МАМИНА ПОДРЯПИНКА

Якось Сергій запросив мене в гості, коли Альона була на роботі. Якщо хтось із вас думає, що ми з ним щось мали чи планували, я вас розчарую! Ми були і залишились просто друзями. Сергій ніколи не дозволяв собі нічого непристойного, до того ж умів бути справді чудовим другом. Ну так, він час від часу натякав на те, що був би не проти зі мною закрутити якийсь роман, але так поводиться більшість чоловіків – зондують ґрунт, а коли чують однозначне «ні», відразу вмикають задній хід.

Ремонт у помешканні Альони і справді був капітальний: нова підлога, меблі, побілка, люстри! Навіть вишиті гладдю картини, які Альона колись створила, були обрамлені в дорогі багети. Усім цим не забув похвалитися Сергій, мовляв, от який я молодець! От який я менеджер! Ну так, але тим молодцем насправді виявився його тато. Та нехай, зрештою, не я ж Альона! Побачила і їхнє спільне фото на комоді: задоволений Сергій та усміхнена чорнявка. Либонь, однолітки.

Не минуло і двох років, як Альона стала для Сергія колишньою. Отакої! А що ж сталося?!

– Не зійшлись характерами! – багатозначно відповів Сергій, коли ми зустрілись у кав’ярні навпроти його будинку. – Зайдімо до мене, – додав він.

– Дякую, якось після тієї розмови із твоїми батьками не хочу з ними зустрічатися, – чесно сказала я.

– Ну так, вони не мали права втручатись у моє особисте життя. Я, взагалі-то, сам усе вирішую!

– Ну так… – багатозначно підтакнула я, аби не бовкнути нічого зайвого. – Хто б казав!?

Сергій знову повернувся до своїх золотеньких батьків. Певна річ, тато не виставляв претензій Альоні та не ходив забирати куповані меблі – все це залишилось «першій дружині на добру згадку», як потім висловився Сергій, зробивши широкий жест рукою кудись убік.

– Шкода, звичайно, такі гроші туди вклали! Але то таке, їх
завжди не вистачає. Ми собі ще заробимо! – великодушно підсумував Сергій. Авжеж, татових грошей не дуже то й шкода! Заробить, певна річ!

Незмінними в житті мого приятеля залишаються його батьки – мамця і татко! В розмові про Альону проскочило, що то вони переконали його розлучитися. Бо ж Сергійко, мамина подряпинка, вже за пів року спільного життя почав розповідати мамусі, що Альона деколи свариться, іноді вдома не буває, а ще відмовляє йому в інтимній близькості. Сергій цього не витримав… От батьки і вирішили… А Сергійко спакував свої речі, повернувся до батьків і заховався під їхніми надійними крилами!

– А в мене ж прізвище Бокораш! А ти знаєш, хто такі бокораші? – гордо випалив Сергій.

– Не повіриш, але знаю! Це мужні чоловіки-горяни, які вміли сплавляти ліс рікою, зв’язуючи колоди у плоти-дараби! Сучасні школярі сказали б, що то такий крутий серфінг, вищий левел, – так само гордо промовила я.

– Отож! Альона Бокораш не заслужила на це прізвище! А ти б заслужила! От тільки ми просто друзі…

– Авжеж, не варто добру дружбу перетворювати на погане чортзна-що…

Більше ми не порушували теми особистого, але завше мали про що поговорити та кого обговорити. Згадали і ту нашу спільну знайому, яка нас колись посватала. До речі, в її житті також усе було не так однозначно. Старшого сина вона народила мало не на випускному в школі. Потім швиденько видали її заміж за чужого дядька, дали її синові чуже прізвище. Після весілля той її вже офіційний чоловік поїхав на заробітки, а коли повернувся, то так посварились, що зробили ще одного сина. І тоді чоловік знову поїхав, але старшого сина не визнав і взагалі відцурався від нього. Та й того, свого, не особливо поривався виховувати. І лиш тепер я збагнула, чому ж вона так завзято піклувалась про чуже щастя. Бо сама була нещаслива! От якби в неї в особистому житті все було гаразд, то не хотіла б вона нікого сватати! Серйозно! І не розхвалювала б Сергія! І не казала б, що його батьки – такі чудові люди!

Ну але то інша історія. А я ще не все про Сергія розповіла. Час минав, Сергій почав лисіти, набрав декілька зайвих кілограмчиків – мамина подряпинка після стресів з Альоною добряче «відновилась» на добірних харчах. Про дівчат чи жінок дедалі менше говорив, а про одруження й думати припинив. Знову батьки вирішили подбати про свого єдиного і неповторного, аби не залишився сам на старість. Таки переконали Сергія, що він у них гарненький, розумненький, перспективний і неповторний. Напитали йому дівчину десь аж у далекому райцентрі, адже мали там родичів. За тамтешніми мірками, вона була вже трішки не в тренді, бо вікова стрілка дівчини наближалась до позначки 30. Працювала вона в місцевій крамниці, у вихідні сиділа вдома і дивилась кіно. Родичі дівчини також переживали, аби вона не засиділась у дівках. Та й не завадило б і про якусь дитинку подумати. От вони всі разом і подумали!

Словом, познайомили вони тих двох самотніх нещасних. Не зволікали, влаштували справжнє весілля: з гостями, фотографом, відеозйомкою, подарунками і перетанцьовуванням із фатою. Сергійка ретельно помили, вдягнули, гарно підстригли, поголили, дали йому в руки букет і конвертик із грішми – швиденько й одружили, не встиг і опам’ятатись. Наречена втішилась, думаючи, що вилізе з глухої діри, житиме у великому місті, розправить крила. дівчині й роботу невдовзі знайшли! Вдома батьки Сергійка пильнували, щоб молодятам нічого не бракувало та щоб між ними були мир і злагода. Сергій залишився помічником у татовій фірмі, хоч насправді всю роботу за нього виконував один тямовитий хлопець, але Сергійко про це не знав. А я знала, бо розповіли мені про це спільні знайомі… Отака халепа, друзі!

Замешкали молодята разом із Сергійковими батьками. Спочатку все в них було майже ідеально. Свати часто приїжджали, до того ж не з порожніми руками. Спершу молода дружина тягнула свого Сергія то на кінофільм, то на виставу: не було в неї цього в тому глухому райцентрі! А ще ж хотіла провітрити нові вдяганки, якими наповнився її гардероб. За рік уже й малятко в них народилось. Це було дуже добре, адже донечку допомагала доглядати Сергійкова мама, а невістка мог­ла добряче виспатись і навіть у перукарню відпроситись. А за декілька років і друга дівчинка з’явилась. Сергій трохи бурчав, бо хотів сина. Хоча, якщо чесно, наслідника роду більше хотіли його батьки. Щоб Бокораші не переводились у родині! А Сергій уже видав це за своє бажання. Бо він ніколи сам до пуття не знав, чого хоче. Ну але кого вигадали, того й довелося виховувати!

Дівчатка трішки підросли. Їх віддали в найкращу приватну школу, вони відвідували різні гуртки та секції. В Сергієвої дружини з’явилось більше часу і менше бажання ділити зі свекрухою спільну кухню. Звідти частіше лунали підвищені емоційні нотки. Дедалі частіше між невісткою і свекрухою виникали суперечки та пролітали іскри. Свекруха декілька разів нагадала, з якої діри вони її витягли і в люди вивели, але невістка була не в тім’ячко бита і до того ж язик мала з моторчиком.

Була невістка спочатку доброю і чемною, а незабаром стала прикрою та нестерпною. Сергій часто опинявся між ними, як той буфер: дуже любив мамусю, але й дружину не дозволяв ображати. А було й таке, що одного разу гримнув тарілкою об долівку і спересердя вигукнув:

– Бабнота, сваріться без мене! – і пішов гуляти з меншенькою донькою.

Так не могло тривати довго – треба було щось вирішувати! Батько Сергія зрозумів, що спокою більше не буде. От він позгрібав по засіках усі гроші, що мав, продав дачу, позичив у родичів трохи грошей і купив невеличке помешкання. Туди переїхав Сергій з дружиною та дітьми.

Стало якось порожньо в помешканні батьків, і от мамця з татком завели собі маленького чорного песика. Але щодня любий синочок обідав у матусі, бо його «фурія» не вміла готувати і не дуже мала час на виварювання супів та смаження котлет. Вона цілими днями пропадала на роботі, адже треба було ще віддати хоча б частину грошей за житло, купити меблі, вдягнути і нагодувати двох школярок, щомісяця оплачувати комірне.

Сергій дедалі частіше почав залишатись у батьків. Тут йому все було звично: рідні стіни, улюблений диванчик, стелаж із дисками, пошарпана гітара в кутку, на якій він бренькав довгими самотніми вечорами. Дружина телефонувала і просила повернутись. Сергій повертався, але так, наче на каторгу. Зрештою, завжди знаходив причину: то батьки хворіють, то їхнього песика нема кому вигуляти… Внучки приходили до бабусі й дідуся, але поводились акуратно – найімовірніше, пройшли докладний інструктаж невістки. Старша потім відмовилась приходити, а меншенька любила також побренькати на гітарі, а ще їй дуже смакували бабусині пиріжечки.

Зрештою, Сергій не витримав і другої дружини – батьки порадили йому розлучитись і переїхати до них. Так і сталося. І тепер усім добре, а особливо Сергійкові. Батьки постаріли, тепер їм справді потрібна допомога.

«Ех, треба було давно переїхати до батьків»! – думав Сергій, гортаючи родинний фотоальбом. А здається, що нікуди від них Сергійко й не їхав! Він же найдорожча мамина подряпинка!