МІЖ МАМОЮ І ЧОЛОВІКОМ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Сиджу в кухні, поки ще всі сплять, попиваю каву з молоком і дивлюсь на краєвид за вікном. У нас тут гарно, затишно, є місце для всіх. Довкола, але не вдома. Хоч і хата чималенька – колись мама добудувала її самотужки, бо тата вже не було.

Мама стала вдовою у 39 років. Тато поїхав на заробітки, а назад його вже привезли – старший брат і мама. Я тоді була вдома, перелякана старшокласниця, не знала, куди себе подіти і що робити. Наша нова хата вже стояла ось тут, накрита шифером, вставлені вікна і двері, встановлене опалення. Залишалось ще провести воду з криниці, доробити три кімнати й радіти життю. Ну, але… тато не втримався на даху і злетів – та й по всьому.

Старший брат доволі рано одружився – знайшов собі молоденьку дружину, також поїхав на заробітки, бо задумав «ставитися» – вирішив жити окремо, поряд. Молода невістка залишилась удома, бо вже очікувала на первістка. Мовчала, все слухала і чекала на чоловіка. Брат встиг приїхати за кілька днів перед тим, як уперше став татом. Раділи всі, святкували, купали маленького карапуза. Але гроші танули, як ото сніг під весняним сонцем. А невістка, моя братова, вже знову була вагітна. І це – прекрасно, бо діти – то радість!

Якось так склалося, що поміж першим і другим небожем (чи племінником) я сама залюбилася в Іринея. Тобто він підбивав до мене клинці, та я й довго не впиралась – сталося те, що в кожного стається вперше в житті, оте незабутнє… Так, я дуже ризикувала, бо молоді хлопці – баламути, а якщо раптом дитинка зав’яжеться?! Мама б за таке ой не похвалила. Вона ще вірила в ті старосвітські звичаї, що дівчина повинна йти до вівтаря із миртою у віночку, тобто незайманою.

Я вже так не вважала і не називала це гріхом. Бо як же ж знати, чи чоловік тобі підходить? А як знати, чи можуть бути у вас спільні діти? Я ступила в цю ріку і ще жодного дня не пошкодувала про це.

Плачі за татом і сум втрати відійшли у минуле – наші будні й свята сповнились новими подіями, емоціями, голосами. Життя завирувало новими ритмами, звуками й ароматами. Так, маленькі діти – то радість, клопіт і велика відповідальність.

Мама, дізнавшись про мою позашлюбну вагітність, почала розпачати і казала, що то дуже зле.

– Що зле, мамцю? Що я молода і здорова, що я покохала? Що Іриней мене любить і не кине? – запитала я в мами вже не як чемна дівчинка Ірина, а як доросла жінка, яка відчуває під серцем нове життя.

– То кажеш, Іриней має серйозні наміри? – засумнівалась мама, сказала якось замислено, бо готувала для мене сусідського Богдана.

– Авжеж. І родина в них господарна. І батько його добре виховав, – заспокоїла я маму­вдовицю. А сама подумала: та вона б могла ще сама когось знайти! Чого ото поневірятися при дітях з кутка в куток? Але якось не насмілювалась із нею про це говорити. Я бачила, що мама ще не забула нашого тата. Часто згадувала його, тримала в шафі його одяг. Хоча… тато також любив собі іноді перебрати зайву чарчину, бо ціле життя гарував по тих заробітках, і ось так знімав напругу. Та й брата трохи підсадив на це. Але так загалом тато був спокійний, то мама більше його пиляла, бо давала волю емоціям щоразу, коли заставала батька напідпитку. Тепер ті пиляння виходять боком – скаче тиск, болять ноги. А мама ж ціле життя худенька, як щепка, жменька духу.

Брат підтримав мене із цим делікатним питанням. Тобто з одруженням. Скажу більше – він організував наше з Іринеєм весілля, як то кажуть, «на всю котушку»! Сусіди й родичі ще довго згадували, як гарно веселились і раділи на нашому весіллі. Брат не хотів нічого слухати про те, щоб ми йому повернули гроші. Сказав, що то – його королівський подарунок для нас. Любить він шиканути!

Першою в нас народилася донька, невдовзі – син. Ми залишились у батьківській хаті. Брат уже поволеньки перевіз речі у свою нову хату. Моя мама залишилась із нами, адже то її будинок. Тобто і її, і всіх нас. Іриней, певно що, залишився з нами – прийшов за зятя.

Спочатку все було наче й добре. Хата потребує господаря, а не тільки господині. А сільська хата – то й поготів. Мама все частіше шукала причину, щоб за щось вкусити зятя. До того ж я часто бачила, що причина була надумала. Іриней мовчав, але врешті одного разу таки зірвався і мало не вдарив тещу, а тоді на якийсь час перестав називати її мамою.

– Що, мамо, домоглися того, що на рівному місці отак посварилися із зятем? – я була прикро вражена, якою мама стала дратівливою і причіпливою.

– Ти, доню, не такого чоловіка обрала! – випалила та, наче тримала цю фразу на язиці багато років!

– А знаєте що?! Я чоловіка вибирала не вам, а собі! – моя доросла відповідь маму ошелешила, бо вона вже забула, що ми всі дорослі. А якщо хтось і буде слухатись, то хіба що внуки. І то не щодня!

Відтоді я зрозуміла: її щоденний неспокій триватиме увесь час, як ото шум від холодильника чи пралки. І що не день буде все складніше. Або всі будуть роздратовані, або навчаться із цим жити. Якось так.

Зрештою, кухня стала для всіх нас занадто тісною. Мама попросила свого золотого синочка облаштувати їй літню кухню. Туди вона привезла холодильник, облаштувала собі полички, перенесла частину начиння: каструльки, миски, тарілки, горнятка. Тобто відокремилась. Їсти варила собі окремо, а з нами сиділа за столом тільки у великі свята. Наче приходила до нас у гості. Деколи приносила щось смачне приготоване. Ну, чисто як до родичів.

Це мамине рішення виявилось не таке вже й погане, хоч вона все одно ображалась на мене і на зятя – так, наче ми її вигнали із власної хати. Додому приходила ночувати. Раніше вона тримала свої речі у великій кімнаті. Тепер там мешкав внук, а мама обрала собі найменшу кімнатку. Це також було доказом того, що вона тепер не господиня.

– Скажи Іринеєві, щоб він покосив мені там, за літньою кухнею, – якось майже наказала мені мама.

– Мамцю, таж Іриней розуміє українську мову. Скажіть йому самі, – хотіла я їх помирити, бо останнім часом почувалась як буфер між чоловіком і мамою.

– Мене він не послухає,...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!