МОВЧУН

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

06 вересня 21:08

489

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Притулившись спиною до посіченої «Градами» деревини, він сидів, затуливши очі, й насолоджувався тишею. Тишею, котра там, у тому іншому житті, де не чутно вибухів ворожої зброї, стогонів поранених, передсмертних хрипів, запаху крові, страху смерті, була для нього нестерпною. У його великому порожньому будинку тихо. Опісля того як звідти винесли у труні його брата-близнюка, що втопився, купаючись у річці. Відтоді Сашко почувався так, ніби йому половину серця, половину душі відтяли. Не встиг оговтатись від горя, як померла матінка. Не змогла пережити важкої втрати.

Сашко залишився вдвох із татом-інвалідом. Доглядав батька, як малу дитину. Та за два роки по смерті матері не стало і його. Залишився хлопець сам-один із моторошною тишею у великих кімнатах батьківського дому. Його життя докорінно змінилося. Змінився і він сам. Ніби клацнув якийсь перемикач у його душі. Із веселого, задерикуватого хлопця перетворився на понурого самітника. Чи то втрата близьких так вплинула, чи довічна депресія огорнула душу, хтозна.

Тиша в будинку доводила до сказу. Але не хотів щось змінювати у своєму житті. Звик до самотності. Згодом призвичаївся відлякувати тишу, вмикаючи телевізор на всю гучність. Придбав папужку і навчив його розмовляти. Його однолітки одружувались, народжували дітей, а Сашко навіть не намагався завести родину. Єдина його кохана обрала іншого. Інших дівчат не помічав.

У селі Сашка прозвали відлюдьком, але він не був таким. Увесь вільний час проводив біля комп’ютера. Мав чимало віртуальних друзів, листування з якими компенсувало відсутність живого спілкування. Таке життя його цілком влаштовувало.

У зону АТО пішов із доброї волі. Вважав своїм обов’язком боронити рідну землю. Навіть не припускав думки, що можна по-іншому. І ось він тут. На війні. Бо це дійсно війна. Війна з тими, котрих донині вважали друзями, братами. Тепер це вороги. І це найстрашніше. Як і те, що від обстрілів ворогів потерпає мирне населення.

Невеличке село за шість кілометрів від лінії вогню, вже напівзруйноване. Кілька жителів загинуло, є й поранені. Більшість селян залишила рідні домівки. Як на Сашкову думку, то виїхати мали б усі. Це він і намагався довести, коли разом із бойовими побратимами навідувався в село. Та люди відмовлялись із різних причин. Деякі сипали образами в обличчя воякам, звинувачуючи їх у своїх бідах. Не ображались. Мине шок, мине час і всім стане зрозуміло де біле, а де чорне.

– Гей, Мовчуне! Ходімо в село, допоки знову обстріл не почався. Можливо, потрібна якась допомога. Мені видається, що останні залпи їх дістали. Та й харчів віднесемо, – гукнув Сашка один із бійців.

– Ходімо, – погодився, схоплюючись на ноги. Його прозвали тут Мовчуном, та чоловік не ображався: він дійсно мало розмовляв. Із сумною іронією думав, що прізвиська йому дають майже однакові. У рідному селі – Відлюдько, на війні – Мовчун. Мабуть, таким він і є.

Село зустріло їх лементом і голосінням. Подалися на той ґвалт. Біля напівзруйнованого будинку купка людей. Селяни збуджено гомоніли, деякі жінки схлипували від плачу. А посеред двору голосила молода жінка, стоячи на колінах біля тіла старенького дідуся. До неї тулилась дівчинка років десяти і теж плакала.

– Таточку, – примовляла жінка, – ви ж мене саму залишили! Таточку ріднесенький! – Молодиця падала на нерухоме тіло і здригалась від ридань. Сашкові на мить видалось, що час повернув назад. Отак і він примовляв над тілом свого батька. Такий самий розпач і жаль огортали його душу за останньою рідною людиною. Як він розумів цю маленьку худорляву жіночку.

– Що сталося? – запитав в однієї з молодиць.

– Коли почався обстріл, Тома з дочкою сховались у погрібець. А старенький не встиг. От його осколком і поцілило в голову. Добрий був чоловік. Шкода, – сумно зітхнула жінка.

Сашко переглянувся зі своїм товаришем. Зрозуміли один одного без слів. Підійшли до згорьованої жінки. Намагались підвести її, заспокоїти. Але сталося навпаки. Вона поглянула на бійців заплаканими очима, і враз у тому погляді засвітились ненависть і злість.

– Не чіпайте мене! – скрикнула погрозливо. – Це ви винні! Ви в усьому винні!

– Та чому ж ми? – здивувався Сашків напарник. – Ми в село не стріляємо.

– Тому й винні, що взагалі не стріляєте! Чому дозволяєте вбивати нас? Чому не знищите їх? Чого чекаєте?! Допоки не переб’ють усіх начисто? Режиму тиші дотримуєтесь? А люди гинуть! Гинуть! Гинуть! – жінка вигукувала ці слова й гамселила Сашка маленькими кулачками у груди.

Чоловік розгублено стояв, не знаючи, як реагувати на таку поведінку незнайомки. Від ударів її маленьких кулачків у його грудях ніби крига розбивалась. Йому вперше за багато років захотілося притиснути до грудей і заспокоїти жінку. Жінку, яку бачив уперше. Він так і вчинив. Притис її до себе. Відчув, як злякано стукотить її наполохане серце. Хвиля ніжності і співчуття накотилась на Сашка. Ця маленька, гостроносенька, налякана жіночка була схожа на відчайдушного горобчика, котрий кидається на птаха, удвічі більшого за себе. Він притискав до себе тендітне беззахисне створіння, і розумів, що має захищати її. Саме він і саме її. У неї, як і в нього немає ніякої рідні. Саме це їх і зближує. Тома ніби відчула його думки. Перестала плакати, лише схлипувала, припавши йому до грудей. Врешті відсторонилась, втерла заплакані очі.

– Вибачте, – промовила тихо, відводячи погляд.

– Пусте. Буває. Ми допоможемо вам поховати батька, – відповів Сашко.

Відтоді, щойно випадала нагода, Сашко навідував Тому та малу Катрусю. Приносив харчі, допомагав чим міг. Половина їхнього будинку стала непридатною для життя. Не було струму, не було газу. Чоловік змурував в одній із вцілілих кімнат невеличку грубку. Нашукав усіляких дощок та цурпалків, порубав на дрова. Пораючись, намагався переконати Тому, щоб виїхала із села. Але та відмовлялась.

– Нікуди їхати. Чоловік мене залишив, коли Катрусі три рочки виповнилось. Його рідня мене не прийме. А своєї не маю. Грошей теж катма. Куди мені рипатись? Сидітиму тут. А там як Бог дасть, – мовила сумно.

Жінка спочатку насторожено ставилась до Сашка. Упевнившись, що той не має лихих намірів, стала йому довіряти. Й коли він довго не приходив, то хвилювалась і молила Господа, аби не сталося чогось недоброго. А Сашко прикипів серцем до Томи та її донечки. Тож нетерпляче чекав слушної миті, щоб відвідати. І теж дуже хвилювався за їхню безпеку. Недовго й думав, та все ж придумав, куди має виїхати Тамара.

Чалапав холодною багнюкою до села. Останній місяць осені то лякав морозом і легким сніжком, то поливав холодним дощем. Вологе, студене повітря пробиралось за комір, у рукава, холодило до дрижаків. Але на серці було тепло. Був упевненим, що Тамара пристане на його пропозицію. Він довго не наважувався їй сказати. Але сьогодні саме час.

– Дівчата, добридень! – привітався весело, ледь ступивши на поріг. – Швиденько збирайте речі. Лише найпотрібніше. Одягайтесь. Незабаром по нас приїде авто. Відвезе до залізниці. Ми їдемо до мене. Мені надали відпустку на десять днів.

– Сашку, але... – розгублено промовила Тома.

– Ніяких «але». Мій будинок стоїть пусткою. Двоюрідна сестра наглядає. Мої кури, кролики, кізка та папужка теж у неї. Не хотіла вона того клопоту, та іншого виходу не було. Дбатимете про мою живність. І ви будете в небезпеці, і мені на душі стане спокійніше.

– А якщо лихо докотиться аж туди? – запитала жінка.

– Не докотиться, – впевнено відповів Сашко. Пильно поглянув Тамарі у вічі й твердо повторив: – Не докотиться. Ми не дозволимо. – Якусь мить чоловік та жінка дивились одне одному у вічі мовчки.

– Томо, не стій стовпом. Збирайся! – поквапив Сашко. Жінка почала пакувати валізи.

Крокуючи вулицею рідного села, Сашко хвилювався до серцевого щему. За пів року відсутності дуже засумував за рідним краєм. Тут нічогісінько не змінилося. Але він змінився. Раніше навіть не уявляв, що кожен кущик, кожен камінчик при дорозі такі дорогі його серцю. І люди, котрих раніше уникав, видавались близькими, рідними. Дуже хотів зустріти бодай когось із них. Та година була ранньою. Вулиці порожні. Тамара й Катруся йшли поряд, принишклі, насторожені.

– Мамусю, а тут не стріляють? – тихо запитала дівчинка.

– Ні, Катрусю. Не стріляють. Не бійся нічого, – заспокоїв дитину Сашко. Серце його стискалось від співчуття. Дитина була така налякана тими обстрілами, що скрикувала ночами і ні на крок не відходила від мами вдень. Щоб відновити дитячу психіку, потрібен час. І спокій, і батьківська любов, і мир.

– Так тихо, затишно. Зовсім інше життя. Мирне. Без війни, – прошепотіла Тома.

– Вам тут буде добре, – усміхнувся до неї Сашко. – Зайдемо до моєї двоюрідної сестри Зіни. Ключ від хати візьмемо. А потім додому.

Врешті дістались Зіниного обійстя. Жінка саме годувала курей. Побачивши несподіваних гостей, вклякла серед двору.

– Доброго ранку, сестро, – привітався Сашко.

– Сашку, то це ти!? Не впізнала відразу! – радо скрикнула Зіна. Підбігла, обняла брата. – Вояче ти наш дорогий. Слава Господові, повернувся живий, здоровий. Чи надовго? А це хто з тобою? – засипала запитаннями.

– Це Тамара та Катруся. Житимуть у моєму будинку. Я приїхав у відпустку. Незабаром маю повернутись на позицію. Ти нам ключ дай, будь ласка. І папужку. Ми трішки облаштуємось, то потім заберу все інше.

– Звісно, все віддам. Але наразі йдіть до хати. Сніданком нагодую. Ви з дороги зголодніли, мабуть, – запросила Зіна.

Після сніданку гості, подякувавши, пішли, а жінка довго дивилась їм услід. Сашко впевнено крокував вулицею, несучи валізи. Поряд дріботіла Тома, тримаючи за руку Катрусю. Дівчинка несла клітку з папужкою, раз у раз підіймаючи її до рівня очей. Милувалась яскравим птахом. На блідому личку світилась усмішка. Ця трійця видавалась щасливою родиною. Зіна подумки молила Бога, аби так і сталось. Навіть перехрестила їх. Вона помітила, як перемінився Сашко. Більше не супить брів, не мовчить. Усміхається привітно, розмовляє весело. Ніби не з війни прийшов. А як лагідно дивиться на Тому та Катрусю! Це ж треба! Сорок років прожив у рідному селі й не знайшов собі жінки. Пішов воювати – й ось! Доля! Зіна ще раз перехрестила їх і повернулась до своїх справ.

(Далі буде)