже здивував.

Сіли в автівку мовчки. Іван допоміг Амурові влаштуватися на задньому сидінні. Весь цей час Арсен стояв на терасі й незмигно дивився їм услід.

Зараз Соні хотілось бути десь далеко звідси. Не бачити його там, у її рідному місці, куди він так безцеремонно припхався.

Іван завів двигун, мовчки, не дивлячись на неї, виїхав з двору. Проїхав вулицю і повернув на головну дорогу. Зупинився на узбіччі і якусь мить сидів, роздивляючись щось попереду, вдалині. А потім повернувся до неї і тихо, так спокійно запитав:

– Соню, я все правильно зробив? Пробач, якщо вліз, втрутився в те, що мене не стосується, але на той час гадав, що то єдине правильне рішення.

– Іванку, дякую! Не описати словами, яка я рада тому, що ти з’явився саме вчасно і втрутився в розмову, якої не мало б статися, і зустрічі цієї ніколи не мало б бути, – промовила Софія, беручи його за руку.

– От і добре… – мовив, цілуючи її зап’ясток.

– У Тустань поїдемо? Ти як? – запитав уже веселіше.

– Із задоволенням, – відповіла Софія з усмішкою.

Він нічого не питав, вона не розповідала. Вони їхали й мовчали. І це було мовчання спокою, прийняття і взаєморозуміння.

А далі були залиті сонцем скелі й ліси Тустані, місця, де говориться й думає­ться вільніше. Де між скелями гуляє сильний осінній вітер, який, втім, не злий, а просто підштовхує її в його обійми.

І тут вони говорили. Про неї, про нього. Про цінність бути прийнятими такими, як є. Не грати ролі, не підлаштовуватись у стосунках, відчувати не страх втратити, а любов і підтримку.

– Якщо ти не готова до більшого в стосунках, я просто буду поряд, – мовив тихо Іван.

– Завдяки тобі я зрозуміла, що готова до майбутнього, до нових стосунків. Але в них я буду ось така, як є, – чесна. Без прикрас і маніпуляцій.

– Мене це навіть дуже тішить, Сонечко! – засміявся Іван.

– Але, якщо чесно, я йду в комплекті. Чоловік і вовк, тільки так, – сказав він з усмішкою.

– Приймаю вас обох, хлопці! І тішуся нашій зустрічі, – сказала Соня, обіймаючи Івана.

***

Софія їхала в гори, бо втомилася. Шукала себе, а знайшла чоловіка і навіть вовка. З правильною людиною з’явилася готовність до нових стосунків і нового щастя. А те, що воно таки буде, навіть не сумнівайтеся!

Нарешті Амур був усім задоволений. Він завжди розумів, що все робить правильно. Їхній зграї була потрібна жінка, Іванові потрібна жінка. І Амур її знайшов.