ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
546Життєві історії
(Продовження)
Пливли роки за роками. Оберталася Земля звичною орбітою, змінюючи пори року.
Оля завше любила тиху золоту осінь. (Може, тому, що такої пори побачила світ.) Таку осінь вона сприймала, мов живу істоту – справжню художницю, фею, золотокосу чарівницю.
Щороку її осінь-мисткиня до своєї роботи бралася – діставала мольберт, чарівні різні пензлі й заходжувалася творити картину дива.
Брала порфіру й червець, позолоту й багрянець на нові ризи кленам і берестам, ліпила брунатні глечички кущам шипшини, малесенькі горняточка дарувала глодові; на груди калині вішала коралі, а в небесах розливала блакитну з бірюзовою та бузкову з білою емалі.
Ткала з оксамиту диво-гобелени, докидаючи в узори яскравих смарагдів озимини впереміш із сонячними бурштинами берізок; застеляла землю барвистими килимами з падолисту, оголюючи траурне віття лісів та гаїв; проводжала у далекі мандри за моря та океани голосисте птаство.
А молода весна повертала їх назад і радо зустрічала! Квітчала землю первоцвітом, надягаючи на годувальницю зелені свіжі шати. Тішила сонцем і теплом. Додавала турбот, вселяла в душі віру, надію і любов. Оновлювала почуття. Щебетом солов’їним розливалася світом.
А поміж цими обома красунями на ватрах малинових світанків та у вогнях вечорових заграв згорало красне літечко, і курилася білими снігами сива зима.
Отож ріка часу плинула власним руслом між берегами, окресленими життєвими гойдалками-перипетіями долі на тлі розмаїття подій. І люди гойдалися на тих бурхливих хвилях, кожен у своєму човні.
Пливли невпинною рікою часу і наші герої. Хто як хотів, хто як умів, хто як міг…
* * *
Гвинтокрил, забарвлений у сіро-зелений камуфляж, доправив поранених у військовий госпіталь надвечір.
Кілька осіб потребували невідкладної допомоги. Здалося всім дивним те, що, на щастя, п’ятеро молодих курсантів – майбутніх льотчиків – уціліли. Живим лишився і капітан, їхній наставник.
Ользі Прокопівні того дня на роботі було тривожно на душі. За доволі насичену зміну – було кілька оперативних втручань, серед яких вона – заввідділення – найскладніші провела особисто. Стомилась.
І ось чекають нові потерпілі внаслідок авіатрощі. Хоча день добігав кінця і мали прийти нові лікарі на свою зміну, але зволікати хоча б хвилину було нікуди. Тож Ольга залишилась. Чи серце щось відчуло? Хтозна…
Непритомний, увесь у бинтах, офіцер був найтяжчим. Ольга Прокопівна підійшла до операційного столу… Операція була для неї надскладною – ніби вона оперувала вперше… Сама собі дивувалась: руки погано слухались, серце завмирало й щеміло. Чомусь аж надто шкодувала цього частково обгорілого військового, якому, на превеликий жаль (як уже вона не намагалася), довелося ампутувати настільки пом’яту та потрощену ногу, що зберегти її не було ніякої змоги. Зате молодик житиме! Жінка перевела подих. «Ну, живи собі з Богом!» – проказала і, смертельно втомлена, подибала з операційної, аби надворі вдихнути нічного повітря. Втручання тривало зо три години, а чи й довше. (Ольга втратила відчуття часу.)
Вочевидь Ольга Прокопівна давно вже звикла до крові та людських страждань. Чому ж ці болі й муки відчула ніби власні? Чому таке вже загартоване її серце раптом закровило?! Чому пеклося воно на вогні? Чому рвалося? Чому воно боліло? Хто скаже?!
* * *
Відтоді як заглянула у барвінкові очі капітана, серце дівчини злетіло пташкою до небес. І душа її запалала дивним вогнистим цвітом купальської папороті. Казковим! Небувалим! Незвіданим! (А для парубка сталося таке саме диво в ніч на Івана Купала… Вважай, із десять років тому. Але Ольга того не знала. Отакої!)
Щоранку летіла, мов на крилах, у свій госпіталь. Як вони, її курсантики, а найголовніше – як він, її Сергійко? Її пролісок весняний синьоокий!
Будуть довгі місяці реабілітації… Інвалідний візок. Протез. Сила волі обох! І кохання сила! Мужність і кохання дорослої зрілої жінки та молодшого за неї на 11 років чоловіка – військового льотчика, вже колишнього… Випробування на міцність почуттів для обох і незламна віра в краще. Й вони вистоять. Вирвуть у долі своє довгоочікуване щастя, адже справжнє взаємне кохання, злагода і мудрість здатні зцілити всі негаразди. І проживуть вони свій вік мов одна душа.
І справдилось поетове: так, як вони, ніхто не кохав. Це був і землі край, куди повело їх кохання за собою, це був і їхній кінець світу… Вони стали одне одному сонцем і небом, вогнем і водою, морем і вітром – усім світом! І кохання одне на двох випили до дна. І нічого дорожчого за його закохані очі для Ольги тепер не існувало на всьому світі.
* * *
…Колись він, курсант військового училища, вже потрапляв під її скальпель – видаляла «банальний» апендикс.
Парубок тоді так переймався від невиправданого сорому: ну, як це дівчина-інтерн йому операцію робитиме? Паленів: ану, як грішне тіло його побачить?! Чоловіка-хірурга нема чи що?! Та й не сумніви у невправності хірурга чи ще що мордували хлопця. Ба, більше! Коли побачив, яка прийшла красуня, аж дух хлопаці забило! Кров ударила в скроні, в очах потемніло. Сергій не відразу й зрозумів, що з ним коїться: ніби знепритомнів! Такого з ним іще не було.
«Я ж пропав навіки!» – блискавиця пронизала мозок. Не знав поки парубок, що то кохання постукало в серце.
Серце курсанта запалало, але він лише раків пік від голови до п’ят, коли Ольга приходила в палату. Йому не хотілося одужувати, аби довше милу бачити, попри те, відкрити душу не зміг. Не зумів і далі зізнатися в коханні, хоч «його Оля» стояла перед очима.
І все ж спромігся на «подвиг»! Попросив товаришів, які перед виписуванням навідали його, щоб купили букет рожевих троянд.
Але знову ж таки конфуз: забракло сміливості подарувати квіти коханій віч-на-віч. (А як уже себе картав «сто років» за ту слабкість!) Підстеріг, коли Оля вийшла з ординаторської, а тоді похапцем, немов злодій, поклав букет на столі й вискочив стрімголов.
І серце парубкові ледь не вискочило!
А чи здогадалась кохана, від кого був «презент»? Хтозна…
Сергій не посмів ні в кого про неї розпитати (а так кортіло!), подумавши, що молода лікарка заміжня. І сам боявся свого кохання. Нехай буде щасливою! Без нього. Чудний!?
«Ну, не може така красуня бути холостячкою! Радше так усе нехай і ведеться, – запевнив себе», – ніж почути «ні». Банально, але се ля ві… – чітко та розривисто подумки проказав хлопець.
Жалкувати все ж не варто: на все свій час, а від долі не втечеш…
Далі була служба у Харкові, в інших військових гарнізонах. І дівчата траплялись, але сині проліски очей лишались байдужими. Не цвіли коханням! Їх журба труїла, але любові жаринка, причаєна в серці, не згасала – все тліла…
* * *
Народила Ольга донечку. Пізненько народила. Коли все в сімействі владналося.
І її Таїсія – Таюся (уся в матусю Олю, лишень очі сині – таткові дісталися) медалістка, піде колись маминою стежкою – лікарською, але обере собі педіатрію. А сама подарує матінці онучка Едика раненько – у свої дев’ятнадцять! На другому курсі доня вийде заміж за одногрупника Валентина, родом зі столиці.
Поблизу неї, в одному зі столичних райцентрів пара молодих лікарів і зів’є гніздечко. У мальовничому містечку посеред чарівної природи ходитиме до школи чудовий хлопчик Едик, викоханий у любові рідних людей.
Зимові канікули онучок проводитиме інколи у бабусі-дідуся (вона – медик швидкої, він – водій тієї ж швидкої) у столиці, а от літуватиме на дачі в обох бабусь – Олі та Марфи. До школи від самого народження бавили гуртом (у Олі), адже Тая вчилась у виші. Дідусик Сергій (так Едик називає) всю душу свою в онучка вкладає. І на риболовлю, і до лісу, і в поле – усюди вдвох, куди лише можна. А вже якими пиріжечками та оладочками «буся Мафуся» балувала правнучка! Дитинство випало на лихі 90-ті. Рідні, як могли, берегли дитя від зла і жорстокості довколишнього світу, вірили, що негаразди тимчасові – попереду краще життя настане, адже Україна тепер вільна! Сонце засяє! Усім! А хлопчик такий вже допитливий і розумний росте! На місці не всидить: то з конструктора всілякі кораблі складає, то субмарини малює, то щось пилкою і молотком із дідусем майструють, то на велосипеді ганяє, то з хлопчаками у футбол грає, то енциклопедію читає. Сумувати йому ніколи! А вже як заходиться дідусика запитаннями забивати – устигай лишень відповідати. Бувало, дідуся розсмішить своїми мріями:
– Вчитимусь у Суворовському, а працюватиму водолазом на підводному човні.
– Добре, онучку, і вчитимешся, і працюватимеш. Не інакше, – дідусь схвально кивав головою та, усміхаючись, наголошував, що Едик має гарно вчитися: аби мрії здійснились, потрібно діяти.
Хлопчина у школі не був відмінником – вчився добре. Його вирізняли наполегливість і завзяття. Полюбляв і східні бойові мистецтва – відвідував спортивні секції. Були й успіхи, але спорт залишився для хлопця як хобі.
А коли виріс, мрія стати військовим, як дідусик, справдилася. Едуард закінчив військовий коледж сержантського складу з відзнакою, затим вступив до військового інституту офіцерського складу й також успішно його закінчив за по спеціальністю «Телекомунікації та радіотехніка». Далі ніс військову службу, як колись дідусь Сергій, який став онукові прикладом, і виплекав у ньому працелюбність, патріотизм, мужність, оптимізм, силу волі.
Рідня не просто любила й пишалася сином і онуком – усі хлопчину обожнювали. (І Едик платив рідним тією ж монетою.) Навіть більше. Для обох пар дідусів та бабусь Едик – єдиний чудовий онук, який увібрав лише всі найкращі чесноти: і добре чуйне серце, і любов до «братів наших менших», а також до землі рідної.
І думалося Ользі Прокопівні, яка вже стала не лише авторитетним прославленим хірургом, а й професором медицини, яку кликатимуть читати лекції студентам у медакадемії, що війни на світі всі для неї та її народу і держави закінчилися Афганістаном. Ну, війська ж вивели! Оце й усе! Навіки… Гай-гай! Якби ж то так…
Якраз за століття після Першої світової, яка знекровила українську націю, колишній запеклий кадебіст, а нині вже новий кремлівський правитель і ляльковод пошле своїх «зелених чоловічків» на нашу територію та неочікувано підло розв’яже братовбивчу бійню, яка забере у десятків тисяч матерів найдорожче – синів і дочок.
Забере проклята війна XXI ст. (неназвана й неоголошена!) і в бабусі Олі її улюбленця Едика, який також боронитиме незалежність України, її цілісність.
На Майдані не був – служба в гарнізоні, а в АТО – від перших днів на передовій. Добровольцем. Рідня не знала, де він. До останку. Служба!
…Під час виходу українських воїнів-кіборгів «зеленим коридором» з Іловайського «котла» під зрадницькими обстрілами російських бойовиків серед багатьох Героїв України загинув і старший лейтенант Едуард Соколенка. Затулив собою двох побратимів – молодих хлопців, а сам злетів у журавлину вічність…
Кажуть, небо забирає кращих. Але чому?! Де справедливість? І чи ж можна таким твердженням якось заспокоїти серце матері? Усім рідним? Ні, ніколи! Нічим!..
У людській мові немає таких слів, якими можна було б описати й передати пекучий біль від втрати дорогого сина. Єдиного! Так і обірвалася ниточка Марфиного із Прокопом роду. Та й чи лише їхнього…
Поховання відбулося за традиційним урочистим ритуалом зі всіма почестями на Алеї Слави у рідному місті.
Час згладжує, але не лікує від такого болю.
Та життя тривало, і батьки мали жити й за свого сина, який устиг стати Героєм України, але по собі, на жаль, нащадків лишити не встиг…
Минув чорний рік.
Таїсія працювала, як і раніше, педіатром, а Валентин – кардіологом.
Лікувала Тая Сергіївна, так звали її у лікарні, двох малих хлопчиків, а вони почали її мамою називати. І Тая чомусь прикипіла серцем до них. І вже й виписала братиків, а все про них думала. Та й дітки не хотіли повертатися у дитбудинок – тулилися до мами-лікарки.
Тая розповіла про «оказію» мамі, а та обережно порадила, як учинити, щоб здолати чорну скорботу.
Довгенько зріло в пари те рішення. І визріло!
Ніколи не задумувались над тим, чи можна впустити у своє серце чужу кров. Виявилось, можна. Сашка та Дмитрика пара усиновила. Ростуть синочки-соколики!
Своїх дітей народжувати було вже запізно, тож і вирішили подарувати сім’ю діткам, які плекали таку мрію. І не помилились!
А згодом узяли під опіку ще й трьох сестричок з іншої родини. Так і народився ще один сімейний дитячий будинок, у якому тато з мамою виховують тепер п’ятеро діток.
Життя Таї з Валентином помалу наповнилось барвами та змістом.
І щастя знову оселилось у серцях, і сонце засяяло в домівці! Усі разом радіють життю.
Звісно, рана серця не загоїться повік, але тепер вона трішки менше пече. У щоденних клопотах і турботах біль потроху вщухає, а діти тішать, й у них батьки бачать свого Едика.
Живим бачать сина! Він живе поряд із ними!
Дуже часто всі бувають на його могилі, й діти називають Едуарда своїм братом.
Оті діти стали немов покровом Пресвятої Богородиці від гострого кілка, що стирчав у серцях матері й батька.
Про те нещадне горенько ніколи не дізнається (на її щастя (!)) прабабця Марфуша («буся Мафуся», як називав її маленький Едя).
У її пам’яті Едик залишився дев’ятирічним хлопчиком, якого ніколи ні разу не посварили: не було за що! «Отаке вже золоте дитятко вдалося!» – задоволено хитала головою Марфуша, любовно гладячи зморшкуватою мозолястою рукою русявий чубчик правнука. І примовила: «Дай, Боже, гарну і щасливу тобі долю, онучку».
Але, мабуть, не в того Марфа просила…
А задовго до війни, названої АТО, яка забрала Едика, і коли його не було ще на світі, старший син Марфин Іван став будівельником. Він будував і місто Прип’ять, і могутню Чорнобильську АЕС. Його син Євгенко працюватиме на ній електриком, а вже онук В’ячеслав – пожежником.
Усі Пастухи житимуть у місті енергетиків. Спочатку в щасті. І так уже складеться у житті, що двоє молодших стануть ліквідаторами аварії у перші ж дні найстрашнішого українського лиха… Чорного болю! Вічного болю! Не на одне століття…
Стоять тепер вони у мармурі, навічно закарбовані – син і батько, – залишивши матерям вічний чорний біль пам’яті серця.
Як тільки ті серця таке незагойне горенько змогли витримати? Як не полетіли журавлихами за своїми журавликами у вічний ирій?! Час для них зупинився на чорній даті – 26 квітня 1986.
І час перетворить гарне місто енергетиків Прип’ять на мертве місто-привид. Бо ніщо так не знищує часу, як нещастя та біль.
А Славикова дружина Нонна народила мертвого хлопчика, адже ще в материному лоні синочок забрав на себе всю радіацію «мирного атома» – смертоносного невидимого монстра… Маму собою порятував! Щоб жила! Щоби пам’ятала, щоб не забувала…
Матері пам’ятатимуть усе!.. І серце вічно їм болітиме: вони не вберегли ані чоловіків, ані синів. Не врятували! Не змогли…
Чорнобиль – квітка болю чорного!
Горить-палає чорний біль.
Чорнобиль – не на століття
народу України невимовний біль.
Розщеплений на чорні атоми,
Коханий, рідний мій!
Позаду тридцять весен, а на віки
ти залишився молодим
у зболеній душі моїй!
Ти біг вночі вогонь бороти,
обов’язок перед державою – він твій!
Зустрів там чорний вишкір смерті,
але так вірив у життя!
Й тому її, однак, ти переміг.
Гудуть у скронях дзвони: «Чор-но-біль!»
На сполох в серце гупа чорний дзвін,
розбурханий пекельний атом
там зупинить тоді ніхто не зміг.
Чорнобиль – квітка болю чорного!
Народу України чорний біль.
Чорнобиль – вічні сльози, сльози…
Чорнобиль – крик душі і вічний біль мій, чорний біль…
* * *
Заслабла тоді дуже бабця і прабабця Марфа. Уже й зі світом прощатись зібралася, але, дякуючи любові та піклуванню Олюсі, до життя все ж повернулася. І, можна сказати, раділа йому ще декілька літ. Відтоді як уже народився правнучок Едик і давав сили жити.
* * *
Довге і важке життя прожила Марфа. Увесь вік і хворіла: як не та хвороба прилипне, то інша недуга вчепиться. (Це й зіграло вирішальну роль в Олиному виборі професії: щоби маму вилікувати.)
Усього на своєму шляху й спізнала. Щастя і любові, нестатків та злигоднів, радості й горя. Чого було більше, не зважувала на вагах. На віку, немов на довгій ниві, багато звідати людині доводиться, а надто жінці. А надто – удові!
Однак, попри всі нещастя, як уважала мати, був у неї й рай.
Мало не тридцять років прожила вона у донечки в місті. Городська стала.
Оля на роботі пропадала пропадом, а матуся вдома земним раєм раювала. Тричі й до санаторію з’їздила: доня відправляла. Старалася здоров’я мамі, спрацьованій у колгоспі, поправити. Чи ж таке мамі хоч снилося?! Ні! Тож недарма колись Господь послав їй таку золоту дитину! І сина гарного вона виховала. І за обох матінка молилася. Обоє вони в неї золоті виросли, дарма що без батька. Але донечка була до матінки ближчою дитиною.
Колись, у селі живши, мама донину допомогу приймала, а тепер, бач, доня знову мамчину турботу назад оберемками цілими підхоплює. І зготує матуся, і онучку Таюсю забавить. А разом із зятем Сергієм доглянуть і їхнього з Олею онучка Едю. Усі гуртом глядітимуть.
Але так уже в житті ведеться: маминим очам не дано не згаснути, хоч як би цьому противились люблячі діти.
І таємницю, яку носила мати увесь вік у собі, не мала права із собою забрати, незважаючи на те, як то важко і непросто було ту розмову їй з донечкою розпочати.
* * *
Кінець жовтня. Покрова Пресвятої Богородиці позаду. Вона мала б накрити траву падолистом, а землю снігом. Але ж ні! І дощі йшли, і заморозки лякали, але природа не квапилась віддавати красу зимі.
Бабине літо то утікало, то поверталось, даруючи останні теплі деньочки. І то добре. На серці радісніше, ніж за похмурої Пилипівки.
Срібне сяйво повновидого місяця пролилося на землю. Повня видряпалась невидимою драбинкою над висотками міста, сповитого обіймами жовтоокої ночі. Місячне люстерко плаває у молодих хмаринках, немов купається у теплих хвилях густо-синього моря. Красується! А вигулькуючи з-за хмар, велетенським волошковим рушником, розшитим срібними зіроньками, утирається.
У природі осіння тиша. Усе спочиває… Дрімає березовий сквер.
Сутана ночі темними складками лежить на землі. Срібне око місяця вихоплює гурт чарівних берізок, вбраних у золоті ризи. Легенький вітерець перебирає тонкими пальцями їхню ніжну красу, і здається, що дорогі дукачі серед коралів на їхніх тендітних білих станах дзвенять. То зрідка у примарнім місячнім світінні злітає сумний поодинокий лист.
* * *
…Ольга присіла до матусі біля ліжка, взявши неньку за руку.
Марфа любовно погладила дочку по голові, немов маленьку в дитинстві.
Очі матері зрадливо зволожились. Та дарма… Дитина зрозуміє.
– Маю тобі, доньцю, тайну розкрити… – вдихнула повітря, зітхнула. Матері тиснуло у грудях. – Дурила я тебе весь вік, моя дитино, – вимовила мати через силу й осіклась на слові… – Хм! – запитально глянула на Олю, – час мені в дорогу далеку…
Донька здивовано підняла брови, мовляв, що ви таке кажете, мамо? Що це ще за диво?! Сполошилась.
Матусю! Я вас не відпущу, живіть довго. Ще не час! – схвильовано промовила донька.
Марфа втерла сльозу. Оля не зводила очей із матусі у чеканні якогось маминого секрету. Тьмяніла лицем у передчутті чогось недоброго.
– Не… Прокопова ти, Олюсю, донька… – мати проковтнула клубок болю. – Записала я тебе на нього… Сама знаєш, що Прокопівна ти за документом, – важко схлипнула мати. – Прости мені, доню, мою неправду, – промовила з гіркотою і знову помовчала Марфа. – Але я інакше не могла. І більше ні в чому іншому вини моєї нема, – ледве видушила із себе матінка. – Така вже мені доля судилася, а з моєю, доню, і твоя… – укотре зітхнула, заглибившись у роздуми.
Оля мовчала, не в змозі здобутися хоч на якесь слово.
– Я пробачила йому, коли ти з’явилася на світ, коли вперше з любов’ю притулила тебе до грудей, – повела далі Марфа. – А до того часу я люто його ненавиділа! – задумалась на хвилю. – Може, він і сам того не хотів, але, видно, така воля Божа… була. Таким, як він, колись усе було дозволено… Такі, як він, із червоною звіздою на кашкеті, мали право в будь-якій хаті жінкою скористатись, якщо охоту мали. Отако вже з нас глумились, було, доньцю, в ті страшні часи. І сифіліс процвітав. Тоді, у 20-х, знаєш сама, не було ще пеніциліну! Сталін аж тільки заборонив таку розпусту, – змахнула сльозинку. – Ну, а хто, може, й далі собі дозволяв, – перевела подих матінка: заважкою була сповідь. – Імені не знаю. Вважай: батько, та й годі. Чи як уже ти вирішиш собі, так і буде. А все ж маємо кривдникам своїм прощати… Прости і ти його, доню. Ти – точнісінька його копія… Я прожила життя щасливою, бо Бог мені тебе подарував! – додала мати пошепки.
Марфа змовкла і лежала якусь хвилю-другу із заплющеними очима. Здавалося, що задрімала. Затим зітхнула. І, набравшись духу, повідала мати дитині історію – давню і сумну правдоньку, гірку й солону, – історію про липову колиску…
* * *
…Слухала донька, не перебиваючи, затамувавши подих. А в її грудях кублилися десятки їжаків та різали горло гострими шпичаками німих ридань. Непрохані сльози туманили очі… Але Оля трималася! Мусила…
Мамчине давнє й вічне пекло наразі вогнем пекло доньчине серце…
І згадала Оля його аж тепер! Платон Земцов!? Хм! Умгу!.. Згадала доньку його Аврору… Сестру?.. І, мов Божий день, стало ясно Олі, кого ж нагадував незнайомець (!?) Її саму!!!
– Отакої! Доля, виявляється, показала батька… – промовила в задумі. – Мамо, я бачила його! Але навіщо він мені? Не було ніколи, то не треба й тепер, – розмірковувала Оля. – Життя й минулого не зміниш і не перепишеш, – зітхнула. – Він у лікарні, мене не знаючи, донею випадково назвав. Уявляєте, мамо! Але ж однаково нічого б не змінилося, хоч би ви мені й раніше все розказали. Для мене батьком був і буде Прокіп Пастух! – відрізала упевнено і твердо дочка, а потім з ніжністю в голосі додала: – А вам, моя нене, дякую за вашу незрадливу і таку дорогу мені любов! – припала до грудей матері, але раптом здригнулась!
І несподіваний зойк пронизав тишу осінньої ночі!
Доньчине серце проштрикнули сім стріл болісної втрати найріднішої людини!
А серце матері, позбувшись тягаря земних гріхів та життєвої суєти, змовчало. Не відгукнулось на доньчин біль. Уперше… Матінка спала вічним сном…
* * *
На світанку придавив міцненький морозець, і дрібне листячко полилося із берізок сумним золотим дощем. Пониклі трави біля їхніх білокорих ніжок забіліли памороззю і скидалися на замерзлі сльози. Сотні тисяч сліз.
Скорботна домовина пропливла через березовий сум. Табунець білотілих дерев винувато змахнув голими вітами на прощання, а вітровій осені, статечно простеливши матері доріжку у вічність зі щирого золота, завмер у тузі…
* * *
Як уже не було важко пережити смерть матінки, пережила. Моталася на могилу мало не щовихідних, хіба вже щось завадило би невідкладне. Втім, із плином часу серце таки трохи вгамувалось. Ольга утягнулась, змирилась із невідворотним, що її спіткало. Турботи поглинули. Життя тривало, і туга приглухла, дещо ослабла…
Але страшніше горе ще посіється та визріє і чекатиме далеко попереду. І таке, що його ніколи ніхто не очікував би! Тліло чорне горенько десь малопомітною іскрою, а розрослося раптом у велетенську пожежу. Й уві сні такого не побачиш...
Якби ж не той Майдан!.. Якби ж не та війна!.. Якби ж…
Для Ольги втрата онука перетворила світ на суцільну зиму.
Її серце вкрила крига. Сніги присипали її чорні коси, вибілили писану красу.
На світ вона дивилася немов через скло. Хоч і була сильною, і доню Таю підтримувала, як лише могла. Але сонце, якщо й світило, то вона його не бачила, бо воно їй не давало тепла. Барви життя геть зникли – стали чорно-білими. Пісні, які співати і слухати любила раніше, тепер звучали, не зачіпаючи струн серця, бо не було в тих піснях для неї ні душі, ні сенсу, ані глибини у віршах. Ані суті! Сама фальш. Чи то й направду були ті пісні такими для всіх?
Вона розучилась любити цвіт весни і золото осені. Для неї їх просто не стало…
Світ змілів без дониного синочка, без коханого онучка.
Її душа випеклась, її серце вигоріло на вогні страждання, але про своє пекло вона мовчала.
Замість сліз – солоний камінь, на душі – полин, тіло – у жорнах мук.
Не менші тортури переживав і дідусь Сергій, хоч і намагався бути сильним духом та розраджував і дружину, і доньку, і зятя.
Позаяк чимала віддаль руйнувала їхню силу духу, зрештою, Ольга з Сергієм прийняли одностайне рішення: їдемо до дітей! Спродали і квартиру полтавську, і заміську дачу. А коли перебралися до дітей, придбавши гарну садибу поряд, зцілилися душі дідуся й бабусі. Серця відтанули у родинному колі! Адже й для них засяяли аж п’ятеро сонечок!
Нехай же так і буде…
Але між тим усім гримлять постріли на Сході. Але ж стогне земля від горя й наруги. Але ж хлопці гинуть! Але ж матері голосять над домовинам, покритими блакитно-жовтими стягами… Але ж війна сива не заснула!
Нікому й ніколи не звідати болю всіх матерів, адже їхні сини – комусь просто солдати, а вони країну мусять захищати. Але чому вони мають помирати? Із цим змиритися не в змозі жодна мати!
Чоловіки! Коли ж ви полишите свої криваві ігри?! Коли нап’єтеся чужої крові?! Коли захлинеться нею сірий чоловічок?.. Мовчите?!
І все ж хочеться вірити, що після злої ночі настане добрий світлий день.
– Коли ж настане день,
І вже закінчиться війна? –
Матуся українська промовля. –
Нащо послала нам недоля
Отого злого демона з Кремля?!
За що ви, хлопці, там не помирились,
Аби сини на Сході в герці бились?
Солдате! Землю рідну захисти,
Бо по Вкраїні замість жита
Війна посіяла й вирощує хрести…
Настане день? Й колись закінчиться війна?
Щоднини мати йде до рідної могили…
Чужі онуки виростуть і наберуться сили,
Та не її, бо проклята війна
Єдиного забрала в неї сина…
Коли ж настане день, коли закінчиться війна?!
О, Господи! Чи я для неба викохала сина!?
А чи на мене всіх людей лягла провина?
Не верне сина вже сира земля. І зарида:
– Нема на світі тебе, синку!.. Ой, нема…
А горе материнське на весь світ!
Не скаже на порозі син: «Матусю, я прийшов, привіт!»
Його вертатимуть лише тривоги в сни
Та горе ще додасть їй в коси сивини…
Але ж настане отой день! Закінчиться війна!
Окопи заростуть гіркими полинами.
Лиш матері болітимуть криваві сина рани,
І виправдання цій війні ніякого нема.
Злетить хустина чорна й покриє обеліск, немов крильми…
Коли вже дочекаємося миру ми?
Однак такий настане день! Закінчиться війна!
Та вже нехай ніколи із синами
Не розлучає матерів вона…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
80
Життєві історії
Життєві історії
