ЛЮПИН НА УЗБІЧЧІ

Нарешті останні приготування – дід нарізає скибками хліб, розрізає начетверо помідор, знімає пательню з вогню, ставить на дерев’яну дошку. Я аж підстрибую від нетерплячки. Нарешті дід урочисто вручає мені велику ложку. Все, трапеза розпочалася! Їсти належить, власне, лише ложкою, дід з одного боку пательні, я – з іншого. В одній руці ложка, в іншій – шматок помідора. У фіналі треба визбирати залишки шматочком хліба і гарненько облизати ложку.

А якось увечері, баба саме пішла «на сутки», я ніяк не могла заснути. Дивні звуки не давали мені спокою і, якщо чесно, трохи лякали. Якесь шарудіння, шкрябання, щось схоже на кроки, і все це долинало згори.

– Діду, що це шкряботить?

– Це? Домовик, напевне, на горищі порядкує.

– Домовик? – я аж підстрибнула на ліжку. – Це який такий домовик?

– Ну, такий. Господар він у хаті. За порядком стежить, аби все велося, як належить. Щоб чистенько, значить, було, підметено скрізь, посуд щоб брудний на ніч не залишали. Усе, що полама­ється, щоб ремонтували, за птицею і худобою гарно доглядали…

– Діду, пішли покажеш мені домовика!

– Та його так просто не побачиш. Ховається він від людських очей.

Я ображено скривилася. Ти диви, який…

– … Я його бачив якось, – вів далі дід. – У сутінках. Сидів на ґанку маленький чоловічок, курив люльку та дивився на зорі. А тоді враз запала чорна темрява, і він зник.

– А чого ж він шумить? Раніше я таких звуків не чула!

– Певне, баба на роботу пішла, а їсти йому залишити забула. От він і сердиться. Я б теж шумів, якби голодним зостався…

– То ходімо йому їстоньки занесемо! – втішилася я.

Вибору в діда не було. Отож я у піжамі пішла за дідом на кухню, там дід знайшов порожню бляшанку з-під консерви, налив туди трохи молока, вкраяв шматок хліба. На горище вели вузенькі сходи. Дід піднявся першим, відкинув ляду, увімкнув світло.

– Ну ходи, якщо не боїшся!

Я швиденько піднялася сходами, очікуючи уздріти на горищі щось неймовірне. Не знала до пуття, що саме… Та горище виявилося суцільним розчаруванням – звичайна лампочка тьмяно освітлювала велике приміщення. Під стінами стояли якісь мішки, стара скриня, плетені кошики, великий бідон, стара віконна рама… Нічого цікавого. Та й домовикові тут, як на мене, робити нічого. Зрештою дід поклав бляшанку та хліб недалеко від ляди, наказав мені спуска­тися донизу і зачинив горище. Шарудіння та шкрябання, до слова, припинилися.

– Діду… А можна і мені хліб­чика?

Баба сказала б, що їсти на ніч – кепська думка, а дід просто кивнув головою на знак згоди. І ось я сиджу за столом на великій табуретці, баламкаю ногами і наминаю хліб, намащений густою сметаною, та ще й гарненько поцукрований. На столі парує велике горнятко чаю.

Наступного ранку я вчепилася до діда, аби він впустив мене на горище поглянути, чи їв домовик наш хлібчик. Дід, звісно, спершу відмовлявся, мовляв, роботи багато, та я його таки впросила. Дід піднявся сходами, відкинув ляду та увімкнув світло.

– На, дивися, причепо…

Я миттю залізла догори. Нема ні хліба, ні молока! З’їв домовик, отже. Дивно, що й бляшанки не було… Прибрав, мабуть. Відтоді я серйозно перейнялася тим, аби будь-що побачити того домовика. А втямивши, що домовик вельми ласий до їжі, вирішила його… приманити. На їжу. Я заходилася тихцем розкладати у кутках шматочки хліба, жменьки каші, уламки печива, навіть шматок котлетки поклала в кутку під сходами на горище! Щодня уважно перевіряла всі залишені гостинці, і ті, що в хаті, і ті, що надворі, й неймовірно тішилася, якщо виявляла схованку порожньою. Та домовик так і не з’явився.

Зате баба почала нарікати, що з’явилися миші.

– Та такі нахабні! Мало що на стіл не лізуть! – сварилася вона.

Старий бабин кіт, невибагливо названий Барсиком, сидів коло криниці, вмивався, і вся його велична постать демонструвала цілковиту байдужість до проблеми. Гребував Барсик мишами, я б навіть сказала – гидував. Довелося дідові їхати у райцентр по пастки… А про домовика я за кілька днів забула.

Власне, про кота. Кота баба з дідом не заводили, кіт сам завівся. Приблудився до хати якось у лютому, кволий, з відмороженими вухами. Баба бурчала:

– Ото ще здохне в хаті!

Кіт здихати наміру не мав, очуняв, наїв кругленькі боки і… зник у квітні. Баба знову бурчала, мовляв, пригріли поганця, а він, невдячний, чкурнув світ за очі. Та кіт з’явився за два дні, поїв і завалився спати. Відтоді так і повелося – кіт був наче й домашнім, та насправді сам собі господар. Мав пошрамовану морду, одного вуха не було зовсім, інше стирчало неохайним клаптем. Полював на пташок, ганяв не лише сусідських котів, а й собак, і казна-скільки кошенят у селі успадкували його невиразну біло-сіру масть та принципову вдачу. Бо ж мишей він таки не ловив.

Та була в кота одна слабкість. Те, від чого він утрачав голову і робив нерозважливі вчинки.

Вряди-годи дід їздив на риболовлю, на ставок за лісом, кілометрів десять від села, мабуть. Я з ним поїхала якось, та на ставку мені було нудно й комарі добряче дошкуляли. Але я чомусь проявляла дивовижне зацікавлення рибою. Дід привозив її ще живою, баба виносила велику цинкову балію, наливала туди кілька відер води, дід випускав свою «здобич». У холодній воді риба відходила й починала ворушитися. Я бавилася нею, виймала по одній, розглядала.

– Ото бачиш, зябра… Риба так дихає… А ото плавці… – повчав дід. Я слухала і поважно кивала, водночас намагаючись знічев’я встромити рибі палець до рота. Мені кортіло дізнатися, чи є у неї зуби.

– Діду, а он ту маленьку рибку можна я собі залишу? – дрібний карасик лежав на моїй долоні.

– А звідки ж він тут узявся? Я таких малих випускаю зазвичай…

– Діду…

– Та нехай буде твій, однаково там нічого їсти, – погодився дід і почав виймати карасів з балії.

Я знала, що буде далі – дід карасів почистить, випатрає, посолить, поперчить, обкачає гарненько в борошні і посмажить. Мені чомусь до вподоби спостерігати за тим, як дід патрає карасів. Дідові нескладно мені пояснювати, що ось тут у риби плавальний міхур, а отак виглядають зябра зсередини… І пахощі смаженої риби я страшенно люблю!

– Іди погуляй ще трохи, зараз підемо до столу. – І я вистрибнула з кухні на подвір’я, пригадавши раптом, що у балії плаває «мій карасик».

Зазирнула до балії, проте там була лише брудна вода.

– Діду, а то ти забрав мою рибку?

– Ні, – дід визирнув із кухні, я зауважила, що він надто широко усміхається. – Є спритники до твоєї риби!

Дід тицьнув пальцем у кут двору. Там Барсик доїдав мого карасика…

… У село ми не заїжджали, звернули до кладовища. І практично відразу спинилися. Коло імпровізованого блокпоста стояв військовий у бронежилеті, з каскою на голові та з автоматом у руках.

– Там працюють. Розвертайтеся.

– Я ж казав, що нас не пустять… – зітхнув Сашко й здав назад.

Я ніяково знизала плечима.

Баба померла давно, сімнадцять років тому, я одинадцятий клас якраз закінчувала. Дід прожив іще два роки, надто вже поспішав до баби. Вони знову вдвох, отут, на горбочку, на кладовищі. Тут гарно, направду гарно. Тихо, хіба що жайворонок озветься. Торік я їм чорнобривців насадила, баба любила їх.

А цієї ночі в небі поблизу села підбили російську ракету, уламки впали на кладовище. От я і прагнула якнайшвидше поглянути, чи могилки не постраждали, може, прибрати принаймні треба. Баба, знаєте, страшенно не любила безладу…

– Нічого, приїдемо за тиждень. Нічого… – я не слухала чоловіка. Бо й слухати нічого, звичайна заспокійлива балаканина. Я дивилася на лелеку, який манірно походжав пасовиськом, на двійко коней рудої масті, що мирно паслися поруч, на чорну корову… Я чіплялася за уривки спогадів, відчуттів, я хотіла бути там, із ними… Не хотіла виринати у дійсність. – Ти мене чуєш?

Мені довелося повернути голову до Сашка.

– Хочеш, спинимося, нарвеш собі того бур’яну… Хочеш?