Шляхи долі

На верхівках дерев загорнутий туман у ще молоді липкі листочки, які тільки виглядають із бруньок. Вона так довго дивилася в це безмежжя, немов хотіла там побачити щось дивовижне. Та навесні мало трапляється див. Це зима багата на них…

Варвара у свої шістдесят років припинила гризти себе за минуле. Було страшно відпустити відчуття, з яким жила майже весь свій вік. Та вона зуміла. Зуміла пробачити жінці, яка її крихітною залишила на весь світ, підкинула її до дверей сільського ФАПу.

Як так можна, як? Як можна було приїхати з міста в село і залишити своє немовля? Мабуть, ще зі школи Варвару гризли ці запитання без відповідей, згризали. Цю історію знало все село, переповідали її щоразу в нових фарбах, але як би не казали, вона не могла її слухати більше…

Підлітком Варвара так настраждалася від цих колючих слів, що вона «байстрючка», що її «могли згризти собаки, якби не тітка Ніна». І Варя тоді...