«МОЖНА, Я ПРИХОДИТИМУ?»

– Це що таке?! – визвірилась пані. – Не можна сюди із собакою! Вхід у кабінет ветлікаря – з іншого боку.

– Песик зовсім маленький! Цуценя… Щойно знайшов його в парку. Хтось викинув у смітник, – хлопчик сердито глипнув з-під насуп­лених брів.

– То й що? Правила для всіх однакові. Ви не маєте впускати сюди із тваринами! – перемкнула свою увагу на дівчину біля каси. – Раптом цей пес хворий? Я не хочу принести додому якоїсь зарази своїм улюбленцям.

 – Рокі не хворий! Його просто викинули! – закричав Ростик, а в його очах заіскрились сльози.

На той крик вибігла з кабінету Сашкова мама.

– Що відбувається? – перевела погляд із пані на Ростика. – Привітики! Ти чого не в школі?

– Тітко Світлано, можна жменьку корму? Ось, у парку знайшов, – відгорнув полу курточки. – Цуценя голодне…

– Зачекай, – змовницьки підморгнула. – Зараз винесу…

Пані відьма, як подумки назвав крикливу жінку, зневажливо скривилась, забрала свій пакунок і пішла. Ростик і собі рушив до дверей. А вже за декілька хвилин тітка Світлана простягнула йому чималенький пакунок із кормом для цуценяти.

– Ось, тримай! Скінчиться цей – прийдеш…

– Я гроші віддам! Просто сьогодні…

Вона приклала палець до вуст, похитала головою.

– Нічого не треба віддавати. Хай цей малий росте здоровим, – лагідно торкнулась голови Рокі й погладила його. – Кажи: щоб жодні хвороби мене не займали! Еге ж?..

– Дякую вам! – Ростикові очі знову защипало. Відколи це він став таким тонкосльозим?

– Прошу! Але мусиш пообіцяти мені дещо…

Хлопчик запитально округлив очі. Сашкова мама нахилилась і тихо повела далі:

– Більше не прогулюй уроків! Ти здібний хлопчик. Якщо хочеш досягнути успіху, маєш вчитися. Гаразд?

– Так! – Ростик твердо кивнув. – Обіцяю!

Жінка усміхнулась, скуйовдила йому відросле і злегка масне волосся й пішла в аптеку. Ростик іще трохи постояв, розмірковуючи, що робити далі, а тоді вирішив іти знову через парк. Там і Рокі погодує, і перших сутінків дочекається, щоб можна було йти додому. До того часу мати з вітчимом спатимуть п’яні. Тоді Ростик зможе пронести цуценя непоміченим. Інакше випхають його в шию разом із песиком. А попереду – вихідні. Не тинятися ж
цілих два дні містом!..

***

У вогкому, смердючому підвальному склепі (чув, що це занед­бане місце саме так називають сусіди) пробирало холодом ледь не до кісток. Ростик зібгався у вузлик біля теплої труби. У пазусі мирно сопів Рокі.

– Я ж казав, – хлопчик прошепотів ледь чутно, злизуючи солоні краплі, заховані в кутиках обвітрених і потрісканих губ. Шморгнув носом. – Випхали… Той псих уже зовсім збожеволів! Хотів тебе вдарити… Ти ж бачив, як я йому вгатив у ніс головою?! Класно вийшло, скажи… Тільки тепер мусимо тут перебути. Принаймні до завтра. Хоч я і не впевнений, що мати спокійно впустить нас у хату. Доведеться нам із тобою або силоміць прориватись, або жити тут, із мишами і вуличними котиками.

Заскрипіли старими завісами металеві двері. Хлопчик здригнувся і стиснув кулаки. Якщо це дядько Павло, то хай не думає, що він дозволить знову смикати себе за вуха чи штурхати в спину.

На стіні хитнулася тінь. У тьмяному світлі лампочки, яка ледве жевріла, вона набула майже зловісних обрисів. Ростика накрило хвилями крижаного страху.

– Кхи-кхи-хррр! – розкотистий кашель перейшов у гаркаве хрипіння. Тінь набула живого втілення і виявилась дідом Валєриком. Саме так кликали цього безпритульного старого тутешні мешканці.

З-під насунутої аж на перенісся в’язаної шапки блиснули очі. Валєрик повільно наблизився. Війнуло свіжим запахом одеколону. Не дивно! Цей дід ніколи не був типовим безхатьком: завжди чистий, тверезий, поголений. А виявляється, ще й напахчений. Ростик зніяковіло глипнув з-під брів, коли той зупинився поруч.

– Добрий вечір! – тихо привітався малий.

Старий мовчки похитав головою, зітхнув, а тоді відповів:

– Добрий, хлопче, добрий… Але не для всіх, як я оце бачу. Що ти тут робиш?

– Ми тільки сьогодні, на одну ніч… Уранці підемо. Не хвилюйтесь.

– Ми? – дід здивовано роззирнувся.

– Тут! – Ростик засміявся і відхилив полу куртки.

– Он воно як? Хвостика собі завів?

– Знайшов у смітнику і приніс додому.

– І що сказали дорослі?

– Аби відніс туди, де взяв, – очі хлопчика наповнилися впертою злістю та непроханою вологою, що перелилась через край і збігла щоками.

– Не варто й запитувати, чи ти відмо­вився, – дід важко зітхнув, сів поруч на згорнуту стару ковдру й тепло усміхнувся. – Молодчина! Маєш добре серце і сталеву вдачу. Це найбільша цінність справжньої людини.

– Дякую, – прошепотів Ростик, глибоко вражений почутим. – Можна потиснути вашу руку?

Велика натруджена долоня випірнула з просторої кишені й ледь не обпекла жаром його крижані пальці. По-батьківськи міцний потиск – і спалах потужних емоцій. Нічого такого малий досі не відчував. Тепла хвиля вдячності накрила з головою. Ростик усміхнувся і швидко-швидко закліпав очима, намагаючись стримати сльози, що ніяк не хотіли спинятися.

– Не розводь зайву вологу. Тут її й так вистачає, – старий кашлянув та по-змовницьки підморгнув. – Хоч якими б манівцями водило життя, а треба крокувати гордо і з усмішкою. На зло всім негараздам.

– Як ви?.. – Ростик шморгнув носом. – Ніколи не бачив вас сумним.

– Усіляке бувало. Людині властиво радіти й сумувати, журитися і плакати. Але ці емоції в жодному разі не мають затьмарювати наш розум. Доки голова залишається ясною, світ не поглине темрява. Це розуміння з’являється із віком.

– Так і занотую собі. Отут, – Ростик торк­нувся голови, вражений почутим.

У вогких сутінках запанувала тиша. Першим озвався дід Валєрик:

– Таким хлопцям, як ти, тут не місце. Ходімо, я поговорю з твоєю матір’ю. Чи ж вона серця не має, що дозволить синові ночувати де доведеться?

– Чого ж не має? – процідив крізь стиснуті зуби малий. – Має. От тільки в тому серці для мене місця не залишилось. Там дядько Павло… Весь убгався, разом зі своїм завжди брудним, смердючим взуттям.

Старий мовчки похитав головою. Важко зітхнув:

– Ну, все ж мусимо спробувати. Якщо не впустить тебе в помешкання, тоді інші варіанти розглянемо. Гайда, малий! Бо незабаром зовсім стемніє.

Ростик повільно підвівся, пригорнув до себе цуценя й поплентався за дідом Валєрчиком. Нічого не вийде! Мати тільки галас здійме. Не вперше ж…

***

Анна дірявила старого недобрим поглядом червоних від похмілля очей:

– Якого біса тут ошиваєшся? Грошей не дам!

Зморшкуваті губи зневажливо скривились. Дід злегка відхилився назад і коротко реготнув:

– Чи ж я в тебе колись просив би? Не сміши!

Погляд жінки перетворився на щілини злості:

– То чого приперся?!

– Привів твого сина.

З-за спини насторожено визирнув Ростик. Материні пальці миттю потягнулись до його вуха.

– Погань мала! Де ти валандався до самого вечора? Швидко додому!

Старий перехопив її руку:

– Ні! Так не буде! Ти його не битимеш.

– А то що? – вишкірила занедбані зуби.

– Викличу поліцію.

Анна заніміла. Кислий вираз обличчя узявся страхом.

– Ростиславе, марш додому! – глухо рикнула. – А ти шуруй звідси, бо зараз я поліцію викличу. Скажу, брудний безхатько мені погрожувати надумав… Загребуть – оком не встигнеш змигнути.

Ростик обережно потягнув діда Валєрчика за рукав:

– Ходімо звідси! Я ж казав, що не варто! Казав?

Той кивнув. Черкнув Анну сталевим блиском очей:

– Не хоче додому… Чула? Що ж ти за мати така недолуга?..

– До біса вас обох! Метіть звідси, щоб аж димілося! – прошипіла, поточилась до дверей і гучно гримнула ними, зачиняючись на замок.

– Ну-от… Тепер ви й самі все побачили, – малий знизав плечима.

– Краще б такого сто років не бачити й не чути, – дід хрипко прокашлявся, а тоді пильно зазирнув хлопчикові у вічі. – Маю на гадці одне місце. Тобі там точно сподобається.

За декілька хвилин вечірні сутінки міста жадібно проковтнули дві постаті людської самотності, що так несподівано перетнулись на роздоріжжі химерного плетива долі.

***

Ніна випростала спину і глибоко вдихнула. Ну й деньочок видався сьогодні! Зате вкотре переконалася, що світ не без добрих людей. Стільки охочих допомогти знайшлося, що спершу хотіла вщипнути себе, перевірити, чи не сниться їй це! Але ні. Реальність таки зуміла приємно вразити. Після стількох кіл справжнього пекла, коли доводилося що два-три місяці переїздити, аби не турбувати своєю присутністю надто вразливу й нервово неврівноважену категорію населення, нарешті знайшла жаданий куточок раю. Будинок біля лісу, величезна огороджена ділянка землі, де її вихованці зможуть спокійно бігати і гавкати, скільки заманеться, неподалік – озеро, суничні галявини та розкішні грибні місця. А основ­не – все це щастя має лише символічну плату, яку Ніна собі може дозволити.

Вона заплющила очі. Смагляве обличчя засяяло усміхом. Жінка згадала вражений вираз обличчя Артема, власника цього будинку, коли побачив, скільки в неї тварин.

– Сімдесят. І це – за два роки, – зі сміхом відповіла на його німе запитання. – Додайте ще пів сотні песиків, яких вдалося влаштувати в родини.

– Пані, та ви свята! – похитав головою.

– Аж ніяк! Коли моїх лапиків ображають, у мене відразу ростуть роги. І краще тоді не випробовувати мого терпіння.

– Розумію і цілком підтримую. Чув, що були такі, кого ваш притулок дратував, навіть далеко за межами міста. Не мають люди що робити, їм аби тільки влаштувати сварку. Тож ви ще неймовірно терпляча, справді.

Ніна розвела руками. Усміхнулася:

– Можливо… Хочеться вірити, що тут уже точно нікому не заважатиму.

– Далеко від міста. Якщо потрібна буде якась допомога, кажіть, не соромтеся.

– Дякую! Маю авто та ще й багато знайомих волонтерів. Упевнена, що впораюсь! Основне, щоб у вас не змінилися плани щодо будинку найближчі декілька років.

– О! Не варто хвилюватися. Це обійстя майже чотири роки стояло пусткою. Нікому з потенційних мешканців не хотілося винаймати житло так далеко від цивілізації.

– Хіба ж та цивілізація існує окремо? Адже саме ми і створюємо та розвиваємо її.

– Поясніть це тим, кого настільки лякають маленькі комарі, що навіть зручності, комфорт будинку і всі ці казкові краєвиди залишаються непоміченими. Та що казати, колишня дружина за пів року життя тут настільки знудилась, що зібрала речі та чкурнула з моїм двоюрідним братом за кордон. Добре, хоч документи на розлучення надіслала, – Артем гірко усміхнувся. – Тож цей будинок для більшості – справжнє випробування на міцність.

– Можете бути певні: мене комарі не лякають, – Ніна пирхнула сміхом.

– Не сумніваюся, – його сірі очі спалахнули іскрами неприхованої хитринки. Чоловік простягнув ключі від будинку. – Почувайтеся, як удома.

– Дякую! Ми всі дякуємо, – Ніна повела рукою уздовж кліток із песиками. – Мені вже час звільняти лапиків з ув’язнення. За годинку в нас обід. Усе за розкладом.

– Тоді я теж залишаюся. Кажіть, що треба робити!

Артем допомагав до перших сутінків. Прибрав у дворі, розвівши вогонь у вуличній печі, зварив у велетенському казані кашу. Робота кипіла в його руках. А годину тому, після якогось важливого дзвінка, помчав у велике місто.

Ніна стала у дворі, роззирнулася. Більшість запланованих справ сьогодні владнала. Незважаючи на втому й пізню годину, вона почувається задоволеною. Он уже й песики повкладалися спати. Навіть Джин – метис дратхаара й естонської гончої, у якого ніколи не сідав акумулятор енергії.

Ніна солодко позіхнула й зайшла в будинок. Зараз горня гарячого чаю, теплий душ і – в ліжко. Навіть на традиційне читання перед сном не залишилось сили. Очі просто злипаються.

Та щойно закипів чайник, як у дворі здійнявся галас. Жінка прожогом вибігла на вулицю.

– Ніночко, дитино! Це я, – долинуло з-за високих воріт.

– Степановичу, яким вітром о цій порі? – Ніна відімкнула хвіртку, впускаючи старого.

Та сьогодні він був не сам. Поруч зніяковіло переминався з ноги на ногу незнайомий хлопчик.

***

Ростик так жадібно сьорбав чай і наминав пироги з вишнями – аж серце стискалося від жалю. Голодне й занедбане дитя. Проте з великим доб­рим серцем. Навіть на хвилину не розлучається зі своїм новим другом. Пропозицію залишити цуценя у притулку відкинув одразу. Ще й розсердився.

– Його ж пролікувати треба, – спробувала переконати хлопця Ніна. – Зробити профілактичні щеплення. Та й годувати… Це дорого. Де ти візьмеш гроші?

– Зароблю! От хоч би й у вас. Тут стільки собак, що самі не впораєтесь. А я не ледачий. Робитиму все, що скажете. Он із понеділка починаються канікули. Тож я щодня приходитиму.

Обмінялися поглядом із Валерієм Степановичем. Задумано покрутила в пальцях чайну ложечку. Іноді життя такі коники викидає. От цього старого вона змалку знає. Він із дружиною та сином у сусідньому під’їзді мешкав. Гарна родина. Була… Після раптової смерті дружини Валерій Степанович сильно затужив. Та не міг опускати руки, бо мав турбуватися про сина-старшокласника. Степанович працював у дві зміни, щоб забезпечити потреби свого чада. Певно, постійна зайнятість і засліпила батькові очі. Надто пізно дізнався, що син захопився наркотиками. Кинувся його рятувати. Після тривалої реабілітації той зав’язав. Та виявилось, ненадовго. Навіть другий курс універу не закінчив: відрахували за прогули і постійні двійки. До всього ще й борги обсіли хлопця, як пса блохи. А коли поріг їхньої квартири переступили бритоголові братки, які почали махати зброєю перед очима, стало зрозуміло, що це вже край, межа, за якою – суцільна порожнеча. Тож Валерій Степанович продав квартиру, розрахувався із боргами, знову відправив сина на лікування, а сам опинився на вулиці. Доки шукав собі дешеве помешкання під оренду, декілька ночей довелося жити абиде. Врешті, так-сяк облаштувався у старій однокімнатній квартирі одного з аварійних будинків на околиці міста. Степанович дав синові нову адресу, бо за тиждень того мали виписати. Думав, приїде додому – і разом почнуть усе з чистого аркуша, щоб життя до ладу привести. Не судилося… За декілька днів чоловікові повідомили, що хворий утік із центру. Розчавлений горем батько звернувся до правоохоронних органів. Шукали недовго: наступного дня виявили зниклого у стічній канаві за межами міста. Задубілого вже… Тоді вперше Валерій залився горілкою по самісінькі вінця. А згодом це стало звичкою. Отямився чоловік лише тоді, коли без роботи залишився. Прихистили Валерія Степановича комунальники – взяли двірником працювати. Там і до пенсії дотягнув. Було б не зле, якби після того не попросили Степановича звільнити кімнатку, де мешкав останніми роками. Але ж попросили! А він гордий. Не благав і не переконував. Зібрав нехитрі пожитки й пішов геть. Так і досі живе на вулиці. Не має жодної поганої звички, ніколи не лається, ні з ким не свариться. Часто допомагає Ніні в притулку. Завжди сповнений власної гідності та співчуття до всіх, хто того потребує. Як оцей хлопчик, з яким тепер носиться, ніби з рідним…

Ніна зітхнула. Перевела погляд зі Степановича на малого. Засяяла усмішкою:

– Гаразд, Ростику! Спробую тобі допомогти. І твоєму Рокі…

– Це значить, – хлопченя аж задихнулося від радості, – означає… Що?.. Від завтра… Ой! Коротше! Можна, я приходитиму в притулок і допомагатиму вам?

Ніна кивнула й тихо розсміялася.

– Ми приходитимемо, – легенько штовхнув малого в бік дід Валєрчик. – Я ж теж який-ніякий, хоч старий і кашляю, але ж волонтер. Правда, Ніночко?

– Та звісно! Без вас я точно не впораюсь, – Ніна розвела руками і знову поставила чайник на плиту. Добре, хоч пиріжками запаслась. Тож має чим почастувати пізніх гостей. Бо сьогодні, найімовірніше, не вдасться виспатись. За розмовами й ранок постукає у вікно. Разом із новим днем, новими планами і сподіванням на краще…