ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
508Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Здалеку долинули акорди знайомої та такої рідної для неї мелодії. Переливи дзвінких звуків то стихали, то виринали звідкись, тонули в гаморі площі й знову прокладали собі шлях до людських сердець.
На мить здалося, що мелодія лунає не з вуличних динаміків однієї з кав’ярень, а самостійно, мов вільний птах, кружляє над людною площею, зазирає в кожний закуток цього старовинного, але такого жвавого мурашника. Відома мелодія огортала Надію, мов пухова ковдра, сумішшю різних емоцій. Тут була нотка ностальгії за щасливими моментами, які вже давно стали спогадами. Вся родина за святковим столом. Різдвяний ранок у бабуні в селі, коли від морозу вмить червоніють щоки та ніс, а сніг рипить під ногами гучно, дзвінко й весело.
Згадалося їхнє з Остапом позаминуле Різдво. Ходили тоді на концерт святкових мелодій у світлі свічок. Яке то було неймовірне, чуттєве задоволення! З ним завжди все відчувається на радість, усе якось по-особливому. Його щире захоплення життям, невимовна легкість світосприйняття заряджали і її позитивом, тримали в доброму гуморі, незважаючи на все. До спогадів додався сум від того, що так уже не буде. Принаймні не цього року.
А мелодія тим часом лилась над пообідньою площею з усією своєю величчю, красою та ніжністю, сповіщаючи про наближення світлого свята Різдва. Без сумнівів та заперечень, так може лунати тільки «Щедрик» напередодні свята!
Враз музика стихла. А за мить її змінив дзвінкий та звучний Jingle Bells. Десь задзвеніли келишки – то гамірна компанія дівчат смакувала наливкою біля «П’яної вишні». Втомлено, але впевнено прошурхотів рейками старенький жовтий трамвайчик, сповіщаючи своїм дзенькотом про чергову зупинку.
Десь зовсім поряд прочинилися двері кав’ярні. Надія почула таке життєствердне й дзвінке стукотіння зерен об стінки великої кавомолки. На мить дівчині здалося, що вона відчуває аромат свіжозмеленої арабіки з нотками пряношів та шоколаду. Надія наче прокинулася, стрепенулася після зачудованого розглядання святково прикрашеної, людної площі улюбленого міста.
Згадалась їй власна самотність тут, в оточенні життя, метушні та чужого щастя.
– Так, треба випити кави! Терміново треба поліпшити собі настрій і не давати волі страдницьким думкам хоча б найближчими годинами, – мовила Надя до себе шепотом і здригнулася.
У кишені пальта завібрував мобільник. Нове голосове від Остапа.
Прослухала повідомлення, видихнула і з неприхованим задоволенням поставила сердечко. Відповідати хотіла, але стримала себе.
Дуже добре, що він із побратимами в безпеці і його робоча рутина йде своїм плином. Але зараз Остап міг би бути вже з нею тут, у Львові. Та вирішив інакше. От і вона вирішила не відповідати на його веселий гомін та загравання в повідомленні.
Все, на каву!!!
***
Швидко орієнтуючись у лабіринтах вулиць старого міста, добрела хрусткою від снігу бруківкою до «Вірменки». Зайшла в невеличке затишне приміщення, озирнулась, відчула запашні, чарівливі аромати кави на піску, м’яке жовте світло, що дарувало тепло, і запримітила свій улюблений столик у кутку, біля вікна.
Присіла, розстебнула пальто й недбало стягнула із шиї великого картатого шарфа. Роззирнулась навкруги. Всі столики зайняті, а цей чекав лише на неї. Знадвору віконні ґратки були прикрашені ялинковими гілочками і червоними бантами та стрічками. Знову почало сніжити. Заклопотані перехожі снували бруківкою у своїх святкових справах. Доброзичливий кельнер поставив перед Надією велике горнятко капучино та морквяно-апельсиновий пляцок.
Вирішила скуштувати щось новеньке, а не замовляти, як завжди, каву на піску й торт «Спартак». Менше спогадів про минулі поїздки, більше позитивних вражень від сьогодення.
Вишукано-пишне пінне полотно напою демонструвало два кавові серця в центрі: одне велике, а інше менше, вписане у першому. Звичайно така картина захоплювала дівчину, а зараз породжувала досаду і сум.
Річ у тому, що вже майже два роки Надія була дівчиною військового. Вони зустрічалися й до війни. Потім була перерва в стосунках. І незбагненний спалах у її свідомості за пів року мовчання. Якщо не зателефонує зараз, то це вже все. Більше вороття не буде. І вона дзвонила, дзвонила… Знала, що він вже у війську. І від отих глухих гудків мобільного дівчину охоплював усе більший відчай. Раптом Надія зрозуміла, що все може отак скінчитись. Через дурні недомовки, образи, мовчання та через кляту війну. Аж раптом він більше не візьме слухавки?! Ніколи…
Згодом Надя таки отримала відповідь. Слухавку взяв якийсь незнайомий чоловік. І хриплим басом повідомив: «Коханий твій живий, дівчинко! В сорочці народився! Зараз у лікарні».
І так почалось нове коло їхніх стосунків. Складене з нечастих зустрічей, очікування, довгих розмов через відеозв’язок, купи спільних бажань і планів. Відкладеного до перемоги спільного щастя.
Хоча чому відкладеного? Вона була щаслива вже зараз, що він десь є, живе, радіє і досягає поставленої мети. Що він пише щоранку та щовечора романтичні повідомлення і щиро хоче бути поряд. Ба більше, Надя щиро пишалася Остапом.
Але ж хоч як би він хотів бути зараз із нею, як би вони планували його святкову відпустку, яку вдалося підписати з неймовірними складнощами армійської бюрократії та твердолобості начальства… Остап віддав свою відпустку побратимові, помінявся з ним на кінець січня! Чому? Бо в побратима передчасно народився син, і Остап пожертвував своїми планами задля маляти. Щоб хлопчик мав перше Різдво з татком, з родиною в повному складі.
Дуже шляхетно й добре. Якось у дусі прийдешнього Різдва вчинив її коханий. І колись вона пишатиметься цим його вчинком. Але ж Остап навіть не порадився з нею, навіть не запропонував вирішити разом. І зараз, коли Надя сама приїхала у сплановану їхню спільну поїздку на тиждень до Львова, їй було це все ще образливіше. Вона ж теж дуже чекає свого хлопця, так само, як і та жінка з немовлям – на свого чоловіка.
***
– Вибачте мені, будь ласка! Чи можу я біля вас покавувати? А то «Вірменка» в цей передсвятковий час має шалений попит, – ніяково мовив імпозантний літній чоловік, стоячи поряд із Надиним столиком.
Дівчина стрепенулася від несподіванки. Кліпнула очима і вмить виринула із власних роздумів. Оглянула незнайомця. Сивочолий дядечко, майже дідусь із сивою, акуратно підстриженою бородою та добрими, сяйливими очима дивився на неї з теплом і приємною дружньою усмішкою. Одягнений він був дуже гарно, зі смаком. Шоколадного кольору пальто, бежевий светр і картаті штани. На шиї майорів темно-синій, у дрібну білу клітиночку шарф. А в руках незнайомець тримав класичного теплого капелюха і в’язані теплі пальчатки.
Надя мить заворожено розглядала чоловіка та ловила якусь невідому схожість і неймовірну впізнаваність. Та ні, вони точно раніше не зустрічалися. Вона б не забула цього чоловіка. Найцікавіше – це те, що неможливо визначити вік незнайомця. Йому могло бути сімдесят, але з таким самим успіхом усі вісімдесят чи навіть більше років.
– Так, сідайте, будь ласка! Я більше нікого не чекаю, – мовила дівчина у відповідь.
Збрехала. Бо чекала завжди. Хай де б була і хоч що б робила.
– Дякую вам щиро! Якби не ви, я б пішов вештатись містом далі, без такого потрібного заряду кавового позитиву, – осміхнувся дядечко у відповідь.
Запала тиша. Кельнер приніс чоловікові традиційну каву на піску й келишок чогось карамельно-кремового, мабуть, лікеру. Чоловік подякував і без вагань влив вміст келишка у свою каву. А потім звернувся до Наді, яка спостерігала за ним з неприхованою цікавістю.
– Знаєте, люблю інколи випити кави з таким-от кремовим лікером. Гіркота арабіки та пряний настрій алкогольного десерту смакують ідеально, – підморгнув чоловік, відпиваючи свого напою.
– Дякую за рекомендацію! І справді, цікаве поєднання смаків, – мовила Надія з усмішкою.
Який він цікавий, цей дідусь. Такий живий, приємний, щирий і якийсь неймовірно знайомий. Знову це відчуття.
Почав вібрувати на столі мобільник. Глянула на екран і скинула виклик. Обернула екранчиком униз. Знову вібрація. Це вже повідомлення. Здригнулась, відвела очі до вікна.
Там якраз проходила компанія підлітків у червоних святкових шапочках. Вони гиготіли й наспівували якусь відому пісню. Дівчина зачудувалася цій картині. Чиста безтурботність у такі складні часи. Надя теж так хотіла. Хоч на деякий час.
Її сусід за столиком, здається, вловив цю емоцію, бо спокійно та по-доброму мовив:
– Юність просто прекрасна! Щирі серця! Неспокійний, галасливий і допитливий розум! Вони ще не вміють мовчати й ігнорувати… Тільки вчаться жити й будувати мури між собою та іншими людьми, іншими світами!
Надія здивувалась почутому. Запитально поглянула на чоловіка.
– А ви вважаєте, що старші люди втрачають цю здатність відкрито сприймати світ? Здатність «не мовчати», коли погано? Можливо, це не просто так? Можливо, вони хочуть себе захистити чи в такий спосіб намагаються повідомити, що їм прикро та боляче? Що вони розчаровані… – мовила Надія емоційно.
Невинний коментар цього дідуся чомусь зачепив її за живе.
– От що, дівчинко! Ніщо так не розчаровує, як мовчання. І особливо того, хто мовчить. Ніщо так не руйнує віри в майбутнє та близькість, як вчасно несказані слова… – мовив чоловік задумливо.
– Образи та розчарування можна залишити в минулому, а от мовчання перетворюється згодом на безодню між двома, день у день нищить усе добре і світле в стосунках.
Наче на підтвердження цього Надин телефон вкотре завібрував. Надійшло чергове голосове. Дівчина сиділа ніби зачарована. Щиро відгукувалися їй слова цього незнайомця. І було так дивно говорити на такі важливі теми з людиною, яку ти навіть не знаєш, як звати.
– Вибачте, у нас така цікава бесіда виходить, а я навіть не знаю, як вас звати, – ніяково мовила Надія.
– Точно, я не відрекомендувався. Мене звати Миколаєм. А вас?
– Миколай, а по батькові? Чи, може, святий? А я – Надія, – мовила дівчина з усмішкою.
Їй усе більше починав подобатись цей спокійний, доброзичливий і такий мудрий дідусь. І чому б не поговорити про життя з такою приємною, хоча й малознайомою людиною…
– Ой, святість – то не єдина моя чеснота, – засміявся чоловік. – Просто Миколай.
– Добре, пане Миколаю. Тож ви думаєте, що ми, дорослі, руйнуємо все мовчанням? А як щодо того, що ображена та розчарована людина просто потребує часу, щоб знову почати спілкуватись?
А може, необережними та сказаними зопалу словами можна зруйнувати те, що є? Нашкодити ще більше? – Надію дуже цікавила думка мудрої людини на цю тему.
– Надіє, ось що я вам скажу із власного великого життєвого досвіду: образа та погане слово, звісно, ранить, але це хоч якісь емоції. А мовчання можна порівняти з байдужістю. Вона таки гірша… – мовив дідусь задумливо.
– Розумію та приймаю ваші слова за істину. Але як бути, коли люди на відстані? І ти просто не можеш дозволити собі скандалу телефоном. Бо він воює. Від його стану залежить успіх його дій та життя інших. Тож війна не тільки любити й жити не дає нормально. Вона навіть у нормальному скандалі, з’ясуванні стосунків, за яким слідує примирення, і то відмовляє.
Чоловік сумно видихнув, а тоді поглянув у вікно й заговорив:
– А може, сьогодення нас вчить не зважати на дрібниці й розбіжності поглядів, приймати іншу людину такою, як є, без прикрас? Бо коли любиш, то приймаєш і цінуєш те, що є, а не те, що має бути… І говорити про свої почуття. Не скандалити, не кричати й критикувати, а спокійно говорити?
– Як же спокійно говорити і приймати? Коли твоя близька, кохана людина ухвалює спільні рішення про ваше майбутнє без тебе?! – промовила Надя з подивом.
– Ох, Надійко… Якщо хочете будувати спільне майбутнє й надалі, то слід вчитись поважати рішення та вибір свого чоловіка. А він підтримуватиме й поважатиме вас. Тільки так це працює, сонечко!
Надя задумалась. На це їй було нічого сказати. Вже зараз дівчина зрозуміла, що Остап не хотів образити її. Також Надя не могла зрозуміти їхнього бойового братерства. То чому ж має засуджувати це рішення й ображатись?
Дівчина підвела очі на пана Миколая, а той усміхнувся тепло, весело, ще й підморгнув їй змовницьки. А потім дістав з кишені конверт. Та протягнув його Надії.
Надія запитально поглянула на конверт.
– Візьміть, будь ласка, це квиточки на виставу. Замовив давно, а піти не можу. І пані моя теж не піде. Різдво в нас у родині все в роботі. Гаряча пора. А вам, думаю, має сподобатись.
Надія розгорнула конверт і витягнула з нього два квитки. 25 грудня, 17:00, «Різдвяні мелодії», Львівська опера. Дівчина не могла стримати емоцій. Ганялася за цими квиточками ще на початку листопада. Але все було розпродане. І тут квитки самі прийшли їй до рук. А потім вона згадала, що святкує Різдво сама. І взагалі, це дорого і незручно.
– Пане Миколаю, дякую щиро! Але це дуже незручно. Я не можу взяти квитки.
– Ще й як можете! Сприйміть то як подарунок до свята від Миколая! – засміявся дідусь.
А з динаміків почувся лагідний передзвін і залунали перші акорди «Щедрика». Надія замріяно усміхнулась. Незабаром вона почує свою улюблену мелодію в найкращому виконанні. Але сама.
Чоловік почав вдягати пальто і намотувати гарний кашеміровий шарф на шию. Потім надів свого капелюха. І промовив:
– Надійко, було приємно з вами поспілкуватись. І не сумуйте, адже незабаром Різдво! А дива в житті таки трапляються! Вірте!
Дівчина ще трохи посиділа в кав’ярні. Все думала про нещодавню розмову. Стискала в долонях подаровані квиточки. І не могла зрозуміти, чому так змінився її настрій.
Може, через те, що нарешті вона проговорила свої почуття? А може, тому, що вирішила більше ніколи не мовчати? Принаймні з Остапом. Він так далеко, а вона ще збільшує цю відстань мовчанкою.
Надія застебнула пальто, намотала на шию картатий шарф і вийшла на засніжену вулицю. Сніжок припинився, мороз був невеличкий. І, незважаючи на гамірність міста, дівчина змогла відчути якусь святкову, урочисту тишу. А потім знову залунав «Щедрик».
***
Пан Миколай неспішно крокував Сербською, роздивляючись перехожих. І наче говорив сам до себе, тихо промовляючи незрозумілі сторонньому слова:
– Ах, Надійко! Які ти листи мені писала в дитинстві! Скільки сміливості, віри та щирості! Не замикай серця, дитино, не черствій душею! Так можна все перекреслити… Двійко малюків, дім з каміном та трояндові кущі біля тераси… Великий кудлатий пес, що любитиме тебе більш за все, та з десяток курочок на подвір’ї. Не дай мовчанню все зруйнувати!
***
Біля Ратуші було людно й гамірно. Завібрував у кишені пальта мобільний. І Надія одразу відповіла, не роздумуючи ні миті. Залунав його життєрадісний голос:
– Надійко! Ну нарешті, а я вже думав, що буду сьогодні спати на засніженій бруківці Львова й молити прощення не знати за що!
– Що, не зрозуміла? Ти у Львові? Як? – прокричала дівчина в телефон.
– А отак! Не інакше, як святий Миколай допоміг! Кажи адресу нашого помешкання, за тридцять хвилин буду, – мовив задоволено Остап.
Надія не тямила себе від щастя, швидко крокувала вулицею до орендованої квартири. Прокручувала в думках купу моментів. Мабуть, Остап голодний, вдома геть нічого немає. Що я за хазяйка?! Треба буде купити пшеницю, щоб на свято була кутя в домі.
Знову надійшло нове голосове від Остапа: «Не накручуй себе, мала! Я не голодний! І так, скоро буду. Зараз швиденько закинемо речі у квартиру, перевдягнусь і поведу тебе вечеряти. Думай, куди хочеш піти. А я хочу тільки одного – швидше тебе обійняти!»
Він знав Надію найкраще в усьому світі. І її різдвяне диво таки сталося!
Вірте, люди, у дива!!!
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
95
Життєві історії
Життєві історії
