МАНДРІВКА В МИНУЛЕ

Присвячено воїнам УПА, що сформувалась і виникла у жовтні 1942 року на Житомирщині – задля захисту місцевого населення від свавілля гітлерівських та радянських окупантів.

Осінній ліс зачаровував барвистою красою. Позолочене м’яким жовтневим сонцем листя шурхотіло під ногами, вистеляючи пухкими килимами вузьку дорогу, що вела до нещодавно засадженої соснової ділянки.

Вадим на мить затамував подих, помітивши великий крислатий капелюх боровика, що причаївся під листяним покривалом. Бач, як ховається! На зворотному шляху треба виділити годинку для тихого полювання. Принесе Оксанці грибів, а вона вже дасть їм раду. Вміє так засолити на зиму, що смачніших ніде ще не доводилось куштувати. Тими кулінарними викрутасами його кохана дружина завдячує своїй прабабці Стефі, яка вже пройшла дев’яносто два роки життєвого шляху й надбала за вік мудрості, досвіду та всеохопної любові.

Чоловік усміхнувся, згадавши про стареньку. Незважаючи на те, що вона лагідна та сердечна, чимало її поглядів на життя викувані із суцільної криці. От лиш учора, наприклад, рубали бабусі дрова. На лихо, взяв собі помічником Олега, місцевого любителя хильнути чарчину. Краще б не брав!

Той абияк погупав з-за плеча сокирою, пошкварчав самокруткою і з промовистим «готово!» сів на пеньок відпочивати. Бабця Стефа зіркими очима пильно оглянула купу дров, яку Олег накидав, та осудливо похитала головою:

– І це такими колодами я маю піч палити? Хлопче, та тобі, певно, пороблено!

– Бабо, замість лаяти краще б чарку винесли і шматок хліба із салом. Я ще від ранку горло не промочив. Тому такі поліняки, бо руки не годні працювати на голодний шлунок і сухе горло.

– Он воно як!? – сірі очі викресали дрібні іскри гніву. – Людським тілом керує мозок. А коли він залитий щодня оковитою, тоді ним верховодить горілка. Тому і руки не слухаються, і спрага душить. Єдине, чого ти прагнеш тоді, – знову і знову пити. Аж до забуття.

– Це доки не відкину ратиць? – хрипко реготнув Олег.

Старенька мовчки дістала з кишені акуратно складену новеньку купюру й урочисто махнула нею в повітрі.

– Дякую за допомогу. Гроші я віддам твоїй матері. Бо скільки та страдниця має тебе зі своєї куцої пенсії годувати? Ні копійки не приносиш їй зі своїх заробітків. Правда ж?

Олег сердито чмихнув, скочив, і тільки завихрило услід за ним. Чоловік навіть не попрощався.

Бабця зміряла Вадима осудливим поглядом:

– Більше його не бери! Ніколи не було тут горілчаного духу. І такі синяки в нашому роду не водилися з діда-прадіда.

Чоловік знічено кивнув та й заходився складати дрова, щоб приховати власне збентеження. От же ж дурень! Як міг забути, що баба Стефа ненавидить п’яничок? Колись саме через такого сусіда, який протиснувся в ряди радянської наволочі, розстріляли її батька й забрали їхній будинок під приміщення сільради. А «розкуркулену» вдову з чотирма дітьми залишили помирати голодною смертю. Якби не старенька односельчанка, яка забрала їх до себе, то вкинули б у ту яму за селом, куди роздуті тіла мертвяків звозили…

Лише зрідка згадує ті роки Стефа. Непризвичаєна скаржитися на життя, вона збирає у своїй душі лише найкращі моменти. І немає в селі людини, яка б не схиляла голову, вітаючись, коли проходить повз її обійстя. Шанують бабу Стефу. Чи то за те, що нікому ще не відмовила в допомозі й пораді, чи за поважний вік, чи зі страху, навіяного розповідя­ми старожилів про величезного грізного вовка, якого вона приручила в дівоцтві. Розказували, ніби він від Стефи й на крок не відходив. Лише декілька разів тікав до лісу, що починався одразу за селом. Але завжди повертався до своєї господині. От і вір після такого, що скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться!

Вадим якось заходився розпитувати, чи правдиві ті історії. Але ж бабця лише хитрувато примружилась і засміялася:

– Чого тільки не вигадають! То пес був, до сіроманця подібний. А страх завжди має великі очі й ще більшу фантазію.

Оксана й собі підтримала бабуню:

– Менше слухай усілякі байки. У нас такого вміють понавигадувати! Брати Грімм навіть близько не стояли зі своїми казками.

Може, й так – не став сперечатися Вадим. Але ж і в кожній вигадці є якась часточка правди…

Вадим пришвидшив крок. Не тим зараз зайняті його думки! Треба поспішати, бо має за декілька годин упоратись. А обійти три ділянки й перевірити стан молодих насаджень – то немало. Ще й коли так невчасно вийшов з ладу квадроцикл і доводиться сподіватися лише на пару своїх ніг.

***

Вадим повертався додому тією ж дорогою. Планував заскочити в лісок, що простягнувся на пагорбі уздовж величезного болота. Там завжди гриби ростуть такі, що косити можна й у снопи в’язати. Та й ті часи, коли старі люди лякали страшними розповідями про Чорне болото, давно минули. Якщо в дитинстві ще в пів вуха слухали побрехеньки і близько до застояної та зарослої очеретом водойми не підходили, то нині тільки з усмішкою все те згадують. Не дивно, що їх лякали так. Адже болото старезне, замулене, в такому можна булькнути з головою і не вибратися з нього, якщо не бути обережним. А всім відомо, що діти мають звичку пхати носа у все цікаве й нове. От і доводилось дорослим вигадувати жахачки всілякі про відьом, водяників та чорного дідька, який в очереті ховався й підстерігав кожного, хто бодай наблизиться до темної глибокої води. Ну, Вадим із дрібного віку вже давно виріс. Та й на пониззі берега завжди найщедріше гриби ростуть. Так, неначе їх там засіває рука господаря. Коли Вадим був малим, дивувався, чому так. А вже в підлітковому віці збагнув, що там завжди найбільше вологи і трухлявих гілок – саме те, що потрібно грибниці. Звичайні природні процеси – і жодних чарів.

Шлях до болота перегородив стовбур поваленого сухого дерева. Довелося обходити. Доки Вадим продирався крізь гілки, ледь не розтоптав декілька молодих бабок, які сховали темні лискучі шапочки під листям. Акуратно постинав їх ножиком, поклав у полотняну торбину, яку завше брав до лісу, й рушив далі.

Аж раптом ліва нога пурхнула в землю ледь не до коліна. Чоловік скрикнув від несподіванки. Невже стара покинута лисяча нора? Так можна й ногу зламати... Обережно вивільнив кінцівку з несподіваної пастки, присів навпочіпки й зазирнув в отвір, що глипав чорним оком циклопа з-під сухої трави, листя і щільного покриву рудої глиці. Перше, що Вадим розгледів, – потемніла від часу дерев’яна балка і шматок дошки. Земля над ними просіла й обвалилась під вагою Вадима.

Він затамував подих. Дістав із кишені складений ніж і тремтливою від хвилювання рукою занурив лезо у м’який сірий пісок.

Загублений і забутий час згорнувся сиріткою під трухлявим пеньком, а Вадим копав ножем, розгрібав долонями й навіть твердим обідком камуфляжної кепки. Лише двічі чоловік припиняв роботу, щоб утамувати спрагу.

Просто зараз, цієї миті, його очам відкривалась чужа таємниця хтозна-яких часів. Стільки грибників та працівників лісу ходили цими місцями, а показалася схованка тільки тепер. Молодому лісівникові, якому лише рік тому довірили цю відповідальну посаду…

Від бджолиного рою думок Вадима неначе в жар кинуло. Светр на спині змокрів від поту, незважаючи на те, що куртку чоловік скинув майже одразу, і вона лежала на тому ж трухлявому пеньку, під яким згорнувся забутий час та знайшла прихисток торбинка з грибами. Сьогодні Оксана точно не матиме що солити!

Декілька перших дощок легко піддалися його силі. Вадим акуратно склав їх на купку, поворушив балку. З нею буде важче. Певно, дубова. Міцна й має трохи ваги. Добре, що Вадим не вдався хирлявим. Розхитав її і підважив угору. Випурхнула з-під землі – тільки пісок із сосновими голками порскнув навсібіч. Вадим перевів подих. Витер мокре чоло. Стояв над темним отвором, що манив углиб, і тремтів від збудження. Що там може бути? Які скарби під землею ховаються? Он знайомий пацик із сусіднього села рубав ліщину на паркан і під корінням знайшов залитий воском кухлик із середньовічним сріблом. Просто зі свіжорозритої кротовини визирав глиняним боком.

Вадим глибоко вдихнув, а тоді розсміявся. Хто б міг подумати, що він матиме щастя теж натрапити на щось таке чи й навіть на краще? Навіть не могло б таке намріятись.

Вадим махнув рукою, обережно опустився на коліна над отвором у підземну схованку, дістав ліхтарик і пурхнув потоком білого променя вниз. Спиною під вологим светром забігали сотні мурах…

***

Сторічні ліани, павутиння звисали зі стелі – просто на грубо збитий із дощок стіл і на довгу лаву вздовж мурованої брусами стіни. Це була невеличка кімнатка, що могла за потреби вмістити до десяти людей. У кутку, за столом купчилося якесь шмаття і стояла невеличка бочка. На стільниці темніла закопчена гасова лампа, сіра від пилу, а ще давно засохла чорнильниця та крихкі, малесенькі шматочки старого паперу, який погризли миші.

Вадим роззирнувся. Ще раз перевірив, чи міцно припнута мотузка до паска. Перспектива залишитись у цій ямі чоловіка не надто тішила. Адже сподіватись, що старе перекриття над головою не шухне донизу, не варто. Добре, що специфіка його роботи вимагає носити в кишенях чи підсумку все, що може знадобитися в лісі. І серед цих речей неодмінно має бути міцна мотузка. От і стала в пригоді. Зафіксував довкола стовбура молодої осичини поруч та й обережно спустився у схрон. Тепер залишилось усе тут ретельно оглянути, а тоді повідомити своє керівництво, поліцію та місцевих краєзнавців.

Молодий лісівник прогріб руками запинало з павутиння й кількома кроками перетнув кімнату. В кутку лежав майже стлілий від часу й вогкості кожух, під яким нічого, крім зашкаруб­лих полотняних сорочок і підштаників, що нестерпно тхнули цвіллю, більше не було. Цікаво, що в тій бочечці під столом? Вадим нахилився, провів долонею по вкритій густим шаром пилу поверхні, присвітив ліхтариком. Дерево добре просмолене, отже, хоч що б ховалось усередині, має непогано зберегтись.

Чоловік злегка нахилив бочівку вбік, пробуючи на вагу. Здивовано ворухнув бровами – легка! Але в ній точно щось заховане, бо стукає­ться об стінки. Колупнув ножиком залізний обруч на кришці. Добре, хоч сам отвір не залитий смолою. Інакше б довелось нагору бочку витягувати й нести додому.

Кришка легко піддалась. Кусаючи губи від нетерплячки, Вадим зняв її і посвітив усере­дину. На самому денці лежала чимала металева скринька. Гарячими від напруження пальцями чоловік міцно затиснув її, дістав і заховав під светр. Крізь футболку груди пробрало холодом від металу. Проте Вадим не зважав на це. Цю знахідку він точно тут не залишить. Якщо там і є щось цінне, то Вадим шукатиме власника. Бо ті, хто побуває в землянці після нього, точно цього не зроблять.

Чоловік обійшов та оглянув кожен закуток. Лише після того акуратно закотив бочку під стіл і вибрався нагору. Ретельно прикрив отвір дошками, поклав балку, щоб позначити місце, жадібно допив залишки води, накинув на себе куртку й бадьоро покрокував додому. На плечі метлялась майже порожня торбинка для грибів, зате светр на грудях приєм­но напинався, ховаючись за численними кишенями просторої робочої штормівки.

***

Оксана саме прийшла додому з роботи. Встигла тільки закинути в пральну машину декілька комплектів уніформи, щедро припорошеної борошном. За два дні в пекарню мають навідатись працівники адміністрації їхньої ОТГ. Сказали, хочуть ознайомитись із розвитком підприємства та з асортиментом продукції. Авжеж! Усі так і повірили! Ні для кого не таємниця, що на стару пекарню поклав око фермер із сусіднього села. Не раз вихвалявся, що викупить її та зробить із неї консервний мінізавод. От і починають крутити пилом в очі та підбиратися з усіх боків… Але нічого! Їхній дружній колектив такими дрібницями не залякати. Та й нинішній власник не сьогодні на світ народився. Хай не дивляться, що Ігор Петрович такого поважного віку. Він усіляких пройдисвітів на хліб намастить і проковтне, навіть не розжовуючи. Бач, надумали собі аферу! Де сядуть, там і злізуть…

Стукнули вхідні двері. Оксана здригнулась. Навіщо так гримати?