МАРІЯ: ЗАПИТАННЯ ДО СЕБЕ…

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

07 вересня 21:58

456

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

На вулиці пахло ароматним трав’яним чаєм. Суміш м’яти, чебрецю, ромашки й інших незнаних трав створювала такий запаморочливий запах, що здавалося, наче то хтось випадково розлив цілий флакон парфумів.

Марія обережно вступила в цей океан духмяного різнобарв’я. Нагріті сонячним днем трави приємно лоскотали та гріли босі ноги. Молода жінка торкнулася квітів і зненацька навіть для самої себе впала долілиць. Як вона втомилася! Мабуть, не стільки фізично, як душевно.

Останні пів року були важкими для неї. Розлучення, розподіл майна, намагання навчитися жити далі самій, а ще тримання марки тоді, коли на душі шкребуть кішки, але це нікого не цікавить, і на роботі ти насамперед щаслива та успішна директорка магазину, а потім – усе інше. І це інше теж має відповідати твоєму статусу. Завжди з усмішкою, з бездоганною зачіскою та з упевненістю. Сьогодні, завтра і завжди. А цього їй саме і бракувало. Отієї впевненості.

Спочатку Марія вірила, що вона все зробила правильно. Так, вони вже давно перестали бути щасливою сім’єю. Так, їм обом стало нецікаво, як минув день кожного з них. Так, усе, що їх тримало, – то спільна дитина, підліток Ярик, який уже не потребував ні мами, ні тата і який більшість свого часу проводив поза межами сім’ї. У нього, крім школи, були свої захоплення, свої друзі, думка яких була цікавішою за думку батьків, тому навіть оце «спільне» припинило бути важливим для всіх мешканців їхньої квартири.

Їхня квартира, яку колись із таким захопленням обживали молоді Марійка та Роман, перетворилася на хостел. Навіть спільні вечері помаленьку почали зникати. Роман обідав та вечеряв у ресторані: вподобав собі маленький та затишний поблизу офісу. Йому подобалося відчувати себе успішним та забезпеченим, а похід до ресторану якось це виокремлював. Чи то в очах його колег, чи то у власних. І ця спочатку гарна спільна традиція вихідного дня перетворилася на Романову звичку.

Марія майже не вечеряла. Йогурт і фрукти – це все, що вона споживала ввечері декілька останніх років. Ярикові розігрівала щось із напівфабрикатів.

В одному із жіночих журналів, тих, що жінка часто залишала на столику в їхньому магазині елітного одягу, якось вона прочитала, що саме спільні вечері та їх відсутність свідчать про стан справ у сім’ї. У їхній сім’ї той стан справ був поганим. Уже декілька років. Вона це розуміла, розумів і чоловік. Та сил на «щось змінити» не було. Мабуть, і бажання також. Не скандалили, не заважали одне одному жити, як хочеться, а те, що отак жили, як співмешканці, то так живуть усі. А якщо не всі, то майже. Робота, квартира, син – що ще потрібно для щастя? Кохання? То знайди собі те кохання! Задоволення для тіла та душі можна було не раз уже підшукати. Он скільки знайомих чоловіків із захопленням дивиться їй услід. Та то не її вибір. Марія так не хоче. Вона хоче по-чесному. А як це – «по-чесному», Марія й сама не знала, тому багато років залишала як є. І, мабуть, так би тягнулося ще довго, якщо не до скону, якби не нова Романова колежанка. Усе, як у мильних операх, у тих серіалах, які так любить день у день дивитися свекруха. Колишня свекруха. «Покохав іншу» – і фініта ля комедія. Чи то трагедія? Хоч як би там було, але спочатку то все боляче вдарило по самооцінці. І хоч різати не було що, всі нервові закінчення давно відмерли, та вечорами в серці вона відчувала пустку. Ні, не боліло, просто щось скимліло. Так скимлить мале собача, коли йому прищемить лапу. Так, коли Ярик ішов до друзів, на фільм чи на репетиторство, скимліла вона.

Наливала собі чаю, крапала дві-три краплі якісного коньяку, вмикала якусь пісню з 90-х, яка розривала душу, і думала, коли все повернуло не так, не в тому напрямку. Не туди вона їхала, не туди. А куди? Хіба вона ставила собі це запитання років десять тому, а двадцять? Ні. Ні собі, ні чоловікові.

Коли одружилися, жили так, як усі, намагалися заробити, щоб вистачало на продукти і на оплату оренди однокімнатної квартири на околиці міста. І задля чого вчилися, перекваліфіковувалися, їздили за кордон по товар, стояли на ринку? Все заради того, щоб вижити. Коли зрозуміли, що тепер можна не виживати, народився Ярик. Вчилися бути батьками. Далі – вчилися бізнесу. Вона – власного, він – нового, у сфері ІТ-технологій. Часу на те, щоб посидіти, порозмовляти, як колись, коли були студентами, до пізньої ночі або до раннього ранку, не було. А от у чорнявої колежанки на ім’я Оксанка знайшлося. І час, і бажання. А скільки чоловікові в сорок того треба?! До того ж усе інше він мав. І окрему квартиру в центрі міста, і авто, і навіть змогу гарно відпочити, пообідати й повечеряти в ресторані. Йому не потрібна домогосподарка, йому потрібна жінка, яка його розуміє.

Саме так сказав, збираючи свої речі. Марія намагалася зрозуміти. Не скандалити, не надокучати власними проблемами, проблемами сина, бо ж Ромцьо втомлюється. А чоловік, виявляється, цього потребував. Потребував відчуття потрібності. Вона йому цього не давала. А Оксанка дала. От тому і йде.

«Вона без мене не виживе», – пояснив. А те, що Марія виживе, розумів? Чи не хотів нічого розуміти. Просто зачинив і пішов будувати нове життя. Життя без неї та без Ярика.

«Сина я не залишаю. Допомагатиму й спілкуватимуся з ним», – вирішив. Вирішив за всіх. За себе, за неї, за сина. А тому те не потрібно було. Ярик зрозуміло махнув головою на її «Тато поки поживе окремо» і пішов гуляти з друзями. Марія очікувала якихось запитань, на які вона ще не придумала відповідей, але їх не було. Ні сьогодні, ні завтра, ні за місяць, коли б вони, по суті, мали з’явитися. Та чи то колишній чоловік знайшов час і переговорив із сином, чи той давно і сам усе зрозумів, але було таке враження, що вони давно так жили. Мама і син. А батько? Колись був, та ніхто про нього не згадував. Це мало б тішити. Та не тішило. Марії хотілося голосно покричати, поскандалити, розбити декілька тарілок чи принаймні напитися і забутися. Нехай на один вечір. Та якось не складалося.

А потім було засідання суду. Також спокійне. Усе розділили по-чесному. Хоча Марії, мабуть, пощастило більше: їй залишили найдорожче – сина.

Ще декілька місяців Марія жила наче в тумані. Ніби нічого нового чи незвичного. Все, як завжди. Тільки Роман не розкидає своїх шкарпеток і не залишає після себе брудного горнятка з-під кави. Мало б полегшати. Та полегшення не було. Дедалі частіше оті запитання «А сенс?» стукали в голову, і лише син, якому ще ти потрібна, тримав її на цьому світі. Марія нічого не зробила задля того, щоб зберегти сім’ю: не била тарілок, не кричала «А я?», не скандалила в залі суду – гідність не дозволила б. Та іноді жінка думала, що, може, варто було щось зробити. Хоч щось одне з цього списку. Може, тоді було б легше. Роман би залишився, все було б, як до того, і тієї пустки, яка чорніша за чорну діру, не було б.

І, здавалося, чого ж та пустка з’явилася? Не було ж ні пристрасті, ні взаємної прив’язаності. Не було. А пустка з’явилася.

Може, там, де пустка, мала б бути повага та любов до самої себе? А може, впевненість, що все правильно. А може, що все заспокоїться і життя налагодиться, і нове життя буде кращим, аніж було старе, сіре й буденне?

І хоч минуло вже пів року, але життя не почало вигравати всіма барвами. Тільки й того, що вже літо. Стало спекотно, на вулиці плавився асфальт, а на роботі й удома не допомагали навіть кондиціонери. От саме такого спекотного вечора, коли навіть мізки плавилися від спеки та перенапруження, Марія вирішила відвідати маму. Та давно здогадувалася про проблеми в доньчиній сім’ї, часом допитувала її щось довго телефоном, але то була не телефонна розмова. Потрібно було побачитися.

Ярик залишився вдома. Не міг, а може, не хотів пропускати свої футбольні тренування та підготування до ЗНО, заспокоїв, що вже не маленький і сам упорається з усіма побутовими проблемами, а якщо що, то тітка Ольга, Маріїна двоюрідна сестра, поряд живе, тому все буде гуд. Сказав і усміхнувся. Та так упевнено, що Марія йому повірила й поїхала.

Жінка давно не сідала за кермо. І хоч у неї було власне авто, та магазин за квартал від будинку, а як потрібно було кудись їздити, то вона обирала таксі, щоб розслабитися, то й потреби виводити свою конячку – так вона ніжно називала свій нісанчик – не мала.

Дорога була довгою, їхати годин чотири, тому Марія вирушила рано-вранці. Траса ще була порожньою, на щастя, нещодавно поклали нове асфальтове покриття, і поїздка була на радість. Жінка із захопленням упізнавала, а деколи й не впізнавала містечка та села. Нові будиночки, магазини, супермаркети змінювалися на такому звичному шляху. На шляху, який вона назубок вивчила, коли була студенткою та що два тижні долала стареньким автобусом. Відтоді минуло двадцять років, змінилася місцевість, змінилася Марія. Та чи на краще? З молодесенької дівчини з картатою сумкою вона перетворилася на поважну пані за кермом власного червоного автомобільчика. Це якщо ззовні. А всередині? Що змінилося всередині? Те, що завжди горіло яскравим вогником, на який завжди збігалися хлопці, та й дівчата-подруги, погасло. Ну, не зовсім, бо ще вистачає на керування магазином, а на кавалерів чи на подруг уже ні. Немає отого душевного тепла, за яким усі бігли до неї. Виснажилася, чи то вигоріла, як говорять психологи.

«Купилася. І я купилася. На статки, на спокій, на статус. А душу... Де, кому і в який момент життя я її продала чи обміняла?» – їхала і стукала сама до себе. Відповідаючи на ті запитання, які часом ставила своїй психологині пані Соломії. Саме вона останнім часом давала сили рухатися далі, допомогла впоратися зі складною життєвою проблемою і потроху відтавати серцем. Її номер мобільного дала Валентина, сусідка, з якою вони товаришували декілька років. Подругами їх важко назвати, бо ніколи не лізли одна одній у душу, та десь-колись на каву чи магазинами могли піти. Віку були однакового, смаки мали схожі, тому й любили товариство одна одної. Отак і десь за місяць після того, як Роман забрав речі, якось зустрілися біля під’їзду, випадково, не змовляючись, роговорилися, та й добалакалися до того, що варто йти до психолога. Ситуація була неординарною, Марія не знала, як пояснити це все синові, та й запитань у голові виникало більше, ніж мала відповідей. Валентина колись, іще років десять тому, мала проблеми в сім’ї, і хоч усе закінчилося добре, за порадою колежанки відвідувала психолога. І тепер з розумінням поставилася до проблем сусідки, віднайшла в записах контакти спеціаліста й порадила не зволікати. То як із лікарем – усе має бути вчасно, не варто відтягувати.

Марія не звикла свої проблеми скидати на будь-кого: чи на маму, чи на подруг, тому й спочатку важко було вести розмову із психологом. Хоча яка там розмова? Ніхто нічого не розпитував і не давав порад, як вона спочатку думала. Поважного віку пані в елегантному костюмі просто якось легенько та невимушено знайшла ключики до її душі. Не оцінюючи, не критикуючи і не радячи. Так люблять новонароджених. Просто за те, що вони є. Таке світло Марія відчувала від пані Соломії. Воно обіймало та заспокоювало. Із плином часу Марія ставала схожою на себе, на ту Марійку, яку згубила двадцять років тому. А тепер повільно віднаходить. І оця знайома-незнайома дорога того приклад.

Мабуть, варто було давно поїхати до матері. Ще тоді, коли все почалося. От у вихідні залишити замість себе когось за головного і поїхати. Поїхати туди, де ти завжди дитинка. Туди, де тебе люблять безумовно.

Мама виховувала Марійку сама. Так сталося, що тато – молодий перспективний партійний працівник – після якоїсь із нарад, перехвилювавшись, просто не прокинувся зранку. І як молодій удові в чужому містечку, в період перебудови на посаді вчителя було вижити, відомо тільки їй. До чого тільки мама не бралася. І город, і базар, і репетиторство. Усе, щоб вижити. Вижити самій і вивчити Марійку. Як так сталося, що в круговерті життя втратилося їхнє тепле спілкування, Марія не знала. Вони завжди були подругами. Могли годинами розмовляти, розповідаючи одна одній про все на світі. І радилася, і довіряла, але коли магазин почав забирати всі душевні сили, то вистачало хіба що на «Тобі щось потрібно, мамо?», а душевне тепло компенсувала щедрими переказами на мамину картку. Зазвичай мама нічого не потребувала. Хіба що зрідка зустрічей із найріднішими. Саме це найбільше тішило та гріло. Та мама сама рідко їздила до Львова, бо і поперек, і ноги, до того ж мала репетиторство, хоч як відмовляла Марія. Мама була дуже гарним педагогом, філологом від Бога, тож чергу на заняття до неї займали ще за рік. У неї не було потреби у грошах, була лише у спілкуванні, тому не відмовляла, частіше віддаючи себе та своє тепло учням, те, що мала б віддавати рідним, але через відстань та постійну їхню зайнятість сталося так, як є. По-іншому поки бути не може.

Маленький червоний автомобільчик проїхав майже весь шлях, як Марії захотілося перепочити. Відсутність постійного досвіду водіння, а також хвилювання перед важливою розмовою з мамою створили нервове напруження. Саме тоді Марія вирішила зупинитися. Попити води і просто дихнути свіжого повітря. А ще зняти дорогі, але незручні босоніжки і відчути свободу.

Отож зупинила машину, зняла взуття та вийшла у трави. Вийшла і мало не знепритомніла. Від пахощів, від барв, від того гострого відчуття повернення до себе. До себе колишньої. До тієї, яка любила пити чай із м’ятою, а не модне американо з молоком. До тієї, яка обожнювала носити сукні в горошок, а не стильні незручні костюми. До тієї, яка крутила кучері на бігуді й не могла дозволити собі перукаря. До тієї, якій було важливо знати, що відбувається в найрідніших, і не тільки цієї миті, а сьогодні, завтра і завжди. Марія ще не знала, що вона робитиме сьогодні і якою буде розмова з мамою, але вона була впевнена, що розмови будуть. І не одна, а декілька – з мамою, із сином, з Романом. І не важливо, чим усі вони закінчаться, важливо – говорити. Говорити про те, що є, що буде, що хочеш, про що мрієш, ким ти є і ким хочеш бути. Усе це важливе. Надважливе. Бо все інше, крім ароматів липня, дрібниці, які можна змінити. Можна змінити, поки ти живий.