МОРЕ, ЩО ПАХНЕ ДИТИНСТВОМ

Звісно, Христина Симонівна ніколи не сказала б цього вголос. Однак вона була щиро переконана, що терплячість і толерантність – то її друге ім’я. Адже вона навіть подумки не вимагала, щоб усі довкола були дисципліновані й прагматичні. Хоч би наполовину такими ж, як вона сама.

Тому без заперечень винайняла на морській базі один на двох із Лідією будиночок. Нехай у гуртожитку вони й мешкали двері у двері. І пані Христина добре знала, що Лідія – непогана дів­чина, значно краща за більшість представників її покоління, що нещодавно лави студентські протирали, хоча й трохи… невпорядкована. Як вони зможуть наступне покоління студентів виховати, якщо й самі себе організувати нездатні?

Ще й таскає із собою скрізь оце-от, чиї далекі предки, певно, були собаками. Можливо, навіть не такими дзявкотливими. Але ж не переплачувати через це, купуючи собі з не надто тлустої викладацької зарплати путівку в напів...