МАРФИНА ОЛЬКА

(Продовження)

Пливли роки за роками. Оберталася Земля звичною орбітою, змінюючи пори року.

Оля завше любила тиху золоту осінь. (Може, тому, що такої пори побачила світ.) Таку осінь вона сприймала, мов живу істоту – справжню художницю, фею, золотокосу чарівницю.

Щороку її осінь-мисткиня до своєї роботи бралася – діставала мольберт, чарівні різні пензлі й заходжувалася творити картину дива.

Брала порфіру й червець, позолоту й багрянець на нові ризи кленам і берестам, ліпила брунатні глечички кущам шипшини, малесенькі горняточка дарувала глодові; на груди калині вішала коралі, а в небесах розливала блакитну з бірюзовою та бузкову з білою емалі.

Ткала з оксамиту диво-гобелени, докидаючи в узори яскравих смарагдів озимини впереміш із сонячними бурштинами берізок; застеляла землю барвистими килимами з падолисту, оголюючи траурне віття лісів та гаїв; проводжала у далекі мандри за моря та океани голос...