МИШЕНЯ В ДОМІ – ТО НА ЩАСТЯ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Марія не пам’ятає, коли вона дуже сильно кричала і чи кричала так голосно взагалі у своєму житті. Це був крик не стільки з переляку і страху, скільки від утоми, болю й туги за щасливим минулим. Потужний і дуже голосний вереск сильної, дорослої, але такої втомленої жінки розлетівся порожньою квартирою, відбився від вікон, за якими панував квітневий вечір, полетів на сходи, торкнувся сусідніх помешкань.

Маленька чорна мишка, яка з’явилася суботнього вечора у ванній кімнаті, стала для Марії останньою краплею. Ні, Маня геть не була істеричкою! І мишей вона не так щоб сильно боялася. Але ця маленька пригода чомусь стала вирішальною. Може, тому, що останнім часом життя не дуже тішило Марію? Чи їй то лише здається? Та ні, геть не здається!

Усе почалося давно, більш ніж три роки тому. Коли її маленькому, чотирирічному синочкові поставили діагноз «аутизм». Лікарі плуталися у здогадах і поясненнях, що могло раптово статися з хлопчиком, який уже почав говорити, а потім замовк. Маня ж, коли минув перший шок і розпач, одразу почала власне розслідування щодо цієї недуги.

Що це таке? Піддається лікуванню чи ні? Це назавжди? Як із цим жити? Як батькам стати підтримкою і міцною опорою для своєї дитини? На ці та багато інших запитань Маруся шукала і знаходила відповіді щодня. Й доволі успішно. Адже за три роки в них з Остапчиком є певні успіхи і вони із сином потроху прилаштувалися до життя із цим діагнозом.

Марія була щиро вдячна батькам, які підтримували її словом і ділом увесь цей час. Ось і зараз тато взяв від заводу, на якому працював інженером, путівку в санаторій у Карпатах і повіз онука на оздоровлення. Вони з мамою часто дивували єдину доню своєю силою, витримкою та вірою в краще. Олександра Григорівна, Марійчина мама, була вчителькою географії, після народження онука вийшла на пенсію і весь вільний час присвячувала розвитку та навчанню Остапа.

Марія лише кілька годин тому провела батьків та сина на потяг і дуже переживала, як там Остап буде без неї аж три тижні. Хоча тато до від’їзду, помітивши хвилювання доньки, постійно повторював з усмішкою:

– Маню, хіба Остапчик – не наш онучок? Упораємося! Працюй і відпочивай, доню! А ми в лісі білочок годуватимемо і фото тобі висилатимемо.

Подруги також стали міцною підтримкою для Марії в її особ­ливих обставинах. Їхня «жіноча рада» сформувалася ще в часи навчання у педагогічному університеті й лишилася такою ж злагодженою та надійною під час випробувань дорослого життя. Подруги, Наталя та Оксана, розраджували Марію словом, шукали для неї інформацію та можливості розвитку її особливого хлопчика.

А от для чоловіка такий діагноз сина став ударом. Він не міг повірити, що його довгоочікуваний нащадок не такий, як інші хлопчики. З ним просто не могло такого статися!

У домі почастішали сварки і прирікання. Олег часто смикав сина, не міг не соромитись дитини на людях, чіплявся до нього. А потім були вибачення і каяття. Мовляв, зірвався, весь на нервах, це складно.

Марія ж почувалася винною в тому, що в них так усе сталося. Так, звісно, почуття це було безпідставним, але гнітило. Можливо, це б тягнулося й досі. Та одного осіннього вечора Маня знайшла в собі сили спакувати чоловікові валізи і вказати йому на двері. Сталося це після чергової сварки, під час якої він назвав любого сина «ненормальним». Після цього вороття вже не було. Марія чітко зрозуміла, що чоловік їм із сином – не підтримка. Олег навіть не сперечався. Він, наче з полегшенням, забрав свої речі, обіцяв телефонувати й допомагати грошима. Переїхав до брата, а потім працювати за контрактом у Чехію.

Марія не подавала на розлучення, а чоловік щомісяця телефонував і переказував на картку матеріальну допомогу. Його дзвінки ставали дедалі рідшими й мали суто формальний характер. І так тривало вже майже півтора року. Жінка теж не дуже цікавилася закордонним життям Олега.

Аж тут, декілька днів тому, свекруха приїздила навідати онука й обмовилась, що Олег має стосунки з чудовою жінкою вже декілька місяців. Навіть відпустку планують провести разом в Італії.

Не те щоб Марію здивувала чи образила ця новина. Вона розуміла, що колись Олег знайде собі пару і треба буде оформити розлучення. Але водночас вона відчула жалість до себе й сина. Їхній тато і чоловік почав нове життя, в якому їм точно немає місця. Цією новиною жінка поділилася з кращими подругами.

Дівчата, як завжди, підтримали та розрадили. А прагматична й активна Наталія вже й план дій розробила.

– Маню, тобі треба на розлучення й аліменти подавати! А ще почни вже нарешті помічати інших чоловіків! Влаштовуй своє особисте життя, подруго!

Дівчата давно вже казали, що Марія наче невидиму паранджу надягнула. Не зійшовся світ клином на Олегові. Оксанка постійно нарікала, що Марія не помічає поглядів, проявів уваги інших чоловіків. Але для самої Марії все було вирішено. Вона – мама особ­ливого хлопчика, дитинки дощу. І чужого чоловіка в їхньому з Остапчиком житті вона не уявляє.

Та на душі цього дня було так гірко. Олег знайшов заміну своїй сім’ї, видихнув із полегшенням, що більше не треба постійно соромитися і виправдовуватися за особливу дитину. А Марія лишилася сама зі своєю відповідальністю та любов’ю до сина.

Цей вечір Маня планувала присвятити перевірянню зошитів, адже працювала вчителем анг­лійської мови у місцевій гімназії. Та мишеня у ванній перекреслило всі її плани.

Марійчин крик змінили сльози, які так непрохано навернулись на очі і маленькими крапельками побігли щоками. Тільки цього ще бракувало! Доросла, тридцятип’ятирічна жінка плаче через мишу, як мале дівча.

Плин самокритичних думок жінки перервав дзвінок у двері. Вона нікого не чекала, але відчинила швидко, не задумуючись, навіть у вічко не глянула.

На порозі стояв високий, кремезний чоловік приблизно її віку, а біля нього крутився песик, золотистий ретривер. Саме за песиком Марія впізнала сусіда, який переїхав до їхнього під’їзду зовсім недавно і жив поверхом нижче. Він завжди вітався й був доволі доброзичливим.

Зараз же чоловік мав спантеличений вигляд і голосно й навіть грубо, без вітань запитав:

– Що у вас сталося?

Песик голосно загавкав в унісон запитанню хазяїна. А Марія від такої несподіванки навіть плакати перестала, швидко витерла щоки долонею і тихо мовила:

– У моїй ванній мишеня. Я так злякалася від несподіванки.

Промовлені слова видалися їй смішними. Чоловік мить дивився на неї уважно, не кліпаючи. Марія теж вдивлялася в його обличчя. Чому це він з’явився на її порозі так неочікувано й дивно? Тільки зараз Марія розгледіла його по-справжньому. Під час їхніх вітань біля під’їзду чи на сходах її увагу більше привертав симпатичний песик, а не його хазяїн. Чоловік був досить-таки симпатичний. Мужні риси обличчя, коротка зачіска, помережана на скронях сивиною, й уважні, допитливі очі. У тих очах не було чортиків, іскор, а тільки щира, непідробна увага і трохи суму. Минула мить, і цей чоловік засміявся голосно та щиро. Марія й сама не втрима­лася від усмішки.

– Боже, сусідко! Я думав, тут привид з’явився! Ну, це ж треба так кричати через мишеня! – проказав чоловік, сміючись.

– Вибачте, то ви мій крик почули? – запитала Марія здивовано.

– А як його не почути? Ми з Голді піднімалися сходами після прогулянки. Аж тут ваш крик. От моя псиня і кинулась на порятунок, а я за нею, – всміхнувся сусід.

– Дякую вам і вибачте, якщо злякала. Та я впораюся, – ніяково мовила жінка.

– Та ні, так не піде! Я вже чув, як ви впораєтеся! Показуйте, де там ваша мишка!

– Мені незручно вас затримувати у вечір вихідного дня, – тихо сказала Маня.

Собака тим часом перебігла поріг і закрутилася біля ніг Марії. Жінка нахилилася й погладила дивовижно приємну на дотик кудлату голову. Голді явно хотіла завітати на гостину до цієї приємної жінки.

– Ну що ви! У нашому з Голді холостяцькому житті то велика пригода – ловити мишу в гостях у симпатичної сусідки, – промовив сусі...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!