ЛЮБОВ МАТЕРИНСЬКА

Переступивши поріг рідної оселі, першої ж секунди зіткнулася з осудом найріднішої людини – матері! І всі образливі слова, і всі припущення, з ким, як і де вона «собі пристарала такий сором», також прозвучали з найдорожчих материнських вуст. Як могли вони таке вимовити? Ті вуста, які ще нещодавно цілували її побиті колінця, які всю ніч шепотіли молитву, коли вона, маленька, лежала на операційному столі, ті вуста, які благословили її на навчання в далекому від домівки місті Харкові… Марина не розуміла, як тепер ці материнські вуста могли проклинати її та ні в чому не винне, ще не народжене немовля. Але навіть тоді, коли важкі материнські кулаки раз у раз гупали по її тілу, дівчина прикривала живіт руками, промовляючи в сльозах: «Дитині бути!».

Так і народила, не сподіваючись ні на кого. Єдиним порадником і підтримкою був Господь, а вона Йому заприсяглася, що син ніколи не пошкодує, що вибрав її за матір. Сама не розуміла, як так сталося: наче й не надто вірила в Бога, а молитва допомагала рішення знайти, коли, здавалося, виходу не було, та й людей добрих на шлях їй посилав Всевишній, які не дали злама­тися в безвиході. Навіть коли вже зовсім було кепсько на душі, з думкою про Господа і в надії на Нього засинала. А на ранок бачила всі негаразди вже в зовсім інших кольорах. Згодом у її долі трапився й чоловік, який, незважаючи на її «ґандж», узяв Марину за дружину. І кохав її понад усе, і трирічного синочка Вадимка любив, мов рідного.

Син зростав, як усі діти, в помірному достатку, але в безмежній любові. Та підлітковий вік коригує поведінку, а ще створює коло друзів, які часто не зовсім відповідають очікуванням батьків. Сталося так і у Вадима. Батьки попере­джали, аби не дуже водився з тим чи іншим, одначе хлопець надзвичайно гостро сприймав критику щодо своїх друзів, відповідаючи батькам не менш гостро. Згодом гострота слів переросла в агресію і дедалі частіші звинувачення в тому, що його не люблять. Хоч як боліли в батька з матір’ю серця від колючих синових слів, хоч як старались довести хлопцеві свою любов, не вірив, усе частіше кажучи татові, що він йому взагалі ніхто.

У такій ситуації Марина була наче між молотом і ковадлом. Чоловік докоряв з одного боку, син звинувачував з іншого… Часом доходило до того, що хотілося просто кинутися з берега в річку, що протікає навпроти подвір’я. Краще вже втопитися, ніж жити в щоденному пеклі. Коли хлопець підріс, то й буря помалу стихла. Наче б порозумнішав. Але найгірше було попереду.

Після чергового весілля в селі син прийшов додому на світанні й зачинився у своїй кімнаті. Марина запідозрила, що з хлопцем щось не так, коли той не вийшов до сніданку. А потім не пішов до технікуму. Коли запитувала, що сталося, мовчав. За декілька годин до оселі приїхав міліцейський бобик. Тоді жінка вже остаточно пересвідчилась, що її Вадим потрапив у якусь халепу.

Халепа була чимала – у вуличній бійці між сільськими та чужими хлопцями Вадим дав по зубах своєму односельцю – Ростикові Качуру. Він був плеканим матусиним синочком, єдиним нащадком великого бездітного роду. Батьки дуже любили Ростика, і кожен, хто бодай косо дивився на їхнього сина, автоматично ставав їхнім заклятим ворогом. Сталося так і з Вадимом. Хоча й товаришували хлопці з дитинства, й за однією партою у школі сиділи, не допомогло. Ростикові батьки жадали помсти! А за вибиті зуби на Вадима чекав суд. Марина тремтіла від страху, чомусь уявивши собі всю ситуацію як початок злочинного майбутнього сина. Жінкою оволоділа паніка. Ще й чоловік, як на біду, нещодавно поїхав на заробітки. Що робити? Куди бігти? Треба ж якось владнати ситуацію, аби таки до суду не допустити.

Вадим розумів, що винен, але дуже сподівався на те, що, помирившись із приятелем, зможе залагодити ситуацію. Вадим переговорив з матір’ю, і щойно стемніло, пішли вони до Качурів на поклін. Марина не відпустила сина самого, оскільки добре знала натуру Петра Качура, який уже розніс цілим селом, що її байстрюк – убійник! Але з Божою надією на щасливий фінал пішли до оселі.

У кімнаті були всі члени сім’ї, які начебто вже чекали на прихід винного. Привітались, але їм не відповіли. Вадимова ненька глянула на повну жінку – матір Ростика, яка сиділа, спершись до груби, з мискою картопляників у руках, у заляпаній олією кофтині. За столом, наминаючи борщ, сидів Ростик. На ліжку, спершись спиною на вишиті, але неймовірно засмальцьовані подушки, лежав батько. Так, як був, – у ватованих штанях та куфайці. Ноги його були без шкарпеток, але виявилися настільки чорними, що відсутність шкарпеток Марина помітила лише за декілька секунд.

Старались якось говорити. Домовлятись. Просили вибачення і навіть пропонували кошти, щоб сходити до дантиста. Пояснювала жінка, що хлопці молоді, що «сьогодні мій вашого вдарив, а завтра – ваш мого, адже між молодими різне буває»... Але результату її слова не принесли. Навпаки, Качур тільки ще більше розгнівався, перейшов на крик, обзиваючи Вадима переступником і вбивцею. Дуже боліли ті слова, скляними осколками раз у раз впиваючись у материнське серце. Сльози текли з очей, серце зупинялося в грудях.

– Що мені зробити, щоб ви вибачили моєму синові? – прошепотіла.

– Опускайся на коліна і ноги мені цілуй! – відповів Качур, єхидно скрививши уста.

Вклякла на коліна, жодної секунди не роздумуючи. Нахилила голову. Син, згораючи від сорому й образи за матір, намагався підняти її з долівки, тягнув за рукав, але вона різко вирвала свою руку, давши зрозуміти хлопцеві, що зараз від неї залежить його доля. І навколішки, наче до Плащаниці, через усю кімнату жінка лізла цілувати брудні Качурові ноги. І нахилилась. І поцілувала, навіть коли квасний сморід відчула і її ледь не знудило. Коли побачила чорні рубці засохлого бруду на пальцях, однаково торкнулась вустами його ніг. Бо від її поцілунку залежить синове життя. Бо колись вона народила цю дитину, наперекір усьому і всім, пообіцявши ніколи її не підвести своєю слабкістю, не зрадити зневірою чи недовірою, не обмежити своєю любов’ю.

Додому повертались мовчки. Усвідомивши силу материнської любові, син заплакав, міцно стиснувши неньчину долоню. Сльози текли його щоками, вимиваючи з душі всі погані думки, всі недобрі слова, колись сказані найріднішій йому людині – тій, любов якої є безумовною. Тій, материнська любов якої понад усе!