НА ЦВИНТАРІ

Важко переставляв ноги заквітчаною землею. Так важко, немовби хтось прив’язав йому гирі до обох ступень. Зсутулена висока постать виражала великий душевний біль. Дійшов до цвинтарної брами, зупинився. Мусив віддихатися, бо серце гупало так, що аж у голові віддавало.

Був то чоловік років шістдесяти – високий, худий. Сиве во­лосся впало на зморщене чоло. З-під чорних, посріблених сиви­ною брів дивилися сині, на диво, невицвілі очі.

Віддихавшись, чоловік пішов далі. Діставшись до невеличкого пагорба, що весь квітував чорнобривцями, впав на коліна, уткнувся головою в траву і заплакав. Важко заплакав... Голосне схлипу­вання, здавалося, розривало йому груди, бо чоловік час від часу кашляв, схлипував і знову плакав. Наплакавшись вволю, замовк. Сидів мовчки декілька хвилин.

– Ач, як зацвіли! А я думав, що не приймуться, не зацвітуть. Я, Ганнусю, те насіння дуже довго не міг знайти, ти ж його у глечик...