НА МИТЬ ЗДАЛОСЬ – ТО ДОЛЯ УСМІХНУЛАСЬ…

Літня спека плавила асфальт. Просякнуте важким духом смоляних випарів повітря забивало подих, отож Ярославові довелося врешті зупинитися, аби хоч трохи віддихатись. У хлопця сильно розболілося плече, посічене осколками. Здавалось, шкіра на ньому натягнулась і зараз просто лусне.

Ярослав зітхнув. Міцно стиснув зуби. Палюче сонце виїдало очі. Хлопець залишив окуляри в автомобілі, а повертатись до нього не мав ані сили, ані бажання. Уже майже на місці. Ще якихось два десятки кроків – і Ярослав зайде у відчинену цвинтарну хвіртку.

Попереду лопотіли крилами синьо-жовті та червоно-чорні стяги. Їх було так багато! Прапори вишикувались рівними рядами, ніби воїни на плацу, готові щомиті стати до бою…

Ярослав сумно схилив рано посивілу голову. Для тих, хто тут, війна скінчилась. А для їхніх рідних вона вічно триватиме. Як і для нього… Щоночі Ярослав схоплюється від власного крику, шукає автомат і гукає побратимі...