ВАЖКИЙ ВИБІР

– Отакої! У машині? В машині не годиться, підемо до хати, – майже силоміць забрав у Ніни дитину.

До хати йти жінці не хотілося – соромилася.
Хоч коли б із тіткою Галькою зустрілася, завжди ніяковіє – винною себе почуває, мовляв, погребувала її сином, за Миколу заміж вийшла. Хоча тітка ніби й не помічає її стану – завжди привітна, ласкава. Серце в неї слабеньке, тож часто до медпункту наві­дується і ніколи не приходить без гостинця. То груш соковитих, що й серед зими ніби щойно з дерева зняті, то пиріжків з яблуками чи з маком принесе. Ніна шаріється, відмовляється від гостинця: незручно їй перед тіткою, а та не відстає, лагідно припрошує:

– Не соромся, дочко, бери, коли дають, а б’ють, то тікай. Не соромся. Ти ж мені як рідна, аякже! – з Павлом он скільки зустрічалася… А що не склалося – значить, не судилося: на все воля Божа. Аякже!..

Невеличкий рудий пес гавкнув декілька разів і замовк, дивився на гостю: перехиляв голову з боку на бік, догідливо хвостом помахував. Павло дивувався:

– Боня нікого у двір не пустить, а до тебе лащиться. Бачиш, за свою тебе приймає – пса не обдуриш, – радо гомонів до Ніни. – Проходь, – відчинив двері до веранди, гукнув до хати: – Мамо, гостей зустрічайте, я для вас несподіванку маю!

Мати, мабуть, у вікно їх помітила, на порозі зустріла:

– Заходьте, заходьте, таким гостям завжди раді, – розпливалася в Павловій усмішці. – Ти, Павлуню, без вигадок не можеш, завжди щось придумаєш.

– А вигадав, мамо, та ще й яку несподіванку вам підготував: онука привіз. А оце – ваша невісточка, – підморгнув до Ніни. – Ви ж давно вже хочете невістку?

– Е-е, Павлуню, Ніна – гарна невістка, та не наша, – погасла усмішка на обличчі, смуток вій­нув на очі, зітхнула. – Своєї невіст­ки, мабуть, уже й не діждуся. Хоч скільки гомоню – дарма. Мої подруги незабаром за онуками гулятимуть весілля, а ми тебе ніяк не одружимо. Хоч би ти, Ніно, де його засватала.

– Вважайте, мамо, що вже засватався. Ось, бачите ж – молоду вам привіз, ще й із приданим.

– Геть, не мели абищо, – махнула рукою. – Чого став на порозі? Веди Ніну до світлиці.

– Ма-амо! Я правду кажу: це ваш онук! Їй-богу, правду кажу: це мій син, ви лише гляньте на нього! – вигукнув, червоніючи. – Скажи, Ніно!

Спочатку Ніна сприймала Павлові теревені як жарт, ніяково усміхалася, та коли він забожився, зрозуміла: смаленим пахне. На обличчі тінню промайнула тривога.

– Павле, що ти вигадуєш? Навіщо такі жарти недолугі! – сердито блимнула. – Відвези нас додому, а ні – я пішки піду.

– Еге, так відразу й повіз! – у голосі звучала неприхована іронія. – Ти ще не здогадалася, чому ми тут опинилися? Тоді скажу: я тебе викрав, як ото, пам’ятаєш, у «Кавказькій полонянці»?

– Крадуть дівчат, а не заміжніх жінок із дітьми, – хмикнула Ніна.

– Кому що до вподоби, – не сходила усмішка з Павлових вуст.

– І давно ти задумав таку авантюру? – дещо примирливіше запитала Ніна.

– Коли побачив сина в пологовому. У мені тоді все перевернулося, і я дав собі слово, що нікуди вас від себе не відпущу. Син має жити з батьком. Так було, так буде!

– Ні, ти серйозно? – її стривожені очі ще більше розчахнулися.

– Серйозніше не буває.

– А мене ти спитав, чи хочу я цього?

– Я із серцем твоїм порадився – воно мені не відмовило.

– До серця ще й розуму треба, – ущипливо дорікнула.

– Ну, – стенув плечима, – розумнішого я нічого не зміг вигадати, як забрати тебе з моїм сином додому. – Приймайте, мамо, онучка, беріть, він до вас проситься.

Мати, яка розгублено прислухалася до дивної розмови, невпевнено взяла на руки немовля, глянула на його смагляве личко й ледь не зомліла.

– Боже мій! Та це ж насправді маленький Павлик, – прошелестіла враз отерплими губами. Ноги й руки затремтіли, груди теплою хвилею залила ніжність. Жінка вже ні на йоту не сумнівалася в Павловому батьківстві, бо до найменшенької рисочки пам’ятає його ще в пелюшках.

– Павлова дитина, Павлова, – здивованим поглядом обвела сина та гостю. Її сірі, з прозеленню очі світилися радістю, а передчасно змарнілими щоками котилися сльози.

– Якби не моя, мамо, чом би віз додому чужу дитину?! – вдавав Павло обурення.

– Ну, дивіться, – кліпала веселими мокрими очима, – якщо домовилися, то сходьтеся, ми з батьком тільки раді будемо. Ти, Ніно, не переживай, ми тебе не зобидимо: чи в нас житимете, чи хату вам купимо – як захочете. Гроші знайдемо, – додала пошепки.

– Про що ви говорите? Я ж заміжня, у мене є чоловік, – мов рожевими пелюстками троянд вкрилося її обличчя до самих білястих кучериків, що вибивалися з-під бузкового капелюшка.

– Віднині я буду твоїм чоловіком, – пригорнув Ніну за плечі.

– Облиш! – вивернулася з-під руки. – Ти думаєш, що затіяв? Чому дорогою нічого не казав?

– Несподіванку для тебе готував, – не приховував радості Павло.

Ніна вдавала, що гнівається, та нічого з того не виходило, не могла тримати зла на Павла, хоча збентеження в її очах не згасало. В душі жінка вже погодилася на Павлову авантюру, бо давно цього хотіла, хоч і боялася сама перед собою це визнати, проте Ніну холодив страх перед невідомістю, неминучим людським поголосом.

– А як же Микола? – розгублено подивилася на Павла.

– Микола? – сіпнулася щока. – Не пропаде твій Микола, – скривився, ніби кислицю вкусив, підборіддя потер, пильно подивився Ніні в очі, глухо продовжив: – Микола, кажуть, в Осадчої шильники протирає.

– Що, чаркуються? – насторожилася.

– Не знаю. Кажуть, днює й ночує там, поки ти в лікарні.

– Злі язики що завгодно вибрешуть, – у голові не вкладалося, щоб Микола, теля телям, гулякою став. Щось інше, скажімо, чарку перехилити…

– Та так, – погодилася мати, – набалакати всякого можуть. Он, кажуть, і дитина у Валентини від нього.

– І дитина? – сполошилася Ніна. – Ніколи не повірю, то все брехня. Микола на таке не здатний! – палко заперечила.

Та враз і охолола. Згадалася їй торішня зустріч у дворі Осадчої: Микола й Валентина, мов закохані, за руки трималися й пекли раків, коли вона зненацька їх застала. Ніби на гарячому спіймалися. Виходить, винуватими почувалися? А Віта, постала в пам’яті дівчинка, справді на Миколу схожа. Схожа? Микола викапаний! Господи, як вона раніше цього не помічала? І ти глянь: ніхто їй і словом не обмовився про Миколині походеньки…

Приголомшена новиною, стояла мов у воду опущена. В душі закипала приперчена ревнощами образа – всередині все отерпло. На якусь мить Ніну наче паралізувало, їй мову відібрало, жінка застигла з напіврозтуленим ротом, наче викинута на берег риба, задихалася від гніву, який червоними плямами виступив на обличчі. Та водночас десь глибоко в підсвідомості зріла думка: «А може, це й на краще, що так склалося? Тепер я нічим не зв’язана…».

Ніна гірко скривилася й, ридаючи, припала до Павлових грудей. Разом зі сльозами виливала із себе в’язку гнітючу тугу і звільнялася від тягаря, що роками мучив серце та розривав мозок. На душі ставало легко й затишно, аж у голові паморочилося.

Ніби крізь сон почула пхикання дитини і теплий голос тітки Гальки:

– Роздягайся, дочко, онучок їсти хоче. Якось воно буде. Бог усе владнає. Аякже!

***

Микола прибув до пологового відділення десь ополудні. Піднявся з вузлом на другий поверх, постукав у двері. Вийшла дівчина в білому халаті.

– Ви до кого? – запитала.

– По сина я приїхав. Ось, значить, Ніні передайте, – подав вузол. – Ніна Півень.

– Півень? – здивовано перепитала. – Так її вже забрали…

– Куди забрали? Хто забрав? Ти, дівчино, не жартуй, – хитався перед нею Микола. – Ти, значить, щось переплутала, ги-ги-ги!

– Нічого я не переплутала, – невдоволено хмикнула. – Я вам серйозно кажу: Ніна Володимирівна давно вдома.

За декілька хвилин до передпокою вийшла медсестра, за нею – баба Степанида.

– Ну, хто тут іще приїхав до Ніни Володимирівни? – лагідно усміхалася медсестра. – Запізнилися – декілька годин тому її чоловік забрав.

– Чоловік? – Микола ошелешено дивився то на медсестру, то на бабу Степаниду. – А я тоді хто? Я її чоловік!

– Не знаю, – медсестра, тамуючи усмішку, переглянулася з бабою Степанидою. – Не знаю, приїхав із букетом троянд, з усім дитячим, такий чорнявий, на цигана схожий, забрав їх, і поїхали.

Микола скипів: він одразу здогадався, хто по Ніну приїжджав. Обличчя його, й до того червоне, ще більше залилося фарбою, очі ледь з орбіт не повилазять.

– Значить, я на вас у суд подам! Яке ви мали право віддавати мою дружину з дитиною якомусь пройдисвітові? – кричав на все відділення, приправляючи все п’яною лайкою.

Медсестра розгубилася, а баба Степанида пішла в наступ:

– Знаєш що, молодий чоловіче? Не знаю, як тебе звати, – говорила вона з притиском, – якщо ти випив зайву чарку, то поводь себе тихо й мирно і не зчиняй скандалу, бо як викличу міліцію… Ніну виписали законно, а з ким і куди вона поїхала, то нам однаково – вдома з’ясовуйте, – і силоміць випхала його за двері.

***

Павло, помилувавшись немовлям, яке жадібно припало до пазухи, перекусив навстоячки, міцно поцілував Ніну й зі святковим настроєм вирушив до її батьків, щоб похвалитися новиною. Він ніскільки не сумнівався, що вони схвалять їхнє рішення, бо й сьогодні тітка Надька, тепер уже його теща, шкодувала, що не він її зять. Щасливий, влетів до двору Назаренків.

Тітка Надька саме воду діставала з криниці.

– Нарешті! Де ти так довго їздив? – у її голосі було відчутне роздратування. – Порядні люди так не чинять. Там Ніна жде-виглядає Миколу, а ти весь день дитячий пакет возиш.

– Та я вже привіз…

Надька недослухала, сердито махнула рукою:

– Привіз, привіз… Кому воно тепер потрібне твоє «привіз» – поїхав уже Микола. Дістанеться мені від Ніни за те, що не те передала.

– Я Ніну привіз! – радо вигукнув Павло.

– Ніну привіз? Отакої! – розігналася бігти до машини.

– Та почекайте, додому привіз, – зупинив її Павло, – а оце вам приїхав розповісти, Ніна послала.

– Та я ж казала, щоб до нас віз: що Ніна там сама з дитиною робитиме? От горенько!

– Вона не сама – вона з матір’ю, – сяяв радістю Павло. – З моєю, Ніна у нас, – усмішка з його обличчя, ніби приклеєна, не сходила. – Ніна в нас житиме – ми вирішили побратися. Дитина в Ніни від мене, тож і забрав її до себе.

– Не чуди, Павлуню, – усміхнулася Надь­ка. – Ти Ніну додому відвіз?

– Їй-богу, правду кажу: у мене Ніна! Ось, їдьмо до нас – онучка побачите. Ніна казала, щоб я вас із бабою обов’язково привіз.

За двором загула машина. У хвіртці показався Микола. Він був ще більш захмелілий, ніж в обід. Побачив у дворі Павла, труснув головою.

(Далі – на с. 5)

(Закінчення. Поч. – на с. 1–3)

– А-а, Герунець тут, а мені якраз тебе і треба. Хто тебе просив Ніну забирати, га? – кривуляв від хвіртки до гурту. – Я тебе просив, га? Подивіться на нього: він сказав акушеркам, що він Нінин чоловік. Значить, оскандалити мене захотів? А цього не хочеш? – показав рукою непристойний жест. – Думаєш, якщо ти керівництво, то тобі все можна? Та я тебе, як паршивого пса, зараз у присутності тещі й баби вихолощу! – і поліз із кулаками до Павла, вчепився йому за поли куртки.

– Миколо, що ти робиш? – закричала Надька.

Павло із силою відштовхнув Миколу, той не втримався на ногах, навзнак упав у болото, головою вдарився об штахетник. Чіпляючись за штахетини, поволі піднявся, обома руками взявся за голову, подивився – болото було змішане з кров’ю.

– Ви бачите, що він мені зробив? – простяг брудні руки. – Будете свідками, я його в тюрягу посаджу: Павло мене хотів убити!

– Проспиться – скажете йому що й до чого, – Павло сплюнув, махнув рукою і пішов до машини.

Хоч день хилився до вечора, новина встигла облетіти чи не всі кутки села. «Агроном фершалку з немовлям викрав просто з пологового, – переповідали сусідки одна одній, – і мало не вбив її чоловіка».

Уранці від хати й до хати у вік­на і двері стукалася нова звістка: Микола Півень утопився. Увечері його бачили дуже п’яного. Чи тоді, чи трохи пізніше він, мабуть, ішов через греблю, а стежка протоптана за її краєм якраз над урвищем біля шлюзу, де вода вимила глибоку промоїну, спіткнувся, мабуть, і впав у воду. Там ковбаня не дуже й глибока, та, найімовірніше, вдарився неборака головою і захлинувся. Якби не був п’яний…

Ніну звістка приголомшила. З дитиною на руках (немовля відчувало тривожний стан матері, весь час вередувало, їсти не хотіло, заходилося плачем) з кутка в куток міряла простору світлицю, терзалася думками. «Це я накликала біду», – картала себе.

У пам’яті виринали прожиті з Миколою роки. Прожили без любові, тепла і взаємної ласки, та все тепер забулося, ніби й не було між ними сварок, неприязні, зради, пригадувалися лише щасливі моменти їхнього життя…

Якось у першу зиму після весілля Ніна вночі ходила на виклик до хворої дитини, ноги заморозила. Микола їх цілував, зігрівав губами, старанно розтирав спиртом… Ось він на її день народження подарував давно омріяні золоті сережки із сапфірами – всі гроші, які отримав за кабана, віддав… Зовсім свіжий спогад. На четвертому місяці вагітності Микола домагався близькості, а Ніну, відверто кажучи, від самої думки про це нудило, і вона шукала причину, щоб відмовитися. Врешті-решт випалила:

– Мені не можна – я вагітна.

У Миколи від здивування і радості – він же не здогадувався, хто справжній батько майбутньої дитини, – очі на чоло полізли:

– Правда?

– Правда.

– Який я щасливий, Ніночко! – вигукнув щодуху. Схопив на руки, закружляв по хаті, палко обцілував її з ніг до голови. І вони кохалися. Тоді Ніна вперше за всі роки подружнього життя від близькості з Миколою отримала насолоду. Тепер його немає…

«Через мене Микола загинув, через мене…» – жалібно дорікала собі.

Мати Павлова всіляко розраювала Ніну, хоч і сама раз у раз важко зітхала, двічі ліки пила.

– Опануй себе, – благала Ніну, – тобі не можна переживати. Ще, не дай Боже, молоко перегорить.

– Душа в мене горить! – тремтливим голосом відповідала, її душили сльози. Тоді враз стала, як укопана, посеред кімнати, задивилася невідь куди болісними очима й гарячково почала збирати дитячі речі.

– Що ти хочеш? – здивувалася мати.

– Додому піду! Досить… досить… – не могла стримати схлипування.

– Донечко, ти при своєму розумі? – сплеснула руками. – Яке «додому»? Після пологового та ще з дитиною на руках? Не вигадуй!

– Нічого зі мною не станеться, – важко видихнула Ніна, поспіхом сповиваючи немовля. Нехай не шукає мене Павло, не судилось нам. Поміж нами – тепер смерть Миколина.

Мати плакала, вмовляла, просила хоч Павла діждатися.

Не послухала. Пішла…