МРІЯ МАЛЕНЬКОЇ ДІВЧИНКИ

– Я, коли несла дівчинку від ФАПу до нашого будинку, накрапав дощик. То я її до серця притулила, курткою прикрила. І відчула, як наші сердечка стукають в унісон. Вона перестала плакати, коли відчула моє тепло. Я подумала, як ми з тобою Бога просили про дівчинку. Та поки не вагітнію, ти ж бачиш, а час минає… Сашенько, залишімо собі цю дівчинку... І назвемо так, як мріяли Варею, – Ніна вже притулилася до чоловіка і так заглянула в очі, що він підтримав дружину.

Подружжя пройшло всі інстанції, щоб удочерити дівчинку. Братики її полюбили, бавилися з нею, а згодом захищали її. Водили в садочок, коли самі бігли до школи. Батько – на тракторній бригаді, мама – в колгоспі. У кожного свої обов’язки.

Варя цю історію так добре пам’ятає, адже це початок її життя у новій сім’ї. Після закінчення школи поїхала в місто навчатися, опісля – робота. Ніби виросла, ніби доросла. Щовихідних линула до батьків, яких завжди називала мамою і татом. Але бажання знайти біологічну матір ніколи не залишало її, адже так хотіла запитати, поглянувши у вічі, чому вона її викинула, як ганчірку.

У 23 роки Варя зустріла своє кохання. Олексій залицявся до дівчини з пів року, проводжав з нічної зміни до гуртожитку, запрошував у кіно і частував морозивом «Пломбір», дарував півонії і айстри, жіночі романи та парфуми, цукерки і намисто.

– Варю, я так прикипів до тебе душею за цей час. Тільки-но тебе помітив – твої карі очі, русяве волосся, грайливу усмішку… Закохався. Наші побачення і розмови наповнені таким змістом, що мені щодня хочеться дізнатися про тебе все більше. Варю, будь моєю дружиною, – сказав, заглядаючи в очі, даруючи ромашки і цілуючи руку.

– Мені теж з тобою добре! Я щаслива, що зустріла тебе! – відповіла взаємністю дівчина.

Було знайомство з його батьками, і з її, які дали їй багато в цьому житті. Скромне весілля, переїзд, спільні ранки і вечори. Вони мешкали в гуртожитку і разом працювали на одному заводі. А за рік після весілля Варя завагітніла.

– У нас буде дівчинка! – сказала після УЗД-обстеження, а в самої в серці мліло від думки: «Дівчинка, як і вона колись у тієї своєї “мами” була дівчинкою»…

Олексій був щасливий, адже любив дітей. Він із багатодітної сім’ї, тож і сам мріяв про велику родину.

– Олексію, я в передчутті. Мені на серці так тепло і добре, а водночас бентежно… – і вона розповіла йому про свою біологічну маму і дзвінок з обірваною надією. І вони плакали удвох, обійнявшись.

– Кохана, ти щаслива в тому, що маєш! Ми не можемо виправити помилок інших, та ми можемо не повторювати їх, застерегти себе, уберегти. Ми своїм дітям дамо все і навіть більше, я тобі обіцяю. Я знаю, що тобі важко через вчинок твоєї біологічної матері, але ти відпусти ситуацію, пробач тій жінці, дозволь собі бути по-справжньому щасливою! – Олексій обійняв Варю і сказав підбадьорливі слова.

У них народилася дівчинка Євдокійка, а потім синочки Артемчик та Андрійко. Різниця між усіма по три роки. Її мама Ніно і тато Сашко обожнювали своїх внучат, забирали до себе в село то на вихідні, то на канікули. І якось, коли вони сиділи в кухні, мама Ніна сказала Варі:

– Я так мріяла про донечку. Я щодня дякую Богові, що ти є в нашому з татом житті. Ми радіємо твоєму щастю, веселим малюкам, дбайливому чоловікові. Ти заслуговуєш бути найщасливішою у світі, – і обійняла її, як маленьку.

– Мамо, я дякую вам з татом за цей світ для мене! – поцілувала.

Життя пливло, як сонце в небі, як корабель у морі.

…У шістдесят років, коли Варвара вже була на пенсії, коли діти повиростали і повилітали, як пташенята з гніздечка, вона уважніше слухала себе. Чи пробачила тій жінці, що її народила? Чи чекала ще від неї дзвінка? Намагалася. Але… Десь глибоко жила мрія маленької дівчинки запитати: «Чому так?»…

Того дня вона приїхала в село на поминальні дні, бо мами Ніни і тата Сашка вже не було на цьому світі. Варя стояла із братами біля їхніх могилок, подумки дякувала за все, що в неї є завдяки їм. І тут до них підійшла бабуся, схилившись на ціпок. Варя не знала її, але в серці щось дзенькнуло, коли та підійшла і мовчки стала біля них. Ті п’ять хвилин мовчання здалися Варі вічністю.

– Донечко! Я тебе таки побачила, – сказала і впала перед нею на коліна.

Брати Варині підхопили бабусю, щоб вона встала на ноги, та й люди почали зглядатися. Жінка почала плакати. Взяла Варю за руки і розповіла їй свою історію:

– Мені було тринадцять, як я завагітніла. Мене зачинив дядько Степан у коморі і зґвалтував. Його вже немає серед живих. А потім викинув. Я не знала, що зі мною відбулося. Я розповіла своїм батькам, коли вже ти в мене заворушилася в животі. Коли ти вже мала з’явитися на світ, вони покликали бабку, яка прийняла в мене пологи. А потім у мене забрали тебе. Сказали, що тебе немає! Ми не тутешні... – і бабуся, якій тепер 74 роки, почала плакати, цілуючи руки Варі.

А Варя стояла, як кам’яна. Вона не знала, що ця її мама ще жива, де вона була і що сталося. Ця жінка хотіла розпитати все: чому вона не знайшла її раніше, чи думала вона про неї, чи то вона їй телефонувала, чи то був чийсь злий жарт. Та в одну мить усі «чому?» зникли або ж перенеслися на пізніше, і Варя витерла зі щоки своєї мами сльозу…