ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
551Історія з життя
А тепер помахай ручкою тітоньці Ліні і побажай їй доброї ночі», – Марина тримала на руках дворічного Тарасика, який щасливо усміхався. Ще б пак! День для кумедного малюка виявився доволі вдалим. Тітонька Ліна сьогодні цілий день присвятила найдорожчій дитині. Так, у Ліни був єдиний племінничок, якого всі так довго чекали. З появою малого Тарасика Ліна сама себе не впізнавала.
У їхньому розміреному з Олегом житті ніщо не змінюється. Іноді Ліні здається, що вони удвох сидять на березі тихоплинної річки, спостерігають, як накочуються хвилі, а потім так само неспішно розчиняються у темній воді. Так і є: нікуди не поспішають, милуються хвилями, які накочуються та зникають, і здається, що ця їхня сімейна ідилія триватиме безкінечно.
От лише їхнє життя, як та темна вода – на поверхні тихо, спокійно, а глибоко нуртують справжні пристрасті. Олегові та Ліні не судилося стати батьками... Коли побралися, не поспішали з дітьми. Мовляв, навіщо квапитися, ще молоді, встигнемо. А коли вже замислилися над поповненням у родині, то все виявилося значно гірше, ніж думали. Як часто буває в таких випадках, почалося ходіння до лікарів... Ходіння по муках, як пізніше згадуватиме про це Ліна. Але медики її заспокоювали: все добре, не треба хвилюватися, все налагодиться. Так буває, ви молоді, ще все попереду. Не знала Ліна, що її сімейне життя – мов темна вода, де все приховано. На поверхні – тихо, спокійно, над хвилями в’ються чайки, які поспішають опинитися на високій скелі… А що там під водою, того ніхто не знає.
Не знала, як виявилося, всього і Ліна. Олег приховав від неї причину, чому дітей у них не буде, – хто ж знав, що перенесена в дитинстві хвороба відгукнеться через багато років такими неприємними сюрпризами. На щастя – на його, Олега, щастя, – лікарі виявилися тямковитими, тож «співали в унісон». Мовляв, з Олегом, з його здоров’ям, особливих проблем немає. Словом, темна вода все приховала, жили так, як і раніше. Із плином часу Ліна якось втягнулася.
От тільки Олег почав віддалятися. Якщо раніше їм було цікаво кудись поїхати удвох, щось побачити, то останнім часом у нього з’являлися невідкладні справи. Але коли сестра народила синочка, Ліна сама себе не впізнавала. Поява цього малюка докорінно змінила її, ніби любов, яка накопичувалася роками, пролилася благодатним дощем на малого Тарасика. Маринка обіймала сестру і говорила, що кращої другої мами, ніж Ліна, немає в усьому світі. У Ліни від почутих слів лише серце стискалося. Її називали другою мамою, а їй хотілося ридати, кричати від болю. І як це воно так сталося, що любов і журба, червоне й чорне сплелися, наче барвисті стрічки у вінку, й від цього нового почуття Ліні робилося лячно. Жінка відчувала, що її подальше існування без дітей просто неможливе, вона усвідомлювала це щораз більше.
Малий Тарасик відкрив у ній стільки всього незвіданого, невідомого, що в тих хитросплетіннях можна було копирсатися не одному психологу. А тут ще й Маринка, яка давно вже зі своїми колегами допомагала дитячому будинку, надумала передати підопічним речі, фрукти, солодощі, що їх закупили такі самі небайдужі мами.
– Усе почалося з того, що наша Іринка, ну, ти знаєш її, почала допомагати дитячому будинку... Там її знайома працювала, тож не з чуток знала, як там діткам ведеться. А потім і ми долучилися, – щебетала Маринка, тримаючи на руках Тарасика. – І знаєш, Іринка правильно говорила – той, хто туди потрапить, уже ніколи байдужим не залишиться. Так і зі мною. Як подивлюся на тих малят, як вони радіють, як зустрічають радісно, ноги самі туди несуть...
Тарасик почав вередувати, тож Маринка поклала його у візочок, жестом показуючи, аби говорили тихіше. Ліні стало чомусь сумно. Пригадала розповідь знайомої, яка теж свого часу працювала у сиротинці. Не змогла. Не витримала.
– Знаєш, ці діти настільки прив’язуються до тебе, що тобі морально важко там працювати. Ти заходиш, а вони гуртом біжать до тебе, то ледь стримуєш сльози, бо коли до тебе десяток малюків кричать «мамо», а ти не можеш їх ані забрати, ані належної уваги відвести... Важко, дуже важко.
Своїми сумнівами Ліна поділилася з Мариною. Її непокоїло, а чи насправді це можна назвати такою вже доброю справою, якщо ми лише приходимо до цих знедолених діток, приносимо їм солодощі, а потім розвертаємося і йдемо геть. І ці безпорадні дітлахи, яких ти щойно пригортав до себе, знову залишаються самотніми. Можливо, ці добрі справи – то індульгенція для нас, для дорослих? От, мовляв, які ми добрі, праведні – провідали діток, принесли їм подарунки. А далі вже, як можете, ви ж однаково знаєте, що вас ніхто не забере... На жаль, факт відомий: всиновлюють здебільшого зовсім маленьких діток, а що старша дитина, то менше в неї шансів потрапити в родину...
– Так, усе це сумно, – погодилася Маринка, – але коли діти знають, що є люди, які пам’ятають про них і приходять у гості, їм легше жити. Так мені здається, й не лише мені. Так, усіх дітей ми не можемо забрати, але ж можна просто відвідувати, приходити на свята, готувати сюрпризи на дні народження...
Ліна слухала сестру, але в душі залишалася зі своєю думкою. Їй здавалося, що то все показово – вдавати, ніби ти й справді піклуєшся про знедолених малюків. Запитала у себе: а тобі б хотілося, аби в дитинстві тебе навідували чужі люди, дарували подарунки, а потім зникали? Був якийсь момент нещирості, фальшу... Жінці здавалося, що приходити до дитини, дарувати їй крихту надії, а потім зникати, якось неправильно, адже дитина підсвідомо вірить, що вона для тебе – особлива.
...Думки роїлися в голові, наздоганяли одна одну. Думала про Тарасика, про сестру, але що ближче підходила додому, то більше думала про свого Олега. Якийсь він став чужий. Мовчазний, втупиться в монітор і сидить увесь вечір... Треба його витягнути на природу, десь помандрувати хоча б на вихідні. Якось останнім часом вони живуть сумно й нецікаво, але Олег, схоже, нічого не планує змінювати. І розмовляти з ним, здається, вже немає про що...
– Олеже, – Ліна говорить голосніше, бо Олег нічого не бачить, окрім комп’ютера, – була у Маринки, милувалася Тарасиком... – Ліна на мить замовкла, наблизилася ближче до чоловіка. Той, здається, був зайнятий якоюсь грою, бо майже не реагував на слова Ліни.
– Ти мене чуєш? – практично прокричала на вухо. Божевілля якесь, здається, їй навіть поговорити з Олегом не можна. А вона хотіла поділитися своїми хвилюваннями, бо розмова з Мариною не йшла з голови. А може, їм справді варто провідати дітей у дитбудинку? І що з того, що ці знедолені малята не рідні їм кровно? Адже вони, дорослі люди, яким не судилося стати батьками, могли б стати для цієї малечі опікунами, старшими товаришами, наставниками...
...Ліна говорила без угаву, стежачи за реакцією чоловіка. Здається, крига все-таки скресла, бо Олег відірвався від комп’ютера. З усього бурхливого потоку слів своєї дружини він вихопив якісь уривки про те, що їм треба піти у дитбудинок, аби стати наставниками для сиріт... Олег, який уже призвичаївся до свого безтурботного життя, мов випірнув з моря на високий берег.
– Я тебе не розумію, – озвався нарешті Олег, і Ліні здалося, що його голос звучить глухо. – Не можу второпати, навіщо і для чого тобі, тобто нам, це все?.. Ти була у сестри, бачила племінника, слава Богу, я радий, от і бався з дитиною, до того ж я бачу, що зараз для тебе це важливіше, ніж наша сім’я...
На Ліну наче відро крижаної води вилили, відразу стало зимно. Під темною водою, виявляється, вирують іще ті незвідані бурхливі потоки... От він сидить, втупившись у той монітор, і здається, ніщо його не цікавить... Та Олег, схоже, був геть іншої думки про себе і про Ліну. Як кажуть, найкращий захист – це напад, чим він і скористався. То, виявляється, Ліна в усьому винна. Вона не цікавиться бідолашним Олегом, бо увесь її час поглинув маленький племінник; мало того, що вона свій час відводить Тарасикові, то ще й чоловікові вигадала якусь незрозумілу справу...
Наче у тумані, Ліна слухала Олега і не розуміла, як вона взагалі могла розраховувати на нього в цьому житті.
– Навіщо нам ці проблеми? – у голосі Олега з’явилися роздратовані нотки. – Навіщо нам чужі діти, чужі біди? Ми не знаємо батьків цих дітей, ми не знаємо, чого взагалі від них чекати... Ти хочеш неприємностей, ти їх матимеш... – Далі Олег договорився до того, що ці безхатченки – потенційні злодюжки, вони замість подяки ще й пограбують своїх «благодійників». Наприкінці цього монологу найбільше, чого хотілося Ліні, то це щоб Олег і надалі сидів біля комп’ютера й не відволікався від своїх занять.
Розмову закінчено, тож про все Ліна мусить дбати сама. Нічого, вона все-таки піде з Мариною до того дитбудинку. Познайомиться з дітками. Сподіватиметься, що все буде добре. Заспокоювала себе, бо після розмови з Олегом так розхвилювалася, що довго не могла заснути. Тішила себе тим, що за ніч усі її біди минуть, і на ранок вона прокинеться з усмішкою на обличчі. Бо ранок її буде добрим і таким самим добрим буде день, позаяк вона побачить усмішку Тарасика й обійме Маринку. І разом вони вирушать провідати діток і подарують їм власноруч приготовлені ласощі. А дівчата з Маринчиної роботи вже наготували пакунок смачних яблук і груш із власного саду.
Словом, ніч минула спокійно, а вранці Ліну розбудив дзвінок від сестри. Тарасик захворів, піднялася температура. У Ліни всередині наче щось обірвалося. Потрібно було відкласти всі справи і бігти до сестри і до свого Тарасика, бо ж недаремно Маринка називає її другою мамою... Але сестра попросила не турбуватися, з малим вона впорається. А от скасовувати відвідини дитбудинку зовсім не хотілося, до того ж уже все наготовлене. Тож Ліна із завмиранням серця переступила поріг сиротинця сама. Усе сталося так, як розповідали численні знайомі, яким судилося опікуватися знедоленими дітками. До неї побігли малята, обхопили рученятами й усі разом назвали її мамою... Серце Ліни закалатало так, ніби вона пробігла марафон і не могла віддихатися на фінішній прямій. Готова була обійняти всіх дітей, притиснути до серця, відчувши, як радіють вони живому спілкуванню та людській небайдужості.
І раптом... Ліні здалося, що її обпекло гарячим жаром, аж млосно стало. Подалі від усіх дітей, самотній та сумний, сидів хлопчик років семи. Не дивився ні на кого, не кликав, не біг наввипередки з іншими, намагаючись назвати цю незнайому жінку таким магічним словом – «матуся». Здавалося, ця маленька людина вже в усьому розчарувалася і не вірить нікому. В Ліни серце стискалося, коли вона дивилася на малюка. Якоїсь миті їй здалося, що сам Всевишній підлаштував усе, адже вона неодмінно мала зустрітися з цим білявим хлопчиком, який так нагадував їй племінника Тарасика. Наче рідний братик Тарасика, малюк сидів у куточку, бавився машинкою і не звертав ні на кого уваги.
Поки Ліна частувала й обдаровувала активних малят, підійшла вихователька. Вона відразу помітила, як Ліна дивилася на мовчазного хлопчика, тому почала розповідати про вихованця. Михасик потрапив до дитбудинку зовсім маленьким, і його історія, на жаль, настільки типова, що й розповідати особливо нема про що. Мати відмовилася від хлопчика, бо мала ще старшеньких діток, доля яких склалася так само безрадісно. Хтось жив у родичів, хтось у дитбудинку. Їхня мама не переймалася вихованням, навіть чути нічого не хотіла про своїх діточок.
– Хочеш яблучка? – Ліна присіла навпочіпки, намагаючись зазирнути в очі Михасика. – Поглянь, яке воно наливне, соковите... Наче сонечко...
Хлопчик недовірливо поглянув на дивну тітоньку, яка відволікала його від цікавої гри. В його оченятах застигли водночас сум, недовіра, страх... Малюк нібито хотів сказати, що не дуже й довіряє усім цим відвідувачам, які покрутяться, подарують цукерочку та й підуть у своїх справах. А його дитяче серденько стиснеться, передчуваючи розлуку, бо ніхто надовго біля Михасика не затримувався. Та Ліна після цієї першої зустрічі вже не могла забути цього сумного і зневіреного малюка, в оченятах якого вона побачила стільки недитячого болю, що його вистачило б на всіх дорослих.
Маринка побачила, як Ліна все більше прив’язується до дитини, в душі пораділа за сестру, та все-таки вирішила з нею поговорити.
– Лінусю, я бачу, що ти знайшла собі підопічного, – обійняла її, – і радію за тебе, от лишень не знаю, як усе складатиметься надалі... Дитина має такі гени... Сама розумієш... – на мить замовкла, спостерігаючи за реакцією Ліни.
– А що гени, Маринко? – знизала плечима Ліна. – Тут інших і не буває, така вже їхня доля... Я ось за інше хвилююся, сестричко... Прив’язалася я до Михася, наче до рідного. Боюся навіть собі в цьому зізнатися, віриш? Коли ти називала мене другою мамою, я цим страшенно пишалася, але водночас і хвилювалася, адже це така відповідальність – бути матусею. Сама знаєш, наш Тарасик зростає в любові, навіть має двох матусь. А хто зігріє серцем сироту, хто пригорне його до себе, приголубить? У дитбудинку не проти, аби забирати Михасика на вихідні, але я іншого боюся. Сама розумієш, що маю на увазі. Не впевнена, що Олегові це сподобається, бо він мене відразу попередив, що не прийме чужої дитини... А я вже замислююся над тим, щоби взяти хлоп’ятко в родину. Для нього це буде добре, маля ж обділене батьківською турботою змалечку...
Маринка мовчала, співчутливо поглядаючи на сестру. Тут і ворожити не треба було – Олег, звісно, ніколи не зрозуміє вибору дружини... Коли Ліна переступила поріг своєї домівки, аби все-таки познайомити малюка з Олегом, той, як завжди, «зависав» у комп’ютері. «Олеже, ми сьогодні матимемо з тобою дитячу розважальну програму, – намагалася доступитися до неприступної фортеці Ліна. – Згадаймо дитинство, гаразд? Ходімо на атракціони, в парк, поласуємо морозивом...
Олег глипнув на Ліну так, що вона замовкла на півслові.
– Який іще парк, які атракціони? Немає роботи? – невдоволено запитав чоловік.
Михасик напружився, в його оченятах забриніли сльози. Поглянув на Ліну, ніби хотів запитати, навіщо вона привела його в цей дім, де йому зовсім не радіють. Цей дядько такий суворий і чомусь на мигах показує дружині, що їм треба залишитися наодинці. Так і вийшло.
Олег покликав Ліну на кухню, мовляв, треба поговорити. Ліна встигла простягнути хлопчикові іграшки, а сама пішла за чоловіком.
– Ти що це твориш, дорогенька? – Олег аж сичав від люті. – Я ж тебе просив не приводити додому всіх тих безхатченків...
Ліна не дослухала монологу розгніваного чоловіка, який вигукував їй у спину образливі слова. І про те, що чужа кров ніколи не стане своєю, і про те, що не треба йому на шию садити всіляких волоцюг... Утім, останніх фраз Ліна вже не почула. Поспішала, щоб швидше забрати Михасика, вийти з оселі, яка вмить стала для неї чужою і непривітною.
– Усе добре, Михасику мій, – зупинилася на мить і рвучко обійняла малюка. – Ми разом, я з тобою, ти в безпеці. Тож не сумуй, усміхнися, ми все здолаємо. І все в нас буде добре, Михасику, все, а почнемо ми з морозива... синку мій... – Боже ж ти мій! Якось так вийшло само собою, що вона назвала Михасика синком, бо вона так відчувала, так цього прагнула... Так, не рідні кровно, але вони вже стали потрібні одне одному, ніби так було завжди, з перших днів життя Михасика...
Ліна тримала синочка за руку і щасливо всміхалася, бо поряд був він – її найдорожчий скарб, її таке довгоочікуване щастя.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
550
