НА ТОНКІЙ КРИЗІ

У хату вбігла розпашіла й радісна Владка.

– Ти чого сидиш, мов заплісніла? – акинулась на Олену.

Та здивовано ворухнула довгими закрученими віями, подивилась на подругу, наче вперше побачила, і тонкі змійки брів поповзли вгору.

– А що маю робити?

– Ходімо на ковзанку! Там уже вся молодь зібралася.

– Не хочу! – сердито випнула пухкі, заціловані вітром губи.

– Тиць йому у вухо! – Владка аж підскочила. – А то чого раптом?

– Не хочу – і все!

– Ов-ва-а-а! Красна панно, перепрошую, а чи не поясните, що з вами в біса відбувається? Сидите така поважна цяця, грієте собі боки біля пічки, як стара баба, чи це так ціну собі скласти не можете? Може, дуже просити треба? На коліна стати?

– Не треба.

– І не буду! Ліпше дам тобі копняка замашного під гарненьку дупку – і куди тільки ця пиха й подінеться!

– Владко! – Оленчині вуста нервово засмикались. – Помовч! Голова болить…

Подруга уважно придивилась, і очі враз спалахнули здогадом.

– Знову з Микитою посва­рились? Це вже вкотре.

Олена ствердно кивнула. На віях застигли сльози.

– Та нехай він котиться під три чорти! Скільки тобі дух мотатиме? Гівнюк! Що цього разу втнув?

– І не питай…

– Ой, питатиму! А ти розповідай усе, як є. Присягаюсь, що я таки роздеру йому колись мордяку! Що робив? Знову ліз під спід­ницю?

– Ні…

– Цицьку мацав?

– Та ні!

– А що тоді?

– Ох, Владко! Не маю сил уже терпіти! – Олена більше не могла стримуватись і розревілась на всю хату. – Микита знову до Дарки бігає!..

– Тихо! Не плач. Звідки знаєш?

– Сама бачила!

– То й нехай! Сама знаєш, чого туди ходить…

– Від того не легше! – Олена сердито витерла очі.

– То дай йому того, по що до тієї дівки бігає, – Влада при­мружила свої зелені котячі очі.

– Ти зовсім здуріла?! Навіть не подумаю! Дулю йому під ніс – і нехай застрелиться!

Влада гучно розреготалась. Вдалося-таки трохи вивести подругу з туги. Бо зовсім роз­кисла…

– От ти мені скажи: навіщо тобі здався той Микита? Стільки гарних хлопців довкола. А ти зациклилась на дурному ку­черявому баранові й нікого не бачиш. Та воно ж таке погане, що плюнути хочеться! Ніс ве­ликий, зуби – як у Федорового жеребця. І це я ще мовчу про паскудну вдачу…

Олена зітхнула, змучено гля­нула на по­другу, всміхнулась.

– Владусю! Я ж кохаю його. Гину від тих чорних очей… А як поцілує – земля хитається і небо падає…

– То треба його палицями підперти, – іронічно повела бровою дівчина, від­кидаючи за плечі лискучі локони темного волосся.

– Кого?

– Та небо ж…

– Ой! Ну тебе! – Олена розсміялася.

Притихли обидві. Кожна про своє думає. На високому чолі білявої Оленки скупчились темні хмари зажури.

– Що робити, Владко?

Подруга гостро глянула. Бліде, з витонченими благородними рисами обличчя раптом узялося червоними плямами гніву.

– Жени його в шию! Що з такого кавалера заср…го?

– Не можу…

– Не вірю! Можеш! І треба це зробити якнайшвидше! Бо ця дурна любов позбавить тебе здорового глузду.

– Знаю, – скрушно похитала головою. – Коли бачу його – ноги терпнуть, язик дерев'яніє… І стає так гаряче-гаряче! Стою, мов нежива. Навіть ворухнутись несила…

– Ти ж моє нещастячко! – Владка співчутливо пригорнула подругу до грудей. Очі замерехтіли слізьми. – Викинь з голови того джиґуна! Не вартий він твоїх чистих сліз. Нехай собі й далі топче стежки до своїх курвів, а тебе у спокої лишить. Бо й сам не гам, і комусь не дам.

– Казав, що тільки мене по-справжньому кохає! – хапнула пересохлими вустами повітря. – Обіцяв одружитися, коли школу закінчу…

– Я тобі – товчене, а ти й далі – мелене! Не будь наївною! Він тільки одного хоче… Гляди, бо поступишся, а потім жалкуватимеш.

– От скажи мені, Владко, що б ти на моєму місці робила?

– Відкрутила б йому причандали і скинула з мосту! – та гучно розреготалась. – Якби це мій Василь був таким чувидлом, то вбила б. А ти не зациклюйся на Микиті. Ось закінчимо школу – вчитися підемо. А знаєш, скільки там хлопців?! Вибирай, кого хочеш! Ти забудеш цього телепня, мов поганий сон! – Владка безтурботно махнула рукою і розсміялась.

– Ти кохаєш Василя?

– Не думала про це. Мабуть, так. Мені з ним добре, спокійно. Він дорослий і надійний. Скоро диплом отримає. Уже навіть роботу в місті підшукав. Сказав, що й мене зі собою забере…

– А ти що?

– Рано про це говорити. Заміж поки не збираюся. Ти ж знаєш, що геологом хочу бути… Ну, все! Годі розводити теревені! Ходімо на ковзанку! Там Василь уже, певно, закляк від холоду.

Швидко зібрались. Вийшли з хати.

– Куди, сороки, намилились? – гукнула Оленчина мати.

– На лід! – долинуло вже зі шляху.

– Обережно там!

– Добре!

І полопотіло. Дорога аж дзвеніла склом під дівочими чобітками…

Гарний Микита? Та не для тебе шитий!..

Мороз тріщав. Закута в крижані обладунки річка, що розділяла їхнє велике село на дві половини, так і вабила люд. Удень тут гасала дітвора, а вечорами молодь збиралась. Диміли мангали, лунала музика. Навіть танці влаштовували на льоду… Після тих нічних розваг старий рибалка Данило тільки плювався і лаявся, збираючи розкидане на льоду ломаччя:

– Оце так загидити все! Щоб узяти цю палицю та перетягнути когось по спиняці, то знали б, як свинство розводити.

Любив дід зимову риболовлю. І не раз Варка – його благовірна – за те сварила:

– Знову застудився, хроне ста­рий?! Сімдесят шість років про­жив на світі, а розуму й досі катма! Дурним і вмреш! І затям, що недовго того чекати, якщо не облишиш своїх забавок!

– Ніякі то не забавки! – кректав сердито, терпляче витримуючи ба­бині тортури, коли люто на­тирала йому поперек маззю. – А вмру скоріше від виразки.

– Якої? – Варка здивовано гли­пала.

– Ось такої! – тикав пальцем їй у груди, а жінка лиш сердито спльовувала.

І так постійно. Односельці тільки пересміювались із тих старечих баталій. Бо кожен знав, що баба Варка тихцем хрестить Данила, коли від до річки йде, а старий на виручені за рибу гроші знову купить своїй бабі якусь обновку. Бо ж любить її потішити та вбрати, немов княгиню…

…Пробігли Олена з Владою повз Данила, що стояв коло воріт і пахкав люлькою, привіталися.

– І вам доброго вечора, рибоньки! – усміхнувся дід і випустив хмару диму.

– Оце начаділи! – Влада весело замахала руками і затулила носа коміром.

– Василь краще курить? – у зморшках довкола очей застрибав сміх, а сиві брови лукаво ви­гну­лись.

Василь був його улюбленим онуком – єдиним сином молодшої доньки Таміли. І що головне – дуже схожим на діда…

– Ой! – Владка зашарілась від несподіванки. – Щось як скажете! Ходімо швидше, Оленко!

Гайнули вниз із пагорба, а у видолинку – річка кригою заблищала. Чисте дзеркало! Вечір висипав на небо рясні зорі. Не забарився і тонкорогий місяць вигулькнути. І все те ряхтить, розливається на лискучій кризі. Краса невимовна!

Мороз дужчав. Обтикував колючками щоки і носи.

Василь уже чекав на дівчат, тупцяючи біля мангала. Лунала музика.

– А то хто біля нього? – запитала Олена, намагаючись не дивитись у той бік, де в гурті молоді височіла постать Микити. Бо ж не сам був… Клята Дарка горнулась до його плеча…

– Та ж двоюрідний брат – Семен! Він постійно залицявся до тебе. А торік навіть робив спроби зізнатися в коханні… Ми ще тоді реготали до сліз… Невже не впізнаєш?

– Якось він змінився… Коли приїхав?

– Сьогодні вранці.

– Надовго?

– Василь казав, тиждень буде…

– Міські розваги приїлися? Захотілось сільської екзотики? – криво посміхнулась Олена.

– Чого така зла? Може, він тебе захотів побачити.

– І що з того? Мені такі не подобаються! Завжди при­лиза­ний, правильний і спокійний… Аж нудить!

– Звісно! Ліпше Микита! Он як обіймає й облизує Даринку-малинку… Тьху! Гидота.

Олена сумно похилила голову, човгаючи слідом за Владою. Душу виїдала гіркота образи. Чому Микита так робить? Навіщо сміється з неї? Декілька місяців поспіль не давав їй проходу, зізнавався в коханні… А тут раптом немов відрізало. Може, то все – щоб її позлити? Щоб нарешті піддалася і… Ох! Навіть думати про це страшно…

Підійшли до хлопців. Се­мен пильно глянув, тихо при­вітався:

– Привіт, дівчатка! Оленко, ти не замерзла?

– Ні. Що тут у вас смажиться? – перевела тему.

– Сьома захотів нас усіх здивувати, – Василь поплескав брата по плечу. – Сьогодні буде королівське частування. І все завдячуючи тобі, Оленко!

– До чого тут я? – вдала, що не розуміє.

Ніхто не відповів. Владка сер­дито округлила очі, аби вона врешті замовкла. А коли за першої-ліпшої нагоди відійшли – прошепотіла:

– Подивися он туди! Бачиш? Гарний Микита? Та не для тебе шитий! Не лови гав, подруго! Їй-богу відлупцюю… Ти мене знаєш!

Олена прикипіла поглядом до Микити, що саме тісненько притискав до себе Дарину. А та реготала, закинувши голову… Ох! Роздерти б на клапті!.. Кинула очима на Семена. Крізь сльози розгледіла його гордий профіль, осяяний місяцем. А нічогенький парубок! Тієї ж миті в голові склався план…

– Потанцюємо? – сміливо пі­дійш­ла до Семена і поклала руку йому на плече.

Здивовано озирнувся. Спершу навіть не повірив почутому. Чи ж не жартує?

– Ходімо, чи так і стоятимеш?

Спустились із берега на лід. Семен зазирнув їй у вічі.

– Ти дуже гарна!

Зустрілась із його теплим поглядом. Вуста здригнулись від усмішки.

– Дякую. Ти теж нівроку, – дзвінко відказала і розсміялась.

– Оленко! – прошепотів захоп­лено і міцно пригорнув її до гру­дей.

Вона напружилась, мов струна. Не очікувала такого натиску.

– Яка гарна пара! – ляснуло поряд, немов батогом.

Стрепенулась. За декілька кроків від них стояв Микита і глузливо всміхався, похиливши кучеряву голову набік.

– Чого тобі? – Семен невдо­волено насупився.

– Олено, можна тебе на декілька слів? – проігнорував запитання, дірявлячи гострими очима дів­чину.

Неначе жаром обдало! Завмерла. Судомно зітхнула.

– Я скоро повернусь, – мовила Семенові і відступила вбік – туди, де стояв Микита.

– Добре. Чекатиму, – глу­хо кинув, розвернувся і по­пря­мував до мангала. Душа загорнулась у тугий сповиток болю…

– Слухаю тебе, – боялась навіть глянути на Микиту.

– Оленко, – прошепотів, беручи її за руку. – Відійдімо подалі. Щоб менше хто бачив. Не люблю, коли витріщаються…

Простували пришерхлою кри­гою. Уже далеченько відійшли.

– Усе! Далі не підемо, – ви­дихнула Олена і зупинилась. – Десь тут має бути бистрина і крига тонка… Ризиковано. Кажи, що хотів, і вертаймося…

Він мовчки обхопив її обличчя долонями і прикипів до холодних вуст цілунком…

На бистрині

Аж губи попідпухали від прис­трасті. Хапливо облизнула їх. Солодкі! А які б мали бути від кохання?.. Прихилилась до Ми­кити. Уже й забула, чого прийшла сюди. Минули всі образи і злість…

– Ти не змерзла? – дбайливо поцікавився.

– Трохи, – збрехала, щоб обійняв іще міцніше.

– Знову доведеться гріти? – хрипко засміявся і перехилив її через руку. – От зараз не втримаю і впущу. Упадеш – і я з тобою…

– А що далі буде? – грайливо зиркнула.

– Сама знаєш… Тож краще не дражни мене…

Їй запаморочилось у голові. Майже схлипнула, коли припав губами до її шиї. Відчувала, як гаряча долоня Микити шугнула під поли пуховика. Що це він робить? Немов крізь туман за­повзав кволий здогад, що його вправні пальці розстібають пасок на її джинсах…

– Не треба! – слабко заперечила.

Та він не зважав. Ніби й не чув. Пальці ковзнули в застібку. Намацали мереживну білизну.

– Дівчинко моя, – зашепотів збуджено.

Раптом вона відчула, як у стегно вперлося щось тверде, за­­грозливе… Немов вогнем об­пекло свідомість! Випручалась із обіймів.

– Що ти робиш?! – скрикнула налякано. – Дарки хіба мало?

Микита люто рикнув, ухопив її за руку.

– Нікуди ти від мене не дінешся! Таки будеш моєю. І ляжеш, коли я скажу, і встанеш за командою. Затямила?

Грубо штовхнув її, розвернувся і пішов… Послизнулась, упала. Лід загрозливо затріщав… А за мить із жахом усвідомила, що крига просідає…

– Микито! – відчайдушно скрикнула. – Допоможи!

Проламаний лід захитався, зітхнув і розсунувся. Темна вода пожадливо проковтнула живе тепле тіло…

– Рятуйте!!! – її розпачливий крик лунко пробігся понад річ­кою…

Із останніх сил чіплялась за край уцілілої криги. До неї вже бігли люди. І попереду всіх Семен… Микити ніде не було… Останнє, що пригадує, – міцні чоловічі руки тягнуть її з крижаної купелі. А далі – чорне провалля…

Отямилась уже аж у Василя вдома. Закутана вовняною ков­дрою, гола-голісінька, зате у теп­лих шкарпетках із гірчицею, від якої нестерпно пекли ноги. Поруч стояла з горням гарячого чаю Влад­ка.

– Нарешті! – радісно вигукнула, коли Олена розплющила очі. – Хлопці! Наша русалонька про­кинулась!

До кімнати забігли Василь і Се­мен. Останній дбайливо по­правив ковдру і приклав руку до її чола.

– Жару немає. Добре, аби й зовсім не було. Та відвар із ка­линових ягід і малини все ж не завадить.

– Дякую тобі! – всміхнулась змучено, і бліді вуста за­тремтіли ледве стримуваним плачем.

– Дрібниці! – махнув рукою. – Кожен так учинив би на моєму місці…

Хотіла заперечити, але пере­ду­мала. Микита не вартий навіть її спогадів…

– Ти Семена слухайся, – Вла­дка повчально помахала їй паль­цем. – Він без п'яти хвилин дип­ломований лікар! Усе, що скаже, виконуй. Зрозуміла?

– Так.

– От і добре. Ну що ж, ми вас тут самих залишимо. Є певні справи…

Олена кивнула, ховаючи ус­мішку. Бач, яка Владка хитра ли­сиця! Вирішила все ж таки їх звести докупи… Сполохано зир­кнула на Семена. Чи не докорятиме за необачність? Хло­пець натомість присів по­руч і почав гріти теплим диханням тонкі пальці на її руках. Тілом розлилася солодка млість… Чому раніше не помічала, що в Семена такі гарні очі? І губи мужньо окреслені…

– Думаю, не варто більше тебе відпускати. Щоб знову чого не трапилось, – він ла­гідно провів рукою по її роз­пашілій щоці.

– І не відпускай! Я не проти, – сказала й сама зди­ву­валася власній сміливості…

– Приїздитиму так часто, як тільки зможу. А ти чекай… Добре?

– Обіцяю…

Вона стрімко наблизилась до нього і поцілувала…

Іди своєю дорогою!

Минули зимові канікули. Семен поїхав. Та не минало й дня без теплих телефонних розмов… Обі­цяв приїхати найближчим часом.

– Ти школу закінчиш, то чекай улітку старостів! – щоразу нага­дував.

А Олену ті слова і тішили, і лякали.

– Чи ж захочуть твої батьки невістку зі села?

– Ти щоб мені такого біль­ше навіть не говорила! – роз­сердився.

– Не буду! – сміялась радісно і не вірила власному щастю…

…Того дня йшли вони із Владкою додому зі школи. Зем­ля, прогріта сонцем, парко дихала весною, гаптуючи зелені килими трави ясними вічками первоцвітів.

– Яка краса! – захоплено спо­глядала Влада навколишні кра­єви­ди. – Обожнюю весну!

– А хто її не любить? – Олена спинилась біля кущів верболозу, густо всіяних жовтими пухнас­тими «котиками».

– Кого-кого любиш? Мене? Я й так знав! – Микита тихо підкрався й обійняв її за плечі.

Подруги аж підскочили від несподіванки. Олена гидливо скри­­вилась і випручалась із його обіймів.

– Забагато честі! Спус­тись із неба на землю, бо надто високо літаєш, – пронизала його крижаним поглядом.

– І чого підкрадатися та лякати? – сердито зашипіла Влада. – Зовсім злетів з котушок? Зараз як огрію по баранячій голові, то зна­тимеш!

Микита незмигним пог­лядом прикипів до Олени. Хтивий, непри­хований во­­­­­гонь палахкотів під ві­ями.

– Не дивись так, бо ще повилазить, – грубо кинула Олена.

– Чому не можна? По­добаєшся – то й дивлюся…

– Послухай мене: іди своєю дорогою, а мене ми­най. Нехай із тобою інші на тонку кригу ходять…

Різко розвернулась і пішла геть. Влада – слідом…

– На яку кригу? – стенув плечима. – Що вона меле?..

Владка ледве наздогнала подругу.

– Ти молодець! Добряче поголила того індика.

– До біса! Не хочу про нього говорити! – від­мах­нулась Олена. – Ти знаєш, що Семен на Ве­ликодні свята приїде?

– Справді? Чудово! Я така рада за вас.

Олена раптом спинилась, зазирнула подрузі в очі й тихо мовила:

– Дякую тобі, Владусю! Ти мені очі розплющила на істину.

– І яка ж вона, та істина?

– Найкраща у світі! Це любов, Владко! Лю­бов…

Подруги взялися за руки й весело почимчикували шля­хом…

Весна, юність і ко­хан­ня… Що може бути прекраснішим?.

Та здивовано ворухнула довгими закрученими віями, подивилась на подругу, наче вперше побачила, і тонкі змійки брів поповзли вгору.

– А що маю робити?

– Ходімо на ковзанку! Там уже вся молодь зібралася.

– Не хочу! – сердито випнула пухкі, заціловані вітром губи.

– Тиць йому у вухо! – Владка аж підскочила. – А то чого раптом?

– Не хочу – і все!

– Ов-ва-а-а! Красна панно, перепрошую, а чи не поясните, що з вами в біса відбувається? Сидите така поважна цяця, грієте собі боки біля пічки, як стара баба, чи це так ціну собі скласти не можете? Може, дуже просити треба? На коліна стати?

– Не треба.

– І не буду! Ліпше дам тобі копняка замашного під гарненьку дупку – і куди тільки ця пиха й подінеться!

– Владко! – Оленчині вуста нервово засмикались. – Помовч! Голова болить…

Подруга уважно придивилась, і очі враз спалахнули здогадом.

– Знову з Микитою посва­рились? Це вже вкотре.

Олена ствердно кивнула. На віях застигли сльози.

– Та нехай він котиться під три чорти! Скільки тобі дух мотатиме? Гівнюк! Що цього разу втнув?

– І не питай…

– Ой, питатиму! А ти розповідай усе, як є. Присягаюсь, що я таки роздеру й...