ТРИ ПОЦІЛУНКИ КОХАННЯ

– Не здатен, – різко відповідаю я, не вдаючись до подробиць, що спонукають мене бути таким категоричним. Зі зрозумілих причин мені не хочеться обговорювати любовні походеньки моєї благовірної, навіть з її рідною сестрою.

Христина сумно зітхає, а я вже і не радий, що погодився взяти жінку із собою. Та відмовити їй не знайшлося ніяких вагомих причин. Я їхав на святкування дня народження свого старшого сина, у якого вона була за хрещену маму. Христина зателефонувала мені кілька днів тому, щоб з’ясувати, чи планую я поїхати на це дійство. Коли ж дізналася, що так, то ненав’язливо напросилася бути моєю супутницею. Все цілком логічно, адже навіщо мордуватися в маршрутці, коли можна дістатися до місця призначення з комфортом, автомобілем. Про те, що вона збирається всю дорогу, з міста в село, читати мені повчальні нотації, я й уявлення не мав. Хоча можна було здогадатися, що Христина неодмінно захоче стати миротворцем та спробує помирити мене зі своєю молодшою сестрою.

– Ну чого ти такий впертий? – не вгаває настирлива жінка. – Міг би хоч заради ваших дітей трішки поступитися своїм чоловічим гонором. Знаєш, як їм зараз, у такому перехідному віці, складно без батька?

– Я ніколи не відмовлявся від своїх синів, – сердито кидаю їй у відповідь. – Підтримував і підтримуватиму їх фінансово. Та й спілкуємося ми часто і регулярно.

– Але ж ти тепер живеш окремо від них і розмовляєте ви здебільшого телефоном або через інтернет.

Я хотів був знову огризнутися на ці моралізаторські промови жінки, однак швидко збагнув, що своєю банальною брутальністю спроможуся тільки набути собі ще одного ворога в її особі. А навіщо воно мені? Якщо добре розібратися, то Христина ніскільки не винувата в тому, що мій шлюб розлетівся на друзки. Вона, наївна, лише намагається полагодити те, що вже поламалося назавше. А загалом у жінки непогана вдача, і мені не хочеться з нею сваритися, та ще й у такий урочистий день.

Рішення, як припинити цю надокучливу розмову, з’явилося в моїй голові цілком несподівано. Шалене рішення, що нагадувало справжнє безумство і на яке б я ніколи не наважився, якби хоч трохи задумався про можливі наслідки. Та я не задумувався і діяв спонтанно. Швидко з’їхав на узбіччя і, не кажучи ні слова, нахилився до Христини та рішуче вп’явся своїми губами в її м’які вуста. Захоплена зненацька моїм нахабством, ошелешена жінка на якусь мить завмерла, мабуть, не в змозі втямити, що ж це діється. А коли за лічені секунди її очманіння почало минати, я розірвав наш поцілунок.

Решту подорожі ми подолали мовчки. Я був зосереджений на дорозі, моя пасажирка принишк­ла на своєму сидінні. Обличчя у неї вкрилося схвильованим рум’янцем, а в поглядах, які жінка нишком кидала на мене, була помітна дивна суміш збентеження, розгубленості й ще чогось такого, що мені не вдалося розібрати. Та найголовніше, Христина перестала діймати мене тими темами, які й так терзали моє серце вже стільки днів та ночей. Бо хай що, а подружня зрада людини, яку кохав і з якою прожив майже два десятиліття, – пекельне випробування.

* * *

Зі своячкою я не бачився більш ніж пів року. Почасти тому, що багато часу був у роз’їздах. У далекобійника робота така – довго вдома він не затримується. Та головна причина, мабуть, у тому, що Христина почала мене уникати. Якщо раніше вона могла просто зателефонувати й потеревенити зі мною про всяку всячину, то тепер від неї не було жодної звістки. Я теж не нав’язувався зі своїм спілкуванням, бо відчував неабияку ніяковість після того нерозважливого вибрику з поцілунком у машині.

Знову ми зустрілися за вельми несприятливих обставин. Я саме повернувся з чергового рейсу, коли зателефонував старший син, щоб ошелешити неприємною звісткою.

– Тату, ти знаєш, що моя хрещена зараз лежить у лікарні, у дуже важкому стані? – відразу запитав хлопець, звично привітавшись.

– Та звідки б мав про це знати? – відповів я і стривожено поцікавився: – Що тра­пилося?

– Коронавірус. У п’ятницю забрала швидка.

– Знаєш, у якій вона лікарні?

– Так. У червоній, тій, що на вулиці Коцюбинського. Туди мама сьогодні зранку поїхала.

Червона лікарня в нашому місті інфекційна і свою назву вона отримала за червону цеглу, з якої була збудована ще за часів австрійського цісаря. Я чудово знав, де заклад розташований, однак їхати туди не поспішав. Не тому, що мені було байдуже до Христини, просто не хотів зустрічатися з Мар’яною. Напередодні наші спільні знайомі донесли мені, що моя зрадлива дружина вже відкрито гуляє на людях зі своїм новоспеченим кавалером.

Після обіду все ж не витримав і навідався у лікарню, справедливо припустивши, що підступна благовірна вже поїхала додому. Мої припущення справдилися на всі сто відсотків. Зустрічі з Мар’яною вдалося уникнути, однак і Христини я цього дня теж не побачив. Вона лежала в реанімації, під крапельницею, тому відвідувачів туди, звісно, не пускали. До того ж тепер я для неї був, по суті, ніким.

Пощастило мені тільки за місяць, коли жінці стало значно легше й вона набра­лася сил прий­мати відвідувачів. Побачивши мене, Христина неабияк здивувалася і хоч як намагалася, та все ж не могла приховати свого збентеження. Я теж почувався незручно, тож весь час говорив про всілякі несуттєві дурниці. Тільки прощаючись, не стримався й, потупивши погляд, промовив:

– Вибач за той випадок у ма­шині.

Христина відповіла не відразу. А коли почала говорити, то неабияк спантеличила мене своїми словами.

– Та за що вибачати?.. Я тоді так напосіла на тебе, що ти мусів якось затулити мені рота. І якщо вже на те пішло, то дозволю собі невеличкий комплімент – ти гарно цілуєшся.

Я швидко зиркнув на жінку й побачив, що вона зашарілася від свого зізнання, мов та юна школярка на першому побаченні. Мені ж не залишалося нічого іншого, як ще раз попрощатися й пообіцяти, що, тільки-но випаде слушна нагода, знову навідаюся до неї.

Свою обіцянку я виконав і приходив у лікарню ледь не щодня. Про поцілунки ми вже більше не згадували, зате вдосталь наговорилися на інші теми. І зізнаюся, таких довірливих, щирих і цікавих бесід у мене ще ні з ким не було. Навіть колишня дружина не мала часу, та й, мабуть, не дуже хотіла дізнатися стільки про моє дитинство і юність. Навіщо все це було знати Христині, я тоді гадки не мав.

Про причини такої зацікавленості жінки моїм минулим я довідався дещо пізніше. Трапилося це тоді, коли я теж потрапив у тенета клятого вірусу. На щастя, вакцина, хоч і не вберегла мене від хвороби, однак зробила її перебіг настільки легким, що можна було обійтися без госпіталізації. Я просто оформив відпустку власним коштом і забився у своїй квартирі, мов той борсук у нору. Колеги провідували мене нечасто, хоча, якщо бути чесним, я не дуже хотів когось бачити.

* * *

Прихід Христини став для мене абсолютною несподіванкою. Я не готувався до її візиту, та й узагалі, був не в тому стані, щоб приймати гостей. Жінка окинула критичним поглядом мою давно неприбирану барлогу й після дружнього привітання та короткого розпитування, як почуваюся, взялася наводити лад у помешканні. На всі мої кволі заперечення своячка тільки іронічно хмикнула і владним тоном веліла лягати в ліжко й не мозолити їй очі. Мені залишалося тільки скоритися її наказу.

Пробула у мене тоді жінка порівняно недовго, однак після цього стала навідуватися ледь не щодень. Я помаленьку відновлював свої сили, поки вона турбувалася і дбала про мене. Це були невеличкі, але надзвичайно приємні дрібнички, що неабияк зігрівали моє серце. Дивлячись на Христину, я неодноразово ловив себе на думці, як вона відрізняється від Мар’яни. Зовні обидві сестри були надзвичайно схожими: та сама форма носика і вилиць, ті самі вигини вуст, той самий яскраво-сірий колір очей, навіть тембр голосу ідентичний. Однак за характером цілковиті протилежності.

Моя колишня дружина колись сподобалася мені своєю жвавою, непосидливою і життєрадісною вдачею. Вона була душею компанії, що вміла знайти спільну мову з будь-ким. З такою дівчиною-живчиком час пролітав легко, весело і приємно. Мабуть, саме це мене найбільше причарувало в ній і, врешті-решт, спонукало запропонувати їй руку та серце. Натомість своячка відзначалася зваженістю, статечністю і якоюсь особливою серйозністю. Хоча вона й була на два роки старшою за свою сестру, однак я ніколи не бачив їх разом у компанії місцевої молоді. Христина ніби уникала гучних розваг, вона зазвичай сиділа вдома, допомагала батькам, ходила спершу на навчання, а потім на роботу. Причини такої відлюдкуватості дівчини тоді мені були невідомими, а тепер розпитувати про таке було якось недоречно і незручно.

Перед першим рейсом після одужання я вирішив влаштувати невеличку вечірку для Христини, на знак подяки за її турботу. Нічого особливого, адже карантину ніхто не скасовував. Кілька власноруч приготовлених страв, її улюблені ананаси, пляшка доб­рого вина. Жінці про свої наміри попереднього нічого не говорив, вирішив, нехай це буде невеличким сюрпризом для неї. Просто зателефонував до своячки і попросив прийти забрати свою шпильку для волосся, яку вона нібито випадково забула в мене.

– Яку це шпильку я в тебе забула? – було першим запитанням Христини, коли вона переступила поріг моєї квартири. – Я всю свою біжутерію переглянула, здається, нічого не пропало.

– Звісно, що все на місці, – хитро всміхнувся я і повів її до кухні, де вже все було готове для святкування.

– Що це? Навіщо? – розгублено запитала вона.

– Маленька прощальна вечеря, – відповів я, беручись відкорковувати пляшку. – Я ж все-таки повертаюся на роботу й гадки не маю, коли нам вдасться знову поба­читися.

– Це якось так незвично, – жінка була явно розгублена, приймаючи від мене келих з вином.

– Чого тут незвичного? – заперечив я. – Звичайна віддяка за те, що ти дбала про мене весь цей час.

– Ти теж провідував мене в лікарні. До речі, розмови з тобою тоді мені дуже допомогли. Навіть лікар казав, що вони мали позитивний вплив на моє одужання.

– І чим вони тобі так допомог­ли? – здивувався.

– Ти був таким переконливим, коли запевняв мене, що моя недуга минеться, що я, врешті-решт, і сама в це повірила. А потім кожен твій прихід, кожна розказана історія стали для мене наче тими сонячними промінчиками, що зігрівали й підтримували на лікарняному ліжку.

– Не міг же я допустити, щоб така гарна квітка, як ти, зав’янула від цього триклятого вірусу.

Комплімент вийшов недолугим, банальним і навіть недоречним. Він породив у нас обох розгубленість та ніяковіння. Після цього говорити більше не хотілося. Ще трохи посидівши, жінка зібралася додому. Проводжаючи Христину до виходу, я знову наважився на відчайдушний крок. На порозі квартири несподівано притягнув її до себе і рішуче вп’явся своїми губами в жіночі вуста.

* * *

Наш перший поцілунок був наслідком моєї безрозсудної, хлопчачої витівки. Другий став своєрідною подякою за турботу. Третій… До третього ми йшли довгим і тернистим шляхом. Після мого одужання таких явних причин для зустрічей у нас не знаходилося, до того ж я постійно був у рейсах. Хоча, зізнаюся чесно, у дорозі неодноразово ловив себе на тому, що думаю про Христину. А коли повертався у свою квартиру, постійно згадував ці короткочасні миті, коли жінка приходила в гості. Навіть інколи крізь сон ввижався її мелодійний голос та життєрадісний сміх.

Так склалося життя, що перший день війни застав мене в рідному місті. Розбудив потужний вибух, від якого здригнувся весь будинок. Ворожа ракета поцілила в казарму військової частини, розташованої за кілька кварталів від мого помешкання. Ще не зовсім прокинувшись від сну, зателефонував дітям, щоб запитати, чи все в них гаразд. Коли ж переконався, що моя допомога їм не потрібна, набрав номер Христини. Вона була перелякана ледь не до смерті, що й не дивно, адже приліт був на сусідню вулицю, і ударною хвилею повибивало шибки з вікон у її квартирі.

Я поїхав до жінки та, як умів, намагався привести її до тями. Сидів поруч, тримав за руку, невпинно говорив якісь заспокійливі слова. Досягти успіху мені вдалося не відразу. Коли ж нарешті істерика у своячки майже вщухнула і її тіло перестало тремтіти від страху, вона підняла своє зарюмсане обличчя, і наші губи якось самі знову зустрілися. Це було феєричне шаленство. З вулиці долинали сирени пожежних машин і карет швидкої допомоги, а ми цілувалися так пристрасно, наче це були останні хвилини наших життів.

Того дня Христина не пішла на свою роботу, і мені дове­лося просидіти з нею до пізнього вечора. Ми прибрали розбите скло, затягнули пусті віконниці целофановою плівкою і час від часу відривалися від цього заняття на нескінченну череду жахіть в екрані телевізора. Коли ж настала хвилина прощання, жінка глянула на мене таким жалісливим і благальним тоном, що я без зайвих слів зрозумів: мушу залишитися тут хоч на одну ніч. Вона скрутилася калачиком на своїй постелі, а я вмостився поруч і охороняв її неспокійний сон до самого ранку. Ні про яку інтимну близькість тоді ніхто з нас навіть не думав.

Відтоді промайнуло майже чотири роки. За цей час траплялося всяке. Мені доводилося регулярно виїздити в тривалі рейси. Тільки якщо колись я привозив з-за кордону різноманітний крам для місцевих бізнесменів, то тепер це були вантажі, призначені на фронт. Повертаючись у рідне місто, частенько навідувався до Христини. Вона вже так-сяк оговталася від того, що трапилося, однак ніколи не відмовляла мені в гостинності.

Наші стосунки впродовж цих років ставали все ближчими й міцнішими. Не скажу, що це було таке полум’яне кохання, як ото його люблять красномовно описувати в романтичних книжках, однак почуття до жінки насправді зігрівало та підтримувало мене в житті. Моя колишня дружина, з якою я ще до війни встиг офіційно розлучитися, чкурнула за кордон, забравши із собою наших дітей, тож тепер Христина стала для мене найріднішою людиною. В її товаристві мені було затишно, комфортно, добре…

Єдине, що мене у Христині постійно дратувало, то це незбагненне небажання якось офіційно оформити наші стосунки. Хоча колишня дружба між нами вже давно переросла в більш глибокі та щирі почуття, де взаємини не обмежувалися ніжними обіймами й невинними поцілунками, а були щедро приправлені гарячою пристрастю і шаленим блаженством. Однак жінка вперто вимагала від мене зберігати все, що між нами відбувалося, у суворій таємниці. Мовляв, не хоче широкого розголосу, та й, на її думку, це було неправильно – закохуватися в чоловіка рідної сестри. Навіть якщо цей чоловік уже колишній.

Чи то вона так боялася людського осуду, чи не хотіла псувати зв’язки з ріднею, а може, просто не вірила, що жіноче щастя нарешті завітало і до неї. Я цього ніяк не міг зрозуміти, а Христина чи то не хотіла, чи просто не вміла пояснити мотиви свого рішення. Через це між нами регулярно виникали словесні суперечки, які все частіше й частіше закінчувалися тим, що, грюкнувши дверима, я йшов від неї. Та кілька днів у рейсі швидко охолоджували мої емоції, і, повернувшись додому, я знову телефонував і напрошувався до неї в гості.

* * *

Христина прокидається над ранком. Я сплю доволі чутливо, тому навіть легкий порух жінки миттєво вириває мене з чіпких тенет солодкого сну. Ніжно пригорнувши її до себе, тихо запитую:

– Тобі вже легше, дорогенька?

– Так, – коротко відповідає вона.

– А що вчора трапилося? – допитуюся. – Тільки не кажи, що це була звичайна втома після нічної зміни.

– Ні, це не втома, – погоджується Христина й надовго замовкає. Я не наполягаю на поясненні, а терпляче чекаю продовження нашої бесіди. Воно настає десь хвилин за десять, коли жінка на­решті каже нерішучим тоном: – Нам треба серйозно поговорити. Маю для тебе одну важливу новину.

– Що за новина? – запитую я, а серце стривожено завмирає в передчутті чогось лихого.

– Не знаю, як це трапилося… Я завжди оберігалася… Словом… Я вагітна і в нас буде дитина.

Сказати, що ця звістка ошелешила мене, нічого не сказати. Вир емоцій бурхливим торнадо пронісся в моїй свідомості. Там було все: здивування, захоплення, радість. Не було тільки непевності й страху. Натомість з’явилося тверде переконання, що тепер Христина нарешті дасть позитивну відповідь на запитання, яке я вже неодноразово ставив їй. І, не барячись, я знову запитую:

– Ти вийдеш за мене заміж, щоб разом ростити нашого майбутнього малюка?

– Так, – відповідає жінка, й у світанковій напівтемряві я бачу, як вона щасливо всміхається.

А потім наші губи зливаються в довгому, палкому поцілунку.