РАБИНЯ ЧИ БОГИНЯ?

Мої батьки стояли на найвищому п’єдесталі, друзі посідали почесне друге місце, ну а останнє я віддав… Ви зрозуміли кому. Я відразу поставив її перед цим фактом, тож нічого від мене вона й не вимагала. Є те, що є… Я нічим не балував немилу.

Декотрі друзі вбачали в моїй особі друга сім’ї. (Я цим неабияк пишався!) Мені довіряли, а я зі свого боку не дозволяв собі фліртувати із чужими дружинами, бо це було проти моїх правил, а ось жіночки (траплялось мені помічати) іноді сподівались завоювати мою увагу (більш ніж дозволено), певно, знаючи про мій вутлий шлюб. Утім, я чемно тримав дистанцію. Повага, непохитність залізна, і нічого більше. Як вам? Мене також поважали друзі. Принаймні я так думав і плив за течією, нічим не переймаючись. Жив за формулою: не бери дурного до голови, а важкого – до рук.

Мені було байдуже до того, що відчувають інші довкола мене, зокрема й дружина. Чи згоряє вона від самоти або ж ревнощів? То її проб­леми, коли нема розуму. Головне, що у мене все ок! Авжеж…

Словом, жили ми, ніби сусіди: робота, удома буваю мало й ні за холодну воду, звісно, а все інше – з-під бича. Направду ж, я мстився за її наполегливість та свою легковажність. А вона мовчки терпіла усі мої витівки і правила, адже не сміла навіть вимовити «але». Я ж тішився з того та ріс усе вище у власних очах. Я ж Аполлон! Володар і повелитель! І цим усе сказано. Я їй заборонив цікавитись, куди я зібрався, чи доскіпуватись, де та з ким був, чому та скільки. Зате моїм було право, увімкнути ігнор, не розмовляти з нею тижнями. Моя думка єдина, інша – неправильна. А як інакше, коли все в ній мене дратувало?! Слова «дякую» вона так і не дочекалась. Це вона повинна дякувати мені, що я з нею живу, і що я такий чудовий у неї чоловік! На інших нехай погляне: довкруж – пияки, аб’юзери та гультіпаки-зрадники, а путніх, як я, – одиниці…

Не розумію, чому вона вчепилася за мене? Адже я не давав їй любові. Можливо, з кимось іншим вона була би щасливою…

Я її не кохав! І це було головною її провиною та видимою причиною.

Якось я видав «наказ по хаті», рубонувши повітря рукою: «Коли щось не подобається, можеш шукати іншого, я не тримаю».

«Любий, усе влаштовує», – тремтячим голосом видушила вона. Я ніколи не бачив, щоб вона плакала. Отака сильна!

Як наслідок, криза в стосунках наростала, життя наше перетворилося на пекло. І так тривало кілька років до яскравої диво­вижі!

* * *

Банк, де я працював, репнув, мов лантух із камінням, який випав з літака, і я подався шукати роботу в податковій службі.

Іду коридором, а назустріч… Богиня! Висока! Чорноброва! Очі – стигла ожина! Уста – солодкі вишні! За плечима бурхливі хвилі каштанового моря в’ються! «Оце – вона! – затріпотіла крильцями пташка у моїх грудях. – І де я раніше був?» – розпачую, немов струмом уражений, холону від мурах, що ордиськами мчать усім моїм ватяним тілом. Аж раптом ніби грім небесний ударив: «Саме ця жінка потрібна мені для щастя!» І так мені від болю груди стисло, що я готовий був бігти за богинею тією, ні миті не вагаючись, аж на край світу, якби вона хоч пальцем поманила…

А вона, ніби каравела під пурпуровими вітрилами, пропливає повз, не дивлячись на мене. Я ж заклякло поглинаю ту красу, наче баранисько уперся поглядом у нові ворота.

«І все?! – падаю у глибочезну прірву, обдираючи шкіру та ламаючи нігті. – Не побачу більше, – гарячкую. – І як тепер без неї жити?» – волає душа моя. Я забув, чого сюди приперся! Стовбичу, як бовван соляний, з місця сил немає зрушити. Приріс до підлоги чи що?

Спам’ятався, коли двері протягом гупнули услід за нею…

Я не бачив її місяць. Спочатку подумав, що вона випадково тут опинилась, і підсвідомо шукав її очима у кожній зустрічній. Але…

Відтоді я жив у передчутті нез’ясованого дива. Я нічого про неї не знав, навіть того, що вона працює в податковій також, а наразі перебуває у відпустці.

* * *

…Я дивився на неї пожадливо. Вона ховала свої – мої такі кохані – очі. Ми боялися одне одного, але знаю, що відчували однакове полум’я в серцях. І неважливо, що була вона, на свою біду, заміжня, і я, на своє лихо, – одружений. Очманіти! Я волів із нею напитись вогню любові, якщо навіть він би виявився смертельною отрутою…

Ми страждали одне без одного й одне за одним… два роки. Наші половини стали для нас осоружним тягарем, ніби наші груди давили залізобетонні могильні плити. Здавалося, що з-під них нема й не буде сили вибратись, і ці тортури триватимуть вічно.

Але ж я нарешті кохав! І цей набуток став моїм щемким трунком.

Проте я жадав забороненого плоду, тому існування моє трансформувалось на невтолиме божевілля. Якесь наслання! Палюче та яскраве, але миле.

…Я летів на роботу, мов на свято, аби тільки скоріше побачити її, а вона подарувала мені щасливу усмішку. І сонця не треба, якби лише сяяли чарами її очі.

Я нестерпно кохав! Шалено кохав! Я повірив, що справжнє кохання здатне зруйнувати усі кордони.

До цієї доленосної зустрічі я ніколи такого не відчував! Уперше й назавжди це немислиме диво зі мною сталось! Нарешті я палав пристрастю… до чужої.

Я тепер кохав! Іншу! Не свою, бліду поганку, а чужу… ЯСКРАВУ! Я шаленів: обов’язок і кохання схрестили шпаги в душі моїй. Ночі зі своєю плюгавицею за каторгу мені стали, адже я марив чу-жо-ю. Богинею! Я мріяв дарувати їй щастя.

Зі своєю і раніше в нас була «гра в одні ворота». Я змирився з тим, що, вочевидь, мені дісталась жінка холодна – нечуттєва. Спитаєте, чи таке буває? Авжеж. З часом зловив, щоправда, себе на думці, що, напевно, причина не лише в ній ховається. Я не кохав своєї прісної рабині, тому про пристрасть і не йшлося. Було таке собі відбування подружньої повинності, адже я не намагався розбудити в ній жінку. Та я не переймався, бо й без того, як навчав братуха, діти бувають. Ба більше, я радів, що чада до нас не поспішають. Мене, навпаки, лякало те, щоби не пожартувала природа, віддавши жінчині гени нащадкові. Однак не впевнений, чи зважився б на любовний марафон, якби в нас уже були діти. На щастя, таке випробовування мене оминуло. Доля мені свині не підсунула, вид­но, все ж таки пожаліла…

Тим часом моя мила зважилась на рішучий крок – розлучилася зі своїм прихованим тираном-пияком і лишилась із десятирічним сином. На радощах я готовий був обіймати цілий світ, а не лише свою Ясю, таку бажану і кохану!

* * *

Моя злючка про нас довідалась якось. Чи донесли, не знаю, але колись так і мало статись. Довго шила в мішку не втримаєш. Моя некраса вдавалася до шантажу і хитрощів, до начальника кидалась, але це не змусило мене її любити. Я кохав ЧУЖУ! Усі намагання моєї сердючки лише погіршили моє до неї ставлення. Якщо й була якась повага, то вона, як віск, переплавилась на зневагу, розтрощивши крихкий фужер силуваного, а значить, фальшивого шлюбу.

Кислиця передала куті меду. На своє горе, вона посміла дозволити собі підняти руку на… мою кришталеву мрію. Тоді я зірвався з ланцюга, яким був до глухої стіни прикутий.

І я пішов! Побіг! Без пояснень! Мовчки! Безповоротно!

Апокаліпсис відбувся. І катарсис разом із ним. Радше двоє щасливих, аніж троє нещасних. Якщо свою бліду я називав карою небес, то яскраву Ясю – їхнім дарунком. Яскравим щастям! Нарешті я відчув справжній смак життя!

* * *

З коханою ми виїхали з містечка. У нас народилися одна за одною дві чарівні донечки. Я безмежно люблю свої дівчат. Наразі маємо вже чотирьох дорослих онуків. Син Ясі називає мене батьком. Я ж кардинально змінився поряд із коханою. Я став гарним чоловіком. Справді! І Яся зі мною щаслива, тому й не треба їй бути сильною. Своє «его» я поховав разом із минулим, тому що я обожнюю свою богиню Ясю, якій вдалося, завдяки коханню, обламати мої «роги». Ми з нею стали справжнім одним цілим, отим Інь та Ян, які дають рівновагу світу, нашого світу. Я присвятив себе сім’ї, в якій усе навпіл, а пріоритет – це взаємне кохання і злагода. Ні, я не став рабом, зате навчився цінувати ту, яка зі мною поруч, адже в щасті коханої я знаходжу своє щастя. Тож ми живемо, докладаючи зусиль, щоб криниця щастя нашого не міліла, а наповнювалася щедріше.

Ми всі щасливі, бо щастя наше ходить із коханням за руку, а все інше неважливе. Хоч і кажуть покинуті: на чужому… свого… Не вірте! Душити себе заради когось не варто, а мучити когось біля себе – то ще більший гріх.

Якщо є взаємне кохання, то щастя збудуєш. І нехай щастя людське множиться.

Може, десь ви цього щасливого чолов’ягу й зустрічали. Євгеном його, кажуть, звали…