«МОЖНА, Я ПРИХОДИТИМУ?»

Сьогодні мати знову відправила його збирати пляшки в міському парку. Ховаючи очі від сорому, йшов вузькими доріжками й несміливо зазирав у сміттєві баки. В руках – великий чорний пакет, до половини заповнений склотарою.

– Чуєш, малий! – гукнув гарно вдягнутий дорослий хлопець, який сидів на лавці з подружкою. – Ти не голодний?

Ростик почервонів. Мовчки кивнув. У носі закрутило від сліз.

– Що? Не вмієш говорити?

– Умію, – тихо відповів.

– То голодний чи ні?

– Не встиг поснідати, – мовив іще тихіше, ледь не мліючи від сорому.

– Поснідати, кажеш? – юнак здивовано вигнув брови. – Чуваче, вже обід.

– Поїм… удома…

– Маю кращу пропозицію. Дам тобі гроші, щоб ти купив собі щось перехопити. А ці пляшки покинь! Бо он ходить патрульна поліція. Дивись, іщ...