МОРЕ, ЩО ПАХНЕ ДИТИНСТВОМ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

05 лютого 21:52

550

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Звісно, Христина Симонівна ніколи не сказала б цього вголос. Однак вона була щиро переконана, що терплячість і толерантність – то її друге ім’я. Адже вона навіть подумки не вимагала, щоб усі довкола були дисципліновані й прагматичні. Хоч би наполовину такими ж, як вона сама.

Тому без заперечень винайняла на морській базі один на двох із Лідією будиночок. Нехай у гуртожитку вони й мешкали двері у двері. І пані Христина добре знала, що Лідія – непогана дівчина, значно краща за більшість представників її покоління, що нещодавно лави студентські протирали, хоча й трохи… невпорядкована. Як вони зможуть наступне покоління студентів виховати, якщо й самі себе організувати нездатні?

Ще й таскає із собою скрізь оце-от, чиї далекі предки, певно, були собаками. Можливо, навіть не такими дзявкотливими. Але ж не переплачувати через це, купуючи собі з не надто тлустої викладацької зарплати путівку в напівлюкс?! Там і вигоди – лише відсутність сусідів, а зручності теж… мінімалістичні, якщо бути чесними.

А ще Лідія була жайворонком й відповідально ставилася до прогулянок зі своїм улюбленцем. Тож не марнувала золотий час відпустки, вилежуючись до полудня, як інші відпочивальники, на базі. Відтак пані Христині не доведеться ходити зранку навшпиньки і боятися брязнути ложечкою у склянці з трав’яним чаєм.

Остаточно ж взаємини між жінками налагодились на початку літа. Тоді вони випадково під час розмови на спільній кухні з’ясували, що обидві записались на один творчий марафон із малювання. І тепер мають щодня робити замальовки на певну тему, виставляти їх у групу в соцмережі. Ще й дякувати іншим учасникам, що надаватимуть безціні поради, як малювати ще краще.

Пані Христина не планувала «прокачувати креативність». Студенти від неї отримували надійні й актуальні знання, бо ж за новинками у своїй галузі вона стежить. Аби скласти іспит, молоді доведеться на її парах вести конспект, писати багато цифр і навіть – от жах! – вивчати теми напам’ять, а не робити шпаргалки чи намагатися щось зчитати із ґаджетів. А по розваги й творчість нехай ідуть деінде.

Однак літо – то час не лише щоб байдикувати, а й щоб удосконалюватись. Нові заняття – чудова профілактика деменції, врешті. Пані Христина ладна була визнати, що вона не молодшає. Тож ставилася до свого здоров’я з усією відповідальністю. Скажімо, французьку мову вона вже вчила – торік упродовж трьох місяців. Цього разу можна спробувати й поводити олівцями по паперу.

Чим керувалася Лідія, щодня зосереджено вимальовуючи натюрморти й краєвиди, Христина Симонівна тактовно не питала. Й в очі не критикувала її, хіба що робила доцільні та коректні, мов старанній студентці, зауваження в інтернет-групі. Тож велося їм доста мирно.

Хоча б тому, що Лідія не переймалась: «А що скажуть люди?». Треба малювати на пляжі чи на головній алеї пансіону? Без проблем і зайвого рефлексування, до чого схильні сучасні молоді жінки.

А вже як поруч із нею примощувалась сама пані Христина з малювальним приладдям і таким виразом обличчя, ніби збирає матеріал для наукової монографії, не менше… Усі знайомі здалеку нагороджували їх привітними усмішками й старанно обходили обох.

І лише на третій день цікава буфетниця, подаючи тарілки з обідом, поцікавилась у Лідії: «А навіщо все це?». Й, почувши «Розважаємось під час відпусток, бавимося в художниць», була щиро обурена такою відвертою відмовкою.

Пані Христина, як була нагода, прагла виконувати обов’язковий малювальний «урок» зрання. Лідія не заперечувала. Ось і зараз вони примостились на пляжі, старанно писали композицію із кинутих на рушник сонячних окулярів, книжки, крему для рук і ще якихось дрібниць, здобрених мушлями.

Лідчин песик Цезар бігав пляжем, голосно обдзявкуючи здалеку медуз і чайок. Словом, поводився, як і належить псові, хай і надто зменшеному, тож і не дратував пані Христину.

Лідуся якраз вирвала зіпсовану сторінку з альбому й почала спочатку. Її сусідка насупилась на таку недбалість, але змовчала. Ліда була не з говірких, та тут її раптом, певно, від передозування морським повітрям у міському організмі, потягло на відвертість:

– А мені в дитинстві море не подобалось. Що скажеш, мале – дурне. Мо, тому, що купатись мене далеко не відпускали – біля самого берега плюхайся. А ще краще лежи поруч із мамою на підстилці, засмагай. А я весь час обгоряла, мене мазали сметаною. А як обгориш, то засмагати не можна було, сиди у затінку – дихай корисним морським повітрям, аби взимку не хворіти. Нудота! А коли родина вже не могла собі дозволити щороку їздити до моря, мама дуже смутилась – через мене, не через себе. Хоча їй море подобалось. А тепер дивлюсь: ну гарно ж! Не так купатися, як милуватися. Треба буде наступного року піднатужитись. Накопичити мамі на путівку сюди. А потім її довго вмовляти, щоб вона приїхала на базу, бо ж казатиме, що стара вже для радощів.

Лідія змовкла, скоса глянула на пані Христину й опустила очі на ще порожній аркуш. Певна була, що сусідка змовчить, як завжди, коли кажуть щось, на її думку, не надто важливе.

Однак інколи й найстриманішаним людям набридає мовчати.

– Ну, що сказати, Лідіє? Везти поважну жінку в цю брудну калабаню, що зветься морем, у натовп відпочивальників… Ваше право. Хоча, мо, й маєте рацію. Цілком можливо, ви якраз у матінку вдалися, тож і смаки у вас однакові будуть. А от мене щороку не могли на море в дитинстві возити. Часи були нелегкі, родина небагата, ще й дівчисьок троє, а я – найстарша, батькам не до того було, аби мене балувати. Хіба тільки раз, я вже мала років із десять. Майже пів зими пролежала в лікарні, а потім усю весну бухикала. Тато на заводі був із тих, що руки золоті, а просити не навчений, коли треба щось «вибити» для родини, ніби язик клеєм змащений. Та тут себе пересилив: домовився про відпустку в червні, виторгував путівку в профспілці до санаторію на Чорному морі. Тільки для дорослих було, тож сам поїхав і мене із собою прихопив. А там директорці сунув подяку і мою лікарняну карточку, спухлу від медичних приписів, показав. Мене й залишили, якось оформивши напівлегально. Я до того й не була ніколи з батьком наодинці так довго. Процедури, звісно, медичні дітиськам не подобаються, але ми тоді багато гуляли з ним. Він навіть собі майже пива не купував, аби мені на морозиво вистачило, вчив по м’ячу бити правильно, про своє дитинство розповідав. А останнього дня, коли мені гроші на морозиво тицьнув, я кинула монетку у фонтан. Бо казали, якщо так вчинити, то повернешся туди обов’язково наступного року.

– Повернулися? – Лідія прикусила цікавого язика. І швидко-швидко почала креслити в альбомі, накладаючи тіні й навіть не дивлячись на «відпускний натюрморт».

– Так, повернулася, – пані Христина навіть розміреного тону не змінила, дивилась крізь неї в морську далину. – За двадцять років. Батька давно не було. І чоловіка в мене на той час не стало – не помер, живий, але іншу, гарнішу, відшукав. І роботи не стало: моя ставка видалася привабливою полюбовниці чи далекій родичці начальника.

Це дивне враження – стояти посеред рідного міста спекотного літа і знати, що тебе тут ніщо не тримає, як зовсім-зовсім ніде у світі. Податися на залізничний вокзал, а не до орендованого закапелку – чом би й ні? Домовитися з провідницею, аби в її купе до моря пересидіти, – з легкістю. Море не змінилося. Хай якою змученою була, та здалось тоді, що воно впізнало мене. Й гостинно запрошує зайти, змити всю втому й гидоту, з тіла й душі. Зайшла, накупалась так, що литки зводило, але то так, дрібниця, дуже прагнула стати часткою тої води, що хоч і була скаламучена, але пахла дитинством – чи не єдиним щасливим літом у житті. Потім чекала ночі, аби нікого зайвого навколо. Щоб пливти й пливти до виднокола. Й аби не намагалися на берег повернути, порятувати.

І дочекалась би. Та ввечері там було дівча – смішне, з двома кісками, на милицях. Разом із татком. Він вчив її плавати, певно, так само вичікував вечора, щоб без зайвих очей. І вони сміялися й були щасливі. І море вже шуміло ніби не для мене, для них, їм обіцяло, що все буде добре. І я не змогла…

Сіла на потяг зранку, прибилась до вашого міста, там родичка далека. Пустила жити, аби допомагала її дітей глядіти, потім влаштувалася на роботу. Тепер-от в університеті працюю, все налагодилось. Тільки на морі до цього літа не була. Приїхала, а тут – бруд і по коліна води.

– Але ж ви завжди таке гарне море малюєте! Усі захоплюються серед марафонівців, – Лідія не знала, що ще додати. На щастя, Цезар притягнув чийсь великий ґумовий тапок і вимагав похвали за здобич. Тож можна було згорнути дивну розмову. І навіть «не почути» пані Христину:

– Бо малюю не те море, що бачу, а те, яке ще дитиною запам’ятала. І мені байдуже, чи це комусь подобається.

Поки Лідія розшукувала власника розпарованої взувачки й перепрошувала, Христина Симонівна вчинила нечуване для неї. Не втрималась, зиркнула одним оком на малювання сусідки: в тої непогано виходила композиція, але не надто густо накладені тіні. Та дівчина кинула «правильний» малюнок на півдорозі.

Зі сторінки дивився непевно накиданий портрет пані Христини. Художниця, схоже, прагнула зробити її молодшою й гарнішою, але забракло вправності. Та гірше, що обличчя на малюнку мало не звичний доброзичливо-відсторонений вираз, а було знічене, зболене й водночас сяяло тою радістю, після якої стає ще болісніше.

Христина Симонівна рішуче видерла сторінку з чужого альбому й пожбурила її у найближчий смітник. І ні, їй не було соромно.

Новий альбом Лідусі вона купила назавтра. Та ввічливо подякувала. І, взагалі, поводилася стримано й на диво розважливо, вдавши, що жодних приводів для незручності між ними немає.

І навіть додому не поїхала того ж дня, хай і хотілось. І вчасно виклала свій малюнок на обговорення в групу. А ось Лідія зі своїм натюрмортом спізнилась. Виклала наступного дня відразу два чистенькі, без особливих недоліків, але якісь невиразні малюнки й перепросила.

Дехто почав обурюватись: навіщо з доброї волі брати участь у малювальному марафоні й не дотримуватись його правил?! Однак більшість виявила поблажливість: чого влітку не буває? Невже критики самі ніколи не помиляються? Лідії доста швидко дали спокій.

Попри всю нелюбов до зависання у ґаджетах, пані Христина уважно прочитала дискусію й не додала до неї жодного слова. Однак потім поставила лайк під Лідчиними малюнками. Уперше від початку творчого марафону.