ЛЮДСЬКІ СЛЬОЗИ НА ЗЕМЛЮ НЕ ПАДАЮТЬ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

02 липня 10:40

459

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Призахідне сонце безжально фарбувало в кривавий колір небесну височінь. Здавалося, ще трохи – і не залишиться в небі над селом жодного світлого клаптика, щезне навіть найменший синюватий просвіток, поглинутий рішучим пензлем всесильного художника. Яскраві на перших порах відтінки багрянцю швидко темнішали, набували аж якоїсь фіолетовості, місцями ж і зовсім нагадували чорні погрозливі списи, які от-от упадуть на голови земних грішників.

– Змилуйся наді мною, Боже!

У погляді, зверненому до зловісного неба, і голосі жінки було стільки невимовного болю, стільки важкого відчаю, що найбільш безсердечний суддя мав би пошкодувати її, хоч вона і скоїла б якийсь злочин. Чи почув тужливе благання Вершитель людських доль? Чи безмірна Його милість? Чи, можливо, все, що відбувається в нашому житті, – це лише послідовність випадковостей і ми даремно тішимо себе сподіваннями, що добрими справами прокладаємо для себе дорогу в рай, тоді як негідники зазнаватимуть вічних страждань у пекельному вогні? Хоча, звісно, не віра в невідворотність покарання має змушувати нас до людяності – ця риса має бути нашою сутністю, бо без неї людство приречене на вимирання.

Світлана у свої неповні дев’ятнадцять не вдавалася до моральних мудрацій. І менш за все юнку турбувало те, як її вчинки вплинуть на далеке майбутнє земної цивілізації. Дівчина жила у своєму сьогоденні, насолоджувалася молодістю і тим, чим вона щедра та неповторна, – першим всеохопним коханням, чари якого здатні як зробити нас чуйними та великодушними, так і перетворити на запеклих егоїстів, коли прислів’я «На чужому нещасті свого щастя не побудуєш» для тебе не має ніякого значення. Світлану це застереження свого часу також не зупинило, і лише за майже чотири десятиріччя вона гірко розкаялася
у скоєному.

Дівчина навчалася в обласному центрі, опановуючи професію кухаря. З дитинства любила допомагати матері в кухні, тому над вибором професії довго не думала. Особливо добре їй вдавалася випічка, якою Світлана ще в школі любила частувати своїх друзів, однокласників. Вони не шкодували вдячних слів, вихваляючи Світлану, і то дуже їй лестило. У шкільних науках мала успіхи посередні, а тут почувалася на висоті.

– Це справжні шедеври! Мені нізащо такої смакоти не створити, – визнавала її перевагу в кулінарній майстерності навіть Дарина, гордість їхньої школи, неперевершена відмінниця з усіх предметів. – Як тобі це вдається? Твої кексики кращі та смачніші за магазинні.

Світлана рум’яніла від задоволення.

– Якось так… Руки самі відчувають, скільки місити тісто, скільки чого сипати.

Якщо шкільним коридором розносилися пахощі солодкої ванілі, то всі знали: десь неподалік є Світлана або ж проходила тут нещодавно.

Крім тих, які захоплювалися здібностями дівчини, були й ті, хто заздрісно бурчав:

– Був би мій батько комірником, то і я пригощала б увесь клас пиріжками, а так самі не щодня їх їмо.

Ні для кого в їхньому селі не було таємницею, звідки беруться статки у Світланиній сім’ї. Добротний дім, не набагато менша за нього літня кухня, гараж з новеньким легковиком, прибудови для птиці, корови, свиней – то все пливло з колгоспної комори, у якій ревізію проводили ті, хто й сам із неї годувався. Світлана, єдина донька комірника, – наречена бажана не в одній родині з дорослими синами. Але поки хтось придивлявся до дівчини, Василь часу не марнував: уже після першого танцю на сільській гулянці дав зрозуміти, що дуже ця дівчина йому подобається і що хотів би з нею зустрічатися. Ніхто до Василя ще не освідчувався Світлані, ніхто так міцно не обіймав її дівочого стану, не торкався ніби ненароком своїми вустами її розпашілої від раніше незвіданих почуттів щоки. Щойно танці добігли кінця, Василь, дочекавшись, коли дівчина залишиться сама і поверне на свою вулицю, наздогнав Світлану й провів до самих воріт. Чому не одразу долучився до дівчини? Мав на те причину. Її також, до речі, звали Світланою (ось такий буває збіг!), і жила вона в цьому ж селі, але на протилежному його кінці. Вона не завжди відвідувала клуб, бо йти було далеченько, та ще й хвору лежачу бабусю мала доглядати. Крім того, Світлана лише перший рік працювала у школі вчителькою початкових класів, тож перевіряння зошитів, написання конспектів, підготування роздаткового матеріалу займали в неї чимало часу – тут не до клубних походів. Мати Світлани викладала історію в цій самій школі, її вважали непоганим педагогом, принциповим, вимогливим, і тому донька не могла підвести маму недобросовісним ставленням до своїх обов’язків. Сімейство складалося лише із жінок, бо батько дівчини виявився негідником, який залишив її зовсім маленькою, знайшовши собі забаву поза сім’єю.

– Чоловікам узагалі не варто довіряти, – повчала доньку розчарована своїм досвідом у сімейних стосунках Лідія Сергіївна. – Вони можуть зрадити за першої ж нагоди. Хіба що така не трапиться або ж здоров’я не дозволить.

Світлана дуже поважала свою неньку, навіть побоювалася її, до материних порад мусила прислухатися, тому доволі скептично ставилася до залицянь парубків. Навіть тих, які запевняли, що мають серйозні наміри щодо спільного з нею майбутнього. А вже щоб довіритися їм до шлюбу, то про це й мови не могло бути! То були часи суворої моральності, коли таких дівчат сприймали майже як осіб легкої поведінки. Якщо ж ти працюєш у школі, то взагалі маєш бути беззаперечним взірцем для молодого покоління – інакше можеш і роботи позбутися. Але… молодість! Вона має такі сильні чари, що рідко хто втримається перед ними.

Василь жив на тій самій вулиці, що й Світлана. Два роки їхні шляхи не перетиналися, бо хлопець служив в армії, а вона в цей час навчалася в педагогічному училищі в сусідньому районному містечку. Василь повернувся додому наприкінці травня, Світлана також отримала скерування в рідне село. Змужнілий, вродливий юнак не залишив байдужим дівоче серденько. А хлопцеві, спраглому до жіночої ласки, також впала у вічі розквітла юнка. Літо було в самому розпалі, все буяло, гаряче повітря дурманило молоді голови пахощами – юність прагла пристрасті! Все закрутилося напрочуд швидко, застереження неньки якось одразу вилетіли з голови, і Світлана за місяць зустрічей дозволила Василеві більше, ніж варто було. Чекала, що після такого почує пропозицію руки і серця, але той відмовчувався. Гордість не дозволяла дівчині самій натякнути на це, тож Світлана почала уникати парубка, злякавшись наслідків свого необачного вчинку. Однак вистачило її терпіння на якихось два тижні, а потім так засумувала за коханим, за його палкими обіймами, що вже сама намагалася потрапити йому на очі, щоб дати зрозуміти: вона чекає на нього. Василь довго не церемонився, того ж вечора припильнував, коли погасне світло в кімнаті Лідії Сергіївни і тоненька дівоча постать з’явиться біля хвіртки.

– Засумував за тобою. Чому ховалася?

Світлана не знала, що відповісти. Сказати правду чи зачекати, поки сам здогадається? Але Василь і не чекав на відповідь. Він не по це прийшов. Підхопивши дівчину на руки, попрямував на задвірки, де, знав, є заскиртована копичка сіна для кози Маньки.

Однак минуло літо, настала осінь з прохолодними ночами та пронизливими дощами, і любощі на природі стали проблемними. Про законний шлюб Василь обмовився лише одного разу:

– Ось так і мусимо ми, чоловіки, одружуватися, бо кохатися хочеться, а застудитися боязно.

Світлана чекала продовження теми, однак той перевів її на інше:

– Незабаром моя мати поїде провідати сестру в місті, тож деякий час зможемо зустрічатися в мене.

І знову та сама гордість не дозволила Світлані запитати щиро: «А чому ми маємо ховатися? Чому не можемо одружитися,
щоб мати законне право на шлюбні стосунки?».

– Мати, мабуть, щось запідозрила, – сказала натомість. – Одного разу вона прокинулася, коли я необережно брязнула дверима. Ледве переконала маму, що виходила в туалет.

Василь відреагував байдуже:

– Обійшлося? От і добре.

Якби ж Світлана знала, що він уже не вперше топче стежину до її тезки, то, можливо, вчасно обірвала б непевні стосунки. Однак село їхнє велике (довжина його сягає майже дев’яти кілометрів), не всі люди навіть добре знайомі, інколи їхні шляхи місяцями можуть не перетинатися, тому не завжди чутки поширювалися швидко. Та й жили дівчата, з якими одночасно крутив романи Василь, далеко одна від одної. Вони й не спілкувалися між собою, бо, хоча й навчалися в одній школі, але мали різницю у віці два роки і не мали жодних спільних зацікавлень. А клуб, де збиралася у вихідні сільська молодь і де можна було дізнатися якісь новини, як уже було сказано, Світлана-вчителька відвідувала нечасто. Хіба що на якісь великі свята бувала там. Василь вміло користувався такою ситуацією та ще й підсміювався, розповідаючи про свої пригоди найближчому другові:

– Добре, що дівчата імена мають однакові, а то б уже «спалився».

На той час Василь уже почувався в сім’ї комірника майже своїм. Не прагнув того, але навіть не помітив, як його вміло прибрали до рук батьки Світлани. А все почалося з тих самих пиріжечків. Дуже вже смачними вони виявилися.

Одного разу Василь прийшов на побачення до дівчини, коли вона саме допікала пиріжки. Пахощі линули від кухні такі, що він не втримався від прохання:

– Ти хоча б почастувала мене ними, а то не знаю, яка ти господиня. Одружуся, а ти нічого не вмієш, ще з голоду помру, – пожартував.

– Зараз принесу, – пообіцяла дівчина.

Але за декілька хвилин вийшла без пиріжків, ніяковіючи, пояснила:

– Мати сказала, аби я запросила тебе до столу, мовляв, негарно під парканом кавалера свого годувати.

Мусив Василь погодитися на ближче знайомство з батьками дівчини. Щедре частування хлопцеві сподобалося, ставлення до нього Світланиної родини також. А вже самі хороми, доглянуте господарство – то й говорити нічого! Порівнював із власними вжитками і відчував заздрість. «Вміють люди жити! – міркував. – Нам із батьками й не мріяти про таке». Його татусь не надто рвався до роботи, все господарство тягнула на собі мати, жінка амбіційна, з планами на заможне життя, якого, як зрозуміла, досягти власними мозолями просто нереально. Вже півтора десятка років вона гробила своє здоров’я на колгоспній фермі, але багатства так і не надбала. Мала надію на вдале одруження сина, який, як бачила, вабив до себе не одну дівчину. А чому б і ні? Вродливий, розумний, бо не кожен тямить так у техніці, як її Василь. То нічого, що зараз працює простим водієм, – завгар обіцяв згодом узяти його на інженерну посаду, якщо Василь піде навчатися на заочне відділення в технікум. Поки що хлопець не квапиться зі вступом, хочеться йому після армії пожити безтурботно, але згодом неодмінно піде навчатися. Поступово (не без впливу матері) визрівала у Василя думка про вибір на користь комірникової доньки. Шкода, звичайно, першу Світлану, але, як кажуть, риба шукає, де глибше, а людина, де краще. Тепер уже Василь почав уникати зустрічей із дівчиною, яка беззастережно довірилася йому. Втіху знаходив з іншою, яка також недовго чинила опір його бажанням. Таку вже мав вдачу, що вмів легко знаходити ключик до дівочих сердець та інших їхніх принад.

Коли одного разу майже на ранок обережно вибирався від доньки комірника через вікно, що виходило в садок, почув збоку привітно-насмішкувате:

– Доброго ранку, зятечку!

Василь аж присів від несподіванки. З острахом чекав на суворі нотації жінки.

– І навіщо ото ховатися? Наступної неділі присилай сватів, та й кохайтеся собі, скільки хочете! Хіба ж ми, батьки, вороги власним дітям? Хіба самі не були молодими?

Василеві трохи відтерпли ноги, які задерев’яніли з переляку. Але мова до хлопця повернулася не відразу: дуже вже неочікуваною була пропозиція майбутньої родички. Так, Василь думав про одруження зі Світланою, але не так швидко. Може, за рік чи й більше. Розумів, що офіційний шлюб зв’яже йому руки, а він іще не встиг насолодитися волею, чоловічими розвагами. Навколо стільки красунь! Не одну уявляв у своїх обіймах, а тепер що? Муситиме лише Світланою задовольнятися?

Якби та сама Світлана могла прочитати думки свого залицяльника, чи схотіла б вона вийти за нього заміж? А на це запитання можна відповісти з огляду на такі події.

– Ти чому мовчиш, ніби язика прикусив? – нетерпляче і трохи роздратовано запитала мати Світлани. – Може, вважаєш, що можна отак переспати з дівчиною, а потім – у кущі? Це тобі не вдасться!

У голосі жінки зазвучали погрозливі нотки. Василь вирішив не зловживати терпінням потенційної тещі:

– Та ні! Що ви! Я планував з вами поговорити… незабаром.

Жінка полегшено зітхнула:

– От і добре, а то я вже подумала, було, що почнеш викручуватися. Що ж, чекаємо тебе з твоїм «незабаром» у неділю.

Вона рішуче розвернулася і пішла на подвір’я, а Василь, тепер не ховаючись (нема сенсу!), попрямував вулицею додому. Раніше ж діставався долиновими стежками, бо не хотів, аби про його походеньки знали люди.

Що відбувалося далі? З Василем усе зрозуміло. Комірник у селі – то посада висока! То не лише багатство в хату, то – влада! Кому що виписати – всі кланялися завідувачеві чарівної комори. Ніби й пощастило хлопцеві, але водночас він наче в пастку потрапив. А раптом йому зустрілася б
іще краща партія? Та й Світлана якась… нудна в коханні. Якщо порівнювати з тією, першою, то там – вогонь, солодке шаленство, а тут… І зовні так собі. Але діватися вже нікуди.

У кімнаті Світлани тим часом була своя розмова.

– Тепер Василь нікуди від нас не подінеться! – впевнено промовила мати. – В неділю чекай сватів. Шкода, звісно, що вони небагаті люди, але, якщо тобі вже так сподобався цей Василь, нехай, вистачить вам того, що маємо.

Світлана кинулася до неньки в обійми:

– Дякую, матусю! А то він іще б зволікав із тим сватанням. Я Василеві – про те, що Віра до весілля готується, Іра з Миколою заяву подали, а він ніби не розуміє, на що натякаю.

– Можеш тепер і ти до весілля готуватися. Після сватання поїдемо тобі сукню, взуття вибирати. От тільки…

– Що? – захвилювалася дівчина, помітивши на обличчі матері якусь непевність.

Та повагалася, але таки вирішила розповісти про почуте від родички, яка жила поблизу Василя.

– Нібито зустрічався він з донькою нашої історички, з отією, що також цього року почала працювати в школі.

Світлана байдуже відмахнулася:

– Може, раніше й зустрічався, а тепер одружиться зі мною!

Тієї ж неділі відбулося сватання Василя до Світлани. Мати його згодом вихвалялася перед знайомими:

– Дуже припав мій Василько до душі сватам! Як рідного сина його прийняли. Хочуть, щоб молоді жили в них, кажуть, що залишать їм будинок, а самі в кухню перейдуть жити. А ми що? Ми й не проти, бо в нас таки тісніше.

Одруження доньки комірника – новина не з розряду звичайних. Односельці обговорювали ймовірну кількість гостей, святкове меню і навіть розміри весільного балагану.

– Чула, що аж із двома кухарками домовляються, – ділилася здобутою інформацією найближча сусідка комірника, тітка Валя. – І офіціантів наймуть, щоб столи прибирали.

Хтось не втримався, аби не кинути камінчик у город Василя:

– Кмітливий парубок. Знав, кого сватати. Дівка не красуня, зате з багатим приданим.

Чомусь ніхто не повірив у щирість почуттів Василя, хоча мати його за кожної нагоди намагалася підкреслити, як той сильно кохає свою обраницю.

– Хоч як би втомився, однаково квапиться до неї. І не з порожніми руками: то парфуми якісь купить, то прикрасу, то цукерки дорогі десь дістане чи косметику.

А Василь поспішав недаремно: майбутні тесть із тещею не шкодували для нього смаколиків. Копчені ковбаси, риба, котлети, холодці, ті самі пиріжки з різними начинками вдома в нього на столі з’являлися лише у великі свята. Каші, пісні борщі, супи – оце була звична для них їжа. Праця на фермі виснажувала матір, і після того, як вручну видоїш багато корів, наносишся величезних відер із кормами, почистиш гній, сил не вистачало на приготування якихось вишуканих страв. Та й асортимент продуктів у їхньому погребі не порівняти з тим, що мали заможні свати, частування яких так припало до смаку парубкові.

Нарешті дійшла чутка про сватання Василя до першої Світлани. Тепер вона зрозуміла, чому хлопець поспішав зникнути, ледве побачивши її. Картала себе за те, що під час останньої зустрічі не сказала йому про неймовірно важливу річ. Чомусь Василь був тоді роздратований, і вона вирішила, що зробить це наступного разу. Понад два місяці не траплялося нагоди. А тепер…

Мати від гніву не знаходила слів:

– Як?! Як ти могла?!

Вона металася кімнатою, не знаходячи собі місця, хапалася руками за голову, спліскувала ними у відчаї.

– Чотири місяці?! І ти весь цей час мовчала? На що сподівалася?

Світлана ледь чутно прошепотіла:

– Думала, що помиримося.

Лідія Сергіївна сіла нарешті знеможено на ліжко і промовила:

– Господи, що ж робити?.. Як на зло, жодних знайомих у лікарні не маю. Звичайним абортом тепер не обійтися – доведеться штучні пологи провокувати. Чи підуть на це?

Але мати є мати. Вона чудово розуміла, якими наслідками для здоров’я доньки може закінчитися
цей варіант. Хіба ж вона ворог своїй дитині?

– Може, спробуй поговорити з Василем?

Світлана заперечно похитала головою:

– Він мене уникає. Побачить – і відразу ж іде у протилежному напрямку.

– Мерзотник! А ти теж дурепа: як можна було закохатися в такого… брехуна?

Жінка вирішила взяти справу у свої руки. Коли стемніло, пішла до звабника. Той, як виявилося, вже пішов до своєї нареченої. Розмова з Василевими батьками, точніше з матір’ю, бо чоловік мовчки просидів за столом, була важкою і, на жаль, позитивного результату не дала.

Василева мати категорично промовила:

– Нічого ми не відмінятимемо! Ви хочете свій сором на нас перекласти? Це ще невідомо, від кого ваша донька зачала ту дитину. Хтось тримав свічку?

Лідія Сергіївна дуже швидко зрозуміла, що всі її зусилля врятувати честь доньки (а також і свою, як вважала) марні. Наостанок її ще й попередили:

– І не смійте більше до нас приходити! Ти бач, вирішили наклеп на мого сина звести! Було краще виховувати свою доньку, щоб блудницею не стала.

Змиритися б Лідії Сергіївні зі своєю невдачею, але ж ні. Уявляла осудливі погляди колег (мовляв, вона зі своєю донькою заплямувала весь колектив!), вчувалися їй зловтішні пересуди односельців (мовляв, наших дітей повчає, а своїй доньці ради не дасть!), і хотілося жінці тікати із села світ за очі. Але куди втечеш із важкохворою матір’ю, ще й посеред навчального року?

Прийшла додому і вже хотіла знову накинутися з докорами на Світлану, але, побачивши її змучений вигляд, мовчки пройшла в іншу кімнату. У голові виник іще один задум. Якщо й там не достукається до людського співчуття, то залишається надія тільки на лікарів.

– Додумалися! А ще вчителька! І не соромно вам? Хочете виставити мою дитину на посміховище? Вже всі в селі знають, що за місяць у нас весілля, а тепер що? Скажуть, що покинув, бо бракована?

– Але ж Світлана носить Василеве дитя…

– А це ще хто знає, чиє воно… – сердито сказала мати суперниці. – Може, Світлана й сама не знає, з ким нагуляла цю дитину.

Лідія Сергіївна розгубилася від такого несправедливого звинувачення:

– Як ви можете таке говорити? Чи ви чули від когось про мою доньку щось погане?

– Ви ще скажіть, що вона у вас свята і безневинна.

Що на це скажеш? Усе ж таки не втрималася, аби не дорікнути:

– Не свята, але й не злодійка – чужих хлопців не зваблювала. А вам хочу нагадати: людські сльози на землю не падають…

Господиня різко обірвала гостю:

– Ви ці погрози залиште для інших. Ми не з лякливих! До речі, Василя моя донька не силувала – сам прийшов до неї, а от ви ганьбите себе, бігаєте за ним, як песик.

Обличчя Лідії Сергіївни почервоніло від сорому і приниження. А й справді, навіщо вона принижує свою доньку? Хіба зробить її в такий спосіб щасливою?

Після того, як Лідія Сергіївна пішла, в будинку комірника відбулася нарада між матір’ю і донькою.

– Ти бачиш, що вигадала? – з обуренням промовила старша жінка. – Вирішила зі своєю повією переманити чужого нареченого! Дитиною надумала шантажувати!

Подивилася уважно на Світлану:

– Тебе випадково не нудить? На солоне не тягне?

Світлана зніяковіла, поквапилася запевнити:

– Ні, не нудить, не тягне.

Розчарована мати зауважила:

– Шкода. Ще візьмуть ті вчительки Василя на жалість.

Додала рішуче:

– Сьогодні ж скажеш йому, що вагітна! А сама…

Притишила голос і, нахилившись майже до самого вуха Світлани, почала давати їй хитрі жіночі поради. Та, червоніючи, згідно кивала головою.

Наступний навчальний рік Лідія Сергіївна розпочала в іншій школі. Разом із матір’ю, донькою та новонародженою онучкою вона все ж таки вирішила переїхати до сусіднього району. Нібито й не було відвертих насмішок з того, що сталося в їхній родині, але честолюбна жінка не мала бажання залишатися там, де їй довелося пройти через болісні приниження. Не хотіла зустрічатися ні з тим, хто зневажив її доньку і відмовився від власної дитини, ні з його родичами, у яких не знайшла хоча б простого розуміння.

З різницею майже в пів року народила дитину й інша Світлана. Також дівчинку. Ще за рік подарувала Василеві сина. Здавалося б,
усе мала для щастя: великий будинок, здорових дітей, чоловіка, якого кохала…

Світлана довго не здогадувалася, що зраджувати він її почав майже відразу після шлюбу. До технікуму Василь так і не вступив (сите життя й так задовольняло), але пересів з вантажівки за кермо легковика: був особистим водієм голови колгоспу. Доводилося інколи возити у справах його секретарку. Гаряча дівчина, не те що його роздобріла на колгоспних здобах законна дружина. Частенько буваючи в районному центрі, згодом познайомився зі ще однією самотньою симпатичною жіночкою, продавчинею в гастрономі. І з цією любощі виявилися Василеві миліші, ніж зі Світланою. Зрештою, почав не завжди повертатися додому ночувати. Тесть на той час помер, немічної тещі чоловік уже не боявся, а сльози дружини лише дратували. П’ятнадцять років подружнього життя закінчилися розлученням. Можливо, Світлана і мирилася б зі зрадами чоловіка, але дізналася, що з продавчинею Василь пристарав іще одного сина.

– Геть сорому не маєш! – кричала, мало не кидаючись на чоловіка з кулаками. – Прийшов сюди на все готовеньке, свого ніц не придбав, бавили тебе тут, догоджали тобі, і тепер їси хліб із цього стола, а замість вдячності оце така мені подяка?! Забирайся до своєї повійниці!

Думала, що чоловік благатиме про прощення, а він мовчки почав збирати свої речі у велику рябу сумку.

– Ти що робиш? – запитала, вражена його рішучістю.

Василь поглянув на Світлану байдуже:

– Думала, що злякаєш мене? Давно планував піти, та все не наважувався, а тепер ти сама підштовхнула. Дякую за це!

В останні слова вклав якнайбільше сарказму, бо насправді вважав, що він давно відпрацював у цій господарці і за ті ковбаси-холодці, і за пироги.

Світлана довго сиділа перед шафою, у якій стало тепер значно більше вільного місця. Відчула і в душі гнітючу пустку, ніби хтось забрав із неї спогади про роки, прожиті з Василем, а їх же було не так уже й мало – аж півтора десятка…

Діти – то було єдине, за що Світлана дякувала чоловікові. Любила їх так, як кожна нормальна мати. Сварила за погані вчинки, хвалила за гарні. Дочекалася їхнього одруження. На великі весілля не спромоглася, але вечірки влаштувала для обох. Василя не запрошували, а сам він бажання не виявив. І донька, і син не пробачили батькові зради (лише пізніше дізналися, що їх було безліч), обірвали з ним стосунки, до того ж майже не отримували від нього допомоги, за винятком незначних аліментів.

– Мамо, як ти могла за такого егоїста вийти заміж? – дивувалася Оленка. – Він же нікого не любив, окрім себе. До тебе ставився байдуже, нам рідко коли увагу відводив, жив тут як квартирант.

«А таки так – квартирантом був, – погодилася подумки з донькою Світлана. – Але я кохала Василя безмежно, особливо тоді, в молодості…»

Згадала ті перші місяці зустрічей, і лише тепер у жінки з’явилося усвідомлення: якби не та змова з матір’ю, то, найімовірніше, Василь потішився б її коханнячком і помандрував би на пошуки іншого. Така він людина – легковажна, безвідповідальна та ще й ледачкувата, бо насправді нічого суттєвого не надбав за своє життя. Окрім дітей, якими не обтяжував себе.

Однак Світлана не пов’язала свої негаразди з отією народною мудрістю про людські сльози. Промайне ще два десятки років, коли в неї нарешті з’явиться гірке, болісне каяття і вона молитиме Бога пробачити її за те, що колись стала причиною чужого нещастя.

– Ти зустрічаєшся з Василем? – запитала її за декілька днів подруга Надійка. – Бачила, що тоді, після танців, він наздогнав тебе. Вчора ввечері також прямував на вашу вулицю.

Світлана запишалася:

– Зустрічаємося. А що?

– Чула, що все літо крутив голову ще одній Світлані. Перед хлопцями вихвалявся, ніби взяв, що хотів, а тепер забажалося чогось свіженького.

Не взяла вона тоді до уваги слів Надії. Василь умів бути надзвичайно переконливим, і вже за декілька тижнів його палкі обійми й обіцянки зламали її опір.

Одне за одним посипалися нещастя на Світланину голову тоді, коли, здавалося, життя саме почало налагоджуватися. Діти виросли, здобули професії, оселилися в обласному центрі, почали самостійно заробляти собі на кусень хліба. Оленка жила зі своїм чоловіком у його будинку, успадкованому від бабусі. Незабаром народила гарненького малюка. Ігор мешкав із дружиною в орендованій квартирі. Саме це і стало причиною тієї біди, яка зробила її здорового сина інвалідом.

Дружина його виявилася жіночкою жадібною і заздрісною. Коли ні за рік, ні за два і ні за три Ігор не спромігся заробити на власне помешкання, вона почала влаштовувати йому скандали.

– Інші чомусь можуть, бо вони – справжні чоловіки, а ти – ганчірка! Он Андрій з бізнесом розкрутився, Олег свою справу розпочав, а ти ні з місця. Знала б, що ти такий недотепа, нізащо не вийшла б за тебе заміж.

У своєму погляді на Ігоря, здавалося, зібрала всю зневагу світу.

Він дуже кохав свою дружину, попри все. Так буває, як відомо. Ігор спробував і собі почати заробляти торгівлею, але з того нічого не вийшло. А Марина не вгамовувалася, вже й декілька разів погрожувала розлученням. І тоді чоловік ризикнув. Знав, що в місті є люди, які торгують забороненими речовинами і їм потрібні кур’єри. Думав, що буде обережним і відразу ж попрощається з таким кримінальним бізнесом, щойно назбирає потрібну суму. Наївність властива не лише малим дітям. Ігоря не тільки кинули – чоловіка жорстоко побили, після чого він осліпнув на одне око, селезінку йому лікарі змушені були видалити, крім того, додалося ще чимало проблем зі здоров’ям. Марина за пів року покинула хворого чоловіка-невдаху, і тепер він живе у Світлани, дедалі частіше зазираючи в чарку.

– А що мені залишається робити? – виправдовується перед матір’ю, коли вона сварить Ігоря за випивку. – Я нікому не потрібен, а без здоров’я – і самому собі. Швидше б уже закінчилося це життя…

Світлані шкода свою безталанну дитину. Вона боїться, що якщо раптом помре, то й Ігор сконає під якимось парканом. Зрозуміло, що перед тим до останнього винесе з дому все, що надбала своєю працею. Була надія, що хоча б в Оленки все склалося добре, однак останнім часом і вона почала скаржитися на свого Костю.

– Ревнує мене до кожного зустрічного. Я вже навіть очі боюся підвести на інших чоловіків, – розповідала телефоном.

А це приїхала якось сама, без Костянтина і дитини.

– А де ж?.. – не встигла запитати Світлана про них, бо донька кинулася на груди, розплакалася:

– Матусю, він мене побив!

Лише тепер Світлана помітила синець на Олениній шиї. А потім та показала й інші, прикриті одягом.

– Сказав, що дитини не віддасть, якщо подам на розлучення. Зробить мене психічнохворою: у нього, мовляв, є зв’язки і в поліції, і в лікарні. Мамо, що мені робити?!

Світлана розгубилася. Думки плуталися. Зрештою вирішила, що завтра поїде на розмову до зятя. Що з ним сталося? Хіба Олена дала привід для такого ставлення?

Однак надвечір біля їхніх воріт зупинилася автівка Костянтина. Він з величезним букетом троянд зайшов на подвір’я. Благав, обіцяв і таки переконав обох жінок, що ніколи більше такого неподобства не повториться. Краще б вони не повірили.

Незабаром Світлані зателефонувала сваха. У голосі – якась непевність, тривога:

– Приїжджайте. Марина в лікарні.

Цього разу синцями не обійшлося. Донька перебувала в реанімації.

– У неї перелом черепа, забій грудної клітки і…

Лікар іще щось говорив, однак Світлана не чула. Задушливий туман напливав на неї. Опам’яталася на лікарняному ліжку.

– Жіночко, наберіться мужності. Вам потрібно бути сильною, бо хто піклуватиметься про вашу доньку? Я так думаю, що не її чоловік. Так?

Майже два тижні Оленка перебувала на межі життя і смерті. Бували дні, коли вогник надії ледь жеврів і Світлана не могла навіть дихнути на повні груди, ніби боячись, що ненароком його погасить. Днювала й ночувала в лікарні, майже не їла. Сьогодні вранці їй сказали, що криза минула.

– Житиме, – коротко повідомив лікар. – Про наслідки говорити наразі зарано. Моліться!

Світлана стоїть під криваво-чорним небом, вдивляється в його глибину, шукаючи хоча б найменший просвіток, який дасть їй надію на те, що десь там, де вирішують людські долі, її все ж таки почують.

«За що мені це все?» – звертається подумки до Всевишнього, хоча відповідь давно живе в її підсвідомості.

В уяві постають знічене обличчя Лідії Сергіївни з благальним виразом в очах, гордовита постать матері, яка не шкодувала для прохачки зневажливих слів. Людські сльози таки не падають на землю… Інколи усвідомлення цієї мудрості з’являється, на жаль, запізно.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.