МИШЕНЯ В ДОМІ – ТО НА ЩАСТЯ

Плин самокритичних думок жінки перервав дзвінок у двері. Вона нікого не чекала, але відчинила швидко, не задумуючись, навіть у вічко не глянула.

На порозі стояв високий, кремезний чоловік приблизно її віку, а біля нього крутився песик, золотистий ретривер. Саме за песиком Марія впізнала сусіда, який переїхав до їхнього під’їзду зовсім недавно і жив поверхом нижче. Він завжди вітався й був доволі доброзичливим.

Зараз же чоловік мав спантеличений вигляд і голосно й навіть грубо, без вітань запитав:

– Що у вас сталося?

Песик голосно загавкав в унісон запитанню хазяїна. А Марія від такої несподіванки навіть плакати перестала, швидко витерла щоки долонею і тихо мовила:

– У моїй ванній мишеня. Я так злякалася від несподіванки.

Промовлені слова видалися їй смішними. Чоловік мить дивився на неї уважно, не кліпаючи. Марія теж вдивлялася в його обличчя. Чому це він з’явився на її порозі так неочікувано й дивно? Тільки зараз Марія розгледіла його по-справжньому. Під час їхніх вітань біля під’їзду чи на сходах її увагу більше привертав симпатичний песик, а не його хазяїн. Чоловік був досить-таки симпатичний. Мужні риси обличчя, коротка зачіска, помережана на скронях сивиною, й уважні, допитливі очі. У тих очах не було чортиків, іскор, а тільки щира, непідробна увага і трохи суму. Минула мить, і цей чоловік засміявся голосно та щиро. Марія й сама не втрима­лася від усмішки.

– Боже, сусідко! Я думав, тут привид з’явився! Ну, це ж треба так кричати через мишеня! – проказав чоловік, сміючись.

– Вибачте, то ви мій крик почули? – запитала Марія здивовано.

– А як його не почути? Ми з Голді піднімалися сходами після прогулянки. Аж тут ваш крик. От моя псиня і кинулась на порятунок, а я за нею, – всміхнувся сусід.

– Дякую вам і вибачте, якщо злякала. Та я впораюся, – ніяково мовила жінка.

– Та ні, так не піде! Я вже чув, як ви впораєтеся! Показуйте, де там ваша мишка!

– Мені незручно вас затримувати у вечір вихідного дня, – тихо сказала Маня.

Собака тим часом перебігла поріг і закрутилася біля ніг Марії. Жінка нахилилася й погладила дивовижно приємну на дотик кудлату голову. Голді явно хотіла завітати на гостину до цієї приємної жінки.

– Ну що ви! У нашому з Голді холостяцькому житті то велика пригода – ловити мишу в гостях у симпатичної сусідки, – промовив сусід з усмішкою. – До речі, я Олександр, Сашко. А ця чудова дівчинка – Голді.

– Я – Марія. То проходьте!

Сашко за пів години розв’язав проблему, через яку так голосно кричала Марія. Знайшов отвір під ванною, куди, ймовірно, втекла мишка, запінив його сумішшю з балончика, який приніс зі своєї комірчини. Ще й плитку при­клеїв, щоб було надійно. А потім чоловік приніс мишоловку у формі прямокутної металевої коробочки. Якщо миша з’явиться знову, то її неодмінно ув’язнить цей гуманний пристрій.

За цими справами між чоловіком і жінкою зав’язалася легка й приємна розмова. Виявилося, що Олександр – кінолог, розлучений уже два роки, а Голді – то його єдина родина. А ще з’ясувалося, що він знайомий із мамою Марії та Остапом. Хлопчикові дуже подобається бавитися з Голді. Тож коли вони іноді випадково зустрічаються біля будинку, Остапко грається з псом. Мама щось таке казала Марії, та вона не надала тому значення.

Роботу виконано. Мишу чекав сир у мишоловці. А Сашко з Голді зазбирався додому. Марії було ніяково і хотілось якось віддячити сусідові за турботу. Вона запропонувала йому кави. Але в Сашка була інша ідея. Перед прогулянкою йому якраз доставили піцу й вона так і холонула в його кухні. Марія й собі згадала, що збиралася вечеряти, і відчула голод. Тож сусід приніс ароматну піцу та пляшку червоного вина. А Марія зготувала швиденько салат і омлет.

Вечеря була дуже смачною і затишною. Чоловік із жінкою говорили та сміялися без упину. Марія непомітно для себе розповіла про свій шлюб і діагноз сина. Сашко уважно слухав, не засуджував, не перебивав. А наприкінці її оповіді сказав тихо і спокійно:

– Знаєш, Марічко, всяке може статися між чоловіком і жінкою, але дитина… Своїх не можна кидати!

Потім розмова перейшла на інші теми. Сашко виявився дуже веселою і товариською людиною. І так непомітно вечір перейшов у ніч, і новий сусід із собакою пішов додому вже після дванад­цятої.

Недільний ранок був похмурим і туманним. Марічка дозволила собі трохи поніжитися в ліжку. Аж тут дзвінок у двері. За дверима почула собачий гавкіт, який підтримував дзеленчання дзвінка. Марія, не питаючи хто, з усмішкою відчинила двері. На порозі стояли її вчорашні рятівники, Сашко і Голді. Дві кави в паперових стаканчиках, пончики в шоколадній глазурі й гілочка розквітлого бузку, що неймовірно гарно доповнювала цей набір. Сашко приніс Марії каву й заодно вирішив перевірити мишоловку. І все жартував, що візьме справу з мишеням під цілковитий конт­роль. Бо якщо Марічка ще раз закричить так, як учора ввечері, то в когось у під’їзді може статися серцевий напад з переляку.

Вони знову говорили про життя і дитинство, про роботу і мрії. Й знову дві самотні душі знайшли тепло та щиру увагу в товаристві одне одного.

Минуло три тижні, і додому повернувся Остап із батьками. Марія дуже скучила за сином, але й дуже переживала, як тепер складуться їхні з Сашком взаємини. Вони зблизилися за цей час. Кавували разом, вигулювали Голді та багато спілкувалися. А ще Марія подала документи на розлучення. За цей час вона зрозуміла, що їй це потрібно і вона хоче йти далі. Йти далі, не чіпляючись за минуле, не тримаючись за Олега.

І так, їхні стосунки з поверненням сина змінилися – вони стали ще кращими. Сашко запрошував їх на прогулянки та морозиво. Остап не тямився від радості, коли чоловік із собакою приходили до них у гості. Їхні життя щодалі більше поєднувалися спільними інтере­сами, симпатіями та маленькими веселими митями, які лишалися теплими спогадами. Цей чоловік мав терпіння, добре серце і бажання огорнути турботою сильну, але стомлену жінку та її рідного особ­ливого хлопчика, її дитинку дощу.

На вулиці буяв липень. П’ятниця видалася дуже спекотною. Марія вийшла із будівлі суду з документами в руках. Саме сьогодні почалася її відпустка і сьогодні вона офіційно стала незаміжньою мамою. Але не самотньою, а вільною. Легко було на душі. З Олегом вони розійшлися спокійно. Він обіцяв сплачувати аліменти на сина. Бачитися з дитиною він не бажав. Так, це її гнітило. Але що не можеш змінити, те треба прийняти.

Залунав сигнал мобільного. Це телефонував Олександр. Запропонував зустріти її в місті, випити разом кави.

Марія неспішно крокувала вулицею на зустріч із Сашком. І аж зупинилася від такої краси. З-за рогу з’явився спочатку величезний неймовірно гарний букет із соняхів, гладіолусів, альстремерій і ромашок. Потім жінка побачила свого сусіда, свого Сашка.

– Марічко, квіти тобі і вітання з початком нового щасливого життя! – з цими словами чоловік ніжно, але міцно обійняв жінку та палко поцілував.

– Дякую, любий! – Марія була приємно здивована увагою чо­ловіка.

– Дорогенька, які плани маєш? – запитав чоловік, усміхаючись.

Марія лише усміхнулась, стенула плечима і запитально поглянула на Сашка.

– Тоді слухай мої. Спочатку відпустка, треба Остапа вивезти на свіже повітря. Та й ми відпочинемо. А потім, восени, можна й у РАЦС завітати. Маленьке сімейне весілля, а потім ремонт розпочнемо, – говорив чоловік натхненно.

– Сашку, це неймовірні, чудові плани. Але я мама особливого хлопчика, і часто це дуже складно. Навіщо ти хочеш себе обтяжити?

– Марічко, ти мама чудового, розумного хлопчика, і я щиро радий бути поряд із вами. Дозволь мені любити і піклуватися про вас, бути частиною вашої сім’ї! До того ж я йду в комплекті з Голді. Це теж велика відповідальність.

Марія усміхнулась і міцно обій­няла чоловіка. Їй тепер було спокійно, легко і радісно думати про майбутнє. Адже поряд був той, хто своїх не кидає, а цінує і любить понад усе.

І були веселі літні канікули й осіннє весілля, на якому згадали ту маленьку мишку, яка посприяла створенню нової щасливої родини.