НА ЦВИНТАРІ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

25 квітня 22:23

446

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Важко переставляв ноги заквітчаною землею. Так важко, немовби хтось прив’язав йому гирі до обох ступень. Зсутулена висока постать виражала великий душевний біль. Дійшов до цвинтарної брами, зупинився. Мусив віддихатися, бо серце гупало так, що аж у голові віддавало.

Був то чоловік років шістдесяти – високий, худий. Сиве волосся впало на зморщене чоло. З-під чорних, посріблених сивиною брів дивилися сині, на диво, невицвілі очі.

Віддихавшись, чоловік пішов далі. Діставшись до невеличкого пагорба, що весь квітував чорнобривцями, впав на коліна, уткнувся головою в траву і заплакав. Важко заплакав... Голосне схлипування, здавалося, розривало йому груди, бо чоловік час від часу кашляв, схлипував і знову плакав. Наплакавшись вволю, замовк. Сидів мовчки декілька хвилин.

– Ач, як зацвіли! А я думав, що не приймуться, не зацвітуть. Я, Ганнусю, те насіння дуже довго не міг знайти, ти ж його у глечик зсипала і на полиці заховала. Я знав, як ти любила чорнобривці. Нумо, думаю, посію біля хати і на могилі.

Чоловік важко схлипнув, сльози знову покотилися з очей.

– Цвітуть, Ганнусенько, цвітуть. Усе так, як було, тільки тебе немає. Як ти хотіла, щоб Україна самостійною була, як чекала багато років! Не дочекалася. А така заворуха, так народ прагне відстояти свою державу, що буде наша Україна незалежною, незабаром буде.

Але що тобі з того, коли вже не зможеш порадіти. Як я того віку домучу? Хоч що роблю, де ходжу, все про одне і те ж думаю. Таке красне літечко, так гріє сонечко, а тобі нічка очі затулила. Яка та смерть жорстока!

Ще як день, то нічого, а настане ніч, мене туга за шию душить. Спати не можу, все думаю: «Де те життя поділося? Як ми важко бідували. Сибір пройшли, каторгу пережили».

Витер долонею очі.

– Я плачу, як мала дитина. Добре, що ніхто не бачить. Який я твердий на сльозу був. Тата, маму поховав – не плакав, хоч серце пекло, як рана. Як мене били на Колимі, як я їсти хотів, а як важко працював і перемерзав, але сльози моєї ніхто не бачив. Ти померла і не бачила. Так несподівано пішла від мене. Хто б міг подумати? Заснула і не прокинулася. Чому ж ти мені не сказала, як маю жити без тебе?

Схопився обома руками за голову.

– Люба приходить по декілька разів на тиждень. Приносить молока і страви теплої, випере, прибере. Вчора каже: «Тату, ходіть жити до мене, то вам легше буде». Та де ж би я пішов з тієї хати, яку ми так важко будували з тобою? Ти всю глину ногами перемісила. Та й Славко інколи приходить, і онуки прибігають.

Замовк. Дивився ясними очима вдалечінь.

– Я про все це по декілька разів думав: як ми жили, якою ти була лагідною і милою. Як ти розуміла мене і людей. Чому ж я тобі ніколи не сказав того? Все якось не вдавалося. Хоч куди повернуся, всюди твоя праця, все твої рученьки вміли. Сяду в хаті й дивлюся на ті подушки, які ти вишивала, на ті килими, що ти ткала. Добре, що хоч цю могилку маю, тут – усе моє життя. Якби не ця могилка, я б не витримав, а так вона мене рятує.

Дехто каже, що горе в горілці втопити можна. То неправда, ой, неправда. В горі людина не може ні їсти, ні пити. П’є той, у кого душа не болить. Ти не раз мене просила, щоб я не пив, а я махну рукою та й вип’ю за нагоди. Скільки разів на очах твоїх сльози були! Хай мене Бог скарає за ті сльози. Я тепер таку огиду до пияків маю, що винищив би всіх, щоб жодне жіноче серце не страждало.

І мальви цвітуть, і флокси. Я тобі так багато всього не встиг сказати. Якби то можна було тебе хоч на декілька днів повернути на землю. Та де-де…

Сонце хилилось до заходу, а чоловік усе сидів, обхопивши руками голову:

– Та то й мій вік уже не довгий, та що моє життя варте? Ти не раз мене просила: «Поговори зі мною, Іванку». А я все кудись квапився. Яка там бесіда? Ой, не повернеться Ганнуся, ніколи не повернеться. Прийду зараз до осиротілої хати, а думи невеселі – за мною.

Поволі підвівся.

Як то важко, коли нема до кого душу прихилити!

Заходило сонце, кидаючи останні промені на заквітчану могилку, на бліде, змучене обличчя чоловіка, відбивалося тугою в його ясних очах.