МІЙ ГЕРОЙ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Анна ПІНЧУК

06 лютого 20:57

352

Джерело: Газета «Життєві історії»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Мені знову сім років. Прокидаюся від сільської тиші, помережаної гепанням і скрежетом за вікном. У хаті тихо, тепло й затишно. Але до цього мені байдуже.

Бігом зісковзую по перині з високого ліжка та біжу до вікна. На стільчик, а з нього стрибаю на величезне підвіконня, в піжамі й боса. Припадаю обличчям до шибки. І бачу сніжний, тихий та сонячний ранок. Надворі за ніч намело чималі кучугури. Сніг блищить і переливається сріблом на першому січневому сонечку. А на боротьбу з кучугурами вже вийшов мій герой – дідо. Масивна постать людини – велетня, якому геть усе до снаги. Широкий у плечах, високий та кремезний дідусь спочатку мене не помічає. Кожух нарозхрист, а між його полами видніється в’язаний кремовий светр – нещодавній подарунок від моєї мами. Хутряну шапку дідо, як завжди, надів набакир і від того став подібним до розбійника з фільмів. У руках – величезна лопата, у роті – цигарка. Дідо чистить власний двір, і весь його вид тієї миті видає задоволену життям людину.

Я стукаю кулачком по шибці, і він одразу мене помічає. Усміхається. Його очі світяться радістю, жагою до життя. У дідуся завжди все щиро та на максималках. Якщо роздратування і гнів, то крику на пів села. А якщо кавуни з баштану для онуків, то трактор причепом привозить у двір.

Мить дивимось одне на одного, і дідо починає мені показувати на хвіртку, а потім жестикулює далі. Непосвячені не зрозуміють. Це код найменшенької онучки та безмежно люблячого її дідуся.

«Твоя Катруся вже двічі прибігала, питала, коли вийдеш надвір», – показує жестом дідо. Я натомість піднімаю великого пальця. І одразу чую бабусине нарікання:

– Дитино, ну куди в самій піжамі на підвіконня?! Холодно!

– Ба, я вдягаюсь і біжу дідові помагать! Швиденько туди і назад!

– А снідати? – з веранди питає мама.

– Відчепіться від дитини. Дайте їй свободу в селі! – мудро промовляє тітка Неля, мамина рідна сестра.

Я вбігаю на веранду вже вдягнута, хапаю пиріжок зі стола і питаю:

– А дідо вже снідав?

– Та ні, доцю. Вони з татом, як завжди, трохи пізніше.

– От і добре! Я теж трохи пізніше, разом із ними!

Більше їм сказати нічого. Тож закутують мене в шубку, шапку та бабину пухову хустку і відпускають у двір.

Одразу з порога мене зустрічає Бімка, малий, проте надзвичайно розумний песик. Він скаче навколо мене, припрошуючи пірнути разом у велику кучугуру ще не чищеного подвір’я. Але я стійко протоптую доріжку до діда. Я нині господиня!

– О, прийшла поміч! Випустили мамка з бабою? А закутали як! Наче на Марс дитину відрядили! – сміється дідо, піднімаючи мене однією рукою.

– Тітка Неля сказала, щоб відчепились від дитини! – сміюся я у відповідь. – Давай мені роботу! Будемо з Бімом помагать тобі!

Собака тим часом скаче за горобцями по кучугурах, і воно йому геть не треба, оте загадкове «помагать».

Дідо дає мені невеличку мітлу і пропонує підмітати вже прочищені доріжки. А потім ще й піском їх присипати. Захоплююсь тією трудотерапією не на жарт. Такого в місті не буде. Таке є тільки в селі.

Працюємо ми так мовчки. Бо з дідом не треба багато слів. З ним спокійно й затишно. З ним тихо та весело одночасно. Незабаром уже двір розчищений, а ми втомлені й дуже голодні.

Дідусь хвалить мене, дякує мені за допомогу і постійно примовляє, що я найкраща онучка. Знаю, що він то каже кожному з нас, онуків. Але приємно, як не крути!

Дивлюся я на свого дідуню, Івана Павловича: усміхнений, щирий та емоційний, людина-скеля. Здається, що йому ніколи не буває сумно, боляче, холодно чи страшно. Мій дід Іван – це людина, яку одна половина села любить і поважає, а інша половина поважає і трохи боїться.

Бабуся гукає нас на сніданок. І ми йдемо їсти яєчню. І дідо хвалитиме мене перед усіма, підморгуватиме мені через стіл і казатиме, що без онучки він би не впорався так швидко.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!