НАЙКРАЩА У СВІТІ

Після того як помилася, повів до будинку.

– Ось тут спатимеш, – показав на двері й, повернувшись, пішов геть.

Зайшла у велику світлу кімнату. Роздягнувшись, лягла на розстелене ліжко і міцно заснула. Прокинулася на світанку. Здивовано обвела очима приміщення. Босими ногами ступила на м'який килим. Відсунула фіранку й побачила, що він косить. Сонце тільки-но зійшло, але його золоте проміння вже проникало всюди. Він косив, м'язи грали на здоровому засмаглому тілі. Христина одягла сукню, причесала волосся.

«Що мені робити?» – довго стояла пригнічена, розгублена.

Вийшла на подвір'я. Побачив її, кинув косу, підійшов, привітався.

– Виспалась? – дивився проникливо, уважно, примруживши очі.

– Виспалась, – промовила ледь чутно. – Дуже вам дякую за все, я піду.

– І куди підеш, знову голодувати? А як же робота, ти ж, здається, вчора шукала її?

Підвела на нього сумні очі.

– Я справді можу доглядати хворих, я медсестра.

– Може, підеш у кухню, звариш щось поїсти, а по­тім побалакаємо?

Мовчки кивнула головою.

– Там усе є в шафах, відчиняй холодильник, будь як удома, – і вперше усміхнувся.

Коли кидала в окріп вареники, прибіг хлопчик, обійняв її за коліна, занурившись обличчям у сукню. Присіла біля нього.

– Як тебе звати?

– Юрієм, а вас?

– Мене – Христина. А батька твого як звати?

– Батько – Андрій Юрійович. Він учитель історії.

– Ого! – засміялася чомусь.

– Я дуже люблю вареники, а тато не хоче їх ліпити. Варить завжди борщ і картоплю.

– А де мама?

– У мене немає мами. Була бабуся, та померла. У неї був рак легенів. Вона не могла дихати і дуже стогнала. Тато сидів біля неї вдень і вночі. Підемо сьогодні на могилу бабусі?

– Підемо, – притулила чорноволосу голівку до грудей. – Біжи поклич татка їсти.

Юрко вибіг на подвір’я і закричав:

– Татку, Христина вареників наварила, ходи їсти!

– Не Христина вона тобі, Юрчику.

– А хто? Мама? Татку, це моя мама, я відразу впізнав! – він кулею залетів до кухні, обійняв дів­чину за ноги.

– Я відразу здогадався, що ти моя мама, а ти не зізнавалася.

У чорних оченятах було стільки радості, що Христина не витримала, вхопила Юрчика на ручки й почала цілувати в личко, в очі, у голівку.

– Я так тебе чекав, я знав, що ти прийдеш, мамусечко.

Малий тулився до неї, обіймаючи її за шию, радісно сміявся і цілував просто в уста, а його батько стояв, прихилившись до одвірка, дивився на них проникливим поглядом, і щось незбагненно далеке було в тому погляді – смуток, біль чи розчарування, тільки не радість.

Увесь день Юрчик крутився біля Христини, допомагав їй, як умів, обіймав її за коліна, шию, цілував і тішився так, що дівчина відчула непереможне почуття любові до цього хлопчика, бо в цьому жорстокому холодному світі дитина відігріла її душу і за одну-однісіньку мить навічно ввійшла в неї. Увечері малий, засинаючи, тулився до її руки, а Христина гладила чорноволосу голівку і знала: це почуття непереможне, це почуття на все життя.

Коли Юрчик заснув, пішла в літню кухню мити посуд. Андрій усе зробив сам і сидів за столом, чекаючи на Христину. Мовчки дивилися одне одному в очі, він – уважно, вивчально, вона – розгублено, опускаючи час до часу повіки.

– Розповідай, – промовив коротко і якось суворо.

Розповідала все, як на сповіді, покусуючи бліді уста.

– А з Юрчиком ти спритно зіграла. Він утомився чекати маму, а ти... ти використала це. Не мог­ла ж ти так одразу його полюбити.

Христина підвелася, бліда і гнівна.

– Не могла? А ти звідки знаєш? Хіба ти можеш зрозуміти, чого коштувало мені оте «мамусечко», ті дитячі поцілунки? Ти ж мене зовсім не знаєш. Позич, будь ласка, мені грошей, і я піду з твоєї хати. Я віддам, присягаюся пам’яттю матері, що віддам тобі гроші.

Він усміхнувся, доторкнувся до синьої жилки, що виступила на худій руці, й потягнув по ній пальцем.

– Іди лягай, відіспися добре, а тоді щось вигадаємо.

Христина не могла заснути, занурившись обличчям у подушку, заплакала. Плакала довго, невтішно. Андрій стояв у коридорі, чув її приглушене схлипування, і якась невідома думка стягувала вигорілі брови в одну дугу. А в дитячій кімнаті, щасливо всміхаючись уві сні, спав Юрчик.

Зранку Андрій кудись поїхав, а Юрчик, прокинувшись, одразу прибіг до Христини, крутився на одній нозі, щебетав, сміявся. Дівчина відчула, що він зайняв найважливіше місце в її серці, й була впевнена, що цього місця вже не зайняти нікому, бо воно його до смерті.

За декілька днів Христина перетворилася з блідої, виснаженої і хворої на привабливу, вродливу жінку. Навіть не дуже вишуканий одяг покійної Андрієвої матері не приховував цього. Ніжний рум’янець несміливо з’явився на блідому личку, порожевіли вуста. З Андрієм розмовляла мало, але безнастанно перебувала під магією його проникливого погляду. Навіть тоді, коли залишалася сама. Часто бачила в уяві його простягнену руку там, на межі, і їй так хотілося припасти до неї щокою. Ілюзії примарного щастя ставали нестерпними.

Серпень приніс Андрієві клопоти на роботі, і він пропадав від ранку до вечора: або в район їздив, або ж у школі затримувався. Христина виконувала хатню роботу і всю ласку свого ніжного жіночого серця віддавала хлопчикові з таким прекрасним ім’ям – Юрчик.

Якось Андрій, прийшовши пополудні, збуджено й радісно повідомив Христині, що звільняється місце медсестри в дільничній лікарні і що він уже просив за неї головного лікаря, який пообіцяв узяти її на роботу.

Очі Христини засяяли дивовижним вогнем щастя.

– Мусиш привезти документи.

– Добре, я завтра поїду, привезу документи і деякі речі, – Христина усміхнулася так щиро, що Андрій мимоволі замилувався нею.

– Юрчикові навари їсти, гроші візьми із серванта, там є двісті гривень. Мене до полудня не буде, заведеш сина до сусідки.

Наступного дня, розбудивши Юрчика, розповіла йому, що їде до Львова.

– Мамусю, візьми мене із собою, будь ласочка, мамусечко, – хлопчик, обійнявши її за шию, зазирав в очі. – Я ще ніколи не був у Львові, ну, будь ласка.

Христина, хвилину подумавши, одягнула на нього нові шорти, біленьку футболочку, склала деякий одяг у сумку. На невеликому аркуші паперу дрібно написала: «Юрчика беру із собою. Приїдемо завт­ра. Христина».

У потязі хлопчик заліз на другу полицю і просидів там усю дорогу. В місті роздивлявся навсібіч, міцно тримаючи Христину за руку. Ввечері притулився до дівчини і, вже засинаючи, прошепотів:

– Ти найкраща у світі! Краща навіть за татка.

Довго гладила голівку, припадаючи губами до смаг­лявої ручки.

Зранку нагадала, що треба повертатися додому.

– Мамочко, побудемо ще в місті, подивимось на машини, на трамваї.

«А чому б ні? Я поведу Юрчика в цирк, на каруселі, сьогодні ж неділя».

Повернувшись додому, Андрій одразу відчув порожнечу, яка, наче задушливий газ, перепов­нювала спорожніле помешкання. Прочитавши записку, здивувався: «Навіщо було брати дитину? Дорога, спека, втома... Мабуть, малий напросився». Увечері тиша пригнічувала, навіюючи якусь незрозумілу тривогу. Згадав її очі, коли розповідала про себе: «Вкрасти могла б, а попросити – ніколи».

«Я навіть не знаю її адреси, а якщо вкраде Юрчика?» – підступна думка навіяла такий жах, що миттєво розболілася голова. Спостерігав за Христиною ось уже другий місяць, намагаючись збагнути, яка ж вона насправді. Виринав у пам’яті образ Христини – голодної, блідої, ніби зацькованого собаки з опущеними очима, його змінював інший образ – усміхнене обличчя, сяйливі очі випромінювали дивовижну ніжність, коли пригортала Юрчика.

Нещодавно відчув її погляд на собі, коли рубав дрова. Зупинився, глянув Христині у вічі й усе зрозумів… Якось ішли з літньої кухні до будинку, відчинила двері спальні й зупинилася. Спраглий погляд молодої вродливої жінки кликав його, але він пройшов повз до сусідньої кімнати, де спав, відколи Христина зайняла його місце.

У неділю вийшов до електропоїзда, але Христини з Юрчиком не було, потім побіг до автобуса – даремно, ввечері побіг до останнього електропоїзда. Христина не приїхала. До хати йти не міг. Самотність і тиша ставали нестерпними. Будинок, ніби гробниця, відлякував, пригнічував. Сів на лавочку перед квітником. Вечірня прохолода приємно огортала тіло.

– Якщо завтра не приїде, заявлю в міліцію.

Не знав навіть прізвища Христини. Страх переростав у лють. Згадав щасливі очі хлопчика.

За Христиною він піде куди завгодно. Раптом з хати долинув телефонний дзвінок. Зірвавшись із місця, побіг і, хвилюючись, підняв слухавку.

– Татку, це я, – голос Юрчика був збуджений, щасливий. – Татку, ти мене чуєш?

– Чую, синку, чую. Де ти зараз?

– Я зараз удома. Ми з мамою ходили в цирк. Там був слон, великий такий, я катався на поні. А собачки як танцювали! Татку, ми ще крутилися на каруселях. На «Чортовому колесі» мамі було страшно, а мені ні.

Його щасливий голос лунав у слухавці, а Андрій усе ще відчував неприємне тремтіння, що проймало тіло.

– Юрчику, коли ви приїдете додому?

– Не знаю, татку, тут так гарно, наша хата високо-високо, і трамваї тут, і…

– Передай мамі слухавку.

Вона привіталася. Її ніжний голос, як тепла хвиля літнього моря, прозвучав тихо й несміливо.

– Чому не привезла мені сина сьогодні?..

У понеділок Андрій з нетерпінням чекав на потяг. Простягнувши руки, вхопив сина і міцно притулив до грудей. Вийшла з опущеними очима, привіталася й пішла мовчки за ними. Вдома підняла на Андрія погляд, сповнений болю та тривоги.

– Поговоримо пізніше, – і пішов, навіть не глянувши на неї.

Юрчик, зауваживши настрій Христини, щиро зазирав їй в очі й щоразу допитувався:

– Що, мамо, що?

Ніжно гладила чорноволосу голівку, лагідно усміхаючись.

– Усе добре, синку, все добре.

Надворі стемніло, а Андрія не було. Христина, нагодувавши Юрчика, вклала його спати. Накривши малого коциком, вийшла на повір’я і сіла на лавочці. Тепло, тихо. Серпневий вечір проникав їй у душу, мучив передчуттям тривоги, туги і ще чогось далекого, незвіданого, сумного.

Знала, що не вчинила нічого поганого, але відчуття провини не покидало її ні на мить. Боялася втратити хлопчика, маленького зайчика-побігайчика, що так вірно її полюбив. Хтось завжди любить за щось, а Юрчик полюбив її ні за що. Почула Андрієві кроки, але не від вулиці, а з поля. Ішов швидко, майже біг. Спритно перескочивши через перелаз, зайшов до літньої кухні. Христина почула шум води у ванній кімнаті, потім світло погасло, і він вийшов надвір.

– Чому ти не вечеряв?

Андрій не відповів. Сів біля неї і довго дивився у далечінь серпневої ночі.

– Як ти міг подумати, що я можу вкрасти дитину? Андрію, де його мати, чому Юрчик росте без неї?

– Її могила далеко звідси, батьки похоронили доч­ку в рідному місті. Я закохався в її осяйну усмішку вмить. Висока, чорноволоса, завжди усміхнена, вона спопеляла мою душу. Ми побралися за місяць після нашої першої зустрічі. Цією усмішкою вона завжди зустрічала й проводжала мене. Цю усмішку подарувала мені й того дня.

Він замовк. Христина втупила погляд у його бліде, за місячного світла, обличчя.

– Того дня її знайшли мертвою в машині директора заводу, на якому вона працювала лаборанткою. Ввімкнувши нагрівач, вони отруїлися газом. Коли я прийшов туди, то застав свою дружину в обій­мах іншого. Довге волосся чорним шовком розсипалося на сидінні, оголені груди вабили жагою спокуси, а на мертвих устах Інеси застигла щаслива
усмішка.

– Як вона могла? – прошепотіла Христина.

– Як вона могла, Христино? – не промовив, простогнав.

Мовчання, як невидима тінь, стало між ними. Нічне небо тисячами зір огортало змучені душі…

– Як же я не хотів закохуватися знову, Христино, – він легенько взяв її за підборіддя і, повернувши до себе, заглянув в очі. – Залишайся назавжди.

Зорі засяяли в очах Христини, місяць освітив її бліде, одухотворене личко. Білою, ніжною рукою несміливо доторкнулася до його щоки. А над землею пропливала ніч, перегортаючи ще одну сторінку людської долі.