НАЙКРАЩА ПОДРУЖКА

Побігли дні. Я відтерміновувала розмову з подругою, боячись, що завдам їй болю, розповівши правду про її чоловіка. Але відчувала себе зрадницею, бо приховувала зраду Дмитра. Змінив мої плани один гість компанії чи, точніше, гостя. Оксана Ігорівна власною персоною граційним, упевненим кроком, у діловому костюмі, зі стійким шлейфом вишуканих парфумів попрямувала в кабінет директора. От хто на таку подумає, що вона коханка? Таку жінку ще заслужити треба. Вона знає собі ціну. Пекучий жаль за подругу не давав мені критично мислити. Єдиним правильним рішенням на той момент здавалось поговорити із суперницею Нелі. Тепер добре розумію, що то була не моя справа, але що зроблено, те зроблено. Тож я терпляче чекала на Оксану біля ліфта до підземного паркінгу. Прокручувала в голові сотні варіантів розвитку подій, думала, що їй скажу. Але коли побачила Оксану, всі думки вивітрилися з моєї голови вмить. Та я згадала, що тієї злощасної п’ятниці я її бачила біля входу до офісу. Оксана тоді чекала на Дмитра. Без сумнівів.

– Оксано Ігорівно! Майте на увазі, що рано чи пізно Неля, дружина Дмитра, про все довідається, – випалила я спересердя.

На якусь частку секунди жінка втратила самоконтроль, але швидко зорієнтувалася в ситуації:

– Не розумію, про що ви говорите, – зупинилася й уважно мене оглянула з ніг до голови, ніби оцінюючи. – У давні часи гінцеві, який приносив погані новини, відрубували голову. Як добре, що ми з вами живемо у XXI сторіччі. Правда? – усміхнулася переможно і поїхала вниз ліфтом. 

А я залишилась стояти біля шахти ліфта, як остання дурепа.

Щоб зрозуміти мої вчинки і моє ставлення до Нелі, треба знати історію нашої дружби. Неля з дитинства була такою собі запальничкою, дівчиськом, за яким ідуть. Вона мала чудове почуття гумору, неабиякі організаторські здібності, не говорячи вже про вроду. Хлопці упадали за Нелею мало не з дитячого садка. Навчання для подруги ніколи не було пріоритетом.

«Тільки вдале заміжжя здатне врятувати цю красу від рабства роботи», – постійно наголошувала Неля, розглядаючи власне відображення у дзеркалі. І хоча вона закінчила школу доволі непогано, здобувати вищу освіту вважала даремним витрачанням часу та марнуванням молодості. Я вчила основи економічної теорії, подруга бігала на побачення. Я складала іспити з бухгалтерського обліку, Неля літала до Туреччини та Єгипту. По-доброму я заздрила подружці. Вона сповна насолоджувалася молодістю, я ж просиджувала над підручниками. Інколи мені так хотілося все закинути й бути такою, як Неля. Та здоровий глузд не давав мені вчинити таку необачність. Я ліпила сама себе, у той час як Неля шукала своє призначення в коханні. Але ніколи наші різні погляди на життя не стояли на заваді справжній дружбі. І я завжди була вдячна Богові за те, що маю таку надійну подругу.

Коли я першою вийшла заміж, Нелька скептично зауважила, що треба було ще декілька років почекати, адже жінка – як зріле вино. Я тільки сміялася. Для мене мій чоловік – найрідніша людина, помічник і друг. Нелю ж приваблювали статусні, впливові чоловіки, які здатні вразити жінку. Але це не було завадою тому, щоб товаришувати нашим родинам згодом, коли Неля вийшла заміж за Дмитра. Чоловікам завжди є про що поговорити – спорт, риболовля, політика. І хоча наш сумарний прибуток нижчий за статки Дмитра з Нелею, це не заважає нашому спілкуванню. Так, звісно, ближче спілкувалися ми з Нелею. Чоловіки – лише під час спільного дозвілля. 

Для мене Неля – як недосяжна зірка, завжди легка, невагома, вродлива, просто жінка-мрія. І от як пояснити Нелі, що Дмитро, якого вона обожнює і ставить за приклад усім своїм подружкам, зраджує її?

Мій чоловік не підтримав мого наміру розповісти все Нелі, адже чужа родина – це не наш клопіт. І я вирішила зачекати, може, Дмитро розкається і сам усе розповість дружині або розірве ці стосунки. Але коли візити Оксани Ігорівни під приводом робочих моментів почали частішати, я наважилася на розмову. Запросила Нелю в ресторан. Щойно зайшла до зали, помітила подругу. Її важко було не зауважити серед маси людей – Неля ніби з глянцевого журналу. Яскрава, усміхнена, збоку здається, ніби ніякі негаразди не зачіпають цю красуню. Так не хотілося її засмучувати. 

– Привіт, Катрусю! – защебетала Нелька. – Щось ти маєш кепський вигляд. Так, наче тобі потрібно працювати на роботі, – подруга була в гарному настрої й сипала жартами.

– Привіт, Нелю. Так, трохи є. Втомилася я останнім часом.

– А я тобі казала, подруго, шукай чоловіка такого, щоб голова в тебе боліла, куди гроші подіти, а не де їх узяти. Бери приклад з мене. 

Зробили замовлення. Поговорили про те, про се, про дітей, обговорили декілька новин.

– Катько, та що з тобою врешті сталося? Ми не перший рік знайомі. Нумо колись. Що тебе турбує? Ти ж знаєш, мені можна розповісти про все. 

  Нелька взяла мене за руку і пильно подивилася мені в очі. Що відбувалося в моїй душі в цей момент, знає лише Господь. І я здалася. Розповіла все, що знала.

За весь час, поки я говорила, Нелька не поставила мені жодного запитання, не перебила мене і… Вона не підвела на мене погляд, щойно зрозуміла, в чому суть розмови. А потім зірвалася з місця, витягла гроші, залишила офіціантові й пішла геть. Без слів та прощання. Так, ніби мене поруч і не було. Але я не сердилася. Розуміла, що правда боляче вдарила подругу, і навіть картала себе, що розповіла їй усе.

Минув тиждень відтоді, як відбулась розмова з подругою. За весь цей час ні вона, ні я не зателефонували одна одній, ми не прагнули спілкування. Я почувалася винною і навіть готувалась до звільнення. Але скидалось на те, що розмови між подружжям не відбулося. І Дмитро досі почувався в сідлі. Черговий візит Оксани Ігорівни став тією краплею, яка перепов­нила вінця мого терпіння. Я набрала Нелю одразу після того, як Дмитрова коханка прийшла в офіс.

– Якщо хочеш застукати свого благовірного за зрадою, можеш негайно приїхати в офіс. У тебе є максимум сорок хвилин, перш аніж вона втече, – не привітавшись, сказала я.

– Добре, що ти зателефонувала першою, – беземоційним голосом мовила Неля. – Нам потрібно зустрітися. Сьогодні о вісімнадцятій у нашому кафе.

Без пояснень подруга перервала розмову. Мені стало зле. Може, цей бабій Дмитро наговорив їй казок, і вона повірила в них?

У кафе на мене чекала ніби зовсім інша людина, а не Неля, яку я знала. Під очима – синці, зачіска без салонної укладки, але найгірше – її погляд: очі ніби втратили іскру, блиск. Від жалю в мене стиснулося серце.

– Привіт… – сіла я навпроти подруги. – Я так чекала, що ти мені зателефонуєш. Уночі не могла заснути, постійно думала про тебе. Як ти?

Неля звела свої блакитні очі на мене, але її погляд не віщував нічого доброго:

– Погано, і все через тебе. Дякую.

Неля відкинулася на спинку стільця і відпила декілька ковтків віскі, склянку з яким тримала в руці.

– Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла бути не такою, як інші. Гіршою, складнішою, цікавішою, але не такою, як усі. Одягалася епатажно, поводилася ексцентрично. А хочеш знати чому?

– Ні, але кажи, якщо вже розпочала, – відповіла я.

– Не розумієш? Поясню. Хоч що б я робила, із самісінького дитинства мене завжди всі порівнювали з тобою: батьки, вчителі – і я завжди була гіршою за тебе. Катруся – розумниця, на скрипочку ходить. І мене тягнуть на сольфеджіо. Кат­руся молодчинка, у бальних танцях перше місце посіла. І мені бабця вже шиє сукню на виступ. А про шкільні олімпіади я взагалі мовчу… Як же я тебе ненавиділа! З першого класу я тільки й чула, яка ти здібна і талановита. А мені Бог, окрім краси, нічого не дав!!

Кожне слово Нелі було наче вистріл мені у груди. Ладна присягнутися, що навіть дихати забула в той момент.

– А тоді в моїй світлій і не дуже розумній голові, як казав мій татко, з’явилася геніальна ідея! Якщо я не можу конкурувати з тобою, то зроблю тебе своїм пішаком, такою собі маріонеткою, якою зможу керувати так, як мені заманеться, – Неля огидно засміялася. – І мені вдалося. Тоді я зрозуміла, що можу керувати людьми, використовуючи їх зі
своєю корисливою метою. Отак легко! Відтоді я стала центром. Жодна вечірка не обходилася без моєї участі. Кожна дівчина школи, яка поважала себе, мріяла, щоб я своєю присутністю зробила вечірку престижною. Розумієш? Я стала кращою! За інших! І так крок за кроком відвойовувала своє місце під сонечком! Мені завжди хотілося заткнути тебе за пояс. У тебе диплом про вищу освіту, в мене – бізнес. І не важливо, що мені його подарував колишній. Я – бізнес-леді, а ти – клерк!! У тебе чоловік – сіра маса, а в мене… – на цих словах Неля замовкла. – І знаєш, я навіть почала звикати, що ти є в моєму житті. Така собі домашня подружка, завжди готова прийти на допомогу, врятувати, виручити. Мені навіть цікаво було з тобою. Чесне слово. Та поясни мені, навіщо тобі знадобилося лізти в моє подружнє життя… Хто тебе про це просив??? Чого тобі не жилося спокійно? – Неля замовкла.

У мене зашуміло у вухах. Я чула, як стукає моє серце. А перед очима, ніби в кіно, – кадри, кадри… Все моє життя було пов’язане з Нелею. Ближчої людини в мене не було. Я так думала. Невже можна аж так вдавати подругу? Настільки вжитися в роль? Задля чого?

– Якщо ти мене так ненавиділа, навіщо тримала біля себе? Заради чого ці ігри, адже школа давно закінчилася? Дорослі ж люди, – запитала я, не усвідомлюючи до кінця, що ця розмова насправді відбувається.

Неля подивилася на мене так, наче готова була дати мені ляпас тієї ж хвилини.

– Чесно? Спершу, щоб ствердитися, а потім… не знаю. Звикла абощо.

– На Бога, Нелю. Я тебе знаю, чи, точніше, думала, що знаю, сто років. Я схожа на домашню тваринку? Що значить «звикла»? Ти не бачиш абсурдності у своїх словах? – я перейшла на крик.

Неля ніби не чула мене.

– Цієї розмови могло не бути, якби ти не влізла туди, куди тебе не просили. Я ж майже перемогла тебе, мені майже вдалося. Моє ідеальне і твоє зовсім не ідеальне життя… Я була краща за тебе! А ти взяла і зруйнувала все. От невже ти справді вважаєш, що я не знала про зраду свого чоловіка? – розсміялася нервово. – Поспішаю запевнити тебе, що це не перша і не остання зрада. Я не сліпа, не глуха і знаю про інтрижки свого Дмитра. У нас неписане правило: я не влаштовую істерик через його зради, а він заплющує очі на моє марнотратство. Для інших ми ідеальна родина. Були… До того моменту, доки ти не влізла!

– Ти не тямиш, що говориш, Нелю! Яке неписане правило? Агов! Отямся. Ти продаєшся за гроші? Він тебе зраджує і платить, щоб ти була сліпою та глухою. То я тобі скажу: ти до всього ще й дурна, якщо можеш принижувати власну гідність ось так просто. Скільки коштує твоя любов? У неї є ціна?

– Знаєш, Катерино, я зрозуміла, що причина всіх моїх нещасть – ти. Від початку нашого знайомства і до сьогодні. Все життя мені зіпсувала. Ненавиджу тебе, – прошипіла, ніби зміюка, просто в обличчя колишня подруга.

Більше терпіти я не стала. Підвелася і пішла геть. Що я відчувала? Приниження, зраду, спустошення. Але найбільше мені шкода було змарнованого часу на ту людину. В мені засіла глибока зневіра у щирості безкорисливих людських стосунків.

***

Минув рік. З роботи я звільнилася за власним бажанням, тримати мене ніхто не став. Я відчула полегшення. Моральне. Пройшла декілька етапів співбесід, знайшла нову роботу. Намагалася не думати про ситуацію, що склалася. Минуле – на те воно й минуле, що залишилося там, позаду. Що вже думати? Треба рухатися вперед. Олег підтримував мене, намагався розрадити, надихав, як умів. Укотре я переконалася, що ніякі гроші не варті людського щастя, кохання та взаєморозуміння. І хоч зовні я пережила і відпустила ситуацію, глибоко в душі мені було ще дуже боляче. Про Нелю і Дмитра я чула лише зрідка від спільних знайомих, якісь примітивні новини. А згодом дізналася і про їхнє розлучення. І хоча образа на колишню найкращу подругу була великою, я щиро бажала Нелі гідно вийти зі стосунків, які склалися в неї з чоловіком. Так Неля принаймні зможе повірити в себе.

Якось після чергової робочої зустрічі я чекала біля ТРЦ на Олега, який застряг у тягнучці. Неочікувано для себе зустрілась поглядом у натовпі з Оксаною Ігорівною, коханкою Дмитра. Мені стало соромно за свою поведінку під час нашої останньої зустрічі. Я вдала, що не помітила Оксану. Проте вона підійшла до мене сама.

– Гінець залишився живий. Я правильно зрозуміла? – запитала так, наче ми вчора з нею розмовляли на цю тему.

– Щось таке. Залишився, – відчуття були не з найприємніших.

– Що ж, може, це й на краще. Життя часом застосовує фільтр – відсіює сміття: у вас забрало подругу, в мене – коханця. Чи не нагода радіти, що в нашому житті більше немає такого лайна?

Я дивилася на співрозмовницю і раптом тієї хвилини раптом збагнула одну просту річ – я маю дякувати Богові за цю непросту ситуацію в моєму житті, яка відкрила мені правду. Нехай і не дуже приємну, але таку потрібну. Можна все життя провести в омані чи в ілюзіях. Від зрад, не важливо яких – платонічних, фізичних чи духовних, ми зневірюємося. Але світу байдуже, ображений ти чи ні, згорьований чи щасливий, втратив ти чи знайшов. Світ існує, і люди в ньому змінюються. Мінливе все: від погоди за вікном до настрою, від дружби до світогляду. Процес зміни незворотний. Інколи нам боляче прощатися з минулим, але це потрібно задля того, щоб змінити майбутнє на краще.

– Може, вип’ємо кави? – запропонувала екскоханка колишнього директора.

– Чому б і ні? – погодилася я.

Кожна ситуація – це досвід. Кожне закінчення старого – це початок нового. Треба вчасно зачиняти двері, якщо вам там не раді, й відпускати минуле…