Ж І Н К А

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

28 квітня 21:21

256

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

ВАЖКІ ДЕВ’ЯНОСТІ

Жінка прокинулась від уже звичного почуття голоду. Десь у шлунку ніби смоктала величезна п’явка. Піднявшись із ліжка, відчула легке запаморочення. Знала, що то від недоїдання. Постоявши хвилинку посеред хати, перечекала ту млість і почала вдягатись. Думки клубочились у голові мляво й неохоче. Лише одна, найстрашніша, була чіткою: «Що готувати на обід?» – боляче стукало у скронях. Відчай важкою хвилею підіймався до горла.

Розчісуючись, поглянула на себе в дзеркало. Під згаслими очима – темні кола. Схудле обличчя постаріло на років десять. У темно-русявих косах сріблилась сивина. «Господи, – подумалось Жінці, – як же я змінилась, а ще ж не стара!» Ця думка, з’явившись, одразу зникла. Інша не давала спокою: «Чим годувати родину?».

Ураганом пронеслась перебудова. Зруйнувала звичне життя, кинула селян у безпросвітні злидні. Мовчазні, похмурі люди рідко виходили з дворів. А куди було ходити? Роботи в селі немає. Колись велике заможне господарство давало роботу на фермах, у полі, у дитячому садочку, млині, конторі, пекарні, молочарні, гаражі, у тракторному стані – ой, було тієї роботи скрізь. Заробляли люди добре. Жили непогано. Мали впевненість у майбутньому – і у власному, і в майбутньому своїх дітей. Чому та перебудова змінювала все на гірше, а не на краще, як усі сподівались? Хто тепер відповість на це запитання? Та хіба лише в неї немає чим годувати родину? Майже всі в селі так бідують. Люди стали похмурими, непривітними. Виживають, хто як може. Дехто виїздить до міста, на заробітки, залишаючи рідні обійстя заростати бур’янами, інші крадуть у своїх односельців усе, що трапиться, з того й живуть. Деякі, як Жінка та її син, наймаються до людей робити те чи інше, то й мають якийсь наїдок, а коли й копійчину.

Жінка зайшла до літньої кухні з тією ж думкою: «Що ми сьогодні будемо їсти?». Холодильник давно стоїть порожній, навіть вимкнутий. У шафці – окраєць хліба, жменька крупи, пляшка, на денці якої було трішки олії. Жінка зітхнула важко. Весна. Запаси скінчились. Городина ще й не зійшла. Грошей катма. А Жінці треба прогодувати сімох голодних ротів. З чоловіком вони розлучились десять років тому. Він пішов до іншої. Відтоді про своїх трійко дітей забув начисто. Тепер родина збільшилась, бо Жінка вже мала невісточку й маленьку онуку. Та після батька смерть забрала стареньку матусю. Сім’я збільшилась, а статки зменшились, от і живи, як знаєш.

З хати вийшла мама і стала в порозі.

– Мамко, чом не спите? Чого підвелись так рано? – запитала, тепло поглянувши на неньку.

– Не можу спати, їсти хочу, – відповіла старенька.

Жінку аж у серце кольнуло. Мовчки дивиться на матусю. Худенька й маленька, мов мишка. Сиві очі дивляться лагідно і привітно. Сухі руки поправляють хустинку і тремтять дрібно-дрібно. Хвилю любові та жалю до неньки змінює несамовитий відчай, пече очі сльозою і собакою впивається в серце.

«Боже, – міркує, аж кричить подумки Жінка, – захарчувала я маму».

– Мамко, – лагідно звертається, проковтнувши грудку жалю, – йдіть кізку подійте. Та курочок випустіть.

Кізка давала вранці пів літра молока. Жінка ділила його між мамою та внучкою. Мама бере кухлика, щось бубонить собі під ніс і йде до хліва.

«Заріжу на обід курку, – думає Жінка, – ще дві залишиться, то буде якесь яйце». З цими думками йде до кухні й береться розпалювати в грубці. Коли затанцювало полум’я, мама з порожнім кухликом теж зайшла в кухню.

– Чом не подоїли? Руки болять? То я зараз сама. А ви хмиз підкладайте в грубку, щоб не погасло.

– Ти, доню, мабуть, уже вивела кізку на балку й забула, бо в хліві її немає.

– Та ні, не виводила я кози, – Жінка, відчуваючи щось лихе, притьмом кинулась до хліва. Не було ні кози, ні ланцюжка, яким припинала тваринку до ясел. Курник теж був порожній.

– Вкрали, – скрикнула розпачливо. – І козу, і курей вкрали. – Посунулась спиною по стінці хліва й сіла на землю, обхопивши голову руками. Хто ж це так її образив? Всеньке село знає, як вона бідує, як викручується, намагаючись вижити в цей непевний час. Хто ж це сором утратив? Куди кидатись, до кого звертатись по допомогу? Нема до кого, та й не допоможе ніхто. Маленька онука та хвора мати залишились без молока.

«Що робити-и-и-и?!» – Жінка голосила на весь двір, потім стихла. Важко звелась на ноги, потяглась до кухні. Кинула погляд на город. Ненька стояла серед городу, обличчям до сонця і щось тихо говорила сама до себе. Після батькової смерті вона так і не змогла оговтатись. У лікарню б її та підлікувати, але де взяти гроші? І знову жаль стиснув лещатами серце. Жінка знову пригадала кізочку та курей. Хоч якийсь був наїдок – і того не стало. Вкрали. Не від добра ж крадуть люди. Кожен їсти хоче. Та не було ж раніше в селі такого. Не було. «Господи, що ж із нами роблять тії у “верхах”?! Кинули у прірву на виживання – і живіть, як знаєте», – ця думка зробила Жінку лихою. «Та щоб ви позникали там, у тому Києві, щоб вам добра не було, як нам його немає», – скрикнула вголос крізь гіркі сльози.

Спустилась у льох, який дихнув вологою пусткою, та відрила в засіку серед глини з десяток невеличких картоплин. На серці ледь-ледь попустило. Коли суп уже варився в невеличкій каструльці, а мама сиділа край столу з ложкою в руках, Жінка вийшла на город по кріп. Кинула поглядом на куточок саду, де росла стара абрикоса. Розлоге гілля не дуже високо від землі. «Таке зручне, – подумала, – отак би приладнати на тій гілці зашморг – одразу все б скінчилося. Стало б легко». Згадка про дітей та маму привела Жінку до тями. Тричі перехрестилась і, немов тікаючи від тих страшних думок, гайнула готувати убогий сніданок.

Снідали мовчки. Всі були розгублені. Жінка щойно сповістила, що їх обкрадено. Всі розуміли, що було важко, а тепер стане ще важче. Навіть дворічна онука не щебетала так, як звичайно, відчувала щось недобре.

– Доню, дай-но мені ще хлібця, – попрохала старенька. Жінка віддала їй свій окраєць. Діти відразу відламали кожен від свого кусника по шматочку й поклали їй у тарілку.

– Ні, ні, дітки, не треба, я не голодна, – відмовилась Жінка. У неї на очах виступили сльози.

Після сніданку дві її доньки пішли до школи. Син пішов селом напитати якоїсь роботи. Невістка взялась прати та прибирати. Жінка, поклавши на возика рядно, разом із мамою попрямувала до лісосмуги по хмиз. Маминої пенсії ледь ставало на хліб, олію, цукор та за світло заплатити. На балон скрапленого газу коштів не вистачало. Вже давно в їхній оселі готували їжу, палячи хмизом у грубці.

«Хоч би та пенсія була вчасно. На сьогодні немає за що й хліба купити», – думала Жінка. Вона йшла мовчки. Мама дріботіла поруч і теж мовчала. Кожна думала свою важку думку.
Хмизу назбирали чимало. Возика заповнили з горою. А до села далеченько-таки. Жінка котила його через пасовище, відпочиваючи раз у раз. Після пісного сніданку без хліба знову до нудоти хотілось їсти. Мама намагалась допомогти, але тим лиш заважала. Коли знову зупинились відпочити, старенька сказала таке, що в Жінки мало серце не зупинилось.

– Коли відчую, що настав час мені помирати, то піду від тебе. Десь заховаюсь так, щоб ти мене не знайшла.

Жінка оторопіло дивилась на матір і лише хапала повітря розтуленим ротом, мов риба, викинута на берег.

– Навіщо? – запитала, оговтавшись трішки. Якось по-дитячому зітхнувши, старенька відповіла так:

– Бо якщо мене не знайдеш, то хоронити не буде кого. Обіду не потрібно буде влаштовувати. Гроші, ті, що на похорон дають, залишаться цілими. Купиш собі хліба, вугілля, газу.

Жінка рвучко обійняла маму, притисла до себе міцно-міцно і, з болем виштовхуючи слова, промовила:

– Дорогесенька моя, рідненька моя мамочко, викиньте все це з голови і забудьте. Все в нас буде: і вугілля, і газ, і хліб. І ніколи більше такого не кажіть. Чуєте? Ніколи.

НАШ ЧАС

Жінка сидить на постелі під ледь теплою грубкою. Чорна, мов сажа, листопадова ніч стукає у вікно голою яблуневою гілкою. Дрібний набридливий дощ ляпає по шибці. Порожня хата здається Жінці величезною та непривітною. Закутавшись у ковдру, вона дивиться незрячими очима в темне вікно і пригадує все, що сталося з її родиною в ті гиблі роки. Дівчатка вже заміжні, живуть у місті. Син теж у місті. Працює. Життя ніби налагодилось. Жінка живе сама. Якби ж то була мама. Мама! Згадка про неї скручує Жінку бубликом, притиснувши кулачки до грудей, вона не то плаче, не то виє, тихенько, розпачливо.

Мама вчинила так, як обіцяла. Ось такої холодної листопадової ночі встала з ліжка і, навіть не одягнувшись, вийшла з хати. На той час Жінка міцно спала. Прокинулась раптом, ніби від поштовху. Мами в ліжку не було. Накинувши на себе якусь одежину, вискочила у двір. Обшукала всюди. Ніде немає. Лише відчинена хвіртка хлябала від вітру, мов підошва старого черевика.

Розбудила дітей. Почали шукати гуртом і в селі, і поза ним. Якесь недобре передчуття все росло та росло у грудях. Жінка зводила тремтливі руки до байдужого темного неба і просила: «Господи, приведи мене до неї. Приведи!». І знову гукала страшним від відчаю голосом, так, ніби їй, живій, виймають серце: «Ма-а-а-мо-о-о! Ма-а-а-мо-о-о! Я
ту-у-у-т! Хо-о-о-ді-і-і-ть до-о-о ме-е-ене-е-е!».

Шукали два дні. Обійшли всі довколишні села та лісосмуги. Знайшли за чотирнадцять кілометрів від села, у лісосмузі. Серед безкрайнього степу. Мама стояла навколішки, спершись спиною на стару акацію. Вітерець колихав сивим волоссям, широко розплющені блакитні очі заскляніли. Побачивши її здалеку, Жінка вирішила, що мама жива. Почала бігти до неї. Розмовляти вже не могла, а лише хрипіла: «Слава Богу, знайшлася. Жива, мамочко! Я вже йду до вас». Впала і, не маючи сили звестись, поповзла. Схопила маму в обійми. Притисла до себе таке дороге, рідне худеньке тілечко, але не відчула звичного тепла. Лише крижаний холод вічної ночі.

Увечері після маминого похорону сиділа закрижаніла в хаті, дивлячись на стіну. Затуманену горем свідомість ножем різонула думка: «Я маму не могла нагодувати досхочу! Голодною жила останні свої роки, голодною й померла!». Ця провина вигнала Жінку з хати в холодну осінню ніч. Добігла до абрикоси, зв’язала з паска від халата зашморг, приладнала до гілки. Стала на стільчик, всунула голову в петлю. Вже й хитнулась, маючи намір зіскочити зі стільчика, коли ніби дуже далеко, у полі, почула мамин голос: «До-о-о-ню-ю-ю! Ні-і-і!». Жінка якусь мить іще стояла із зашморгом на шиї. Прислухалась. Більше нічого. Тиша. Жінка зняла зашморг, побігла до дровітні. Ухопила сокиру, почала рубати абрикосу. Почувши стукіт, збіглись уся родина й сусіди. Жінку ніхто не міг зупинити. Вона була страшною. На блідому, аж зеленому обличчі несамовитим блиском горіли запалі, у темних колах очі. Худа, розпатлана, вона скидалась на привида. Не помічала нічого навкруги. Затято рубала і хрипіла: «Не діждетесь, ось вам, ось вам!». Не зупинилась навіть тоді, коли почула гострий біль у серці та передпліччі.

Вона пережила той серцевий напад. Але біль у душі залишився, як і образа на тих, хто, не задумуючись, маніпулював людськими долями. Не переймаючись тим, якими трагедіями обертаються їхні чвари та намагання ухопити більший кусень.

Жінка сидить самотиною в темній хаті, на ліжку, спиною до ледь теплої грубки. Жінці страшно. Страшно жити з тими спогадами, страшно заснути, бо щоночі їй сниться матуся. Простягає до доні схудлу руку й тихенько, ніби винувато якось просить: «Донечко, дай хлібця, їсточки ж хочу».

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.