Найдорожчий друг

– Та ж я тебе всі дев’ять місяців отак носитиму, – підхопив дружину на руки.

– Постав негайно мене на підлогу, зачекаємо, що скаже лікар. А раптом я помиляюсь.

***

Ніколи ще Гафії не було так страшно, як того дня в кабінеті гінеколога. Старенька лікарка мовчки натискала на низ живота, і з кожним її дотиком серце жінки билось усе швидше і швидше.

– Ну все, гаразд. Затримка скільки? Тижнів п’ять?

Гафійка кивнула і розплакалась.

– Ти чого? Майбутнім мамам ревіти не можна, бо плаксу народиш.

Розмазуючи сльози й усміхаючись, Гафійка вийшла з кабінету. Глянула на годинник. До закінчення зміни залишалась година. Вирішила зустріти Степанка на прохідній і поділитись із ним радістю. Йшла неквапливо, прислухалась до себе і подумки розмовляла то з чоловіком, а то з дитинчам, яке росло в її лоні: «Як ми тебе любитимемо! Ти тільки рости!».

Заглиблена у свої мрії, не одразу й помітила, що до шахти біжать жінки, діти. Хтось боляче штовхнув її, потім іще. Лише тоді почула звук гудка. Серце на мить застигло у грудях. Обвал. Кинулась бігти разом з усіма, а за хвилину вже чайкою припадала до скаліченого тіла свого Степанка. Тоненька цівочка крові, безсилі руки та губи, які щось шепотіли.

– Тримайся, будь ласка, живи! Ти не можеш померти! Не можеш нас покинути!

– Нас? – промовляв ледь чутно.

– Так, Степанку, я вагітна, чуєш?

Його погляд уже згасав, його руки хололи під крижаним подихом смерті, і лише губи разом з останнім подихом ледь чутно прошепотіли:

– Пробач!

***

Хлопчик народився здоровим і міцним.

– Богатир буде, – приказувала молоденька акушерка, зав’язуючи пуповину, – у тата, певно, вдався, мама ж он яка, як горобець.

І назвала Гафія сина Степаном.

Хлопчик ріс як із води. Швидко зіп’явся на ноженята, у чотири роки сам навчився читати. Гафія не могла натішитися сином, пишалась усіма його маленькими перемогами, жила його дитячими болями та тривогами. Берегла Стапанка, як зіницю ока, і таки не вберегла. У 17 років хлопець занедужав на гломерулонефрит – хворобу нирок. Дільничний лікар призначив ліки, але від них Степанові стало зле. Згодом його скерували в Донецьк. В обласній лікарні хлопець знепритомнів. Гафія весь час була біля сина, підтримувала його, як могла, розраджувала. Ніколи не плакала. Волю сльозам давала в коридорі. Вийде, наплачеться, аж очі попідпухають. Вмиється, щоб сина не лякати, і знову в палату.

Стан хлопця поліпшився, але не надовго. Довелося їхати до Києва. Тут встановили остаточний діагноз – «дисплазія нирок». На лікування потрібні були великі кошти, а де їх узяти, жінка не знала. У країні все розвалювалось, закривали заводи, зарплати не платили, магазини світили порожніми вітринами. Гафія позичала гроші в сусідів, у родичів покійного чоловіка – ті й самі не мали багато, але ділились, чим могли. Ходила до церкви, там на службі священник просив подати на лікування, хто скільки може. Вистачило на три упаковки ліків. Смерть зупинили на два місяці.

А потім ліки взагалі припинили допомагати, потрібно було терміново пересаджувати нирку. Мати могла стати донором, але на операцію знову були потрібні гроші, і зробити її могли лише в Польщі. Думала Гафія недовго – продала хату й вирушила із сином у дорогу. Навіть не думала про те, куди вони повертатимуться. Найважливіше, щоб син був живий, а там потроху все владнається.

– Господи, якщо тобі потрібна чиясь душа, то бери мою. Нехай я помру на операційному столі, аби моя нирка прижилася, нащо мені життя без нього?!! Але якщо можна, Господи, то нехай живемо обоє, то хто його, сиротину, який не має свого помешкання, догляне, крім мене? Де свою голівоньку притулить? – плакала-голосила в лікарняній капличці, аж мліла від болю та страху за свою єдину дитину.

– Пані, вам зле? – запитав її раптом хтось польською. – Можу чимось допомогти?

Гафія повернула голову – біля неї стояв статечний сивий чоловік.

– У пані біда? – запитав знову, допомагаючи жінці підвестись.

Зворушена щирим співчуттям у його голосі, вимучена безсонними ночами та хвилюваннями Гафія несподівано (навіть для себе) розповіла йому про своє горе, про операцію, про безгрошів’я. Невідомо, чи зрозумів чоловік щось із її плутаної розповіді, та перепитав прізвище і записав номер палати.

– Нехай пані не турбується про гроші, а лише просить Бога про здоров’я для сина, – сказав, поцілувавши Гафії руку на прощання.

А наступного дня головний лікар сказав, що якийсь невідомий доброчинець переказав гроші на операцію та лікування її сина, а кошти, які внесла Гафія, вона може перевести в будь-який банк і вільно ними користуватися.

Всю ніч перед операцією Гафія молилась за сина та за того дивного незнайомця. На стіл лягла без страху: вірила, що все буде добре. Навіть якщо вона помре, у Степана тепер є якісь гроші.

На щастя, операція минула успішно. І вже за три тижні вони повернулись в Україну, купили хатину на околиці міста. Степанкові потрібні були ліки, щоб нирка не відторг­лась, але їх надсилали з Польщі, і Гафії здавалось, що все нарешті налагодилось.

***

Минуло два роки. Місто вже дрімало, заколисане першим снігопадом. На автобусній зупинці веселилась п’яна компанія, ці люди голосно кричали, били пляшки, зачіпали перехожих. Потім хтось випадково поцілив пляшкою у вітрину ювелірної крамниці, спрацювала сигналізація, приїхала міліція. Степан саме повертався додому з бібліотеки, прямував на ту ж зупинку. Його згребли разом з усіма. Намагався щось пояснити стражам порядку, та ті не дуже прислухалися, бо розігріті випивкою молодики влаштували бійку. Потім молоденький сержант таки побачив, що хлопець тверезий і, найімовірніше, справді випадковий перехожий. Та злість і сила струмували жилами, й міліціонер, випускаючи Степана, таки добряче оперезав його замашним кийком по спині «для профілактики».

***

За тиждень Гафія поховала сина. Ще за тиждень домовилась про місце сторожихи на цвинтарі й продала хату. Вторговані гроші переказала за оголошенням у газеті на лікування хворого на лейкемію шестирічного хлопчика. І тепер чекає, коли Господь забере її до двох Степанів. Чи в рай чи в пекло – не важливо. Аби разом, аби втрьох.