МАТИ-ОДИНАЧКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

17 серпня 23:31

411

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Долі людські

Тоненька світлоока Альбіна народилась і виросла в місті. У школі її улюбленим предметом була ботаніка. А які квіти дівчина вирощувала вдома! Рідні, друзі та знайомі казали, що в них не квартира, а ботанічний сад. Закінчивши школу, Альбіна вступила до сільськогосподарської академії, бо хотіла працювати агрономом у селі. Батьки дивувались: ми ж усі з діда-прадіда міські. І взагалі, вирощувати квіти – це одне, а працювати агрономом – то зовсім інше.

– Може, доню, ми врешті-решт накопичимо на невеличку дачу, то ти вирощуватимеш там усе, що душа захоче. Спочатку спробуєш свої сили на невеличкій ділянці, – вмовляли рідні.

Та хіба ж молоді когось слухають: самі розумні, і взагалі, в них усе буде так, як вони мріють, бажають, сподіваються. Та й не такі вони, як усі інші. От у всіх так, а в них буде інакше. «Може, це й правильно, може, так і треба, а хіба ми були інші?» – втішали себе батьки.

Альбіна вчилась добре, була привітною та вдумливою. В академії дівчину помітили і запропонували їй вступати до аспірантури, проте Аля, як усі її звали, була наполегливою: працюватиме в селі, а аспірантура зачекає.

Дівчину скерували на роботу до села недалеко від рідного міста, тож батьки полегшено зітхнули: вони щовихідних зможуть бачити донечку. Село було велике і гарне. Спочатку до Алі приглядались, а потім прийняли як рідну. А дівчина працювала, як-то кажуть, від ранку до вечора, а ще не припиняла вчитись, то завела собі велику, як сміялась та казала, «амбарну книгу» і все розпитувала літніх селян, записувала, бо хто краще за них може знати, коли сіяти, де сіяти, що і як сіяти, і взагалі, як працювати на землі. Мабуть, усіх нас Бог тримає на цій землі завдяки працьовитим, невтомним і лагідним рукам терплячих та безвідмовних сільських трудівників.

Аля любила, відчувала та поважала землю, може, тому в неї, міської дівчини без досвіду, відразу все добре склалося.

Однак найбільше дівчина любила вирощувати квіти. Її поселили в будинку, господарі якого давно переїхали до міста, то вже в Алі були чудовий сад, квітник і город. Голова сільради завжди ставив дівчину за приклад: «Дивіться, яка господиня! Зовсім іще молода, а які голова та руки!».

Сусідкою Алі була Ганна Федорівна, давно вже вдова, її єдиний син мешкав у місті, тож жінка поралась у садибі й захоплювалась травами. Від неї Аля дізналася багато нового та цікавого: в жодних підручниках такого не прочитаєш.

Із сином сусідки Григорієм дівчина познайомилась у клубі. Вона навіть не знала, що це син сусідки. Запримітила, щоправда, відразу – високий світловолосий, світлоокий, як Аля. Декілька разів танцювали, а потім він запропонував провести.

Однак дівчина відмовлялась, а він усе йшов за нею і проказував, що йде не за нею, а додому.

– Вигадали б щось інше, – сердито мовила на те Аля, а сама ж була задоволена, бо тішило, що такий красень вибрав її.

Ото вже сміялись, коли зупинились кожен біля своїх воріт. Побачивши їх, вийшла Ганна Федорівна і запросила на пізню вечерю.

Відтоді Аля з Григорієм почали зустрічатися. Приїздив коханий, щоправда, нечасто, бо, як казав матері й Алі, треба багато працювати, щоб закріпитися в місті.

Закохана Альбіна погоджувалася на все, адже вперше серйозні почуття полонили її. От зберуть урожай, і вона таки переїде до коханого чоловіка, вони разом житимуть, та й батьки будуть задоволені. Усім буде добре, а вона знайде собі роботу десь у міському зеленбуді чи у квітковій крамниці.

Коли юнка повідомила коханому про вагітність, то радості в його очах не побачила, натомість Григорій запитав:

– А може, ще не час?

– А коли буде час? – ошелешено мовила зі сльозами на очах.

Григорій спочатку дуже розгубився, а потім, роздратувавшись, сказав:

– Про народження дитини треба радитись і з її батьком. Ти в мене ні про що не питала, зі мною не радилась, ти не питала в мене дозволу, тож я не несу ніякої відповідальності. Це тепер твій клопіт, я тобі не освідчувався, і взагалі, у мене в місті є жінка!

Несподівано для свого керівництва і сельчан Аля подала заяву на звільнення. Дівчина почувалася ніяково, їй було соромно, адже такі були плани, такі мрії, а тепер що вже кому пояснювати? Про все знали лише батьки та Ганна Федорівна, яку щиро обурювала поведінка єдиного сина. Аля переїхала до батьків. Усе сподівалась, що, коли вона буде в місті, поряд із Григорієм, вони врешті-решт порозуміються, бо вона ж його кохає і чекає від нього дитину.

Поки Аля сподівалася, її коханий одружився з немолодою, розлученою жінкою з дитиною. Ця жінка мала гроші. І подружжя започаткувало власний бізнес. Сталося все майже одночасно: Григорій одружився, Альбіна народила, а Ганна Федорівна із серцевим нападом потрапила до лікарні – інфаркт.

Ганна Федорівна все повторювала:

– Це не тобі, Алечко, а мені та синові має бути соромно людям в очі дивитися. Щоб ти знала, в мене одна невістка – це ти!

Батько Альбіни мав із Григорієм чоловічу розмову, Ганна Федорівна просила-благала сина визнати дитину, а той відповідав: «Не знаю, ні в чому не впевнений, може, й не моя вона.
Ми ж не жили разом, лише зустрічалися. Приїздив я в село нечасто, то все могло бути, може, я чогось не знаю? Чого це я повинен визнавати цю дитину?».

Мабуть, Аля з мамою та Ганною Федорівною лише б плакали, але батько наполіг подати позов до суду.

Суд призначив експертизу, отримав відповідний висновок і виніс рішення на користь Алі та її доньки Світлани.

Жіночки все важко переживали. Ганна Федорівна слабувала, а невдовзі після суду ще нестарої жінки не стало. Після смерті матері її єдиний синочок швидко продав батьківське обійстя: йому не потрібні розмови в селі.

Батьки Алі на той час мали невеличку дачу, тож було куди вивозити на літо маленьку онуку. Там Аля, звісно, насіяла квітів… Згодом пішла працювати, виховувала дитину, доглядала батьків.

Незабаром Альбіна з подругою заснували власну невеличку справу – відкрили магазин, де торгували квітами і травами. Свою роботу жінки знали та любили, то все було непогано.

Батьків Алі вже не було, як вона познайомилась і зійшлася з Антоном. Чоловік працював менеджером у великій торговельній фірмі та був їхнім постійним клієнтом. Зустрічались довго, а потім вирішили зійтись. Антон усе бідкався, що вони не можуть офіційно оформити свої стосунки, бо це пов’язано з його батьками та зі старшим братом. У них багато побутових і житлових проблем, буває він у рідному місті в батьків нечасто, а коли буває, тоді нема брата, тож усі ці проблеми тягнуться ще віддавна і немає часу їх розв’язувати. Аля вірила: Антон живе з нею, чого ж не вірити? А коли завагітніла, то сама наполягла на народженні дитини. У неї ж донька Світлана підростає, а як дитина буде сама у світі – он як їй важко самій, а так матиме брата чи сестру, все ж рідна кровинка, тож як би склалася доля, буде легше.

Аля народила хлопчика – В’ячеслава, з пологового будинку її забирали Антон зі Світланою та вірною подругою Алі Людмилою.

Так прожили декілька років: Аля виховувала дітей, зрідка навідувалась у магазин, де тепер керувала її подруга, а Антон усе намагався, як казав, владнати всі свої негаразди. Зрідка їздив до себе, повертався завжди не в настрої й нічого не розповідав. Сина, щоправда, записав на себе. До речі, майже всі гроші, які чоловік заробляв, надсилав своїм батькам, бо вони зовсім старенькі і постійно слабують.

Аля не заперечувала: вона має непогані статки. Ще й неодноразово просила Антона привезти батьків до них: вони б разом доглядали стареньких.

Подруга Алі ставилася до Антона не дуже приязно, навіть підозріло, і постійно казала подрузі:

– Не знаю, що не так, але щось таки не так. Ти б поїхала з ним до його батьків. Чого Антон тебе ніколи не бере із собою? Усі ці обіцянки дуже дивні.

Одного разу Антон поїхав додому й довго не повертався. Щоправда, регулярно телефонував і пояснював, що старенькі хворі, тож не може ж він їх кинути, а брат зараз далеко, на заробітках, отож допомогти нікому, крім нього.

Аля вірила, ще й гроші переказувала, доки не зустріла колегу Антона.

– Добридень, пані Альбіно. Як там справи в нашого Антона? Бо, він як звільнився, ми нічого про нього й не знаємо. Обіцяв телефонувати, та, мабуть, забув про нас.

Звільнився? Оце новина! Спочатку Аля думала зателефонувати, а потім вирішила поїхати. До речі, куди їхати? Адреси батьків Аля не знала, адже з ними спілкувався лише Антон і тільки телефоном. Та нічого: містечко невелике, пошукає.

Поїхала разом із подругою. Містечко справді невелике, тож усі про всіх знають. Розшукали доволі швидко. Справді, батьки старенькі, старший брат, щоправда, нікуди не виїздив, живе неподалік із власною сім’єю, однак ніяких житлових і взагалі проблем у батьків та брата немає. А от в Антона сім’я, двійко дітей. І це він, а не брат виїздив на заробітки. Дружина його – невеличка, змарніла жіночка – вдома хапається за будь-яку роботу, бо Антон заробляє мало, грошей постійно бракує. Гроші Алю не цікавили, хоч і майнула думка: «А де ж ті гроші?». Адже їй Антон ніколи їх не давав, гроші давала йому вона.На Антона було гидко дивитись. А його жалюгідне бурмотіння: «Усе хотів розповісти»…

Повертаючись додому, Аля плакала на плечі у подруги:

– Чому мене всі дурять? Чому я така нещасна? За що?

– Заспокойся… Ти ще молода, гарна жінка, все ще в тебе буде добре. Та годі тобі квилити: не ти перша, не ти остання, – чи то розраджувала, чи то сварила подруга.

Удома Альбіна довго не могла заспокоїтись:

– Я ж бачила його паспорт. Він був чистий – без штампа.

– Ой і наївна ти, Альбіно, щоб не сказати інакше. То він подав заяву в поліцію, що загубив паспорт, чи що в нього вкрали барсетку з грошима й документами, чи ще щось вигадав, – відказувала подруга.

Антон неодноразово телефонував, одного разу приїхав, але Аля його виставила за двері.

Після Антона тривалих стосунків із жодним чоловіком жінка не підтримувала, для неї основне – діти і робота.

Світланка навчалась у коледжі, як Альбіна потрапила до лікарні: серцевий напад. Жінка лікувалась у відомого в їхньому місті кардіолога, який до того ж цікавився травами. Тож після лікування почали багато часу проводити разом. Євген Семенович давно вдівець, донька вже доросла.

Багато часу минуло, перш ніж обоє зважились жити разом. У кожного ж свій життєвий досвід, бажання, звички, мрії, усталений побут.

Аля та Євген разом уже декілька років. Одружилися й повінчалися в церкві. На щастя, і діти ладнають між собою. Аля часто думає: «Мабуть, щастя треба заслужити, вистраждати», а Євген завжди каже: «Ми – щаслива пара. Ми живемо гідно і в нас порядні та розумні діти».