МАМА ЛЮБИТЬ?..

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна НОВАЦЬКА-ТІТАРЕНКО

04 липня 00:01

573

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

З поштової скриньки

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

– Вона нас не любить. І ніколи не любила, – голос сестри завдає страждань. Відвертаюся до вікна, вдаю, що не чую. Ігнорую. Проте роздратованої Лілі це не зупиняє: – Хіба вперше? Мабуть, радіє, що спекалась нас. А потім, наче й нічого не було, вдаватиме турботливу матусю.

Мені хочеться затулити вуха руками або, ще краще, пересісти від сестри якнайдалі. Проте вагон електрички переповнений – вільних місць катма. Доведеться вислуховувати Лілині нарікання ще добрячу годину. Тому стримую сльози й, не змигнувши, намагаюсь сфокусуватися на пейзажі, що пролітає за вікном: рахую дерева, хмари, маленькі хатки, корів та коней, що розсипалися, як бісер, на зелених пасовиськах, – відволікаюся, як умію і як можливо в цій ситуації.

Мені шість. Злість на маму роз’їдає мене зсередини, тому гніватися на сестру нема снаги. Я просто хочу, щоб Ліля замовкла й більше ніколи не повторювала, що мама нас не любить. А Ліля не вгамовується – нарікає, обурюється, навіть погрожує, що більше ніколи не повернеться додому. Сестрі тринадцять, але вона, як маленька дитина, прагне бути почутою. Байдуже, що наразі єдиною Лілиною співрозмовницею є шестирічна сестра. Тобто я…

Звісно, мені болить, що мама вкотре випровадила нас до баби і діда в село. І, як завше, у свята. Цього разу – на Великдень. Мені навіть лячно, що якогось разу, коли повернуся від них, не застану мами вдома або що з мамою, поки нас нема, щось трапиться і я залишуся в баби з дідом назавжди.

Звісно, я розгублена ще більше, ніж сестра. Але вперто закушую нижню губу – тільки не плакати. Сльози нічого не змінять, хіба привернуть до нас увагу небайдужих пасажирів: «А чому без дорослих?», «Куди прямуєте?», «Вас хтось зустрічатиме з електрички?»…

Мені шість, і я, на відміну від сестри, впевнена в маминій любові. Її любов очевидна й абсолютна та не потребує, щоб її доводили… А оці випроводжання нас із дому… щоразу у свята, мабуть, невипадкові – нема сумнівів. Може, в мами багато роботи саме у святкові дні? Чи вона просто втомлюється? Або ж направду, як щоразу переконує мама, ми їдемо в село, бо дідові з бабою самотньо. І наше, внучок, завдання розважити та звеселити їх своїм візитом.

Правда на німе запитання: чому мама з татом не їдуть з нами, відповіді в мене немає.

Мені шість. Лиш шість… І я не дуже розумію, що життя – це не тільки те, що ми бачимо, чуємо й до чого можемо доторкнутися. Мені невідомі непрості закони людських стосунків, дорослих проблем…

Але навіть у шість я інтуїтивно відчуваю: мусить бути пояснення маминим учинкам…

Із роздумів висмикує Ліля:

– Ненавиджу її. І тата. Чому він ніколи не проводжає нас на вокзал? Чого дозволяє мамі так чинити з нами? Та їм обом байдуже…

***

Мені десять. Ми декілька разів на рік їздимо із сестрою до баби з дідом – Новий рік, Різдво, Великдень, візит улітку, під час осінніх канікул. Без батьків. Цього разу – знову Великдень.

Лілі сімнадцять. І нічого не змінюється. Сестра вкотре сипле отруйними словами. Тільки тепер до них додається промінчик надії та впевненості:

– Ще трохи… Закінчу школу і чкурну від вас якнайдалі. І я чхати хотіла на маму й нашу сімейку. Ніхто тоді мені не вказуватиме…

Білі хатки, потемнілі дахи, лелечі гнізда – як і колись, я вмикаю захисний механізм… Не перечу сестрі. Не сперечаюся
з нею. Але хвилююся, бо розумію, що саме тепер у Лілиних словах є багато правди. Вона справді зовсім скоро поїде від нас… І тоді в поїздки до діда з бабою я вирушатиму сама…

***

Ми неодноразово розпитували неньку і рідних, чому батьки ніколи не їздять з нами до маминих батьків. Бо, звісно ж, бувало й так, що до них ми вирушали втрьох: я, сестра і мама. Але не пригадую, щоб хоч раз із нами бабусю та дідуся провідував тато.

І що ще дивніше – баба з дідом ніколи не провідували нас, коли тато був удома. Зазвичай траплялися швидкоплинні візити діда, коли батько працював, або бабусі, коли вона навідувалася в місто у справах. Теж акурат у час, коли тато був на роботі.

А ще баба з дідом не розпитували про свого зятя, а коли ми із сестрою щось розповідали про тата, лише мовчки кивали й ніколи таких розмов не підтримували.

Маленькою мені це не здавалося дивним, але що старшою я ставала, то чіткіше усвідомлювала, що в нашій сім’ї є таємниця, про яку рано чи пізно довідаюся…

Врешті-решт, завжди на запитання «Чому ми ніколи не святкуємо разом?» ми отримували завчені відповіді. Мама спокійно пояснювала нам, що так треба… Тато працюватиме, у неї – робота, бабусі та дідусеві сумно. Якийсь час я вірила в ці казочки. Але дорослішаючи, почала також помічати, якими сумним є мамині очі, коли вона збирає наш одяг у валізку. Як мама відводить погляд від нас із Лілею. Як зрадницьки тремтять її руки.

У такі миті мені хотілося підійти і притулитися до мами. Але я стримувала емоційні пориви… То зайве, ми однаково вимушені їхати. Навіть Лілині періодичні скандали нічого не змінювали. Мама просто перечікувала, коли сестра заспокоїться, й тихо наказувала:

– Вам уже час. Запізнитеся на електричку.

Такі ситуації закінчувалися теж традиційно. Сестра хапала валізу, гримала дверми і навіть не прощалася з мамою. Я малою таки падала в її обійми й запевняла, що буду чемною і сумуватиму, а коли стала старшою, обходилася скупим «Бувай!».

Коли ми поверталися додому від баби з дідом, зустріч відбувалася дещо інакше. Ліля вже не сердилася, а я, щаслива, що все знову до певного моменту буде спокійно, без упину ділилася враженнями… Ми обіймали маму і наввипередки із сестрою бігли в кімнату до тата. Він завжди був удома, коли ми поверталися. І батька ніколи не було того дня, коли ми їхали.

***

Я потайки спостерігаю за мамою, яка в променях призахідного сонця в садку за хатою збирає щавель. На зелений борщ. Завтра буде смачний обід. Мамина голова схилена, плечі худенькі, але спина і постава рівні. Мама мугикає якусь невиразну пісеньку.

Мені двадцять вісім. За тиждень – Великдень. Минає вже вісім років, як Ліля переїхала жити за кордон. І десять відтоді, як тато пішов із сім’ї.

Довгих дванадцять років мама приховувала від нас із сестрою, що в нього увесь цей час була інша...

То були дивні стосунки: тато зраджував маму із жінкою-заробітчанкою, яка приїжджала в місто лише у великі свята – навідувала свою родину – і яка на період свого перебування вдома безсоромно крала із сім’ї нашого батька.

Спершу тато ховався, а коли мама довідалася про зраду, то мав намір подати на розлучення. Але я була маленькою, Ліля росла з непростим характером. Мама переступила через гордість і попросила тата хоч на деякий час залишити все так, як є:

– Ти потрібен дівчаткам. Нехай ростуть у повній сім’ї. Та й куди ми підемо? В село до батьків? Де я там зароблятиму на життя, як знайду роботу?

«Деякий час» розтягнувся на роки. Так і жили – ледь не зразкова сім’я, за винятком тих періодів, коли татова коханка поверталась в Україну, і він з головою пірнав у пристрасні стосунки з розлучницею.

Саме в ці періоди мама й випроваджувала нас у село. Вона вбила собі в голову, що ми з Лілею не маємо знати правду, що вона травмує нас на все життя. Мама хотіла, щоб ми з Лілею не знали й не бачили, що тата днями чи тижнями немає вдома, щоб випадково не натрапили на нього в товаристві коханки посеред міста (а батько не крився, справді, у місті всі знали про його походеньки)…

Відверто кажучи, я й досі не розумію, чому мама ухвалила таке рішення – змирилася зі зрадою, обрала роль жертви заради дітей.Чому вирішила, що неповна сім’я травмує нас сильніше, ніж постійні відлучення від дому у свята?

Звідки мама брала сили, щоб терпіти приниження? Як можна знати, що в чоловіка інша жінка, і щоразу дозволяти йому повертатися?..

Задля чого, якщо в підсумку сім’я таки розпалась?.. Тато створив нову зі своєю заробітчанкою, яка повернулася в місто назавжди і поставила питання руба: або ти розлучаєшся, або знати тебе не хочу…

…Тепер щоразу, коли я задивляюся на маму, от як зараз, мені до очей підступають сльози. Дарма все дитинство Ліля переконувала мене, що мама нас не любить.

Мама любить. І завжди любила. Просто її любов до доньок виявилась жертовною, а до тата – хворобливою…

Але, дякувати Богу, все минулося. Мама одужала. Вона спокійна. Добра подруга та сусідка. Вміла господиня.

Після того, як пішов батько, в її житті з’явилось безліч нових захоплень. Нових друзів. Мама ніби народилася вдруге. І ніби вперше подивилася на світ…

Світ без тата реальний. Цей світ існує. І він чудесний.

Ось завтра буде зелений борщик. Приємні телефонні бесіди з Лілею телефоном. І, звісно ж, розмови зі мною – про все і всіх на світі. Ми будемо поруч. Завжди.

***

Коли десять років тому мама з татом повідомили нам про розлучення, ця звістка безжально скосила нас із сестрою. Моя успішність у навчанні в університеті суттєво погіршилась, а Ліля взагалі не могла змиритися з новою реальністю. Вона хоч і жила окремо в сусідній області, все ж часто навідувалася додому. Тут мала багато друзів.

Наш світ перевернувся з ніг на голову. Батьки продали квартиру, щоб розділити гроші. Мама придбала невеличку хатину в середмісті. Я переїхала жити з нею. А сестра так і не змогла звикнути до нового дому: спершу навідувалась нечасто, потім усе рідше й рідше, а згодом узагалі чкурнула за кордон.

Образа, яка гризла її всі ці роки, на маму нікуди не поділась. За день до від’їзду сестри ми допізна засиділися за чаєм. Коли прощалися перед сном, Ліля таки не втрималась і сказала мені:

– Ти теж довго не засиджуйся тут. Тікай, куди ноги несуть і очі бачать.

Але я не змогла. Не втекла…

Після звістки про розлучення ніби все стало на свої місця – знайшлися відповіді на запитання. Окрім одного: а чи любить мене мама?

І от довгі роки я переконуюся в її безкорисливій любові. Я заліковую свою дитячу травму, свій страх її тихою любов’ю.

Я кутаюся в слова пісень, які мама без упину співає, коли щось робить. Гріюся в погляді її теплих очей – мама завжди дивиться мені в очі, коли ми спілкуємося.

Мама любить мене, вона ще досі вранці готує сніданок – ароматні млинці, пухкі оладки. Ми часто мовчки кавуємо, але навіть хатня тиша наповнена маминою турботою.

Її любові вистачає на мене, нашого пса і кота, на затишний садок за хатою та квітник перед брамою.

Мама піклується про всіх, і все без примусу. І я завжди намагаюся віддячити неньці тим самим.

Вона небагатослівна, але останніми роками дедалі частіше вечорами ділиться спогадами. Повертається в минуле, розказує мені про страждання, які переживала, про самотність, яка ховалась у кожнісінькому кутку квартири, коли тато йшов до коханки, а ми їхали до баби з дідом. І я плачу, коли слухаю. А вона – ні. У такі чуттєві й емоційні моменти обіймає мене сполохано, невпевнено і каже:

– Мені переболіло. Але я ніколи не пробачу собі, що завдала тобі стільки болю… Тобі та твоїй сестрі. І своїм батькам. Вони ж про все знали. І теж страждали…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.