НА КАВУ З МИКОЛАЄМ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Здалеку долинули акорди знайомої та такої рідної для неї мелодії. Переливи дзвінких звуків то стихали, то виринали звідкись, тонули в гаморі площі й знову прокладали собі шлях до людських сердець.

На мить здалося, що мелодія лунає не з вуличних динаміків однієї з кав’ярень, а самостійно, мов вільний птах, кружляє над людною площею, зазирає в кожний закуток цього старовинного, але такого жвавого мурашника. Відома мелодія огортала Надію, мов пухова ковдра, сумішшю різних емоцій. Тут була нотка ностальгії за щасливими моментами, які вже давно стали спогадами. Вся родина за святковим столом. Різдвяний ранок у бабуні в селі, коли від морозу вмить червоніють щоки та ніс, а сніг рипить під ногами гучно, дзвінко й весело.

Згадалося їхнє з Остапом позаминуле Різдво. Ходили тоді на концерт святкових мелодій у світлі свічок. Яке то було неймовірне, чуттєве задоволення! З ним завжди все відчувається на радість, усе якось по-особливому. Його щире захоплення життям, невимовна легкість світосприйняття заряджали і її позитивом, тримали в доброму гуморі, незважаючи на все. До спогадів додався сум від того, що так уже не буде. Принаймні не цього року.

А мелодія тим часом лилась над пообід­ньою площею з усією своєю величчю, красою та ніжністю, сповіщаючи про наближення світлого свята Різдва. Без сумнівів та заперечень, так може лунати тільки «Щедрик» напередодні свята!

Враз музика стихла. А за мить її змінив дзвінкий та звучний Jingle Bells. Десь задзвеніли келишки – то гамірна компанія дівчат смакувала наливкою біля «П’яної вишні». Втомлено, але впевнено прошурхотів рейками старенький жовтий трамвайчик, сповіщаючи своїм дзенькотом про чергову зупинку.

Десь зовсім поряд прочинилися двері кав’ярні. Надія почула таке життєствердне й дзвінке стукотіння зерен об стінки великої кавомолки. На мить дівчині здалося, що вона відчуває аромат свіжозмеленої арабіки з нотками пряношів та шоколаду. Надія наче прокинулася, стрепенулася після зачудованого розглядання святково прикрашеної, людної площі улюбленого міста.

Згадалась їй власна самотність тут, в оточенні життя, метушні та чужого щастя.

– Так, треба випити кави! Терміново треба поліпшити собі настрій і не давати волі страдницьким думкам хоча б найближчими годинами, – мовила Надя до себе шепотом і здригнулася.

У кишені пальта завібрував мобільник. Нове голосове від Остапа.

Прослухала повідомлення, видихнула і з неприхованим задоволенням поставила сердечко. Відповідати хотіла, але стримала себе.

Дуже добре, що він із побратимами в безпеці і його робоча рутина йде своїм плином. Але зараз Остап міг би бути вже з нею тут, у Львові. Та вирішив інакше. От і вона вирішила не відповідати на його веселий гомін та загравання в повідомленні.

Все, на каву!!!

***

Швидко орієнтуючись у лабіринтах вулиць старого міста, добрела хрусткою від снігу бруківкою до «Вірменки». Зайшла в невеличке затишне приміщення, озирнулась, відчула запашні, чарівливі аромати кави на піску, м’яке жовте світло, що дарувало тепло, і запримітила свій улюблений столик у кутку, біля вікна.

Присіла, розстебнула пальто й недбало стягнула із шиї великого картатого шарфа. Роззирнулась навкруги. Всі столики зайняті, а цей чекав лише на неї. Знадвору віконні ґратки були прикрашені ялинковими гілочками і червоними бантами та стрічками. Знову почало сніжити. Заклопотані перехожі снували бруківкою у своїх святкових справах. Доброзичливий кельнер поставив перед Надією велике горнятко капучино та морквяно-апельсиновий пляцок.

Вирішила скуштувати щось новеньке, а не замовляти, як завжди, каву на піску й торт «Спартак». Менше спогадів про минулі поїздки, більше позитивних вражень від сьогодення.

Вишукано-пишне пінне полотно напою демонструвало два кавові серця в центрі: одне велике, а інше менше, вписане у першому. Звичайно така картина захоп­лювала дівчину, а зараз породжувала досаду і сум.

Річ у тому, що вже майже два роки Надія була дівчиною військового. Вони зустрічалися й до війни. Потім була перерва в стосунках. І незбагненний спалах у її свідомості за пів року мовчання. Якщо не зателефонує зараз, то це вже все. Більше вороття не буде. І вона дзвонила, дзвонила… Знала, що він вже у війську. І від отих глухих гудків мобільного дівчину охоплював усе більший відчай. Раптом Надія зрозуміла, що все може отак скінчитись. Через дурні недомовки, образи, мовчання та через кляту війну. Аж раптом він більше не візьме слухавки?! Ніколи…

Згодом Надя таки отримала відповідь. Слухавку взяв якийсь незнайомий чоловік. І хриплим басом повідомив: «Коханий твій живий, дівчинко! В сорочці народився! Зараз у лікарні».

І так почалось нове коло їхніх стосунків. Складене з нечастих зустрічей, очікування, довгих розмов через відео­зв’язок, купи спільних бажань і планів. Відкладеного до перемоги спільного щастя.

Хоча чому відкладеного? Вона була щаслива вже зараз, що він десь є, живе, радіє і досягає поставленої мети. Що він пише щоранку та щовечора романтичні повідомлення і щиро хоче бути поряд. Ба більше, Надя щиро пишалася Остапом.

Але ж хоч як би він хотів бути зараз із нею, як би вони планували його святкову відпустку, яку вдалося підписати з неймовірними складнощами армійської бюрократії та твердолобості начальства… Остап віддав свою відпустку побратимові, помінявся з ним на кінець січня! Чому? Бо в побратима передчасно народився син, і Остап пожертвував своїми планами задля маляти. Щоб хлопчик мав перше Різдво з татком, з родиною в повному складі.

Дуже шляхетно й добре. Якось у дусі прийдешнього Різдва вчинив її коханий. І колись вона пишатиметься цим його вчинком. Але ж Остап навіть не порадився з нею, навіть не запропонував вирішити разом. І зараз, коли Надя сама приїхала у сплановану їхню спільну поїздку на тиждень до Львова, їй було це все ще образливіше. Вона ж теж дуже чекає свого хлопця, так само, як і та жінка з немовлям – на свого чоловіка.

***

– Вибачте мені, будь ласка! Чи можу я біля вас покавувати? А то «Вірменка» в цей передсвятковий час має шалений попит, – ніяково мовив імпозантний літній чоловік, стоячи поряд із Надиним столиком.

Дівчина стрепенулася від несподіванки. Кліпнула очима і вмить виринула із власних роздумів. Оглянула незнайомця. Сивочолий дядечко, майже дідусь із сивою, акуратно підстриженою бородою та добрими, сяйливими очима дивився на неї з теплом і приємною дружньою усмішкою. Одягнений він був дуже гарно, зі смаком. Шоколадного кольору пальто, бежевий светр і картаті штани. На шиї майорів темно-синій, у дрібну білу клітиночку шарф. А в руках незнайомець тримав класичного теплого капелюха і в’язані теплі пальчатки.

Надя мить заворожено розглядала чоловіка та ловила якусь невідому схожість і неймовірну впізнаваність. Та ні, вони точно раніше не зустрічалися. Вона б не забула цього чоловіка. Найцікавіше – це те, що неможливо визначити вік незнайомця. Йому могло бути сімдесят, але з таким самим успіхом усі вісімдесят чи навіть більше років.

– Так, сідайте, будь ласка! Я більше нікого не чекаю, – мовила дівчина у відповідь.

Збрехала. Бо чекала завжди. Хай де б була і хоч що б робила.

– Дякую вам щиро! Якби не ви, я б пішов вештатись містом далі, без такого потрібного заряду кавового позитиву, – осміхнувся дядечко у відповідь.

Запала тиша. Кельнер приніс чоловікові традиційну каву на піску й келишок чогось карамельно-кремового, мабуть, лікеру. Чоловік подякував і без вагань влив вміст келишка у свою каву. А потім звернувся до Наді, яка спостерігала за ним з неприхованою цікавістю.

– Знаєте, люблю інколи випити кави з таким-от кремовим лікером. Гіркота арабіки та пряний настрій алкогольного десерту смакують ідеально, – підморг­нув чоловік, відпиваючи свого напою.

– Дякую за рекомендацію! І справді, цікаве поєднання смаків, – мовила Надія з усмішкою.

Який він цікавий, цей дідусь. Такий живий, приємний, щирий і якийсь ней­мовірно знайомий. Знову це відчуття.

Почав вібрувати на столі мобільник. Глянула на екран і скинула виклик. Обернула екранчиком униз. Знову вібрація. Це вже повідомлення. Здригнулась, відвела очі до вікна.

Там якраз проходила компанія підлітків у червоних святкових шапочках. Вони гиготіли й наспівували якусь відому пісню. Дівчина зачудувалася цій картині. Чиста безтурботність у такі складні часи. Надя теж так хотіла. Хоч на деякий час.

Її сусід за столиком, здається, вловив цю емоцію, бо спокійно та по-доброму мовив:

– Юність просто прекрасна! Щирі серця! Неспокійний, галасливий і допитливий розум! Вони ще не вміють мовчати й ігнорувати… Тільки вчаться жити й будувати мури між собою та іншими людьми, іншими світами!

Надія здивувалась почутому. Запитально поглянула на чоловіка.

– А ви вважаєте, що старші люди втрачають цю здатність відкрито сприймати світ? Здатність «не мовчати», коли погано? Можливо, це не просто так? Можливо, вони хочуть себе захистити чи в такий спосіб намагаються повідомити, що їм прикро та боляче? Що вони розчаровані… – мовила Надія емоційно.

Невинний коментар цього дідуся чомусь зачепив її за живе.

– От що, дівчинко...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!