НА МИТЬ ЗДАЛОСЬ – ТО ДОЛЯ УСМІХНУЛАСЬ…

Літня спека плавила асфальт. Просякнуте важким духом смоляних випарів повітря забивало подих, отож Ярославові довелося врешті зупинитися, аби хоч трохи віддихатись. У хлопця сильно розболілося плече, посічене осколками. Здавалось, шкіра на ньому натягнулась і зараз просто лусне.

Ярослав зітхнув. Міцно стиснув зуби. Палюче сонце виїдало очі. Хлопець залишив окуляри в автомобілі, а повертатись до нього не мав ані сили, ані бажання. Уже майже на місці. Ще якихось два десятки кроків – і Ярослав зайде у відчинену цвинтарну хвіртку.

Попереду лопотіли крилами синьо-жовті та червоно-чорні стяги. Їх було так багато! Прапори вишикувались рівними рядами, ніби воїни на плацу, готові щомиті стати до бою…

Ярослав сумно схилив рано посивілу голову. Для тих, хто тут, війна скінчилась. А для їхніх рідних вона вічно триватиме. Як і для нього… Щоночі Ярослав схоплюється від власного крику, шукає автомат і гукає побратимів. Найчастіше – Гліба… Певно, підсвідомо так і не зміг його відпустити, прийняти втрату. Бо як можна змиритися з тим, що найкращого товариша, з яким виросли, в якого був дружбою на весіллі, а рік тому хрестив його первістка, більше немає… Немає – і все! І нічого з тим уже не вдіяти. Ніяк не зарадити. Не заповнити порожнечі, що утворилась усередині. Та найважче – спілкуватись із його дружиною Катрусею, яка овдовіла у свої неповні двадцять три роки. Адже від квітучої, симпатичної сміхотунки залишилась прозора тінь та величезні, сповнені темної журби очі.

Ярослав ішов алеєю полеглих героїв і вдивлявся в обличчя на світлинах. Десь тут Богдан похований… І капелан Олексій… Обом навіть тридцяти не було.

Раптом від гірких роздумів Ярослава відволік тихий стогін. Хлопець сповільнив крок. Прислухався. Ліворуч, у сусідньому ряду, хтось шарудів вінками та квітами. Краєм ока Ярослав зачепився за полу довгої чорної сукні на землі. Миттю кинувся туди.

– Вам погано? – підбіг до жінки, яка лежала на смужці зеленої трави біля могили. – Викликати «швидку»?

Жінка здригнулась, сіла і зболено глянула на нього. Заплакане обличчя видовжилось від несподіванки, що її особистий простір так грубо порушив сторонній. Жінка ворухнула блідими обвітреними губами, проте так і не спромоглася бодай щось вимовити. Лише заперечливо похитала головою.

– Мамо! – пролунало за спиною. – Так я і знала, що ти знову тут…

Повз Ярослава промчала струнка тонконога дівчина в легкому спортивному одязі, залишаючи за собою аромат приєм­них парфумів. Нахилилась над жінкою, обійняла її за плечі.

– Не плач! Чуєш? Припини… Він – тут, – дівчина торкнулась розтуленою долонею своїх грудей. – Завжди тут житиме… Ходімо додому, мамо…

– Мій хлопчику, – жінка затремтіла, судомно схлипнула. – Синочку… Завтра тобі двадцять вісім. Було б… Кляті рашисти!

Вона затулила обличчя долонями й заголосила. Ярослав стояв, наче скутий кайданами чужого болю і горя. Усвідомлював, що зайвий тут, але не міг зрушити з місця.

– Ви знали мого брата? – дів­чина тихо наблизилась до Ярослава. Її дивовижно гарні очі наповнились безліччю запитань. – Служили з Богданом?

Ярослав знічено кліпнув, перевів погляд на фото в чорній рамці. Та це ж Богдан! З позивним «Турист». Отримав його за нескінченні розповіді про мандрівки, життя в наметах і сплавляння річками… Можна було годинами слухати всі ті пригоди і споглядати вогонь у його очах… Згас той вогонь тепер. Не залишилось ні жару, ні навіть попелу. Тільки горбочок землі зостався…

– Так, знав! Служили… Класний був пацан! Співчуваю вашій утраті!

Дівчина зітхнула. Її губи затремтіли від затамованих сліз.

– Дякую. Нічого не можу вдіяти, – прошепотіла, киваючи на схилену над могилою материну постать. Крізь чорну тканину в тієї виразно проступали гострі кістки.

Ярослав ковтнув клубок гіркоти, прокашлявся:

– Мені дуже шкода…

Дівчина мовчки схилила голову, повільно відійшла вбік. Яролав ступив услід за нею, наче зачарований.

– Так завжди: доки мати не виплачеться, додому не поїде! – дів...