МОВЧУН

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Любов ШИШАЦЬКА

12 вересня 12:10

539

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

(Продовження)

Декілька годин Сашко з Тамарою прибирали в будинку. Катруся бавилася з папугою. Дівчинка ніби забула про всі страхи, які їй довелось пережити. І Сашка це дуже тішило. Дивився на неї і від серця відлягало.

– Дядьку Сашку, а кішка у вас є? – поцікавилась дівчинка.

– Була, та, мабуть, утекла до сусіда. Там і мій песик Рябчик. Сьогодні ж заберу, – відповів чоловік.

– А школа тут є? – не вгавала мала.

– Звісно ж, є. Завтра тебе влаштую, – усміхнувся до неї Сашко.

– Ура! Я знову ходитиму до школи! – заплескала в долоні дівчинка. Тома усміхнулась. Чоловік засміявся і подумав, що має зробити все, щоб ці двоє більше ніколи не плакали. Лише раділи. Його роздуми перервав голос Зіни, який лунав із вулиці. Вийшовши з будинку, Сашко побачив сестру та її чоловіка Петра. У дворі стояв мотоцикл з коляскою. А в ній – наповнені мішки.

– Здоров будь, вояче, – привітав Сашка Петро. – Ми ось привезли картоплі та всіляких овочів. На твоєму городі те все виростили. То маєш отримати свою частку врожаю.

Сашко хотів заперечити, та не встиг і рота розтулити.

– Ніяких заперечень! – рішуче промовила Зіна. – І тепер вам потрібно щось їсти. А коли ти знову на війну повернешся, як твої дівчата житимуть? Окрім цього, я отримала твої дивіденди із землі. Зерно, борошно, олію. Оце викладемо, то привеземо все інше. Також привеземо сіна та січки для кози. Козу та курей забереш сам. Твоя Тома вміє козу доїти?

– Умію, – почув Сашко голос Томи з-за своєї спини. Здивовано озирнувся. Навіть не чув, як підійшла.

– Ну то й добре, – не вгавала Зіна. – Будуть у вас своє молоко, яйця. А якщо чогось не буде, то я принесу. Ми тебе, Тамарочко, в біді не залишимо. Допоможемо тобі, чим зможемо.

– Дякую, – крізь сльози прошепотіла Тома. Сашко сам незчувся, як обійняв її за плечі і пригорнув до себе, щоб заспокоїти. Побачивши це, Зіна вдоволено усміхнулась. Таки ці двоє не байдужі одне одному.

До вечора двір ожив. Кудахкали кури, мекала коза, гавкав песик. Повітка наповнилась тюками січки та сіна. Погріб – картоплею, морквою, буряком та капустою. На полицях комори стали рядочком банки з консервованими овочами, салатами, компотами та варенням.

– Сашко завжди має гарні врожаї зі свого городу та саду. Сам і консервує, і варення варить. Він добрий господар. Але цьогоріч іще навесні подався добровольцем. Отож я город його садила та прибирала. І фрукти законсервувала. Знала, що повернеться, – казала Зіна Тамарі, ставлячи банки з компотами на полиці. – Взагалі, він гарна людина. Хлопцем був таким веселуном! Але після всіх негараздів, що випали на його долю, ніби кригою вкрився. Мабуть, зневірився чи самотність так на нього вплинула. У селі Сашка прозвали Відлюдьком. У нього ж рідні близької не залишилось. Тільки я є. А оце тепер дивлюся на нього і не можу натішитись ним. Сміється, гомонить приязно. Змінився на краще. І то все завдяки тобі. Запала ти йому в серце. Дякую тобі за це, Томочко.

– Та що ви, Зіно? Ви помиляєтесь. Сашко запросив нас до себе пожити зі співчуття. А ще – щоб за хатою наглядали, бо вам важко. Я тут лише квартирантка, – збентежилась Тамара.

– Я знаю, що кажу, бо бачу те, чого ти не помічаєш. Ти не соромся виявляти почуття, бо йому потрібні тепер саме ти і твоя підтримка, – усміхалась по-змовницькому Зіна. Тома задумалась над її словами. Сашко був їй небайдужим. Дуже подобався, але... Тих «але» було надто багато. Та все ж Тамарине серце схвильовано билось у грудях, коли ловила його теплі, сповнені ніжності погляди.

Після вечері пішли в окремі кімнати, кожен зі своїми думками. Томі не йшли з голови слова Зіни. Сашко, вже вкотре, дивувався сам собі. Не знав до цього, що піклування про сторонніх людей може бути таким приємним. Але чому сторонніх? Віднедавна Тома з Катрусею стали йому неймовірно близькими. Найближчими. Чоловік мав забезпечити їх усім потрібним, улаштувати дівчинку до школи, знайти Тамарі роботу. Бо без грошей жінці буде дуже важко. Звичайно, Сашко переказуватиме їй якісь кошти з того, що виплатять йому. Але то копійки. Та й сподіватись на них – марна справа. З тими думками й заснув.

Уранці наступного дня пішов до школи, директором якої була його однокласниця. Вона надзвичайно тепло зустріла Сашка, теж помітила, що чоловік змінився на краще. Звісно, Катрусю зарахували до четвертого класу. Трішки ніяковіючи, Сашко запитав, чи є в школі якась робота для Тамари.

– Ой, друже, – зітхнула директорка. – Ти ж знаєш, як у селі з роботою. – На хвилинку задумалась і додала: – За два тижні одна з робітниць шкільної їдальні бере декретну відпустку. На її місце стільки охочих, що не знаю, кого й узяти. Та в усіх тих жінок чоловіки вдома відсиджуються. А ти – на війні. Я пишаюся тобою. Тому візьму на роботу твою Тамару. Хай лиш медогляд пройде.

Коли сповістив дівчинці та жінці ці новини, то обидві неймовірно зраділи.

– То я матиму роботу, та ще й у школі, де зможу наглядати за донечкою!? Сашку, дякую тобі! – несподівано для чоловіка і для себе самої молодиця рвучко обійняла його.

– Я ходитиму до школи разом із мамою? Як добре! Ура! – вигукнула Катруся й обняла обох за ноги. Чоловік обійняв Тому однією рукою, дівчинку – іншою і поринув у море ніжності цих двох людей. Аж очі заплющив від задоволення. Отак тримав би їх в обіймах і не відпускав би довіку. Катруся, як дитина, побігла до папуги, а ці двоє все стояли обійнявшись. Сашкові руки дедалі міцніше притискали Тамару до грудей. Урешті молодиця оговталась і відсторонилась.

– Вибач, – прошепотіла знічено.

– Не проси вибачення, а обійми мене ще, ще і ще, – теж пошепки промовив Сашко. Тамара пирхнула від сміху, потім грайливо поглянула на нього спідлоба.

– Іншим разом, – сказала жартома і вибігла з кімнати.

– Кокетка, – задоволено промовив Сашко, проводжаючи її постать залюбленим поглядом.

Дні пробігали непомітно. Сашко насолоджувався домашнім затишком. Так добре, як тепер, почувався дуже-дуже давно. Комп’ютер увімкнув раз чи двічі. Прочитав повідомлення, і все. Цілком вистачало спілкування з Томою та Катрусею. Почувався відповідальним за них. Незабаром мав повертатись до свого батальйону. Туди, де будь-якої миті його життя могло обірватись. Звісно, він намагатиметься вижити. Заради своїх чарівних панночок. Але на війні – як на війні. Усе може статися. Що тоді буде з Тамарою та дівчинкою? Щоб забезпечити їм житло, Сашко склав заповіт на користь Тамари. Зробив це потай. Коли вони їздили до районного центру. Чоловік залишив жінку в поліклініці, де вона проходила медогляд, а сам подався до нотаріуса. Був упевнений, що вчинив правильно. На душі полегшало.

Останній вечір у рідному домі, в колі дорогих йому дівчат видався трохи сумним і напруженим. Тома, подаючи вечерю, ховала стривожений погляд. Катруся сиділа набурмосена. Не хотіла їсти.

– Дядько Сашку, не їдь туди. Там страшно. Залишайся тут, дуже-дуже тебе прошу, – промовила, склавши молитовно ручки. Дивилась очима, повними прохання і тривоги.

– Не можу, сонечко. Мушу боронити рідну землю, своє село і вас від ворога. Це мій обов’язок. Я чоловік, сильна стать. Не гоже ховатись за чужі спини. Ти не турбуйся. Зі мною все буде гаразд. Я тобі обіцяю.

Дівчинка сумно усміхнулась і почала їсти. А коли йшла до своєї кімнати, то, зупинившись біля дверей, повернулась і запитала:

– Дядько Сашку, дозволь називати тебе татом.

Тома перестала гриміти посудом. Сашко завмер. Обоє здивовано дивились на Катрусю. Тепла хвиля наповнила чоловікові груди, витиснула з очей сльозу.

– Дозволяю, донечко, – тремтливим голосом відповів Сашко. Дівчинка підбігла до нього, міцно обійняла його, поцілувала в щоку.

– Повертайся, таточку. Я чекатиму, – прошепотіла і побігла вкладатись спати. Сашко сидів непорушно, намагаючись вгамувати хвилювання. Прибравши посуд, Тамара сіла навпроти нього. Мовчала. Дивилась ласкавим і теплим поглядом. А десь на денці очей тремтіли сльози тривоги. Чоловік накрив своєю великою рукою її тремтливу долоньку.

– Яка тепла і маленька твоя рука! Під час нашої першої зустрічі ти достукалась кулачком до мого серця, – промовив, пильно вдивляючись їй у вічі. Ось так і сиділи вони якийсь час. Мовчали і дивились одне на одного. Потім Сашко побажав доброї ночі й пішов до своєї кімнати. Заснути не міг довго. Йому важко було розлучатися з людьми, яких щойно віднайшов. Завдяки їм у його житті з’явився сенс. Але залишитись удома не міг. Принципово. Урешті задрімав, та раптом відчув у кімнаті чиюсь присутність.

– Хто тут? – запитав сонним голосом і увімкнув нічник. Біля ліжка стояла Тамара. Довга нічна сорочка, розпущене волосся, німе запитання в очах і тремтливі руки, притиснуті до грудей. Чоловік розгубився тільки на мить. Наступної простяг до неї руки і прошепотів.

– Іди до мене, горобчику.

Ранок був наповнений вологою, холодною мрякою. Однак у серцях Сашка і Томи було ясно та тепло. Обійнявши одне одного, стояли на порозі. Важко розлучатись, важко випустити одне одного з обіймів. Але життя диктувало свої умови.

– Томочко, йди до хати. Застудишся. Не хвилюйся. Я телефонуватиму так часто, як зможу. Зі мною не станеться нічого лихого. У нас попереду багато щасливих днів та ночей. Ти мені ще й сина народиш. Усе буде гаразд. Я повернусь. Ти лишень чекай, – прошепотів Сашко.

– Я чекатиму. Чекатиму, Сашку. А ти повертайся якнайшвидше. З перемогою, – теж пошепки сказала Тамара. Останній поцілунок і Сашко зник у сірій пелені туману.

Минали дні за днями. Тамара працювала у шкільній їдальні, поралась удома, піклувалась про донечку. Вечорами молилась за рідну країну, за її оборонців і за Сашка. Згадки про нього не полишали її думок. Що б не робила, де б не перебувала, все думала про коханого і чекала його. Сашко телефонував тільки двічі. Запевняв, що в нього все гаразд. Говорив про своє кохання до Тамари. Вона плакала від щастя чути його голос. Однак уже декілька тижнів не телефонував. Німа тиша була відповіддю на її дзвінки. Що не день у душі зростала тривога. Та жінка гнала від себе недобрі думки. З її Сашком не може статися нічого лихого. Це було б занадто несправедливо щодо них трьох. Ба, ні! Уже щодо чотирьох. Незабаром Новий рік, Сашко обов’язково зателефонує, щоби привітати. Тоді Тамара сповістить йому, що в її лоні вже затеплилось нове життя. Це буде йому подарунок до свят. Вона повинна терпляче чекати й молитися.

Тамара щовечора падає на коліна перед образами і ревно молиться. Молімося й ми за Сашка і за тисячі наших оборонців, щоб повернулися вони до рідних домівок живими й неушкодженими. І з перемогою.