НА АНДРІЯ

Зима нарешті розв’язала свою перину і потрясла нею над Божим світом. Вочевидь трясла легенько. Пухнасті сніжинки, кружляючи в чарівному танці, повільно падали на землю та вкривали все довкола білою ковдрою. Оголені дерева, кущі, промерзла чорна земля одягнулись у білі шати – і від того все довкруж мало святковий вигляд.

Гарна погода сприяла чудовому настрою. Настя йшла засніженою вулицею й усміхалася. Їй хотілось, як у юності, розкинути широко руки і кружляти серед сніжинок. Хотілося відчувати, як тануть вони на розпашілому обличчі, перетворюючись на маленькі краплинки. Спомини про юність затеплили серце та водночас навіяли легкий смуток.

«Якби то й на Різдвяні свята погода була такою ж гарною», – думала Настя. А свята вже розпочинались. «Завтра Андрія», – згадала, вже доходячи до своєї хвіртки. Від цієї згадки та від погляду на хвіртку святковий настрій раптово зник. На св...