МАНКУРТ

Відтоді почали жити нарізно. Не розлучилися зовсім, бо Ганні таки любим був цей чоловік. Та й він серцем прикипів до неї та сина. Щоб не кортіло Тимофієві чужих жіночих обіймів, вона сама частенько навідувалася до нього в ліс. Інколи велосипедом, а часом батьковим конем. Ганна згадувала ті побачення як найкращі миті своєї молодості. Тимофій зустрічав її біля воріт, прив’язував коня. У погідні дні вони й до хати не йшли. Неподалік неї стояв сінник зі збираним запашним зіллям, заготовленим для Майки. У тій купелі кохання зачато було їхню донечку Марійку. Пізніше, коли роки вже вплели в Ганнину косу сивину, жінка, бувало, згадувала ті побачення з легким сумом, і вчувався їй у такі миті запаморочливий аромат лісових трав…

Прожила Ганна у шлюбі лише дванадцять років. Загинув Тимофій через власну необережність. Не встиг відійти, коли падало зрізане дерево. Таки забрав клятий ліс у Ганни чоловіка.

Довго жінка не могла отямитися. Зчорніла від горя, схудла так, що весь одяг висів на ній. Мати мусила сварити Ганну:

– Про дітей подумай! Придбаєш якоїсь хвороби, хто про них попіклується? Я вже стара, не сьогодні-завтра помру, а діти на кого залишаться? Хочеш, щоб вони інтернатами поневірялися?

Турботи про дітей і повернули Ганну до життя. Потрібно було працювати за двох, щоб і одягнуті, і нагодовані вони були не гірше за тих, хто ріс із батьком. Дала собі слово Ганна, що й вищу освіту її діти здобудуть, аби не довелося їм гробити своє здоров’я на фермах чи в полі, де в той час більшість роботи селяни виконували вручну.

Костик вступив до інституту в Краснодарі, де готували фахівців для нафтогазових підприємств.

– У наш час у цій галузі можна таку кар’єру збудувати, що не лише діти – онуки на роки будуть забезпечені, – хвалився матері, приїжджаючи на канікули.

– Ти ще й не одружився, а вже про онуків думаєш! – сміялася Ганна.

Вона була дуже задоволена сином. Який же він у неї розважливий, який розумний! Як турбується про неї! Не витратив свою стипендію на якісь дурниці, а купив матері гумові чобітки, бо у важких кірзаках працювати незручно, а в них он і кури, і гуси, і дві корівки, і свиноматка. Обійшовши після ситого сніданку господарство, Костик порадив матері:

– Непогано було б декілька бичків на відгодівлю взяти – немалий прибуток мали б.

Ганна не проти була, якби здоров’я не підводило, але останнім часом тиск непокоїть, руки й ноги крутить. Однак синові про те не сказала: навіщо дитині знати про її болячки? Почне хвилюватися, а йому потрібно не про це – про навчання треба думати.

Костик – її гордість! Він і в школі гарно навчався, і в інституті не пас задніх. Інакше не мав би такого друга, як син декана. Привозив у гості торішнього літа того хлопчину. Непоганий, увічливий. Майже два тижні засмагали з Костиком на річці, а потім вирішили поїхати на відпочинок до Болгарії. Батько Віталія придбав для них путівки. У той час рідко хто в селі міг потрапити до того закордону, а її синові поталанило.

Усе літо Ганна сама заготовляла сіно. Важкувато було, але Костика не турбувала: нехай відпочиває – встигне ще наробитися за своє життя! У нього й так те здоров’я не богатирське. Вона не раз згадує про ті жахливі дні, коли могло статися непоправне. Відтоді варто було Костикові кашлянути, як Ганну знову проймав непереборний страх. Турбувалася вона, звісно, і про Марійчине здоров’я, але та хворіла рідко і жодного разу, слава Богу, не була на межі життя та смерті, а от син… Ганна його ледь не втратила ще одного разу. То було також узимку, на ковзанці. Провалилося під лід двоє дітлахів: сусідів Василько і Костик. Василька не врятували, а над нею Бог знову змилостивився. Відтоді Ганна заборонила синові йти на водойму. Хоча його після того випадку й самого не тягнуло до річки. Отримав такий стрес, що навіть почав трохи затинатися, особливо коли хвилювався.

Летіли роки, залишали після себе різні спогади. Були вони і радісними, і сумними, як і в кожної людини. Відсвяткували Марійчине весілля. Вона першою Ганну й онуками обдарувала. А Костик не квапився привозити матері невістку.

– Спочатку потрібно чогось досягнути в житті, а потім плодитися, – відповів Марійці грубувато, коли вона якось поскаржилася на нестатки.

Саме розпалася радянська імперія. І до того на полицях сільських крамниць лежав невибагливий товар, а тут вони взагалі спорожніли. Купити дітям чобітки, одяг – велика проблема! Зрідка Костик таки згадував про племінників і надсилав їм якісь речі. Небагато, але доб­ротні та гарні. Сам приїздив також нечасто. Пояснював це тим, що робота забирає весь час.

– То ким же і де ти працюєш? – допитувалася Ганна.

Костик був небагатослівним:

– У службі безпеки.

І додав:

– Але про це не варто розповідати всім цікавим. Кажіть, що інженером працюю на підприємстві.

Ганна не розуміла, чому потрібно тримати в таємниці місце роботи сина, але слідувала його пораді. Костикові, мабуть, видніше.

Незабаром сина перевели до столиці, де він згодом отримав квартиру і нарешті одружився. Ганна не їздила на Костикове весілля – не запросили її.

– Навіщо тобі цей клопіт? – розраджував син. – Дорога далека, марудна, а в тебе ж тиск. Окрім того, ми наступного дня їдемо в Сочі на відпочинок. Квитки вже придбано, тож перенести поїздку не зможемо.

Ганна довго тримала в собі образу, бо розуміла: не в здоров’ї річ: Костик не хотів знайомити її, просту селянку, зі столичними сватами. Соромився власної матері. Свою невістку жінка побачила майже за пів року.

– Не можемо вирватися, – скаржився Костик. – Навіть не знаю, коли з’явиться вільний час.

Мали Костик з Вікою лише одного сина. Спочатку приїжджало московське сімейство раз на рік, улітку, щоб подихати свіжим повітрям та поласувати ягодами. Ганна напередодні колола кабанчика, коптила ковбаси. Гості наїдалися ними досхочу, але із собою не брали:

– У нас там усього вистачає.

Коли Владик підріс, то все знаходив причину, аби не їхати до бабусі в село. Нудьгував він тут:

– Что тут делать? Река грязная, клуб – отстой. Фильм нормальный негде посмотреть.

– Ти поглянь, яке панство! – сердилася на племінника Марія. – Мав би Костик виховати в нього повагу до своєї Батьківщини, але, мабуть, і сам соромиться свого походження.

Ганна просила доньку не сіяти ворожнечі:

– Не гніви їх, бо й так рідко бачимося. Розсердяться – взагалі не приїдуть.

– Не велика біда! – не здавалася Марійка. – Користі від їхніх приїздів, як із цапа молока. Костик спить до обіду, ніби не бачить, як ми тут гаруємо від ранку до вечора. Віка також не знає, як віник у руках тримати. Ото хіба що вареники допомагає ліпити.

Ганна захищала столичних родичів:

– Вони ж на відпочинок сюди приїхали. Увесь рік важко працюють.

Донька зневажливо хмикала:

– Авжеж, руки в мозолях від тієї роботи.

Ганна чула від Костика, що робота в нього неймовірно відповідальна, нелегка і здоров’я забирає не згірше, ніж лопата, але хіба впертій Марійці щось доведеш? Ото захотіла стати ветеринаром – і стала, хоч як Ганна переконувала, мовляв, і не жіноча то професія, і, як від доярок, гноєм смердітиме, бо на фермі без цього ніяк, нічого не допомогло! Люди хвалять її Марійку, дякуючи їй за те, що не одну корівчину чи іншу худібку їм урятувала, і це лестить Ганні, але хіба не можна було здобути більш інтелігентну професію?

Та, мабуть, кожному своє. Ось Костик обрав такий шлях, де цінують його за розум і… А яких іще здібностей потребувала його професія, Ганна насправді не знала. Вже пізніше, коли закрутилася ця веремія, коли сусідня країна, як злодій, украла Крим, а потім розпочала бойовисько на Донбасі, задумалася Ганна над тим, чому її син став на бік ворогів, які прийшли вбивати його земляків. Прийшли ґвалтувати його сестру, знущатися з його племінників, нищити той будинок, де він виріс, і нівечити землю, на якій вона, мати, вчила його робити перші кроки.

– Наш Костик також доклав рук до цієї біди, – одразу сказала Марійка, коли Ганна дуже засмутилася, почувши про перші смерті на сході країни.

Серце матері не погоджувалося з таким тавром на рідній дитині, але коли донька докладніше розповіла про те «підприємство», на якому працював Костик, розумом змушена була визнати гірку правду. Вона поступово згинала Ганнину раніше горду поставу, тепер жінка звикла ходити, опустивши не лише очі, а й плечі. Те, чим пиша­лася Ганна, стало її неславою. У розмовах з односельцями воліла не згадувати про сина, про його успішну кар’єру, про заможність. Зрештою, Ганна мало що знала про життя Костика і його сім’ї після того, як розпочалася війна, яку спершу назвали АТО. Діалоги із сином стали короткими й одноманітними. Стандартні запитання-відповіді про справи і здоров’я. Хоча декілька разів вони торкнулися болісних питань. Не втерпіла Марійка:

– От скажи, чому твої кацапи лізуть до нас?

Голос Костика відразу набув крижаних ноток:

– Не раджу обзиватися. Не забувай, що мої дружина і син – росіяни!

– Я назвала так тих, хто вдерся на нашу землю! На повагу така мерзота не заслуговує!

Ганна, яка чула цю розмову, поквапилася вгамувати гнів дітей:

– Марійко, Костику, ви ж рідні люди! Не сваріться, бо немає для матері нічого гіршого, ніж бачити ворожнечу між дітьми.

Обоє тоді охололи, але сокиру війни не закопали, лише присипали її ненадійним ґрунтом.

Костик почав телефонувати дедалі рідше. Краялося серце Ганни, не покидало жінку відчуття, що її дитина все більше віддаляється від неї, чужішає.

У день свого народження Ганна почула бажаний голос сина. Після привітання він попередив, що, можливо, з ним довго не буде зв’язку, тому нехай не хвилюється.

– Щось сталося? Ти їдеш у якесь небезпечне місце? – не втрималася від запитань жінка, хоча й знала, що Костик не любить цього.

– Трапилося те, що ваші правителі втратили здоровий глузд! – вирвалося в нього. – Але то пусте, ми знаємо, як їх поставити на місце.

Костик порадив, аби вона, а особливо Марійка, поводились розважливо, і обірвав розмову.

За декілька днів розпочалася війна. Не операція, а саме війна, у нищівному вогнищі якої запалала вся країна.

Чоловік Марійки та їхній зять (донька вже була заміжня) одразу мобілізувалися. Син нещодавно переніс складну операцію на кишківнику, і хоч воювати не міг, але осторонь не залишався. Збирав продукти, сам закривав різну консервацію для хлопців на фронт.

Їхнє село було розташоване неподалік міста, звідки раз у раз долинала тривога. Війна і їх, людей мирної праці, обхопила своїми гострими кігтями та тримала міцно, безжально. Чорні звістки поповзли селом. Про захоплені міста, про руйнації на шляху ворога, про смерть… Багато смертей…

Ганна не знаходила собі місця. Перебирала в пам’яті довоєнні розмови з Костиком. Ось він із гордістю пові­домляє про отримання російського громадянства.

– Тільки, синку, ніколи не забувай, хто ти за походженням, – нагадала Ганна.

Він зневажливо скривився:

– Навіщо? Мені й так за кожної нагоди про це нагадують, а це не йде на користь моїй кар’єрі.

Ганну неприємно вразили ці слова.

– Але якщо людина зрікається свого роду… – намагалась переконати сина.

Костик розсердився і перебив матір:

– Чому ви все ускладнюєте? Хіба я сказав, що зрікаюся вас? Просто не варто вигадувати різні казочки про патріотизм, Батьківщину тощо. Потрібно любити ту країну, в якій тобі вигідно жити, яка тебе забезпечила всіма благами. У росії я здобув вищу освіту, вона мені дала пристойну зарплатню, житло, а чим мене ощасливила ваша Україна?

Оте «ваша» знову різонуло слух Ганни. Хоча не тільки різонуло слух – поранило душу.

– Ти народився тут, – спробувала достукатися до якоїсь чутливої струни в душі сина.

– І що? Це банальна випадковість. Яка, до речі, не додає мені козирів.

І уточнив:

– Узагалі-то, народився я в радянському союзі, і школу там закінчив, і виш. А все, що сталося пізніше, то була справжня дурниця, помилка, яка створила лише безліч проблем. Може, скажете, що ви заможніше почали жити після розпаду союзу?

– Хіба щастя людини тільки в багатстві?

– Ой, мамо, не кривіть душею! Де ви бачили щасливого голодранця?

То була не єдина суперечка, яка закінчувалася тривалою незручною мовчанкою. Мати і син почали уникати розмов на такі теми, але оте невисловлене однаково лягало між ними болісною борозною. «Ніби ж однаково виховувала обох, а виросли зовсім різними. Чому? Що прогледіла в синові? – не раз задумувалася Ганна. – Не лише до Батьківщини йому байдуже – йому і я чужа». Боляче тиснуло в серці від таких важких думок, інколи Ганну взагалі охоплював розпач.

Кажуть, що недолюблені діти нерідко виростають жорстокими, бездушними. Ганна стільки дала синові любові, ласки, що ними можна було б обдарувати не один десяток дітей. Інколи думала про те, що донька отримала того всього значно менше. Так уже сталося, що Костик хворів частіше, потребував більше піклування, а Марійка росла здоровенькою, рідко коли температурила. Щаслива дитина, яка не завдавала їй зайвого клопоту. У спогадах Ганни знову виринає картина зимової негоди: хатина на околиці лісу, а в ній – колиска, де горить у хворобливому вогні її син. Потім згадується річка, на березі якої вона чекала присуду Вищої волі – врятують чи ні дітей, сусідського Василька та її Костика… Ганну обсипає крижаним холодом від тих згадок.

Тепер її дитина знову в небезпеці. Так, так, у небезпеці! Бо страшна кара впаде на сина за те, що він чинить. Марійка вичерпно пояснила їй, який стосунок має Костик до того, що відбувається в Україні:

– Мамо, він працює там, де вирішують, як нас знищити. Це незаперечний факт.

Ганні важко змиритися з почутим:

– Що ж нам робити? Що буде з нашими хлопцями? А якщо Костик…

Вона не закінчує фрази, але донька й так розуміє, що Ганна має на увазі.

– Так уже склалися обставини. І в цьому нашої провини немає, – ніби розраджуючи матір, сумно промовляє Марійка.

Ганна не читала роману Чингіза Айтматова, але дуже добре знала значення цього чужоземного слова. Воно часто почало звучати і з телеекрана, і в реальному житті, починаючи від самого початку кривавої війни, яку розв’язав божевільний сусід. Людей, які забули про своє минуле, зреклися його, називають манкуртами. Її син – манкурт! Покірний раб у руках безжальних нелюдів, готовий і сам убивати своїх земляків, своїх рідних. Ганна подумала з якоюсь приреченою байдужістю: «Костик жодного разу за цей час не спробував зв’язатися зі мною, дізнатися, чи не загинула я від їхніх ракет. Йому це байдуже». У глибині душі зароджувалося неприємне, неприпустиме для матері припущення: чи не були то знаки долі, коли її дитину ледь не забрало до себе небо? Тоді, коли Костикова душа була ще чистою та безгрішною? Ганна лякається цих думок і ревно благає Господа, щоб той направив її сина на праведний шлях. Він, Бог, могутній, це в Його силах.

Сутінки обережно прокралися в кімнату. На широкому ліжку непорушно лежала жінка. Її очі заплющені. Мабуть, Ганна заснула. Може, хоча б сон принесе спокій у її душу?

– Баю, баю, бай, бай, бай,

Спи, Ганнусю, засинай,

Баю, бай. Засинай…