НА КРАЮ ЧУЖОГО ГНІЗДА

– Спробуємо з нею домовитися. Якщо не зрозуміє тепер, то, можливо, пізніше. Надіюся…

Дивно. Вероніка не відчула якоїсь переможної радості. Вона майже готова була до прогнозованої розлуки, хоча щоразу від думки про неї все тіло крижаніло від холоду і нещадного болю. Але страждання іншої жінки, а особливо дитини, її не тішило. Лякало. Була ще одна обставина, яка могла зіграти на її користь. Вона вагітна! І, виявляється, її тепер зовсім не лякала роль матері-одиначки. Народити дитя від коханої людини – це щастя! Вона вже ходила з цим неймовірним відчуттям радості, з трепетом прислухалася до того поки ще невловимого дійства, яке відбувалося в ній. Чомусь не поспішала ділитися цією новиною з Валерієм. Десь у підсвідомості побоювалася, щоб не подумав, що хоче прив’язати його тим дитям до себе. Ні, він вільний, і нехай лише його власне кохання диктує йому свою волю!

Вероніка спеціально у час приїзду дружини Валерія взяла відпустку і поїхала додому. Навіть цим намагалася применшити свій вплив на його рішення. Не дзвонила йому, але він сам робив це по декілька разів на день.

– Я кохаю тебе! Мені так самотньо, коли знаю, що ти не в місті. Повертайся якнайскоріше!

З дружиною, як сказав Валерій, вони стосунки з’ясували. З донечкою непросто, але він і з цим упорається.

Вероніка задрімала у маршрутці. Їй навіть сон якийсь привидівся під монотонне гудіння двигуна. Прокинулась від різкого поштовху.

– Ой, людоньки, там жінка… Чи ж жива?

Маршрутка повнилася тривожними голосами. Хтось виходив, заходив, додаючи нові подробиці того, що стало причиною їхньої зупинки.

– От-таки не потрібно бабам доручати кермо! – обурювався чийсь бас. – Мабуть, у дзеркальце дивилася, а не на дорогу.

Жінки дружно напали на обвинувачувача.

– А ви ніби аварій не допускаєте? Тільки порахуйте, скільки через ваші п’янки гине людей! А тут, може, жінці погано стало, а ви відразу «не доручати кермо». «Розумні» дуже.

Кремезний дядечко, який необережно поспішив винести вердикт потерпілій, примовк, навіть не намагаючись змагатися з жіноцтвом.

Вероніка вирішила й собі вийти з маршрутки, бо задуха погано на неї впливала: почався період токсикозу.

Дорогу перегородила велика вантажівка, перед якою стояло напіврозчавлене авто Валерія. Якраз під’їхала «швидка допомога», і медики клали на ноші тіло жінки.

– Кажуть, що жива, – пронеслося натовпом, – тільки дуже покалічена.

Вероніка відчула, як її накриває щось задушливе й липке. То була темрява.

Отямилась від прохолоди. Якась жінка стояла перед нею з пляшкою води.

– Як ви? Легше?

– Так, – ледве прошепотіла.

Вероніці допомогли піднятися, підтримуючи, завели у салон маршрутки.

Валерій прийшов за два дні після її приїзду.

– Прогнози невтішні. Жити буде, а от ходити… Це ж потрібно було такому ста­тися… Вирішила поїхати до подруги на дачу – і от на тобі…

Пригорнув Ніку до себе.

– Люба… Ти ж розумієш, що розлучення з нею зараз…

Він так і не знайшов потрібного слова, а вона знала його, але чомусь не хотіла озвучувати. Авжеж, це підлість залишити жінку, прикуту до ліжка. Вона все розуміє і не планує боротися за нього. Він не має права чинити по-іншому.

– Я все робитиму, аби вона видужала!

Навіщо він їй про це каже? Хоче розрадити? Господи, хіба ж вона проти того, щоб його дружина повернулася до пов­ноцінного життя? Їй важко усвідомлювати, що в одну мить та жінка втратила здоров’я. А до того дізналася про зраду чоловіка. Тепер вона, Вероніка, не посміє забрати його в неї, бо це було б занадто.

– Я вагітна.

У кімнаті застигла напружена тиша. Вероніка поспішає промовити ті слова, які їй здаються дуже важливими. А ще вона боїться почути від коханого чоловіка те, що її може розчарувати в ньому.

– Не подумай, що хочу вплинути на твоє рішення. Воно єдино правильне, і я не прийняла б інший варіант. Але ти маєш знати, що народжу твоє дитя.

Валерій лагідно взяв її руки у свої, притулив до обличчя, ніжно поцілував.

Батько Вероніки мав крутий характер. Розпусти не терпів. На реалії сьогодення не зважав.

– Повії – вони завжди повії! – непримиренно відповідав тим, хто виправдовував дівчат, які зустрічалися то з одним, то з іншим хлопцем. Не терпів тих, хто руйнував чужі сім’ї.

– Коханки, коханці – то хижаки, які зазіхають на чуже! – говорив зі зневагою.

Вважав, що діти обов’язково повинні народжуватися у шлюбі.

– Якщо він не дає ні тобі, ні дитині свого прізвища, то він негідник, а ти безмозка дурепа, яка довірилася казна-кому.

Мати, хоча й не була такою категоричною, поділяла його думки.

Вероніка не раз слухала від них лекції про дівочу гордість і честь. Про її палке студентське кохання батьки подробиць, звичайно, не знали, бо, мабуть, дуже розчарувалися б у власній доні. Але ж хіба вона мала жити монахинею? Та й після Артема чоловіків у її житті не було, аж до зустрічі з Валерієм. Але то минуле.

Що вона має робити тепер? Як повідомити таким моральним татусеві з матір’ю про своє становище? Залишалося чекати: раптом станеться диво, і дружина Валерія одужає, тоді розлучення з нею не видаватиметься негідним в очах людей. Нещодавно чоловік хвалився покра­щеннями.

– Олена вже сидить. Поки декілька хвилин, але й часу зовсім мало минуло.

Вони далі зустрічалися, ховаючись від людей. Лише власниця квартири, Марія Петрівна, в якої Вероніка винаймала кімнату, знала їхню таємницю. Можливо, й засуджувала у думках, але чуток не розпускала. Згодом, дізнавшись про вагітність Вероніки, навіть співчувала.

– Всяке у житті буває. І якщо кохання зникає, не варто мучити одне одного. Я терпіла свого чоловіка аж до його смерті, а зараз думаю, що лише змарнувала тим своє життя. Робила це заради дітей, аби мали батька, а тепер вони роз’їхалися далеко, живуть своїми інтересами, а я залишилася самотою. Ну, а ваша історія непроста. Не по-людському було б, якби він залишив скалічену дружину.

– Він не залишить її. Я на таке не погоджуся, – запевнила Вероніка жінку.

Мабуть, за цю позицію господиня поважала квартирантку, бо запевнила її у своїй підтримці. Знаючи, що Вероніка не наважується зізнатися батькам про свою вагітність, заспокоїла:

– Можеш тут залишатися і після народження маляти, а там якось усе владнається. Побачать онучатко – серце відтане, і пробачать тобі твій гріх.

А тоді виправила себе:

– Хоча народити дитину – то не гріх. Гріх – кинути її напризволяще.

За місяць Вероніка їхала на похорон. Її суворий татусь лежав у труні з лагідним, умиротвореним виразом на обличчі. Зловісний тромб не дав шансів на життя. Матері раз у раз ставало погано. Серце. Воно в неї вже давненько давало про себе знати, отож чи витримає це горе?

Вероніка поїхала на роботу, так і не наважившись розповісти матері про себе. Згодом вона ще раз приїхала її відвідати, а потім знаходила безліч причин, аби не з’являтися на очі. У той останній приїзд їй здалося, що мати дуже уважно розглядає її. Але осінньо-зимовий одяг був доволі вільним. Теплий кардиган ховав її трохи розповнілу фігуру. Навіть на роботі змін у ній довго не помічали, бо приміщення опалювали ледь-ледь, і всі ходили одягнені у пуховики, пальта, теплі светри.

На початку березня Вероніка народила гарненького хлопчика. Десь у глибині душі вона надія­лася, що Валерій зустрічатиме їх біля пологового будинку. З квітами, барвистими кульками, як це зараз заведено. Але ні, свято їй влаштували колеги, а він при­йшов тільки пізно ввечері. Квіти таки приніс, щоправда, сховані у пакеті. І подарунок – дорогоцінний перстень, вручив їй.

– Дякую тобі за сина, кохана!

Виправдовувався:

– Вибач, але не міг з’явитися біля пологового. А якщо Олені донесуть? Їй же не можна хвилюватися. Стане гірше, а хіба це в наших інтересах?

Вероніка не хотіла докоряти йому, але на душі чомусь стало так тужливо, так сумно… Скільки ще їм доведеться ховатися?

Валерій узяв сина на руки, заагукав до нього, обцілував. Вероніці трохи відлягло від серця.

Вона дуже скучила за матір’ю. Наприкінці своєї вагітності дуже боялася, аби та не приїхала її відвідати. Вигадувала історії про якісь відрядження, про свою завантаженість навіть у вихідні.

– Дуже багато роботи, звіти, звіти, – відмовляла її, коли та хотіла їхати. – Ось іще трохи, і я сама навідаюся до тебе.

Тепер було несила терпіти кількамісячну розлуку. Здавалося, якщо не побачить неньку, обов’язково щось трапиться лихе, непоправне, що змусить її потім каятися все життя. Марія Петрівна помітила пригнічений стан молодої матері.

– Так не піде, – заявила категорично. – Ти хвилюєшся, плачеш, дитя це відчує і також почне вередувати. Я домовлюся зі своїм племінником, і він відвезе тебе до матері. А ми тут із Гордійчиком якось побудемо удвох.

Вероніці вже не раз доводилося залишати малого на добру господиню. Довіряла їй ще й тому, що до виходу на пенсію та працювала медсестрою у дитячій терапії, отже, догляд був професійним. Зраділа такій пропозиції.

– Справді? Я лише туди й назад!

І ось вона на рідному обійсті. От тільки виявилося, що зустріч із ненькою стала для неї справжнім випробовуванням. Важко було дивитися в рідні очі. Здава­лося, що матір про все здогадується. Вероніка розуміла: рано чи пізно їй доведеться розповісти правду, адже не ховатиме вона сина роками. Коли краще це зробити? Так мало часу минуло після смерті батька, і матір має такий кволий вигляд. Чи не підкосить ця новина її здоров’я ще більше?

З курника знову донісся пташиний галас. «Ніяк не вгаму­ються! Хто ж усе-таки переможе?» – повернулися думки Вероніки до проблеми ластів’ячого трикутника, а услід за ними міркування і про власний, значно складніший, бо в його основі закладені долі ще двох людей – їхнього з Валерієм сина і його з Оленою донечки. Їй десять років, і зрада батька в такому віці – це часто трагедія.

– Вона перестала розмовляти зі мною, щойно Олена розповіла їй про наше розлучення, – жалівся він Вероніці. – Тільки тоді, коли впевнилася, що я не залишу їх після аварії, почала коротко відповідати на мої запитання.

Вероніка бачила, як Валерій мучиться такими стосунками з донечкою, як йому болить її відчуження. Чим могла допомогти? Відступитися від коханого? Вона готова це зробити, але він не погоджується.

– Що зроблено, того не повернути. Ніколи у нас з Оленою не будуть взаємини такими, як раніше. Так, я винуватий у тому, що зруйнував їх, що не зміг опанувати почуття до тебе, але є речі сильніші за розсудливість, і з цим нічого не вдієш, – виправдовувався.

Вероніка також намагалася заспокоїти своє сумління. Справді, хіба люди ніколи не розлучаються? Не вони перші, не вони останні опинилися в такій ситуації. От тільки ота обставина, хвороба Олени, ускладнила все, і невідомо, коли й чи взагалі вони зможуть розв’язати цей вузлик. А поки вона почувається отією «третьою зайвою», як та ластівка, яку намага­ються не допустити навіть до краю чужого гнізда.