ЛЮБОВ ВАРТА ВСЬОГО

Все було як звично, та Петрусь усе частіше приходив напідпитку. А там, де горілка, там і кривда. В хаті почали лунати високі ноти, погрози, докори і з’ясовування. Дівчатка боялися, Лара терпіла заради дітей і заради того, аби зберегти родину. Ну так, бувало, що декілька разів довелося-таки переночувати в батьків, але Петро не перестав пити. Ніякі вмовляння, погрози чи дорослі розмови нічого не змінили. Лара говорила чоловікові прямим текстом, що піде від нього, бо все це її вже дістало. Петро категорично не погоджувався з таким «бабським рішенням» і сказав, що зробить ТАКЕ, що вона не зможе від нього піти.

– Що ж ти можеш зробити, коли й не пам’ятаєш нічого через оковиту?

– А от побачиш! – гонорово випалював Петро і траскав дверима, бо щось лихе задумав.

То знаєте, що він зробив? Спалив Ларин паспорт і свідоцтва про народження обох дівчат. Ось так! Та Лару це не налякало. Вона пішла, й цього разу не до батьків, а до свого сусіда Володі, який втішився, що тепер у нього вдома буде молода господиня і двійко її дітей.

Із Володею Лара була рівно півтора року. Тоді в них народився син Михайлик, з яким, власне, треба було проводити спеціальні процедури, аби дитина вижила. Пережив Михайлик і складну операцію. Лара так раділа, що їхня родина тепер повноцінна й щаслива. Втім, одного осіннього дня Володя спакував їхні речі й вивіз до Лариної мами. А оскільки він з Ларою жив на віру, то й ніякого розлучення не потребував. І навіть те, що в них є спільний син, його не стримало. Щоправда, документів не палив, скандалів не влаштовував… просто сказав, що має інші вподобання.

Мама недовго терпіла свою меншу доньку з трьома причепами, чи, як вона казала, «із цим галасливим виводком». Дарма що дідусь натішитись не міг онуками, бавив і няньчив їх, водив усюди й купував морозиво. Якби не дідусь і його тихе добре серце, пропала б Лара з тими своїми дрібними діточками.

І якось так поталанило жінці знайти собі третього чоловіка, Богдана. Він без проблем погодився розписатися з Іларією і взяти під опіку трьох її дітей.

Богдана ніяк не могли зрозуміти його батьки. Не такого «щастя» вони бажали своєму кмітливому синові, інженерові з крутими мізками і широкими перспективами в науці чи бізнесі. А Богдан аж змінився, відколи зійшовся з Ларою. Полюбив дітей як рідних, «підтягнув» Михасика в точних науках, допоміг пасербові вступити до фізико-математичного ліцею.

Авжеж, Богданові батьки мог­ли б залишити їм свою квартиру в місті, а самі переїхали б у село. Та про це не могло бути й мови – вони не поділяли такого синового рішення й обурювалися перед усіма своїми родичами, як із ними вчинив їхній розумний, але зовсім не мудрий син.

– А чим же вона його там приворожила? Та ще й із трьома своїми дітьми? – цікавились родичі, які вболівали за Богдана й зовсім не знали, хто йому ця Іларія і чому він «підписався» на такий варіант.

– Сказав, що любить її і що дітям потрібен батько, – розчаровано відповідала Богданова мати.

Що ж, довелося Богданові з родиною тинятися чужими квартирами, часто змінювати локації, ще й шукати підробітки. Богдан виявився дуже добрим батьком і турботливим чоловіком, але мав одну серйозну ваду – був страшенно ревнивим. Іларія важко зітхала, коли розповідала про це своїм подругам. Зітхала, але терпіла, бо навіть не уявляла собі, як би дала раду самотужки з трьома дітьми.

Натякав Богдан і на те, аби сплодити спільне дитятко, однак… для цього треба було б мати свій куток, а не тинятися чужими й гарувати на двох роботах без вихідних і без прохідних. Та й дівчатка вже підросли – старшенька пішла вчитися на кондитера. Менша дуже хотіла на акторський, а Михасик однозначно на комп’ютери. Не до немовлят якось…

І отак сталося в їхньому житті, що Богдан виховав і поставив на ноги трьох Лариних дітей. Діти невдовзі порозбігались, бо рано поодружувались. Михайлик пішов на фронт, Яринка виїхала за кордон, а Наталя знайшла собі роботу поруч і відтоді часто забігала до батьків, приносила чогось смачненького.

Богданові батьки все частіше хворіли й потребували догляду. Довелося продати хатинку в селі. Богданова мама вже не давала собі ради з побутом і приготуванням їжі. Тому Лара стала для неї доглядальницею, хоч і далі винаймала з Богданом квартиру на сусідній вулиці.

Ларина мама теж якось так різко і раптово постаріла. Доводилось їздити в інше місто, пильнувати своїх батьків. Словом, крутилися вони з Богданом туди-сюди. Ларина мама дуже добре ставилася до свого третього зятя, хоч особливого захвату не виявляла і вдячності – також. А коли вже Лариної мами не стало, забрала Лара свого тата в орендовану квартиру, бо оте постійне курсування між містами вимотувало її більше, ніж щоденні баняки і прання. Тато в Лари був тихенький, та й він невдовзі пішов до своєї дружиноньки, як він завжди називав її. Отак виявилося, все життя разом прожили, тато слухав маму і ні в чому їй не перечив, навіть боявся щось зайве ляпнути, тільки коли половинки не стало, Лара зрозуміла, як віддано і щиро тато любив маму. Дуже тужив за нею. Таке життя… зрослись вони мізками за стільки років, інакше би й не трапилось: куди голка, туди й нитка.

Що ж, лише коли і Ларині, і Богданові батьки пішли на правду, Лара змогла нарешті облаштувати свій куточок. Самі вже немолоді, але оселились вони з Богданом у квартирі його батьків. А за рік до них найстарша привезла внучку. Тішився Богдан і внучкою. Вже менше ревнував свою Лару, не бурчав через її короткі спідниці, яскраві светри й «занадто відверті» декольте. Люди озирались, коли бачили бабцю й дідуся, які ведуть за ручки свою любу онучку. А один вуличний фотограф навіть попросив їх зазнимкувати. Ось так-то воно буває.

В тому ж таки вірші Сергія Жадана є й інші рядки: «Життя – це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім – всім коханням моїм». Хіба ж не правда все це?!