ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
442Історія з життя
Літня спека плавила асфальт. Просякнуте важким духом смоляних випарів повітря забивало подих, отож Ярославові довелося врешті зупинитися, аби хоч трохи віддихатись. У хлопця сильно розболілося плече, посічене осколками. Здавалось, шкіра на ньому натягнулась і зараз просто лусне.
Ярослав зітхнув. Міцно стиснув зуби. Палюче сонце виїдало очі. Хлопець залишив окуляри в автомобілі, а повертатись до нього не мав ані сили, ані бажання. Уже майже на місці. Ще якихось два десятки кроків – і Ярослав зайде у відчинену цвинтарну хвіртку.
Попереду лопотіли крилами синьо-жовті та червоно-чорні стяги. Їх було так багато! Прапори вишикувались рівними рядами, ніби воїни на плацу, готові щомиті стати до бою…
Ярослав сумно схилив рано посивілу голову. Для тих, хто тут, війна скінчилась. А для їхніх рідних вона вічно триватиме. Як і для нього… Щоночі Ярослав схоплюється від власного крику, шукає автомат і гукає побратимів. Найчастіше – Гліба… Певно, підсвідомо так і не зміг його відпустити, прийняти втрату. Бо як можна змиритися з тим, що найкращого товариша, з яким виросли, в якого був дружбою на весіллі, а рік тому хрестив його первістка, більше немає… Немає – і все! І нічого з тим уже не вдіяти. Ніяк не зарадити. Не заповнити порожнечі, що утворилась усередині. Та найважче – спілкуватись із його дружиною Катрусею, яка овдовіла у свої неповні двадцять три роки. Адже від квітучої, симпатичної сміхотунки залишилась прозора тінь та величезні, сповнені темної журби очі.
Ярослав ішов алеєю полеглих героїв і вдивлявся в обличчя на світлинах. Десь тут Богдан похований… І капелан Олексій… Обом навіть тридцяти не було.
Раптом від гірких роздумів Ярослава відволік тихий стогін. Хлопець сповільнив крок. Прислухався. Ліворуч, у сусідньому ряду, хтось шарудів вінками та квітами. Краєм ока Ярослав зачепився за полу довгої чорної сукні на землі. Миттю кинувся туди.
– Вам погано? – підбіг до жінки, яка лежала на смужці зеленої трави біля могили. – Викликати «швидку»?
Жінка здригнулась, сіла і зболено глянула на нього. Заплакане обличчя видовжилось від несподіванки, що її особистий простір так грубо порушив сторонній. Жінка ворухнула блідими обвітреними губами, проте так і не спромоглася бодай щось вимовити. Лише заперечливо похитала головою.
– Мамо! – пролунало за спиною. – Так я і знала, що ти знову тут…
Повз Ярослава промчала струнка тонконога дівчина в легкому спортивному одязі, залишаючи за собою аромат приємних парфумів. Нахилилась над жінкою, обійняла її за плечі.
– Не плач! Чуєш? Припини… Він – тут, – дівчина торкнулась розтуленою долонею своїх грудей. – Завжди тут житиме… Ходімо додому, мамо…
– Мій хлопчику, – жінка затремтіла, судомно схлипнула. – Синочку… Завтра тобі двадцять вісім. Було б… Кляті рашисти!
Вона затулила обличчя долонями й заголосила. Ярослав стояв, наче скутий кайданами чужого болю і горя. Усвідомлював, що зайвий тут, але не міг зрушити з місця.
– Ви знали мого брата? – дівчина тихо наблизилась до Ярослава. Її дивовижно гарні очі наповнились безліччю запитань. – Служили з Богданом?
Ярослав знічено кліпнув, перевів погляд на фото в чорній рамці. Та це ж Богдан! З позивним «Турист». Отримав його за нескінченні розповіді про мандрівки, життя в наметах і сплавляння річками… Можна було годинами слухати всі ті пригоди і споглядати вогонь у його очах… Згас той вогонь тепер. Не залишилось ні жару, ні навіть попелу. Тільки горбочок землі зостався…
– Так, знав! Служили… Класний був пацан! Співчуваю вашій утраті!
Дівчина зітхнула. Її губи затремтіли від затамованих сліз.
– Дякую. Нічого не можу вдіяти, – прошепотіла, киваючи на схилену над могилою материну постать. Крізь чорну тканину в тієї виразно проступали гострі кістки.
Ярослав ковтнув клубок гіркоти, прокашлявся:
– Мені дуже шкода…
Дівчина мовчки схилила голову, повільно відійшла вбік. Яролав ступив услід за нею, наче зачарований.
– Так завжди: доки мати не виплачеться, додому не поїде! – дівчина озирнулась на неньку, а тоді наблизилась до першої ж лавочки, важко сіла на неї й дістала пачку цигарок, звела на Ярослава великі зажурені очі. – Два роки тому покинула цю шкідливу звичку. І ось… Знову зірвалась. Коли Богдан припинив виходити на зв’язок, майже пачку висмалила. Груди рвало від болю. А затяжку зробиш – і відпускає…
Ми до останнього сподівались, що Богдан живий. Думали: поранений, лежить у шпиталі чи в полон потрапив. Аби тільки не найгірше… Та дива не сталося…
– Це ваш старший брат? – Ярослав черкнув запальничкою, аби дівчина підкурила.
– Так. На два роки… Постійно мене всюди із собою брав: риболовля, мандрівки велосипедами, гори, ліс. Це Богдан мене підсадив на активний відпочинок. Сам ніколи не міг на місці всидіти і всіх надихав своїм азартом… Вибачте, що забираю ваш час! Просто іноді так хочеться виговоритись, поділитись із кимось, – сльози вихлюпнулись через край її повік і потекли щоками.
Ярославові спрагло захотілося обійняти дівчину, притиснути до грудей і сказати, що життя триває і колись вона таки навчиться жити з усвідомленням утрати. Він не торочитиме про час, що лікує, бо то неправда. Біль ніколи не минає, а лише вростає в душу й пускає коріння... Ярослав ладен зібрати огрубілими від війни пальцями ці солоні краплини з її обличчя і запевнити, що усмішка такому симпатичному личку більше пасуватиме. Тепер згадав: одного разу бачив її фото в телефоні Богдана… От тільки ніяк не випливе в пам’яті її ім’я…
Ярослав кліпнув, аби відігнати видіння і думки.
– Не просіть вибачення. Мені теж немає з ким поговорити. Батьки далеко. Коли я вирушив на війну, моя дівчина зібрала речі й пішла. Сказала, що не житиме з військовим, бо я можу калікою додому повернутися, а вона на таке не погоджується, – хлопець гірко засміявся.
– Значить, не кохала.
– Певно, так і є… Правду кажучи, я теж не мав до неї справжніх почуттів у серці. Наші стосунки були якимись несерйозними… Щось ми відійшли від теми, – він повів поглядом на жінку. – Часто ваша мама сюди приходить?
Дівчина дістала з кишені паперову хустинку, притулила до щік. Кивнула:
– Майже щодня. Тато на роботі, весь час хвилюється. У мене теж душа не на місці… У мами скаче тиск. Вона декілька разів навіть непритомніла. Ледь не навколішки благаю маму, щоб вона не їздила на кладовище… Усе марно! От сьогодні: варто було мені вийти з дому, як ненька чкурнула. Тато телефонував їй, але мама не брала слухавки, тож попросив мене перевірити. А що перевіряти? Я одразу сюди примчала. Знаю, де шукати…
Дівчина трохи помовчала. А потім першою порушила тишу:
– Ярослава, – простягнула до нього руку з тоненькими пальцями.
Хлопець потиснув. Усміхнувся:
– Дуже приємно… Ярослав.
Дівчина вражено вигнула темно-русяві шнурочки брів. Похитала головою:
– Тезки, значить?
– Значить, так, – Ярослав знизав плечима.
Вона перевела погляд на матір. Стурбовано насупилась.
– Вибачте, маю йти! – Ярослава підхопилась і стрімко наблизилась до посірілої на обличчі неньки. – Мамо, тобі знову погано? Їдьмо вже! Завтра всі разом Богдана навідаємо. Домовились?
Жінка змучено схилила голову на знак згоди. Спираючись на доньчину руку, слухняно потупала поруч із нею.
Ярослав стояв і дивився їм услід. Аж раптом красуня озирнулась та помахала рукою. Ворухнула вустами. Ярославові на мить здалось – то доля усміхнулась… Помахав у відповідь. Провів дві тендітні жіночі постаті очима, аж доки вони зникли з виду. Лише після того рушив до місця спочинку Гліба.
– Ну, здоров, друже! – торкнувся світлини в оточенні прив’ялих від спеки квітів. – Ти не повіриш, але здається, я закохався… У сестру «Туриста»! Уявляєш? Думаєш, що це дурня, тільки один раз її бачив…
За спиною зашурхотіли тихі кроки. Його плеча торкнулись тонкі пальці. Ярослав рвучко повернувся. Зустрівся із променистим поглядом. Густо почервонів. Це ж Ярослава могла почути його недолуге освідчення!
– Завтра – день народження Богдана. Розділите зі мною цей день? Звісно, якщо не маєте інших справ…
Ярослав знизав плечима і сказав:
– Нічого особливого не планував. То чому б і ні…
– О шістнадцятій у «Теплій хаті». Це улюблена кав’ярня покійного брата… Батьки нізащо не підуть, а я не хочу сидіти на самоті, бо не маю більше сил плакати… Учора мені наснився Бодька. Веселий, радісний… Запрошував мене на каву… То як не піти? От скажіть: як?!
Ярослава розвела руками і відвернулась, маючи намір іти. Та раптом передумала, ступила крок назад, торкнулась теплою долонею його щоки:
– Ніколи не думала, що скажу це тут, на цвинтарі, та ще й майже незнайомому чоловікові… Але ваш друг мусить знати: ви теж мені дуже симпатичний!
Лише після цих слів дівчина стрімко покрокувала до виходу, пірнаючи в синьо-жовтий потік. Ярослав вражено видихнув. Заплющив очі… Якщо це сон, то краще не прокидатися. Ну, або прокинутися вже в «Теплій хаті», слухаючи дивовижну музику дівочого голосу, що досі солодко відлунює в його серці…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
1144
