«ЖИВИЙ» – ПІДКРЕСЛЕНО

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Леонід ДАНІЛЬЧИК

20 червня 13:42

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ранкову тишу сколихувало ледь-ледь чутне сопіння. Льонько не поворушився. Прислухався. Ще мав час.

Безшумно зісковзнув на підлогу й одразу опинився затиснутий між газовою плитою, пошарпаним сервантом та власним ліжком. Чоловік звичним жестом оминув зіткнення з лампочкою на низькій стелі. Набрав з відра в чайник воду і поставив на газ. Облаштоване на горищі помешкання не мало санвузла, і воду доводилось приносити з другого поверху.

Льонько розвернувся і довго дивився в дивне вікно над ліжком. Воно визирало в комору. Там теж було вікно, якраз навпроти кухонного, і сонце таки мало змогу проникати в мініатюрну кухню.

До підніжжя та узголів’я ліжка тулились двері. Одні вели назовні, в коридор, інші – у невелику шпаківню кімнати.

Льонько не втерпів і, ризикуючи розбудити дружину й доньку, зазирнув у покій. Два пошарпані дивани підпирали протилежні стіни. Праворуч, обійнявшись, тихо сопіли милі серцю душі, ліворуч спальне місце пустувало: теща вже від світанку горбатилась на плантаціях ботанічного саду.

Кутки кімнати займали шафа, газовий п’єц, чорно-білий телевізор «Рекорд» і етажерка. Проти дверей, над столом, зяяло віконце з мальовничим краєвидом на пишний дендропарк.

Потрібно купити люстру! Але Льонько одразу відкинув цю ідею. Радянська індустрія 80-х не пропонувала скромних світильників, а масивний абажур напрочуд швидко перетвориться на скляні уламки в тісному приміщенні заввишки два метри.

Тихо причинив двері. Чайник уже обурено булькотів. Льонько поставив запарюватись чай. Вийшов у коридор. Сплюнув у помийне відро та підступив до холодильника. Недавно придбаний «Донбас» не мав жодних шансів розміститись усередині помешкання і мусів ображено тарахкотіти між дверима в комору та перилами гвинтових сходів.

Льонько оглянув вміст холодильної камери. Погладив пакет сардельок, наче малих кошенят, взяв масло і зачинив дверцята.

Традиційний сніданок складався з міцного чаю, скибки «цеглинки» з маслом та сіллю і цигарки «Орбіта».

Гвинтові сходи провели Льонька з третього поверху додолу. Під’їзд випустив у сонячний ранок. Чоловік не пішов дорогою до прохідної ботсаду, а скористався стежкою та шпарою в паркані. Дістався до стадіону і вже звідти попрямував на роботу.

Якщо йти звичним шляхом, доведеться минати парники, де в землі поралась теща. Не хотів бачити її важкої праці. Вистачало тих поглядів у закутому в шпаківню просторі. Поглядів, повних розуміння та співчуття. Повних прагнення допомогти, поставити молоду сім’ю на ноги.

Добре знав долю Ярослави. Від сільських злиднів до міського рабства. Усвідомлював, як матір прагнула кращого життя для власної доньки. Донечки, яку виплекала сама без чоловіка.

Льонько схопив на ходу кленову гілку, зламав її і почав нервово поплескувати нею по стегну. Викинув. Припалив сигарету та продовжив рух. Завиднівся Пагорб Слави. Вічний вогонь шарпався в легких поривах вітру.

Вуглик цигарки попік пальці. Льонько викинув недопалок. Закусив верхню губу й подумав, що варто було поголитись. Думки далі тривожили буйну голову.

Не хотів, щоб його, здорового, здібного, молодого, хтось ставив на ноги. Просував, допомагав. Сам! Сам досягне. Доведе всім, що впорається. Не потрібно йому стелити доріжку.

Кутик губ злостиво смикнувся. Не допускав думки, що теща випрошуватиме, вимолюватиме, а він смакуватиме плоди її принижень. Не піде він у технікум «по блату». Не буде Ярослава Павлівна відробляти його навчання на чиновницьких дачах. Живцювати задармо трояндові сади.

Льонько стрепенувся. Сплюнув. Стояв перед брамою заводу.

Промайнув прохідну. Почалась довга череда вітань та рукостискань. Врешті роздягальня. Невимушені, дещо брутальні чоловічі жарти й початок зміни в ремонтній бригаді.

Молодого, здібного майстра одразу призначили в цех для незрячих. Сліпі виконували звичні маніпуляції за спеціально облаштованими верстатами. На заводі завжди щось виходить з ладу, і без роботи сидіти не доводилось. Проте один верстат ламався із запеклою систематичністю.

Цього ранку робота з нього й почалась. Льонько оглянув оператора верстата. Степан розгублено всміхався в нікуди, кліпаючи незрячими очима під темними окулярами.

Ремонт не зайняв багато часу. Накидна гайка відкрутилась – і через перекіс заклинило вал. На щастя, деталі не погнуло і все звелось до звичного налагодження вузлів. Льонько задумався. Минулого разу він замінив шайбу-гровер на контргайку, чим унеможливив рецидив розкручування. Наразі стрижень гвинта пустував. Ані шайби, ані контргайки.

Гмикнув, витер руки й довго підозріло дивився на Степана. Оператор наче відчув неприязнь. Напомацки просунувся до робочого місця і, не дякуючи, взявся до праці.

Льонько потупав, вдаючи, що віддалився. Степан лиш усміхнувся на таку недолугу хитрість. Льонько ще трішки поспостерігав і врешті рушив до комори ремонтників.

Чоловіки тихенько випивали. Зазвичай Льонько не відмовлявся, але цього разу не було апетиту. Тому лише відмахнувся та закурив. Роботи не було, усе працювало, і веселих ремонтників спокусило катання на возиках.

У гаморі виробництва сліпі працівники ігнорували дивні звуки, хоча розуміли, що ремонтники набрались і чинять глупства.

Льонько зістрибнув з возика та завмер поруч Степана. Той стояв за вимкнутим конвеєром. Зосереджено викручував болти з ведучого вала. Промацав наслідки своїх трудів. Задоволено собі кивнув.

Задумка була проста та ефективна. Вібрація згодом завершить почате. Послаблене кріплення відвалиться, вал злетить і наробить багато шкоди. Ймовірно, навіть непоправної. Але все це вже відбудеться на наступній зміні.

Льонько ступив крок і з розмаху влупив Степанові по потилиці. Темні окуляри злетіли та задзеленчали розбитим склом. Під наступним ударом хруснув ніс, і Степан заверещав. Розмазав кров по обличчю та робі. Забився під верстат, не знаючи, звідки чекати нової атаки.

***

Анфас Леніна з докором поглядав зі стіни. Льонькові захотілось вирівняти косо закріплений портрет і плюнути на вицвілу лисину.

Бригадир, наче передбачивши такий намір, застережливо постукав пальцем по столу і мовив:

– Пив? – не чекаючи відповіді, відмахнувся і доповнив: – Це вже немає значення.

Льонько перевів погляд з вождя усіх робітників на безпосереднього начальника. Той продовжив:

– Знайшов причину хронічної поломки конвеєра?

– Знайшов.

Бригадир плеснув долонею по засмальцьованому столу і прогарчав:

– Не так, Льоньку, станки ремонтують. Не так усувають недоліки, – зітхнув, скривився і тихо, пересилюючи себе, переказав чуже, непогоджене з ним рішення вищого керівництва:

– Словом, замнемо скандал. Пиши заяву за взаємною згодою і шукай нову роботу.

Губи в Льонька беззвучно заворушились. Бригадир зчитав німу брутальну лайку і слідом почув гнівну тираду:

– Нахєр він мене підставляв? Там аварія могла бути. Оператор без рук лишився б. А я б шо? Сів?

Бригадир відвів погляд та винувато пояснив:

– Ну, серед здорових є недоумки. А тут… – покривився, – Степанові всі винні, весь світ должен йому бо, бл… він сліпий. Розумієш? Комплекси в нього… чи що там, психіка. Корочє, ти читав інструктаж… там… правильного поводження… – знову покривився. – Ви самі вон налижетесь і… дурньою страдаєте.

– Так то шуткі раді… Для сміху. А він на зло. Я шо йому винен? Я не окуліст, я ремонтник. А Степан свого… сліпого… під травму підставляв.

– Ох, Льоньку! Ти йому ніс зламав. Ти нормальний? Незрячому! Інваліду. Тішся, що без мєнтів і не за статтею виганяють.

Льонько зирнув на Леніна, не знайшов у його сліпому фотопогляді підтримки й потупився. З винуватого обличчя бригадира зрозумів, що той відбивав його, як міг. Але не відбив.

По столу ковзнув аркуш. Підкотилась кулькова ручка. Десь звіддаля пролунав повний прикрості голос:

– Пиши…

***

Дорога додому тягнулась безкінечно. За один крок Льонько подумки досягав, підкорював, тріумфував і доводив усьому світові, а насамперед самому собі… Наступного кроку впадав у розпач…

Крони дендропарку заспокійливо шепотіли. Погода усміхалася, і емоції потихенько втамувались.

Оленка стояла поруч клумби. Лівицею затискала одну надкушену сардельку, правицею – погризену другу. Задумливо, навіть якось поетично спостерігала за наближенням батька і неквапно почергово прикладалась до м’ясних смаколиків.

Льонько не втримав усмішки. Підхопив доньку та посадив собі на плечі. Оленка почала довге щебетання з короткими павзами для поглинання делікатесів.

Не задумуючись, Льонько рушив за межі ботсаду. Промайнули повз Личаківський цвинтар і опинились на розі поруч трамвайної зупинки. Задрипане кафе наповнювали чоловіки з малолітніми дітьми. За запровадженою тут традицією Льонько отримав свої сто грамів «березового соку», а Оленка –
натуральний яблучний сік і кульку морозива.

– Тату, а чому ви не кладете собі морозиво в сочок?

Льонько залпом випив горілку, шморгнув носом і примружено усміхнувся:

– Не люблю розтягувати задоволення.

Батько пожвавішав. Світ дещо набрав барв. Наступна сотка розвіяла останні хмари суму. Весела пара вирушила в мандрівку трамваєм та на прогулянку.

Оленка нерішуче пригальмувала поруч вітрини іграшкового магазину. Нишком зітхнула й знову весело вхопилась за батькову руку. Льонько зупинився, окинув зверхнім, хмільним поглядом вивіску «Дитячий світ». Витягнув губи в трубочку, дістав гаманець. Велика сума розрахункової виплати залоскотала долоні.

Льонько міцно стиснув доньчину руку і рішуче, наче у вирішальну битву, вступив у магазин.

***

Ганя стримано усміхнулась на яскравий розгардіяш іграшок, п’яненьку гордовитість чоловіка і веселе щебетання доньки. Не стала розпитувати подробиць, лише дещо награно потішилась покупкам.

Несподівана щедрість і випари «березового соку» радше насторожували, ніж тішили. Ганя вирішила не ділитись власними переживаннями й подалась готувати вечерею.

Льонько підвівся і ступив слідом. Мало не вдарився об низький одвірок та, заледь втримуючи рівновагу, всівся на своє ліжко. Дружина ніяково, розсіяно перекладала кухонне приладдя. Льонько почекав схвалення покупок. Не дочекався. Врешті усвідомив, що Ганя прийшла на диво пізно. Спробував спіймати її погляд.

Павза затяглась. Крізь хміль Льонько врешті зрозумів, що дружина здогадалась про звільнення і тепер не наважується повідомити щось більш важливе. Те, де вона була і чого затрималась. Опустив обличчя в долоні. Важко зітхнув. Визирнув, і цього разу спіткав розгублений і чомусь винуватий Ганнин погляд. Дружина машинально пестила руками свій живіт.

Льонько невпевнено підвівся. Обійняв кохану і тихо спитав на вушко:

– Давно?

Не розчув відповіді. Проте й не намагався. Вагітність лягала непідйомною ношею на сімейний бюджет. Відсутність роботи не давала жодних шансів прогодувати другу дитину. Льонько зсутулився під важким тягарем думок. Промайнуло: аборт.

Ганною сіпнуло, наче слово прозвучало вголос. Перезирнулись і одразу відвели погляди в сум’ятті суперечливих відчуттів.

Повернулась втомлена, проте говірка Ярослава. За вечерею розпитала дітей про день. Не почула нічого незвичного, небуденного. Погомоніла серед новеньких іграшок з онукою. Уважно оглянула доньку, потім зятя. Зачинила двері в кімнату й почала готуватись до сну.

***

Дорогою в клініку не розмовляли. Та й загалом ніхто нічого не обговорював. Про що було говорити?! Рішення нав’язалось само. Йому ніхто не опирався. Лише винуваті погляди. Короткі обмовки. Односкладові відповіді на такі ж обірвані запитання.

В якомусь трансі пройшли приймальню. Проникли в зашарпані коридори зі скрипучим паркетом. Інтуїтивно зупинились перед потрібним кабінетом. Льонько підняв кулак з виставленим зігнутим вказівним пальцем, але не постукав. Поглянув на Ганю.

– Я не сказала мамі.

Фраза прозвучала як зізнання у зраді. Не порадитись з Ярославою?! Не зважити на її думку?! На думку жінки, на потугах якої трималась сім’я. Льонько стиснув кулак і відвів руку. Взяв під лікоть дружину, і, закусивши губи, подружжя вирушило на непросту розмову.

***

– То є гріх! Гріх!

Від крику бабусі Оленка скулилась і не наважилась пройти в кімнату. Тихо сіла на кухні на батькове ліжко. Потім зісковзнула й пірнула під стіл.

– Я не дозволю!

Долоня жінки рішуче ляснула по столу.

Льонько стискав та розтискав кулаки, тамуючи роздратування. На устах жевріли десятки аргументів. Від етичних до практичних, але жоден з них не зірвався звуком. Не зірвався тому, що Льонько боявся тих слів більше, ніж будь-хто в кімнаті. Ненавидів себе за ці раціональні й моральні докази. Вирощений поряд із ненависним вітчимом, прагнув стати гідним батьком. Довести всім, що він буде кращим батьком. Найкращим батьком! І тому картав себе за свою слабкість. За майже скоєний непоправний учинок.

Поглянув на Ганю. Кутики губ у дружини тремтіли. Стримувала недоречну усмішку. Усмішку, яку спонукало полегшення. Гнівна буря знесла непомірну ношу незваженого вибору. Рішучість Ярослави створила твердий ґрунт під ногами. Гані хотілось пригорнутись до мами, але та все ще лютувала:

– Я тебе сама на ноги поставила! Що тобі бракувало?! Сама! Без чоловіка! З батьками-інвалідами! А ви що?! Ви що…

Слава знову гепнула долонею по столу, аби не вилаятись. Повернулась до зятя:

– А ти? Ти…

Льонько вирішив не розпалювати сварку. Рішення ухвалили. Підвівся та зробив крок до дверей.

– А ти куди?

– На роботу, – відповів, не обертаючись.

– На яку? – уже тихіше спитала Слава.

Льонько гмикнув, усміхнувсякутиком губ і вийшов у пошуках заробітку.

В кімнаті затихло. Оленка вибралась з-під стола й зазирнула в кімнату. Бабуся кричала і лаялась вперше, що сильно злякало дитину. Мала боязко обійшла Славу, вмостилась Гані на коліна та голосно прошепотіла просто на вухо:

– Чого бабуся свариться?

Ярослава зирнула на онуку, опанувала себе й сіла поруч на диван. Ганя схилила їй на плече голову. Отримала у відповідь ніжні обійми.

– То вона так тішиться, що в тебе буде братик, – так само голосно прошепотіла Ганя.

***

Олена розгорнула альбом зі старими світлинами. Витягла фото, де хлопчик зосереджено щось обмірковує, вперше опанувавши нічний горщик. Хотіла подражнити брата, але з-під фото випав аркуш. Нагнулась, підняла.

Пожовкла від часу довідка по-канцелярськи сухо сповіщала, що Ганна Іванівна справді в певні дати перебувала в пологовому будинку. Результатом чого стало народження дитини. Синьою кульковою ручкою незграбно надряпані символи повідомляли вагу, зріст. У графі «стать» підкреслено «хлопчик», у наступній графі – «живий».

Оленка поглянула на брата, що заклопотано порався з безнадійним ремонтом міксера, пригадала дивну сварку з дитинства і вирішила поставити довідку в рамку.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!