Найкращі жіночі історії
658Історія з життя
У хату вбігла розпашіла й радісна Владка.
– Ти чого сидиш, мов заплісніла? – акинулась на Олену.
Та здивовано ворухнула довгими закрученими віями, подивилась на подругу, наче вперше побачила, і тонкі змійки брів поповзли вгору.
– А що маю робити?
– Ходімо на ковзанку! Там уже вся молодь зібралася.
– Не хочу! – сердито випнула пухкі, заціловані вітром губи.
– Тиць йому у вухо! – Владка аж підскочила. – А то чого раптом?
– Не хочу – і все!
– Ов-ва-а-а! Красна панно, перепрошую, а чи не поясните, що з вами в біса відбувається? Сидите така поважна цяця, грієте собі боки біля пічки, як стара баба, чи це так ціну собі скласти не можете? Може, дуже просити треба? На коліна стати?
– Не треба.
– І не буду! Ліпше дам тобі копняка замашного під гарненьку дупку – і куди тільки ця пиха й подінеться!
– Владко! – Оленчині вуста нервово засмикались. – Помовч! Голова болить…
Подруга уважно придивилась, і очі враз спалахнули здогадом.
– Знову з Микитою посварились? Це вже вкотре.
Олена ствердно кивнула. На віях застигли сльози.
– Та нехай він котиться під три чорти! Скільки тобі дух мотатиме? Гівнюк! Що цього разу втнув?
– І не питай…
– Ой, питатиму! А ти розповідай усе, як є. Присягаюсь, що я таки роздеру йому колись мордяку! Що робив? Знову ліз під спідницю?
– Ні…
– Цицьку мацав?
– Та ні!
– А що тоді?
– Ох, Владко! Не маю сил уже терпіти! – Олена більше не могла стримуватись і розревілась на всю хату. – Микита знову до Дарки бігає!..
– Тихо! Не плач. Звідки знаєш?
– Сама бачила!
– То й нехай! Сама знаєш, чого туди ходить…
– Від того не легше! – Олена сердито витерла очі.
– То дай йому того, по що до тієї дівки бігає, – Влада примружила свої зелені котячі очі.
– Ти зовсім здуріла?! Навіть не подумаю! Дулю йому під ніс – і нехай застрелиться!
Влада гучно розреготалась. Вдалося-таки трохи вивести подругу з туги. Бо зовсім розкисла…
– От ти мені скажи: навіщо тобі здався той Микита? Стільки гарних хлопців довкола. А ти зациклилась на дурному кучерявому баранові й нікого не бачиш. Та воно ж таке погане, що плюнути хочеться! Ніс великий, зуби – як у Федорового жеребця. І це я ще мовчу про паскудну вдачу…
Олена зітхнула, змучено глянула на подругу, всміхнулась.
– Владусю! Я ж кохаю його. Гину від тих чорних очей… А як поцілує – земля хитається і небо падає…
– То треба його палицями підперти, – іронічно повела бровою дівчина, відкидаючи за плечі лискучі локони темного волосся.
– Кого?
– Та небо ж…
– Ой! Ну тебе! – Олена розсміялася.
Притихли обидві. Кожна про своє думає. На високому чолі білявої Оленки скупчились темні хмари зажури.
– Що робити, Владко?
Подруга гостро глянула. Бліде, з витонченими благородними рисами обличчя раптом узялося червоними плямами гніву.
– Жени його в шию! Що з такого кавалера заср…го?
– Не можу…
– Не вірю! Можеш! І треба це зробити якнайшвидше! Бо ця дурна любов позбавить тебе здорового глузду.
– Знаю, – скрушно похитала головою. – Коли бачу його – ноги терпнуть, язик дерев'яніє… І стає так гаряче-гаряче! Стою, мов нежива. Навіть ворухнутись несила…
– Ти ж моє нещастячко! – Владка співчутливо пригорнула подругу до грудей. Очі замерехтіли слізьми. – Викинь з голови того джиґуна! Не вартий він твоїх чистих сліз. Нехай собі й далі топче стежки до своїх курвів, а тебе у спокої лишить. Бо й сам не гам, і комусь не дам.
– Казав, що тільки мене по-справжньому кохає! – хапнула пересохлими вустами повітря. – Обіцяв одружитися, коли школу закінчу…
– Я тобі – товчене, а ти й далі – мелене! Не будь наївною! Він тільки одного хоче… Гляди, бо поступишся, а потім жалкуватимеш.
– От скажи мені, Владко, що б ти на моєму місці робила?
– Відкрутила б йому причандали і скинула з мосту! – та гучно розреготалась. – Якби це мій Василь був таким чувидлом, то вбила б. А ти не зациклюйся на Микиті. Ось закінчимо школу – вчитися підемо. А знаєш, скільки там хлопців?! Вибирай, кого хочеш! Ти забудеш цього телепня, мов поганий сон! – Владка безтурботно махнула рукою і розсміялась.
– Ти кохаєш Василя?
– Не думала про це. Мабуть, так. Мені з ним добре, спокійно. Він дорослий і надійний. Скоро диплом отримає. Уже навіть роботу в місті підшукав. Сказав, що й мене зі собою забере…
– А ти що?
– Рано про це говорити. Заміж поки не збираюся. Ти ж знаєш, що геологом хочу бути… Ну, все! Годі розводити теревені! Ходімо на ковзанку! Там Василь уже, певно, закляк від холоду.
Швидко зібрались. Вийшли з хати.
– Куди, сороки, намилились? – гукнула Оленчина мати.
– На лід! – долинуло вже зі шляху.
– Обережно там!
– Добре!
І полопотіло. Дорога аж дзвеніла склом під дівочими чобітками…
Гарний Микита? Та не для тебе шитий!..
Мороз тріщав. Закута в крижані обладунки річка, що розділяла їхнє велике село на дві половини, так і вабила люд. Удень тут гасала дітвора, а вечорами молодь збиралась. Диміли мангали, лунала музика. Навіть танці влаштовували на льоду… Після тих нічних розваг старий рибалка Данило тільки плювався і лаявся, збираючи розкидане на льоду ломаччя:
– Оце так загидити все! Щоб узяти цю палицю та перетягнути когось по спиняці, то знали б, як свинство розводити.
Любив дід зимову риболовлю. І не раз Варка – його благовірна – за те сварила:
– Знову застудився, хроне старий?! Сімдесят шість років прожив на світі, а розуму й досі катма! Дурним і вмреш! І затям, що недовго того чекати, якщо не облишиш своїх забавок!
– Ніякі то не забавки! – кректав сердито, терпляче витримуючи бабині тортури, коли люто натирала йому поперек маззю. – А вмру скоріше від виразки.
– Якої? – Варка здивовано глипала.
– Ось такої! – тикав пальцем їй у груди, а жінка лиш сердито спльовувала.
І так постійно. Односельці тільки пересміювались із тих старечих баталій. Бо кожен знав, що баба Варка тихцем хрестить Данила, коли від до річки йде, а старий на виручені за рибу гроші знову купить своїй бабі якусь обновку. Бо ж любить її потішити та вбрати, немов княгиню…
…Пробігли Олена з Владою повз Данила, що стояв коло воріт і пахкав люлькою, привіталися.
– І вам доброго вечора, рибоньки! – усміхнувся дід і випустив хмару диму.
– Оце начаділи! – Влада весело замахала руками і затулила носа коміром.
– Василь краще курить? – у зморшках довкола очей застрибав сміх, а сиві брови лукаво вигнулись.
Василь був його улюбленим онуком – єдиним сином молодшої доньки Таміли. І що головне – дуже схожим на діда…
– Ой! – Владка зашарілась від несподіванки. – Щось як скажете! Ходімо швидше, Оленко!
Гайнули вниз із пагорба, а у видолинку – річка кригою заблищала. Чисте дзеркало! Вечір висипав на небо рясні зорі. Не забарився і тонкорогий місяць вигулькнути. І все те ряхтить, розливається на лискучій кризі. Краса невимовна!
Мороз дужчав. Обтикував колючками щоки і носи.
Василь уже чекав на дівчат, тупцяючи біля мангала. Лунала музика.
– А то хто біля нього? – запитала Олена, намагаючись не дивитись у той бік, де в гурті молоді височіла постать Микити. Бо ж не сам був… Клята Дарка горнулась до його плеча…
– Та ж двоюрідний брат – Семен! Він постійно залицявся до тебе. А торік навіть робив спроби зізнатися в коханні… Ми ще тоді реготали до сліз… Невже не впізнаєш?
– Якось він змінився… Коли приїхав?
– Сьогодні вранці.
– Надовго?
– Василь казав, тиждень буде…
– Міські розваги приїлися? Захотілось сільської екзотики? – криво посміхнулась Олена.
– Чого така зла? Може, він тебе захотів побачити.
– І що з того? Мені такі не подобаються! Завжди прилизаний, правильний і спокійний… Аж нудить!
– Звісно! Ліпше Микита! Он як обіймає й облизує Даринку-малинку… Тьху! Гидота.
Олена сумно похилила голову, човгаючи слідом за Владою. Душу виїдала гіркота образи. Чому Микита так робить? Навіщо сміється з неї? Декілька місяців поспіль не давав їй проходу, зізнавався в коханні… А тут раптом немов відрізало. Може, то все – щоб її позлити? Щоб нарешті піддалася і… Ох! Навіть думати про це страшно…
Підійшли до хлопців. Семен пильно глянув, тихо привітався:
– Привіт, дівчатка! Оленко, ти не замерзла?
– Ні. Що тут у вас смажиться? – перевела тему.
– Сьома захотів нас усіх здивувати, – Василь поплескав брата по плечу. – Сьогодні буде королівське частування. І все завдячуючи тобі, Оленко!
– До чого тут я? – вдала, що не розуміє.
Ніхто не відповів. Владка сердито округлила очі, аби вона врешті замовкла. А коли за першої-ліпшої нагоди відійшли – прошепотіла:
– Подивися он туди! Бачиш? Гарний Микита? Та не для тебе шитий! Не лови гав, подруго! Їй-богу відлупцюю… Ти мене знаєш!
Олена прикипіла поглядом до Микити, що саме тісненько притискав до себе Дарину. А та реготала, закинувши голову… Ох! Роздерти б на клапті!.. Кинула очима на Семена. Крізь сльози розгледіла його гордий профіль, осяяний місяцем. А нічогенький парубок! Тієї ж миті в голові склався план…
– Потанцюємо? – сміливо підійшла до Семена і поклала руку йому на плече.
Здивовано озирнувся. Спершу навіть не повірив почутому. Чи ж не жартує?
– Ходімо, чи так і стоятимеш?
Спустились із берега на лід. Семен зазирнув їй у вічі.
– Ти дуже гарна!
Зустрілась із його теплим поглядом. Вуста здригнулись від усмішки.
– Дякую. Ти теж нівроку, – дзвінко відказала і розсміялась.
– Оленко! – прошепотів захоплено і міцно пригорнув її до грудей.
Вона напружилась, мов струна. Не очікувала такого натиску.
– Яка гарна пара! – ляснуло поряд, немов батогом.
Стрепенулась. За декілька кроків від них стояв Микита і глузливо всміхався, похиливши кучеряву голову набік.
– Чого тобі? – Семен невдоволено насупився.
– Олено, можна тебе на декілька слів? – проігнорував запитання, дірявлячи гострими очима дівчину.
Неначе жаром обдало! Завмерла. Судомно зітхнула.
– Я скоро повернусь, – мовила Семенові і відступила вбік – туди, де стояв Микита.
– Добре. Чекатиму, – глухо кинув, розвернувся і попрямував до мангала. Душа загорнулась у тугий сповиток болю…
– Слухаю тебе, – боялась навіть глянути на Микиту.
– Оленко, – прошепотів, беручи її за руку. – Відійдімо подалі. Щоб менше хто бачив. Не люблю, коли витріщаються…
Простували пришерхлою кригою. Уже далеченько відійшли.
– Усе! Далі не підемо, – видихнула Олена і зупинилась. – Десь тут має бути бистрина і крига тонка… Ризиковано. Кажи, що хотів, і вертаймося…
Він мовчки обхопив її обличчя долонями і прикипів до холодних вуст цілунком…
На бистрині
Аж губи попідпухали від пристрасті. Хапливо облизнула їх. Солодкі! А які б мали бути від кохання?.. Прихилилась до Микити. Уже й забула, чого прийшла сюди. Минули всі образи і злість…
– Ти не змерзла? – дбайливо поцікавився.
– Трохи, – збрехала, щоб обійняв іще міцніше.
– Знову доведеться гріти? – хрипко засміявся і перехилив її через руку. – От зараз не втримаю і впущу. Упадеш – і я з тобою…
– А що далі буде? – грайливо зиркнула.
– Сама знаєш… Тож краще не дражни мене…
Їй запаморочилось у голові. Майже схлипнула, коли припав губами до її шиї. Відчувала, як гаряча долоня Микити шугнула під поли пуховика. Що це він робить? Немов крізь туман заповзав кволий здогад, що його вправні пальці розстібають пасок на її джинсах…
– Не треба! – слабко заперечила.
Та він не зважав. Ніби й не чув. Пальці ковзнули в застібку. Намацали мереживну білизну.
– Дівчинко моя, – зашепотів збуджено.
Раптом вона відчула, як у стегно вперлося щось тверде, загрозливе… Немов вогнем обпекло свідомість! Випручалась із обіймів.
– Що ти робиш?! – скрикнула налякано. – Дарки хіба мало?
Микита люто рикнув, ухопив її за руку.
– Нікуди ти від мене не дінешся! Таки будеш моєю. І ляжеш, коли я скажу, і встанеш за командою. Затямила?
Грубо штовхнув її, розвернувся і пішов… Послизнулась, упала. Лід загрозливо затріщав… А за мить із жахом усвідомила, що крига просідає…
– Микито! – відчайдушно скрикнула. – Допоможи!
Проламаний лід захитався, зітхнув і розсунувся. Темна вода пожадливо проковтнула живе тепле тіло…
– Рятуйте!!! – її розпачливий крик лунко пробігся понад річкою…
Із останніх сил чіплялась за край уцілілої криги. До неї вже бігли люди. І попереду всіх Семен… Микити ніде не було… Останнє, що пригадує, – міцні чоловічі руки тягнуть її з крижаної купелі. А далі – чорне провалля…
Отямилась уже аж у Василя вдома. Закутана вовняною ковдрою, гола-голісінька, зате у теплих шкарпетках із гірчицею, від якої нестерпно пекли ноги. Поруч стояла з горням гарячого чаю Владка.
– Нарешті! – радісно вигукнула, коли Олена розплющила очі. – Хлопці! Наша русалонька прокинулась!
До кімнати забігли Василь і Семен. Останній дбайливо поправив ковдру і приклав руку до її чола.
– Жару немає. Добре, аби й зовсім не було. Та відвар із калинових ягід і малини все ж не завадить.
– Дякую тобі! – всміхнулась змучено, і бліді вуста затремтіли ледве стримуваним плачем.
– Дрібниці! – махнув рукою. – Кожен так учинив би на моєму місці…
Хотіла заперечити, але передумала. Микита не вартий навіть її спогадів…
– Ти Семена слухайся, – Владка повчально помахала їй пальцем. – Він без п'яти хвилин дипломований лікар! Усе, що скаже, виконуй. Зрозуміла?
– Так.
– От і добре. Ну що ж, ми вас тут самих залишимо. Є певні справи…
Олена кивнула, ховаючи усмішку. Бач, яка Владка хитра лисиця! Вирішила все ж таки їх звести докупи… Сполохано зиркнула на Семена. Чи не докорятиме за необачність? Хлопець натомість присів поруч і почав гріти теплим диханням тонкі пальці на її руках. Тілом розлилася солодка млість… Чому раніше не помічала, що в Семена такі гарні очі? І губи мужньо окреслені…
– Думаю, не варто більше тебе відпускати. Щоб знову чого не трапилось, – він лагідно провів рукою по її розпашілій щоці.
– І не відпускай! Я не проти, – сказала й сама здивувалася власній сміливості…
– Приїздитиму так часто, як тільки зможу. А ти чекай… Добре?
– Обіцяю…
Вона стрімко наблизилась до нього і поцілувала…
Іди своєю дорогою!
Минули зимові канікули. Семен поїхав. Та не минало й дня без теплих телефонних розмов… Обіцяв приїхати найближчим часом.
– Ти школу закінчиш, то чекай улітку старостів! – щоразу нагадував.
А Олену ті слова і тішили, і лякали.
– Чи ж захочуть твої батьки невістку зі села?
– Ти щоб мені такого більше навіть не говорила! – розсердився.
– Не буду! – сміялась радісно і не вірила власному щастю…
…Того дня йшли вони із Владкою додому зі школи. Земля, прогріта сонцем, парко дихала весною, гаптуючи зелені килими трави ясними вічками первоцвітів.
– Яка краса! – захоплено споглядала Влада навколишні краєвиди. – Обожнюю весну!
– А хто її не любить? – Олена спинилась біля кущів верболозу, густо всіяних жовтими пухнастими «котиками».
– Кого-кого любиш? Мене? Я й так знав! – Микита тихо підкрався й обійняв її за плечі.
Подруги аж підскочили від несподіванки. Олена гидливо скривилась і випручалась із його обіймів.
– Забагато честі! Спустись із неба на землю, бо надто високо літаєш, – пронизала його крижаним поглядом.
– І чого підкрадатися та лякати? – сердито зашипіла Влада. – Зовсім злетів з котушок? Зараз як огрію по баранячій голові, то знатимеш!
Микита незмигним поглядом прикипів до Олени. Хтивий, неприхований вогонь палахкотів під віями.
– Не дивись так, бо ще повилазить, – грубо кинула Олена.
– Чому не можна? Подобаєшся – то й дивлюся…
– Послухай мене: іди своєю дорогою, а мене минай. Нехай із тобою інші на тонку кригу ходять…
Різко розвернулась і пішла геть. Влада – слідом…
– На яку кригу? – стенув плечима. – Що вона меле?..
Владка ледве наздогнала подругу.
– Ти молодець! Добряче поголила того індика.
– До біса! Не хочу про нього говорити! – відмахнулась Олена. – Ти знаєш, що Семен на Великодні свята приїде?
– Справді? Чудово! Я така рада за вас.
Олена раптом спинилась, зазирнула подрузі в очі й тихо мовила:
– Дякую тобі, Владусю! Ти мені очі розплющила на істину.
– І яка ж вона, та істина?
– Найкраща у світі! Це любов, Владко! Любов…
Подруги взялися за руки й весело почимчикували шляхом…
Весна, юність і кохання… Що може бути прекраснішим?.
Та здивовано ворухнула довгими закрученими віями, подивилась на подругу, наче вперше побачила, і тонкі змійки брів поповзли вгору.
– А що маю робити?
– Ходімо на ковзанку! Там уже вся молодь зібралася.
– Не хочу! – сердито випнула пухкі, заціловані вітром губи.
– Тиць йому у вухо! – Владка аж підскочила. – А то чого раптом?
– Не хочу – і все!
– Ов-ва-а-а! Красна панно, перепрошую, а чи не поясните, що з вами в біса відбувається? Сидите така поважна цяця, грієте собі боки біля пічки, як стара баба, чи це так ціну собі скласти не можете? Може, дуже просити треба? На коліна стати?
– Не треба.
– І не буду! Ліпше дам тобі копняка замашного під гарненьку дупку – і куди тільки ця пиха й подінеться!
– Владко! – Оленчині вуста нервово засмикались. – Помовч! Голова болить…
Подруга уважно придивилась, і очі враз спалахнули здогадом.
– Знову з Микитою посварились? Це вже вкотре.
Олена ствердно кивнула. На віях застигли сльози.
– Та нехай він котиться під три чорти! Скільки тобі дух мотатиме? Гівнюк! Що цього разу втнув?
– І не питай…
– Ой, питатиму! А ти розповідай усе, як є. Присягаюсь, що я таки роздеру йому колись мордяку! Що робив? Знову ліз під спідницю?
– Ні…
– Цицьку мацав?
– Та ні!
– А що тоді?
– Ох, Владко! Не маю сил уже терпіти! – Олена більше не могла стримуватись і розревілась на всю хату. – Микита знову до Дарки бігає!..
– Тихо! Не плач. Звідки знаєш?
– Сама бачила!
– То й нехай! Сама знаєш, чого туди ходить…
– Від того не легше! – Олена сердито витерла очі.
– То дай йому того, по що до тієї дівки бігає, – Влада примружила свої зелені котячі очі.
– Ти зовсім здуріла?! Навіть не подумаю! Дулю йому під ніс – і нехай застрелиться!
Влада гучно розреготалась. Вдалося-таки трохи вивести подругу з туги. Бо зовсім розкисла…
– От ти мені скажи: навіщо тобі здався той Микита? Стільки гарних хлопців довкола. А ти зациклилась на дурному кучерявому баранові й нікого не бачиш. Та воно ж таке погане, що плюнути хочеться! Ніс великий, зуби – як у Федорового жеребця. І це я ще мовчу про паскудну вдачу…
Олена зітхнула, змучено глянула на подругу, всміхнулась.
– Владусю! Я ж кохаю його. Гину від тих чорних очей… А як поцілує – земля хитається і небо падає…
– То треба його палицями підперти, – іронічно повела бровою дівчина, відкидаючи за плечі лискучі локони темного волосся.
– Кого?
– Та небо ж…
– Ой! Ну тебе! – Олена розсміялася.
Притихли обидві. Кожна про своє думає. На високому чолі білявої Оленки скупчились темні хмари зажури.
– Що робити, Владко?
Подруга гостро глянула. Бліде, з витонченими благородними рисами обличчя раптом узялося червоними плямами гніву.
– Жени його в шию! Що з такого кавалера заср…го?
– Не можу…
– Не вірю! Можеш! І треба це зробити якнайшвидше! Бо ця дурна любов позбавить тебе здорового глузду.
– Знаю, – скрушно похитала головою. – Коли бачу його – ноги терпнуть, язик дерев'яніє… І стає так гаряче-гаряче! Стою, мов нежива. Навіть ворухнутись несила…
– Ти ж моє нещастячко! – Владка співчутливо пригорнула подругу до грудей. Очі замерехтіли слізьми. – Викинь з голови того джиґуна! Не вартий він твоїх чистих сліз. Нехай собі й далі топче стежки до своїх курвів, а тебе у спокої лишить. Бо й сам не гам, і комусь не дам.
– Казав, що тільки мене по-справжньому кохає! – хапнула пересохлими вустами повітря. – Обіцяв одружитися, коли школу закінчу…
– Я тобі – товчене, а ти й далі – мелене! Не будь наївною! Він тільки одного хоче… Гляди, бо поступишся, а потім жалкуватимеш.
– От скажи мені, Владко, що б ти на моєму місці робила?
– Відкрутила б йому причандали і скинула з мосту! – та гучно розреготалась. – Якби це мій Василь був таким чувидлом, то вбила б. А ти не зациклюйся на Микиті. Ось закінчимо школу – вчитися підемо. А знаєш, скільки там хлопців?! Вибирай, кого хочеш! Ти забудеш цього телепня, мов поганий сон! – Владка безтурботно махнула рукою і розсміялась.
– Ти кохаєш Василя?
– Не думала про це. Мабуть, так. Мені з ним добре, спокійно. Він дорослий і надійний. Скоро диплом отримає. Уже навіть роботу в місті підшукав. Сказав, що й мене зі собою забере…
– А ти що?
– Рано про це говорити. Заміж поки не збираюся. Ти ж знаєш, що геологом хочу бути… Ну, все! Годі розводити теревені! Ходімо на ковзанку! Там Василь уже, певно, закляк від холоду.
Швидко зібрались. Вийшли з хати.
– Куди, сороки, намилились? – гукнула Оленчина мати.
– На лід! – долинуло вже зі шляху.
– Обережно там!
– Добре!
І полопотіло. Дорога аж дзвеніла склом під дівочими чобітками…
Гарний Микита? Та не для тебе шитий!..
Мороз тріщав. Закута в крижані обладунки річка, що розділяла їхнє велике село на дві половини, так і вабила люд. Удень тут гасала дітвора, а вечорами молодь збиралась. Диміли мангали, лунала музика. Навіть танці влаштовували на льоду… Після тих нічних розваг старий рибалка Данило тільки плювався і лаявся, збираючи розкидане на льоду ломаччя:
– Оце так загидити все! Щоб узяти цю палицю та перетягнути когось по спиняці, то знали б, як свинство розводити.
Любив дід зимову риболовлю. І не раз Варка – його благовірна – за те сварила:
– Знову застудився, хроне старий?! Сімдесят шість років прожив на світі, а розуму й досі катма! Дурним і вмреш! І затям, що недовго того чекати, якщо не облишиш своїх забавок!
– Ніякі то не забавки! – кректав сердито, терпляче витримуючи бабині тортури, коли люто натирала йому поперек маззю. – А вмру скоріше від виразки.
– Якої? – Варка здивовано глипала.
– Ось такої! – тикав пальцем їй у груди, а жінка лиш сердито спльовувала.
І так постійно. Односельці тільки пересміювались із тих старечих баталій. Бо кожен знав, що баба Варка тихцем хрестить Данила, коли від до річки йде, а старий на виручені за рибу гроші знову купить своїй бабі якусь обновку. Бо ж любить її потішити та вбрати, немов княгиню…
…Пробігли Олена з Владою повз Данила, що стояв коло воріт і пахкав люлькою, привіталися.
– І вам доброго вечора, рибоньки! – усміхнувся дід і випустив хмару диму.
– Оце начаділи! – Влада весело замахала руками і затулила носа коміром.
– Василь краще курить? – у зморшках довкола очей застрибав сміх, а сиві брови лукаво вигнулись.
Василь був його улюбленим онуком – єдиним сином молодшої доньки Таміли. І що головне – дуже схожим на діда…
– Ой! – Владка зашарілась від несподіванки. – Щось як скажете! Ходімо швидше, Оленко!
Гайнули вниз із пагорба, а у видолинку – річка кригою заблищала. Чисте дзеркало! Вечір висипав на небо рясні зорі. Не забарився і тонкорогий місяць вигулькнути. І все те ряхтить, розливається на лискучій кризі. Краса невимовна!
Мороз дужчав. Обтикував колючками щоки і носи.
Василь уже чекав на дівчат, тупцяючи біля мангала. Лунала музика.
– А то хто біля нього? – запитала Олена, намагаючись не дивитись у той бік, де в гурті молоді височіла постать Микити. Бо ж не сам був… Клята Дарка горнулась до його плеча…
– Та ж двоюрідний брат – Семен! Він постійно залицявся до тебе. А торік навіть робив спроби зізнатися в коханні… Ми ще тоді реготали до сліз… Невже не впізнаєш?
– Якось він змінився… Коли приїхав?
– Сьогодні вранці.
– Надовго?
– Василь казав, тиждень буде…
– Міські розваги приїлися? Захотілось сільської екзотики? – криво посміхнулась Олена.
– Чого така зла? Може, він тебе захотів побачити.
– І що з того? Мені такі не подобаються! Завжди прилизаний, правильний і спокійний… Аж нудить!
– Звісно! Ліпше Микита! Он як обіймає й облизує Даринку-малинку… Тьху! Гидота.
Олена сумно похилила голову, човгаючи слідом за Владою. Душу виїдала гіркота образи. Чому Микита так робить? Навіщо сміється з неї? Декілька місяців поспіль не давав їй проходу, зізнавався в коханні… А тут раптом немов відрізало. Може, то все – щоб її позлити? Щоб нарешті піддалася і… Ох! Навіть думати про це страшно…
Підійшли до хлопців. Семен пильно глянув, тихо привітався:
– Привіт, дівчатка! Оленко, ти не замерзла?
– Ні. Що тут у вас смажиться? – перевела тему.
– Сьома захотів нас усіх здивувати, – Василь поплескав брата по плечу. – Сьогодні буде королівське частування. І все завдячуючи тобі, Оленко!
– До чого тут я? – вдала, що не розуміє.
Ніхто не відповів. Владка сердито округлила очі, аби вона врешті замовкла. А коли за першої-ліпшої нагоди відійшли – прошепотіла:
– Подивися он туди! Бачиш? Гарний Микита? Та не для тебе шитий! Не лови гав, подруго! Їй-богу відлупцюю… Ти мене знаєш!
Олена прикипіла поглядом до Микити, що саме тісненько притискав до себе Дарину. А та реготала, закинувши голову… Ох! Роздерти б на клапті!.. Кинула очима на Семена. Крізь сльози розгледіла його гордий профіль, осяяний місяцем. А нічогенький парубок! Тієї ж миті в голові склався план…
– Потанцюємо? – сміливо підійшла до Семена і поклала руку йому на плече.
Здивовано озирнувся. Спершу навіть не повірив почутому. Чи ж не жартує?
– Ходімо, чи так і стоятимеш?
Спустились із берега на лід. Семен зазирнув їй у вічі.
– Ти дуже гарна!
Зустрілась із його теплим поглядом. Вуста здригнулись від усмішки.
– Дякую. Ти теж нівроку, – дзвінко відказала і розсміялась.
– Оленко! – прошепотів захоплено і міцно пригорнув її до грудей.
Вона напружилась, мов струна. Не очікувала такого натиску.
– Яка гарна пара! – ляснуло поряд, немов батогом.
Стрепенулась. За декілька кроків від них стояв Микита і глузливо всміхався, похиливши кучеряву голову набік.
– Чого тобі? – Семен невдоволено насупився.
– Олено, можна тебе на декілька слів? – проігнорував запитання, дірявлячи гострими очима дівчину.
Неначе жаром обдало! Завмерла. Судомно зітхнула.
– Я скоро повернусь, – мовила Семенові і відступила вбік – туди, де стояв Микита.
– Добре. Чекатиму, – глухо кинув, розвернувся і попрямував до мангала. Душа загорнулась у тугий сповиток болю…
– Слухаю тебе, – боялась навіть глянути на Микиту.
– Оленко, – прошепотів, беручи її за руку. – Відійдімо подалі. Щоб менше хто бачив. Не люблю, коли витріщаються…
Простували пришерхлою кригою. Уже далеченько відійшли.
– Усе! Далі не підемо, – видихнула Олена і зупинилась. – Десь тут має бути бистрина і крига тонка… Ризиковано. Кажи, що хотів, і вертаймося…
Він мовчки обхопив її обличчя долонями і прикипів до холодних вуст цілунком…
На бистрині
Аж губи попідпухали від пристрасті. Хапливо облизнула їх. Солодкі! А які б мали бути від кохання?.. Прихилилась до Микити. Уже й забула, чого прийшла сюди. Минули всі образи і злість…
– Ти не змерзла? – дбайливо поцікавився.
– Трохи, – збрехала, щоб обійняв іще міцніше.
– Знову доведеться гріти? – хрипко засміявся і перехилив її через руку. – От зараз не втримаю і впущу. Упадеш – і я з тобою…
– А що далі буде? – грайливо зиркнула.
– Сама знаєш… Тож краще не дражни мене…
Їй запаморочилось у голові. Майже схлипнула, коли припав губами до її шиї. Відчувала, як гаряча долоня Микити шугнула під поли пуховика. Що це він робить? Немов крізь туман заповзав кволий здогад, що його вправні пальці розстібають пасок на її джинсах…
– Не треба! – слабко заперечила.
Та він не зважав. Ніби й не чув. Пальці ковзнули в застібку. Намацали мереживну білизну.
– Дівчинко моя, – зашепотів збуджено.
Раптом вона відчула, як у стегно вперлося щось тверде, загрозливе… Немов вогнем обпекло свідомість! Випручалась із обіймів.
– Що ти робиш?! – скрикнула налякано. – Дарки хіба мало?
Микита люто рикнув, ухопив її за руку.
– Нікуди ти від мене не дінешся! Таки будеш моєю. І ляжеш, коли я скажу, і встанеш за командою. Затямила?
Грубо штовхнув її, розвернувся і пішов… Послизнулась, упала. Лід загрозливо затріщав… А за мить із жахом усвідомила, що крига просідає…
– Микито! – відчайдушно скрикнула. – Допоможи!
Проламаний лід захитався, зітхнув і розсунувся. Темна вода пожадливо проковтнула живе тепле тіло…
– Рятуйте!!! – її розпачливий крик лунко пробігся понад річкою…
Із останніх сил чіплялась за край уцілілої криги. До неї вже бігли люди. І попереду всіх Семен… Микити ніде не було… Останнє, що пригадує, – міцні чоловічі руки тягнуть її з крижаної купелі. А далі – чорне провалля…
Отямилась уже аж у Василя вдома. Закутана вовняною ковдрою, гола-голісінька, зате у теплих шкарпетках із гірчицею, від якої нестерпно пекли ноги. Поруч стояла з горням гарячого чаю Владка.
– Нарешті! – радісно вигукнула, коли Олена розплющила очі. – Хлопці! Наша русалонька прокинулась!
До кімнати забігли Василь і Семен. Останній дбайливо поправив ковдру і приклав руку до її чола.
– Жару немає. Добре, аби й зовсім не було. Та відвар із калинових ягід і малини все ж не завадить.
– Дякую тобі! – всміхнулась змучено, і бліді вуста затремтіли ледве стримуваним плачем.
– Дрібниці! – махнув рукою. – Кожен так учинив би на моєму місці…
Хотіла заперечити, але передумала. Микита не вартий навіть її спогадів…
– Ти Семена слухайся, – Владка повчально помахала їй пальцем. – Він без п'яти хвилин дипломований лікар! Усе, що скаже, виконуй. Зрозуміла?
– Так.
– От і добре. Ну що ж, ми вас тут самих залишимо. Є певні справи…
Олена кивнула, ховаючи усмішку. Бач, яка Владка хитра лисиця! Вирішила все ж таки їх звести докупи… Сполохано зиркнула на Семена. Чи не докорятиме за необачність? Хлопець натомість присів поруч і почав гріти теплим диханням тонкі пальці на її руках. Тілом розлилася солодка млість… Чому раніше не помічала, що в Семена такі гарні очі? І губи мужньо окреслені…
– Думаю, не варто більше тебе відпускати. Щоб знову чого не трапилось, – він лагідно провів рукою по її розпашілій щоці.
– І не відпускай! Я не проти, – сказала й сама здивувалася власній сміливості…
– Приїздитиму так часто, як тільки зможу. А ти чекай… Добре?
– Обіцяю…
Вона стрімко наблизилась до нього і поцілувала…
Іди своєю дорогою!
Минули зимові канікули. Семен поїхав. Та не минало й дня без теплих телефонних розмов… Обіцяв приїхати найближчим часом.
– Ти школу закінчиш, то чекай улітку старостів! – щоразу нагадував.
А Олену ті слова і тішили, і лякали.
– Чи ж захочуть твої батьки невістку зі села?
– Ти щоб мені такого більше навіть не говорила! – розсердився.
– Не буду! – сміялась радісно і не вірила власному щастю…
…Того дня йшли вони із Владкою додому зі школи. Земля, прогріта сонцем, парко дихала весною, гаптуючи зелені килими трави ясними вічками первоцвітів.
– Яка краса! – захоплено споглядала Влада навколишні краєвиди. – Обожнюю весну!
– А хто її не любить? – Олена спинилась біля кущів верболозу, густо всіяних жовтими пухнастими «котиками».
– Кого-кого любиш? Мене? Я й так знав! – Микита тихо підкрався й обійняв її за плечі.
Подруги аж підскочили від несподіванки. Олена гидливо скривилась і випручалась із його обіймів.
– Забагато честі! Спустись із неба на землю, бо надто високо літаєш, – пронизала його крижаним поглядом.
– І чого підкрадатися та лякати? – сердито зашипіла Влада. – Зовсім злетів з котушок? Зараз як огрію по баранячій голові, то знатимеш!
Микита незмигним поглядом прикипів до Олени. Хтивий, неприхований вогонь палахкотів під віями.
– Не дивись так, бо ще повилазить, – грубо кинула Олена.
– Чому не можна? Подобаєшся – то й дивлюся…
– Послухай мене: іди своєю дорогою, а мене минай. Нехай із тобою інші на тонку кригу ходять…
Різко розвернулась і пішла геть. Влада – слідом…
– На яку кригу? – стенув плечима. – Що вона меле?..
Владка ледве наздогнала подругу.
– Ти молодець! Добряче поголила того індика.
– До біса! Не хочу про нього говорити! – відмахнулась Олена. – Ти знаєш, що Семен на Великодні свята приїде?
– Справді? Чудово! Я така рада за вас.
Олена раптом спинилась, зазирнула подрузі в очі й тихо мовила:
– Дякую тобі, Владусю! Ти мені очі розплющила на істину.
– І яка ж вона, та істина?
– Найкраща у світі! Це любов, Владко! Любов…
Подруги взялися за руки й весело почимчикували шляхом…
Весна, юність і кохання… Що може бути прекраснішим?.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
19
Життєві історії
Життєві історії
