НА АНДРІЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

19 вересня 22:41

528

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

З поштової скриньки

Зима нарешті розв’язала свою перину і потрясла нею над Божим світом. Вочевидь трясла легенько. Пухнасті сніжинки, кружляючи в чарівному танці, повільно падали на землю та вкривали все довкола білою ковдрою. Оголені дерева, кущі, промерзла чорна земля одягнулись у білі шати – і від того все довкруж мало святковий вигляд.

Гарна погода сприяла чудовому настрою. Настя йшла засніженою вулицею й усміхалася. Їй хотілось, як у юності, розкинути широко руки і кружляти серед сніжинок. Хотілося відчувати, як тануть вони на розпашілому обличчі, перетворюючись на маленькі краплинки. Спомини про юність затеплили серце та водночас навіяли легкий смуток.

«Якби то й на Різдвяні свята погода була такою ж гарною», – думала Настя. А свята вже розпочинались. «Завтра Андрія», – згадала, вже доходячи до своєї хвіртки. Від цієї згадки та від погляду на хвіртку святковий настрій раптово зник. На свято Андрія Первозванного, за прадавнім звичаєм, хлопці знімали з петель хвіртки в тих дворах, де були дівчата, щоб ті без перешкод виходили на різдвяні гульбища. Парубки діяли серед ночі й заносили хвіртки якомога далі від двору.

Поки Настині доньки жили біля неї, ніхто не чіпав їхньої хвіртки. Мабуть, тому, що жінка, довіряючи донькам, не забороняла їм виходити вечорами на вулицю. Настя була впевнена, що її дівчатка прийдуть додому вчасно і нічого пустого не скоять. Повиростали діти, повиходили заміж. Тільки коли жінка залишилася сама в хаті, на Андрія почала зникати її хвіртка. Уперше побачивши вранці, що ворота щербляться порожнім місцем, Настя завмерла від несподіванки. «От шибеники! – подумала про парубків. – Хіба я дівка, щоб мені хвіртку з воріт знімати? Дізнаюся, хто саме пустує, то накручу йому вуха». Намагалась віднайти хвіртку і в садочку, і в городі, потім, шукаючи, пішла у провулок.

Її будинок стояв саме навпроти нього. Провулком Настя вийшла до ставка і там нарешті побачила свою хвіртку. Стояла вона опертою до старої верби. Зраділа жінка ледь не побігла до того місця. Обтерла свою любу хвірточку від снігу, ухопилась за неї, намагаючись підняти її та віднести додому, та це виявилося понад силу. Залізна хвіртка була важкою, мов сира глина. Настя вовтузилася біля того скарбу вже хвилин десять, коли за спиною почула чоловічий голос:

– Відійди-но, силачко, не жіноча то справа – носити таку вагу. Дозволь, я тобі допоможу.

То був Назар. Він жив біля самісінького ставка. Настя знала Назара з дитинства. Чоловік легко закинув хвіртку собі на спину і поніс провулком до Настиного двору.

– Вийшов корівку годувати, дивлюся, хтось під вербою колошкається. Спочатку не впізнав тебе. Що, пожартували з тебе парубки? – промовив до спантеличеної жінки.

– Ану їх до біса з тими жартами, – обурилась та. – Коли мої дівчата були у дворі, то й хвіртка стояла на місці. А тепер ти ба! Зі старою бабою жартувати надумали.

– Ти, звісно, вже баба, бо онука маєш, але не стара. Не гріши на себе, – сказав Назар.

Настя зовсім по-дівочому пхинькнула на те. Та ті слова були приємними їй. Чоловік доніс хвіртку до самих воріт, насадив на петлі. На знак вдячності господиня запросила його додому. Накрила на стіл. Снідаючи, вони по-дружньому розмовляли. Розповідали про дітей та онуків, про господарство.

– Звертайся до мене, якщо потрібна буде допомога. Ти ж знаєш, я тобі не відмовлю, – промовив Назар, виходячи з двору.

І Настя зверталася. Раз на рік, на Андрія, коли в неї знімали хвіртку. Таке відбувалося вже шість років поспіль. Щоранку в день цього святого знаходила жінка свою хвіртку під вербою, Назар заносив її до воріт, вдягав на петлі, а потім господиня годувала його сніданком. Про це знало все село, дехто кепкував, дехто чудувався, дехто обурювався. Настя теж обурювалась. Щороку обіцяла собі, що підстереже тих халамидників і вилає їх добряче. Та щоразу засинала, не діждавшись пізнього вечора. Цього разу жінка твердо вирішила не вкладатися спати, допоки не вистежить жартівників. Навмисне виспалась удень, щоб уночі не хотілося.

Пізнього вечора, замотавшись у теплу ковдру, сиділа на веранді біля великого вікна. Пильно дивилась на вулицю. Біля самого провулку горів ліхтар, і жінка добре бачила свої та сусідові ворота. Чекала вона довго. Уже почала дрімати, коли помітила парубочий гурт, що тихо прямував вулицею. Настя припала до вікна, чекаючи, коли хлопці підійдуть до її воріт. Вони проминули Настин двір, навіть не поглянувши туди. Підійшли до сусідового двору (його доня вже на порі стала), зняли хвіртку і зникли так само тихо, як і з’явились. Жінку здивувало те, що юнаки ігнорували її ворота. Настя, вирішивши, що має бути ще одна ватага шибеників, надумала чекати, бодай до ранку. Та довго їй не довелося чекати. За пів години побачила високу чоловічу постать, яка вигулькнула з провулку під світлом ліхтаря.

«Назар? Куди це він іде о такій порі?» – подумки здивувалася жінка. Тим часом Назар прямував до її воріт. «Мабуть, у них щось сталося», – подумала Настя і вже підвелася, щоб відчинити двері. Та наступної миті завмерла, дивлячись у вікно. Діставшись воріт, чоловік зняв із петель хвіртку і, закинувши її на спину, швидко закрокував до провулку, а тоді зник у нічній темряві, мов привид.

Настя довгу мить стояла непорушно, дивлячись у нічну темряву. В голові жінки роїлись тисячі думок. Настя зрозуміла, що всі ці роки Назар був тим «шибеником», який знімав, а потім установлював на місце її хвіртку. Але навіщо він це робив? Який у цьому сенс? Збентежена, неприємно здивована, вирушила в кімнату і лягла в ліжко. Сон не йшов. Аналізуючи подію, почала згадувати все, що пов’язувало її з Назаром.

Він був на декілька років старшим від неї. У дитинстві вони часто бавилися в одній компанії. Тепер Настя пригадує, що сором’язливий, спокійний на вдачу Назар завжди опікувався нею. Він катав її на санчатах, вчив їздити на ковзанах і плавати. Коли навесні сільські дітлахи веселою зграйкою вирушали в лісосмугу по першоцвіти, які називали брандушками, хлопчик відшукував для Насті місця, де квітів було найбільше.

Коли повиростали, на шкільних вечорах чи в сільському клубі він рідко запрошував Настю до танцю. Стояв десь у кутку і мовчки спостерігав за нею. Дівчина тим поглядам не надавала значення. Була гарненькою, тому на неї задивлялось багато хлопців. Настя не зважала на це. Була до нестями закохана у свого однокласника Романа: крім нього, нікого не помічала. Одного літнього ранку, прокинувшись у своїй кімнаті, побачила на підвіконні величезний букет чудових троянд. Літо було неймовірно спекотним, тому на ніч вона не зачинила вікна – і ось тепер мала такий чудовий подарунок, як гадала, від свого коханого Романа. Щаслива без міри, ледь дочекалася вечора, щоб подякувати хлопцеві за подарунок. Та Роман запевнив її, що не приносив тих троянд. Настя довго думала, хто той таємний залицяльник, але вгадати не могла. А розповіді мами про те, що Назар, мабуть, має дівчину, бо чула від його матері, буцімто він обстриг у садочку всі троянди, не взяла до уваги. Ходила, мов у тумані. На думці був лише Роман.

Вони одружились, і Настя почувалася найщасливішою у світі. Та недовго. Поки жили біля батьків, то лиха не знала, а коли відокремились, Роман показав своє нутро. Він почав пиячити, дружини не поважав і підіймав на неї руку, незважаючи на те, що Настя чекала дитину. Молода жінка намагалася приховати від людей свої сімейні негаразди. Чи ж синці під очима сховаєш? Хай би то раз, але ж вони в неї не сходили. Селом поповзли недобрі чутки. Настя, все ще кохаючи чоловіка, намагалася спростувати їх, виправдати Романа. А хіба голку в мішку сховаєш?

Якось вирвалась із рук п’яного чоловіка й, підтримуючи великий живіт руками, ледь не бігла вулицею до батьків у пошуках захисту. Посеред вулиці зустріла Назара. Привіталася з ним, не підіймаючи голови. Не хотіла, щоб Назар бачив її заплакане і закривавлене обличчя. Хлопець спинив молодицю, примусив підвести голову. Дивився на спотворену вроду і блід на виду. Не промовивши ні слова, відпустив Настю і швидко пішов геть. Вона залишилася в батьків на ніч. Наступного дня, прийшовши додому, побачила свого чоловіка з розтовченим носом та з розбитими губами. Роман одразу почав кричати на дружину, звинувачуючи її в подружній зраді з Назаром, який прийшов до хати й побив його. Ніби й дитину Настя носить не від законного чоловіка, а від Назара. Молода жінка намагалася заспокоїти коханого чоловіка, доводячи, що то неправда. Марно. Роман не хотів слухати, вдаючи із себе постраждалого, нещасного й обдуреного чоловіка. Настя любила і жаліла його більше, ніж себе, тож, обурена й лиха, пішла до Назарової хати.

– Чому ти втручаєшся в мою родину? – кричала в обличчя ошелешеному хлопцеві. – Хто дав тобі право бити мого чоловіка? Я люблю його таким, яким він є. І любитиму, скільки мого віку. Не хочу тебе бачити. Не потрапляй мені на очі. Щезни!

Назар щез. Виїхав у росію. Настя не бачила його більш аніж тридцять років. Від людей чула, що одружився, має сина. Назар приїздив у село, на гостину до батьків, але їхні стежки не пересікалися. Після смерті матері Назар повернувся на Батьківщину. Разом із дружиною доглядали старенького батька.

Настя, проживши з Романом одинадцять років, розлучилась і з двома доньками повернулася до батьків. На час Назарового повернення вона похоронила батьків і видала донечок заміж. Жінка пригадала, що хвіртка почала зникати саме відтоді, як Назар з’явився в селі. Настя зрозуміла, що була небайдужою Назарові з ранніх років. Він не наважувався розповісти про свої почуття. А вона, засліплена коханням до Романа, не помічала Назара.

«Чому, – думала Настя тепер, – чому ми в молодості бачимо лише те, що лежить на поверхні? Якби я придивилась до Назара пильніше, якби дозволила залицятися до себе, можливо, закохалась би в нього, як він у мене. Тоді моє життя склалось би краще. Та що вже тепер про те думати?! Склалось так, як склалось».

Настя розуміла, що Назар, незважаючи на все, проніс своє кохання через десятиріччя. І тепер, не боячись бути осоромленим, знімає на Андрія її хвіртку лиш задля того, щоб раз на рік мати змогу поспілкуватися з нею. Настиним обличчям котилися сльози, водночас вона почувалася щасливою. Зовсім поруч жила людина, яка через усе життя пронесла кохання до неї. У житті не кожної жінки таке трапляється. А в неї є. Хіба це не щастя? Настя вирішила не казати Назарові, що знає його таємницю. Нехай і надалі знімає та знову навішує ту хвіртку, аби тільки заходив до неї, сидів з нею за одним столом, вів тиху розмову, хоч раз на рік. Жінка відчувала, що ті зустрічі потрібні не лише йому, а й їй. З такими думками нарешті заснула. За вікном її будинку все сипав і сипав пухкий лапатий сніг. Він покривав дахи, замерзлий ставок та стару вербу, під якою, дожидаючи ранку, стояла хвіртка.