НА АНДРІЯ

Зима нарешті розв’язала свою перину і потрясла нею над Божим світом. Вочевидь трясла легенько. Пухнасті сніжинки, кружляючи в чарівному танці, повільно падали на землю та вкривали все довкола білою ковдрою. Оголені дерева, кущі, промерзла чорна земля одягнулись у білі шати – і від того все довкруж мало святковий вигляд.

Гарна погода сприяла чудовому настрою. Настя йшла засніженою вулицею й усміхалася. Їй хотілось, як у юності, розкинути широко руки і кружляти серед сніжинок. Хотілося відчувати, як тануть вони на розпашілому обличчі, перетворюючись на маленькі краплинки. Спомини про юність затеплили серце та водночас навіяли легкий смуток.

«Якби то й на Різдвяні свята погода була такою ж гарною», – думала Настя. А свята вже розпочинались. «Завтра Андрія», – згадала, вже доходячи до своєї хвіртки. Від цієї згадки та від погляду на хвіртку святковий настрій раптово зник. На свято Андрія Первозванного, за прадавнім звичаєм, хлопці знімали з петель хвіртки в тих дворах, де були дівчата, щоб ті без перешкод виходили на різдвяні гульбища. Парубки діяли серед ночі й заносили хвіртки якомога далі від двору.

Поки Настині доньки жили біля неї, ніхто не чіпав їхньої хвіртки. Мабуть, тому, що жінка, довіряючи донькам, не забороняла їм виходити вечорами на вулицю. Настя була впевнена, що її дівчатка прийдуть додому вчасно і нічого пустого не скоять. Повиростали діти, повиходили заміж. Тільки коли жінка залишилася сама в хаті, на Андрія почала зникати її хвіртка. Уперше побачивши вранці, що ворота щербляться порожнім місцем, Настя завмерла від несподіванки. «От шибеники! – подумала про парубків. – Хіба я дівка, щоб мені хвіртку з воріт знімати? Дізнаюся, хто саме пустує, то накручу йому вуха». Намагалась віднайти хвіртку і в садочку, і в городі, потім, шукаючи, пішла у провулок.

Її будинок стояв саме навпроти нього. Провулком Настя вийшла до ставка і там нарешті побачила свою хвіртку. Стояла вона опертою до старої верби. Зраділа жінка ледь не побігла до того місця. Обтерла свою любу хвірточку від снігу, ухопилась за неї, намагаючись підняти її та віднести додому, та це виявилося понад силу. Залізна хвіртка була важкою, мов сира глина. Настя вовтузилася біля того скарбу вже хвилин десять, коли за спиною почула чоловічий голос:

– Відійди-но, силачко, не жіноча то справа – носити таку вагу. Дозволь, я тобі допоможу.

То був Назар. Він жив біля самісінького ставка. Настя знала Назара з дитинства. Чоловік легко закинув хвіртку собі на спину і поніс провулком до Настиного двору.

– Вийшов корівку годувати, дивлюся, хтось під вербою колошкається. Спочатку не впізнав тебе. Що, пожартували з тебе парубки? – промовив до спантеличеної жінки.

– Ану їх до біса з тими жартами, – обурилась та. – Коли мої дівчата були у дворі, то й хвіртка стояла на місці. А тепер ти ба! Зі старою бабою жартувати надумали.

– Ти, звісно, вже баба, бо онука маєш, але не стара. Не гріши на себе, – сказав Назар.

Настя зовсім по-дівочому пхиньк­нула на те. Та ті слова були приємними їй. Чоловік доніс хвіртку до самих воріт, насадив на петлі. На знак вдячності господиня запросила його додому. Накрила на стіл. Снідаючи, вони по-дружньому розмовляли. Розповідали про дітей та онуків, про господарство.

– Звертайся до мене, якщо потрібна буде допомога. Ти ж знаєш, я тобі не відмовлю, – промовив Назар, виходячи з двору.

І Настя зверталася. Раз на рік, на Андрія, коли в неї знімали хвіртку. Таке відбувалося вже шість років поспіль. Щоранку в день цього святого знаходила жінка свою хвіртку під вербою, Назар заносив її до воріт, вдягав на петлі, а потім господиня годувала його сніданком. Про це знало все село, дехто кепкував, дехто чудувався, дехто обурювався. Настя теж обурювалась. Щороку обіцяла собі, що підстереже тих халамидників і вилає їх добряче. Та щоразу засинала, не діждавшись пізнього вечора. Цього разу жінка твердо вирішила не вкладатися спати, допоки не вистежить жартівників. Навмисне виспалась удень, щоб уночі не хотілося.

Пізнього вечора, замотавшись у теплу ковдру, сиділа на веранді біля великого вікна. Пильно дивилась на вулицю. Біля самого провулку горів ліхтар, і жінка добре бачила свої та сусідові ворота. Чекала вона довго. Уже почала дрімати, коли помітила парубочий гурт, що тихо прямував вулицею. Настя припала до вікна, чекаючи, коли хлопці підійдуть до її воріт. Вони проминули Настин двір, навіть не поглянувши туди. Підійшли до сусідового двору (його доня вже на порі стала), зняли хвіртку і зникли так само тихо, як і з’явились. Жінку здивувало те, що юнаки ігнорували її ворота. Настя, вирішивши, що має бути ще одна ватага шибеників, надумала чекати, бодай до ранку. Та довго їй не довелося чекати. За пів години побачила високу чоловічу постать, яка вигулькнула з провулку під світлом ліхтаря.

«Назар? Куди це він іде о такій порі?» – подумки здивувалася жінка. Тим часом Назар прямував до її воріт. «Мабуть, у них щось сталося», – подумала Настя і вже підвелася, щоб відчинити двері. Та наступної миті завмерла, дивлячись у вікно. Діставшись воріт, чоловік зняв із петель хвіртку і, закинувши її на спину, швидко закрокував до провулку, а тоді зник у нічній темряві, мов привид.

Настя довгу мить стояла непорушно, дивлячись у нічну темряву. В голові жінки роїлись тисячі думок. Настя зрозуміла, що всі ці роки Назар був тим «шибеником», який знімав, а потім установлював на місце її хвіртку. Але навіщо він це робив? Який у цьому сенс? Збентежена, неприємно здивована, вирушила в кімнату і лягла в ліжко. Сон не йшов. Аналізуючи подію, почала згадувати все, що пов’язувало її з Назаром.

Він був на декілька років старшим від неї. У дитинстві вони часто бавилися в одній компанії. Тепер Настя пригадує, що сором’язливий, спокійний на вдачу Назар завжди опікувався нею. Він катав її на санчатах, вчив їздити на ковзанах і плавати. Коли навесні сільські дітлахи веселою зграйкою вирушали в лісосмугу по першоцвіти, які називали брандушками, хлопчик відшукував для Насті місця, де квітів було найбільше.

Коли повиростали, на шкільних вечорах чи в сільському клубі він рідко запрошував Настю до танцю. Стояв десь у кутку і мовчки спостерігав за нею. Дівчина тим поглядам не надавала значення. Була гар...