Шляхи долі
На верхівках дерев загорнутий туман у ще молоді липкі листочки, які тільки виглядають із бруньок. Вона так довго дивилася в це безмежжя, немов хотіла там побачити щось дивовижне. Та навесні мало трапляється див. Це зима багата на них…
Варвара у свої шістдесят років припинила гризти себе за минуле. Було страшно відпустити відчуття, з яким жила майже весь свій вік. Та вона зуміла. Зуміла пробачити жінці, яка її крихітною залишила на весь світ, підкинула її до дверей сільського ФАПу.
Як так можна, як? Як можна було приїхати з міста в село і залишити своє немовля? Мабуть, ще зі школи Варвару гризли ці запитання без відповідей, згризали. Цю історію знало все село, переповідали її щоразу в нових фарбах, але як би не казали, вона не могла її слухати більше…
Підлітком Варвара так настраждалася від цих колючих слів, що вона «байстрючка», що її «могли згризти собаки, якби не тітка Ніна». І Варя тоді втекла із села в місто на навчання в училище, потім робота на цукровому заводі, кохання… І дівчина так рідко приїздила в село, щоб знову не впускати той біль, щоб знову не дивитися на той ФАП, який майже розібрали, але який ще нагадує про її історію.
Та одного разу Варварі зателефонували на домашній і сказали: «Привіт, Варонько! Я твоя мама. Я боялася їхати в село, де тебе залишила, бо знала, що ти мені не пробачиш. Можна тебе побачити?». Варя заціпеніла, коли почула ці слова. Серце впало в п’ятки. Цей дзвінок був як грім серед ясного неба. І вона не могла вичавити із себе жодного слова, хоча до цього мільйон разів уявляла, що скаже цій жінці, яку відмовляється називати мамою. І тоді в слухавці зачулилися гудки… Вона їй зателефонувала, щоб знову зникнути? Все життя Варя згадувала про цей дзвінок, як обірвану надію. Як зараз пам’ятає той день, коли почула голос «мами» вперше. Варвара прийшла з нічної зміни, поставила чайник, а потім задзвенів телефон. Її покликала сусідка до слухавки. І її світ поплив…
Більше її «мама» не телефонувала. Знала б вона, скільки Варя тоді вигадала історій з продовженням. Майже так, як у дитинстві. Вона мільйон разів уявляла себе в обіймах «мами», як вона бігає з нею по траві, як вона вчить її кататися на велосипеді, як читає їй казки, як вони разом вчаться писати літери, як готують у кухні… Скільки разів заплющувала очі, щоб це все намріяти, загадати бажання Дідові Морозу, загадати бажання під дубом (до якого колись їздили класом на екскурсію), написати в щоденнику…
Варю, як знайшли під тим ФАПом, хотіли віддати в будинок малюка в районі. Та тітка Ніна, яка працювала в колгоспі і, маючи чоловіка, виховувала двох синів, принесла її додому.
– Сашку, ми так мріяли про донечку! Бог нам послав це немовля! Йому лише місяць, не більше. Залишмо собі, – притулила до серця, благально подивилася коханому в очі, сподіваючись, що він скаже «так».
– Ніно, я не знаю, Ніно… У нас двоє синів, яким за два роки у школу. Нам би їх поставити на ноги, дати їм усе, чого ми з тобою не мали, – міркував чоловік.
– Ми зуміємо, я обіцяю. Усі будуть щасливими! Усі! Якщо ми випустимо цю дівчинку, хто знає, як складеться її доля. Чи зустріне вона свою маму, чи зуміє радіти життю без рідних людей. А ми з тобою будемо найріднішими! – просила.
– Ніно… – завагався.
– Я, коли несла дівчинку від ФАПу до нашого будинку, накрапав дощик. То я її до серця притулила, курткою прикрила. І відчула, як наші сердечка стукають в унісон. Вона перестала плакати, коли відчула моє тепло. Я подумала, як ми з тобою Бога просили про дівчинку. Та поки не вагітнію, ти ж бачиш, а час минає… Сашенько, залишімо собі цю дівчинку... І назвемо так, як мріяли Варею, – Ніна вже притулилася до чоловіка і так заглянула в очі, що він підтримав дружину.
Подружжя пройшло всі інстанції, щоб удочерити дівчинку. Братики її полюбили, бавилися з нею, а згодом захищали її. Водили в садочок, коли самі бігли до школи. Батько – на тракторній бригаді, мама – в колгоспі. У кожного свої обов’язки.
Варя цю історію так добре пам’ятає, адже це початок її життя у новій сім’ї. Після закінчення школи поїхала в місто навчатися, опісля – робота. Ніби виросла, ніби доросла. Щовихідних линула до батьків, яких завжди називала мамою і татом. Але бажання знайти біологічну матір ніколи не залишало її, адже так хотіла запитати, поглянувши у вічі, чому вона її викинула, як ганчірку.
У 23 роки Варя зустріла своє кохання. Олексій залицявся до дівчини з пів року, проводжав з нічної зміни до гуртожитку, запрошував у кіно і частував морозивом «Пломбір», дарував півонії і айстри, жіночі романи та парфуми, цукерки і намисто.
– Варю, я так прикипів до тебе душею за цей час. Тільки-но тебе помітив – твої карі очі, русяве волосся, грайливу усмішку… Закохався. Наші побачення і розмови наповнені таким змістом, що мені щодня хочеться дізнатися про тебе все більше. Варю, будь моєю дружиною, – сказав, заглядаючи в очі, даруючи ромашки і цілуючи руку.
– Мені теж з тобою добре! Я щаслива, що зустріла тебе! – відповіла взаємністю дівчина.
Було знайомство з його батьками, і з її, які дали їй багато в цьому житті. Скромне весілля, переїзд, спільні ранки і вечори. Вони мешкали в гуртожитку і разом працювали на одному заводі. А за рік після весілля Варя завагітніла.
– У нас буде дівчинка! – сказала після УЗД-обстеження, а в самої в серці мліло від думки: «Дівчинка, як і вона колись у тієї своєї “мами” була дівчинкою»…
Олексій був щасливий, адже любив дітей. Він із багатодітної сім’ї, тож і сам мріяв про велику родину.
– Олексію, я в передчутті. Мені на серці так тепло і добре, а водночас бентежно… – і вона розповіла йому про свою біологічну маму і дзвінок з обірваною надією. І вони плакали удвох, обійнявшись.
– Кохана, ти щаслива в тому, що маєш! Ми не можемо виправити помилок інших, та ми можемо не повторювати їх, застерегти себе, уберегти. Ми своїм дітям дамо все і навіть більше, я тобі обіцяю. Я знаю, що тобі важко через вчинок твоєї біологічної матері, але ти відпусти ситуацію, пробач тій жінці, дозволь собі бути по-справжньому щасливою! – Олексій обійняв Варю і сказав підбадьорливі слова.
У них народилася дівчинка Євдокійка, а потім синочки Артемчик та Андрійко. Різниця між усіма по три роки. Її мама Ніно і тато Сашко обожнювали своїх внучат, забирали до себе в село то на вихідні, то на канікули. І якось, коли вони сиділи в кухні, мама Ніна сказала Варі:
– Я так мріяла про донечку. Я щодня дякую Богові, що ти є в нашому з татом житті. Ми радіємо твоєму щастю, веселим малюкам, дбайливому чоловікові. Ти заслуговуєш бути найщасливішою у світі, – і обійняла її, як маленьку.
– Мамо, я дякую вам з татом за цей світ для мене! – поцілувала.
Життя пливло, як сонце в небі, як корабель у морі.
…У шістдесят років, коли Варвара вже була на пенсії, коли діти повиростали і повилітали, як пташенята з гніздечка, вона уважніше слухала себе. Чи пробачила тій жінці, що її народила? Чи чекала ще від неї дзвінка? Намагалася. Але… Десь глибоко жила мрія маленької дівчинки запитати: «Чому так?»…
Того дня вона приїхала в село на поминальні дні, бо мами Ніни і тата Сашка вже не було на цьому світі. Варя стояла із братами біля їхніх могилок, подумки дякувала за все, що в неї є завдяки їм. І тут до них підійшла бабуся, схилившись на ціпок. Варя не знала її, але в серці щось дзенькнуло, коли та підійшла і мовчки стала біля них. Ті п’ять хвилин мовчання здалися Варі вічністю.
– Донечко! Я тебе таки побачила, – сказала і впала перед нею на коліна.
Брати Варині підхопили бабусю, щоб вона встала на ноги, та й люди почали зглядатися. Жінка почала плакати. Взяла Варю за руки і розповіла їй свою історію:
– Мені було тринадцять, як я завагітніла. Мене зачинив дядько Степан у коморі і зґвалтував. Його вже немає серед живих. А потім викинув. Я не знала, що зі мною відбулося. Я розповіла своїм батькам, коли вже ти в мене заворушилася в животі. Коли ти вже мала з’явитися на світ, вони покликали бабку, яка прийняла в мене пологи. А потім у мене забрали тебе. Сказали, що тебе немає! Ми не тутешні... – і бабуся, якій тепер 74 роки, почала плакати, цілуючи руки Варі.
А Варя стояла, як кам’яна. Вона не знала, що ця її мама ще жива, де вона була і що сталося. Ця жінка хотіла розпитати все: чому вона не знайшла її раніше, чи думала вона про неї, чи то вона їй телефонувала, чи то був чийсь злий жарт. Та в одну мить усі «чому?» зникли або ж перенеслися на пізніше, і Варя витерла зі щоки своєї мами сльозу…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

