НА ЩАСТЯ, НА ЗДОРОВ’Я

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

02 січня 12:51

540

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Надворі ще темно, хоч око виколи. Хурделить завірюха, намітаючи гори снігу біля тину і хат, засипаючи прочищені звечора стежечки. Та у вікна вже стукають посипальники. Не до сну їм – празник великий і змога, вітаючи людей, заробити.

Мати з батьком теж не сплять – приготувалися зустрічати дорогих гостей. На столі купками цукерки, горіхи, яблука і пироги. Окремо – монети: «срібні» та мідяки. За 20 копійок («срібна» монета) у шкільному буфеті можна купити 200 грамів «скрипачів» – печиво таке, або аж чотири рум’яні запашні булочки. Знаємо, що батько у миснику тримає ще кілька паперових і залізних карбованців – для хрещеників. О, то великі гроші – для нас, дітей, фантастична сума! Батькова зарплата у колгоспі, а він столяр, – сорок п’ять карбованців, бабусина пенсія – дванадцять (нарешті її стали видавати і колгоспникам). Мама щось теж отримує, бо працює рахівником у конторі, та ледве, як каже, зводить кінці з кінцями.

– Дозвольте засівати! – кричить гурт засніжених хлопців, ввалюючись у хату.

– Засівайте, діти, – дружно проказують батьки, угадуючи в закушканих дітях своїх хрещеників.

Школярики дзвінко і весело вітають господарів, обкидають хату «житом, пшеницею і всякою пашницею», зичать здоров’я, щастя, прибутку, а потім, отримавши гостинці й гроші, весело викочуються в сіни, щоб дати місце іншим.

Ми з братиком ще лежимо на печі, маленька сестричка – в ліжечку. Нам давно вже не спиться, бо хіба заснеш у таку таємничу врочисту ніч, коли навіть віхола не може зупинити сільську дітлашню від веселого святкування. Ми теж знаємо гарну пісеньку і можемо заспівати її не гірше від тих, що приходили. Бабуся навчила. До останнього надіємося, що батько одумається і пустить нас з іншими дітьми до людей. А ми б уже ті гроші віддали йому, собі хіба що гостинці та мідяки лишили. Чули ж, як вони з мамою бідкалися, що грошей мов кіт наплакав.

Але батько невблаганний і просити його даремне. У нього, бачте, принципи, і хоч він не партійний (ті церкву обминали, а дітей, якщо і хрестили, то таємно), але свідомий і бореться з «пережитками минулого» у власній сім’ї. Однак язичницьке, ще дідівське, не дозволяло йому витурити з хати чужих дітей. Та й своє дитинство, напевне, згадував. Мама проти чоловіка ніколи не йшла – так було заведено раз і назавжди.

Нарешті й нам дозволено злізти з печі – пора до школи. Ще темно, а йти селом кілометрів зо три. Через поле, куди ближче, за такої негоди не дійти. Слухаємо останні настанови не заходити дорогою ні до кого, навіть до моїх хрещених. У братика їх і немає, а мене похрестили за батькової відсутності в сусідньому селі, коли він заробляв гроші на Далекому Сході.

Мама тихенько шепче на вухо, що до дідуся з бабусею, які живуть у центрі села, ми можемо забігти й привітати їх зі святом. Вони, знаю, вже чекають, і гіркота від батькової заборони дорогою трохи мине.

Провалюючись у снігу, шукаємо протоптані стежки і бредемо до школи. Дорогою зустрічаємо ще кілька гуртів хлопчаків, але долучитися до них нам не кортить – і на відстані боїмося батька.

Слава Богу, що є бабуся! Вона щедро сипле нам у портфелики смажені горіхи та цукерки і дає – яке щастя! – по паперовому карбованцю. Дід лає батька, що «той анцихрист», не пускає дітей ні колядувати, ні щедрувати, й проводить нас аж до воріт. За десять хвилин від їхньої хатинки – школа.

У класах іще сутінки. Учні посходилися зарання і хваляться своїми здобутками. У кожного на парті гори цукерок, печива… і гроші, гроші… Дуже багато блискучих монет, які обіцяють незіпсованим статками дітям гарні іграшки, а може, й потрібну одежину.

Найбільше грошей у Ваньки Мартича, по-вуличному – Шпіні. Сім’я Шпінів навіть за тодішніми мірками велика: крім батька з матір’ю, десятеро дітей. І здебільшого хлопці. Та гарні, опецькуваті, червонощокі. До того ж підприємливі й винахідливі.

– Пів села оббігав, спати звечора й не лягав, – хвалиться Іван, згортаючи полічене в торбину. – Цукерки можете брати. Тобі (до мене) – шоколадні. Колись, як виросту, сватів зашлю.

– Я за тебе заміж не піду, а цукерки візьму, – жартуючи, я йому. Бо хто б слова того пустуна за чисту монету приймав. А те, що не скупий був, то всі знали.

– А знаєте що, – перейшов раптом на шепіт Іванко, – я ж у самого історика в хаті сьогодні був.

– Та бре… – одне поперед одного йому.

– А коли хто чув, щоб я брехав? – образився хлопець. – Мамою клянусь!

Слід сказати, що хати вчителів учні оминали. Ще перед святами класні керівники провели з дітьми роз’яснювальну роботу про святкування Різдва, яке буцімто не має нічого спільного з радянським щасливим життям. Завучка на лінійці довго й сердито твердила, що релігія, а значить, і святки – опіум для народу і що радянським школярам соромно піддаватись на «провокації» деяких несвідомих дорослих. А потім іще натякнула, що «нажебране незаконним шляхом» у школі конфіскують. Старші школярі пояснили меншим, що це означає – відберуть. Не пам’ятаю, чи хтось з учителів і здійснив хоч раз цю погрозу, думаю, ні, тому що вони самі були заручниками того «щасливого» життя.

І от коли Іван, а він ходив завжди сам, – так більше грошей дають, пояснив, – уже, скрадаючись, минав ворота нашого строгого і, чомусь здавалося, сердитого історика Івана Автономовича, як чиясь рука втягнула його в учительське подвір’я. Перед ним вималювався власною персоною грізний учитель. Ошелешеного й переляканого хлопця завів до хати й звелів засівати.

– У мене язик у роті затерп з переляку і губи звело, але слова пісні не забув, – шепотів нам Іван. – А тут іще дружина його вийшла з іншої кімнати та усміхається мені, то я й наважився. Такої затягнув, що ви й не чули. Тільки для хрещених її співаю. І вчителів обсипав зерном, не шкодуючи, і діток їхніх.

– А тоді, – й голос Івана став урочистий, – Іван Автономович дістав із кишені блискучого залізного карбованця, а його дружина подала на тарілці дорогі шоколадні цукерки. До воріт мене провів і довго ще дивився услід. Я обертався, то бачив.

І ми повірили: Іван ніколи не брехав. А ще думалося, що наші здебільшого гарні й розумні вчителі могли хотіти отого щастя, про яке співали у різдвяних піснях. Як, видно, хотів його наш тато, але боявся дозволити своїм дітям.

І лише коли стало можливим, не сторонячись людського, виховувати дітей в українському дусі, зрозуміла я поривання своїх любих учителів до народного, свого.

За багато років просяться в мені слова давньої, але незабутньої пісні. І хочеться, щоб почули їх іще живі наші старенькі вчителі, просто сільські люди, і віриться, що відгукнуться вони в душах тих, що вже пішли назавжди.

На щастя, на здоров’я, на Новий рік,

Щоб краще родило, ніж уторік.

Коноплі до стелі, льон по коліна,

Щоб у вас, дорогенькі,

Голова не боліла.