НА ЦВИНТАРІ

Важко переставляв ноги заквітчаною землею. Так важко, немовби хтось прив’язав йому гирі до обох ступень. Зсутулена висока постать виражала великий душевний біль. Дійшов до цвинтарної брами, зупинився. Мусив віддихатися, бо серце гупало так, що аж у голові віддавало.

Був то чоловік років шістдесяти – високий, худий. Сиве во­лосся впало на зморщене чоло. З-під чорних, посріблених сиви­ною брів дивилися сині, на диво, невицвілі очі.

Віддихавшись, чоловік пішов далі. Діставшись до невеличкого пагорба, що весь квітував чорнобривцями, впав на коліна, уткнувся головою в траву і заплакав. Важко заплакав... Голосне схлипу­вання, здавалося, розривало йому груди, бо чоловік час від часу кашляв, схлипував і знову плакав. Наплакавшись вволю, замовк. Сидів мовчки декілька хвилин.

– Ач, як зацвіли! А я думав, що не приймуться, не зацвітуть. Я, Ганнусю, те насіння дуже довго не міг знайти, ти ж його у глечик зсипала і на полиці заховала. Я знав, як ти любила чорнобривці. Нумо, думаю, посію біля хати і на могилі.

Чоловік важко схлипнув, сльози знову покотилися з очей.

– Цвітуть, Ганнусенько, цвітуть. Усе так, як було, тільки тебе немає. Як ти хотіла, щоб Україна самостійною була, як чекала багато років! Не дочекалася. А така заворуха, так народ прагне відстояти свою державу, що буде наша Україна не­залежною, незабаром буде.

Але що тобі з того, коли вже не зможеш порадіти. Як я того віку домучу? Хоч що роблю, де ходжу, все про одне і те ж думаю. Таке красне літечко, так гріє сонечко, а тобі нічка очі затулила. Яка та смерть жорстока!

Ще як день, то нічого, а настане ніч, мене туга за шию душить. Спати не можу, все думаю: «Де те життя поділося? Як ми важко бідували. Сибір пройшли, каторгу пережили».

Витер долонею очі.

– Я плачу, як мала дитина. Добре, що ніхто не бачить. Який я твердий на сльозу був. Тата, маму поховав – не плакав, хоч серце пекло, як рана. Як мене били на Колимі, як я їсти хотів, а як важко працював і перемерзав, але сльози моєї ніхто не бачив. Ти померла і не бачила. Так несподівано пішла від мене. Хто б міг подумати? Заснула і не прокинулася. Чому ж ти мені не сказала, як маю жити без тебе?

Схопився обома руками за голову.

– Люба приходить по декілька разів на тиждень. Приносить молока і страви теплої, випере, прибере. Вчора каже: «Тату,...