МІЖ МАМОЮ І ЧОЛОВІКОМ

– Ти, доню, не такого чоловіка обрала! – випалила та, наче тримала цю фразу на язиці багато років!

– А знаєте що?! Я чоловіка вибирала не вам, а собі! – моя доросла відповідь маму ошелешила, бо вона вже забула, що ми всі дорослі. А якщо хтось і буде слухатись, то хіба що внуки. І то не щодня!

Відтоді я зрозуміла: її щоденний неспокій триватиме увесь час, як ото шум від холодильника чи пралки. І що не день буде все складніше. Або всі будуть роздратовані, або навчаться із цим жити. Якось так.

Зрештою, кухня стала для всіх нас занадто тісною. Мама попросила свого золотого синочка облаштувати їй літню кухню. Туди вона привезла холодильник, облаштувала собі полички, перенесла частину начиння: каструльки, миски, тарілки, горнятка. Тобто відокремилась. Їсти варила собі окремо, а з нами сиділа за столом тільки у великі свята. Наче приходила до нас у гості. Деколи приносила щось смачне приготоване. Ну, чисто як до родичів.

Це мамине рішення виявилось не таке вже й погане, хоч вона все одно ображалась на мене і на зятя – так, наче ми її вигнали із власної хати. Додому приходила ночувати. Раніше вона тримала свої речі у великій кімнаті. Тепер там мешкав внук, а мама обрала собі найменшу кімнатку. Це також було доказом того, що вона тепер не господиня.

– Скажи Іринеєві, щоб він покосив мені там, за літньою кухнею, – якось майже наказала мені мама.

– Мамцю, таж Іриней розуміє українську мову. Скажіть йому самі, – хотіла я їх помирити, бо останнім часом почувалась як буфер між чоловіком і мамою.

– Мене він не послухає, а тебе послухає, – образливо відповіла мама.

– Ну, бо ви старша і маєте бути мудріша. А він прийшов сюди за зятя. Іриней старається, щоби в хаті було все, щоби взимку були дрова, а влітку не бракувало газу і води, щоби всі рахунки були вчасно оплачені, – якось я намагалась достукатися до здорового глузду. Адже ж то правда: сама жінка­вдова пенсійного віку таки не дасть собі ради з такою хатою. Але побачила, що мамина впертість нікуди не вивітрюється.

Маму і мого чоловіка примиряли великі свята та чиїсь уродини. Мамі на ювілей чоловік подарував велику дорогу ринку, про яку мама довго мріяла. Це розтопило її образи, а Іриней на короткий час став «нормальним».

– Ну от же ж може він бути нормальним, – сказала після цього моя мама.

– Мамо, та він завжди нормальний. Просто ви не хочете цього визнавати!

– Іриней повинен шанувати мене. Я йому нічого поганого не раджу, – викрутилась мама.

Я не хотіла розсосолювати ці з’ясовування стосунків, тому покивала головою і пішла на город. Якщо чесно, я вже й сама трохи засиділась у хаті. А всього не переробиш і за сотні років. Братова он пішла на роботу, щоби в хаті не загрузнути. А я світа Божого не бачу за тими баняками і грядками.

Діти вже трохи підросли, і я вирішила, що час пошукати собі місце праці. Невдовзі знайшла, ще й підбила на неї одну далеку родичку. Отак разом ми й почали ходити на роботу. Мамі це також не дуже сподобалось. Тепер вона жалілась на те, що мене цілими днями нема вдома, а зятя вона підгодовує, бо їй шкода, що він ходить голодний. Тут до маминого «соло» долучився ще й мій старший брат. А вони з мамою – два чоботи пара!

– Той мій шваґро трохи би собі язичка прикрутив, – якось ляпнув мій брат напідпитку.

– Знаєш що, братику?! Той твій шваґро горілки не п’є, хіба що багато курить з тих нервів. Але він працює, дітей доглядає, до всіх добре ставиться. А щодо «їдзеня», то він має наготоване в хаті, приходить з роботи і розігріває собі все. Голодний не сидить! Так що не командуй у моїй хаті! – я нечасто сварюся з братом, але того разу він мене дістав.

– У твоїй хаті? Ага! Але то і моя хата, і мамина! – нагадав мені брат.

На жаль, це була правда. Ця хата була приватизована раніше, і право власності на неї мали ми всі. Хоч я не раз пропонувала братові переробити «папери» (документи) і віддати свою частку нам. У нього ж і так є свій окремий будинок. На це брат мені відрубав: «Я її будував, я звідси не піду!». От і «поговорили».

Що ж – хата в космос не полетить. Тут важливо, аби ми всі були живі­здорові, щоби нічого в ту хату не прилетіло. Бо тоді – навіть страшно подумати – нам довелось би тулитися у братовій хаті. Або навпаки. Ну, але живемо, та й Богу дякувати.

А ще брат взявся принижувати мого чоловіка тим, що він походить з родини лемків. Не раз і не двічі нагадував Іринеєві, що той лемко.

– То й що? – запитувала його. – Лемки – працьовиті люди. Їх вивезли з рідних земель. А ти ще й так зневажаєш і мого чоловіка, і увесь його рід! Схаменися й прикуси собі язика! То в тобі говорить горілка, а не розум! А горілка той розум уже трохи понівечила!

Брат мовчав, коли був тверезий і робив щось корисне. Але час від часу від приходив «відвідати маму» в її літню кухню, а насправді випрошував «сто грамів», бо дружина з ним сварилася через це. Мама шкодувала свого синочка, «бо ж він, бідака, так важко працює», і завше мала наготовану для нього пляшечку. Та й підливала «вогню». Брат заходив зі словами: «Труби горять, треба гасити!». І от після одного такого випадку я дуже попросила маму цього не робити.

– Розумієш, доню, якщо я йому не наллю, то він піде до тої Нюськи, яка жене самогонку. А якщо він у неї втрується? – виправдовувалась мама.

– То ви на невістку нарікаєте, що вона його пиляє за випивку, а самі робите в хаті зло і скандали? – сказала це мамі занадто емоційно.

– Як ти не розумієш, Ірусю?! Він уже не перестане пити! Він такий, як наш тато!..

Махнула я на все рукою і пішла. В хаті ще треба було нагодувати песика і двох котів. Наставила я воду, вже, напевно, кипить.

– Доню, чи маєш трохи солі й цукру? Бо в мене закінчилися, – попросила мама.

– Та без проблем. Зараз принесу, – якось я навіть зраділа, що розмова пішла тепло, по­родинному. Бо оте постійне дзяркання уже всіх добряче дістало. Ми ж не якась там Кайдашева сім’я, щоби сваритися за суху грушку?! Бо розсварена родина – то найгірше зло! Таких дуже легко перемогти будь­якому ворогові. Будьмо дружні та будьмо дужі! Шануймося, бо ми того варті!