ЛЯЛЕЧКА

Тож тепер Марина тут, у його будинку. Так легко погодилась на переїзд, що навіть не сподівався. Призвичаєна до життя в місті, вона не відчувала жодного дискомфорту в реаліях сільського побуту. І хоч за яку б роботу бралася, постійно наспівувала радісні мелодії…

Сашко повеселішав, почав частіше усміхатися, бо тепер у нього не лише мама є, а ще й зведений братик Тимофій – десятирічний син Марії від першого шлюбу. Хлопчики з першого дня потоваришували. Обидва любили футбол, математику та пироги з виш­нями. Хіба мало спільного для хлопчаків майже одного віку? Їм завжди було про що порозмовляти і що робити. І батькам помічники вдатні росли.

Тепер у будинку завжди пахло свіжістю, чистотою, домашніми стравами і солодкою випічкою. На підвіконнях стояли квіти. В оселі панували спокій, затишок і любов…

* * *

Із народженням спільної до­нечки все заграло новими яскравими барвами. Олег чманів від радості. Цілував малесенькі долоньки, ніжки, перебирав пальчики, торкався м’якого волоссячка й гордо поглядав на дружину:

– Яка ж наша донечка красуня! Правда?

Марина усміхалась у відповідь і кивала, погоджуючись. Таких гарних великих оченят і біленького личка в жодної дитини не було. Лише в Асі…

– Наша лялечка, – шепотів, ніжно торкаючись пальцем маленького носика. – Князівна...

Хлопці здивовано переглядались, знизували плечима і ніяк не могли зрозуміти, що такого надзвичайного в дрібній писклі, яка тільки й робить, що плаче, їсть і забруднює пелюшки. І чого батьки квокчуть над цією малявкою, забуваючи про все у світі. Навіть про старших дітей…

– Сашо, погуляй із сестричкою!

– Тимку, Ася пити хоче!

– Куди ви дивилися обидва, що дитина коліно розбила?!

З такими криками вони виростали, мужніли, дорослішали. Аж доки закінчили школу й залишили стіни батьківського будинку.

Олександр вступив до інституту авіації, а Тимофій пішов вчи­тися на програміста.

Лялечка Ася, купана в надмірній батьківській любові, до навчання у школі не мала ні хисту, ні бажання. Знала й так, що тато з мамою всі її примхи виконають. Варто тільки пальчиками клацнути – і все з’являлось, мов за помахом чарівної палички. Щоб задовольнити потреби любої доні, Олег на двох роботах гарував, а Марина після своєї зміни на птахофермі шила й ремонтувала одяг на замовлення.

Роки і постійна втома взяли реванш. Отож коли одного темного зимового вечора Марину забрала швидка, Олег вирішив зупинитися. Тим паче, донька вже доросла, заміж зібралась. Весілля відгуляють, то можна буде трохи розслабитись. Зять має гроші. Тож люба доня, найімовірніше, не буде обділена. У хлопців теж усе добре: родини, діти, улюблена робота. І все, що їм з Мариною зараз потрібно, – спокій і здоров’я. Решту надбали…

* * *

Довго і важко виборсувалась дружина з тенет хвороби. Після інсульту в неї відняло правий бік, не працювала рука, відмовлялись ходити ноги, майже не слухався язик. Годував кохану з ложечки й ковтав сльози. Вона мовчки показувала очима на фото доньки і зводила брови в німому запитанні. Олег вдавав, ніби не розуміє, і починав розповідати, як сусіди два дні тому брали штурмом будинок самогонниці Катьки, перекинули дві каструлі з бражкою і побили самогонний апарат, щоб не споювала молодь у селі.

Чоловік ладен був безупинно молоти якісь дурниці, аби тільки не казати про те, що Ася відмовилась переносити весілля, три тижні тому вийшла заміж і гайнула з новоспеченим чоловіком до Таїланду на медовий місяць.

– Хіба я винувата, що мама захворіла? – кричала йому в слухавку, коли намагався вмовити, щоб дочекалася материного одужання. – Ніхто не має наміру переносити церемонію. Ромчик запросив таких поважних гостей, що вам і не снилось там, у вашому задрипаному селі!

Ніби наскрізь простромила тими словами. Аж задихнувся від несподіванки.

– А ти звідки? – запитав ледь чутно.

– Не починай! Ну все. Мамі привіт переказуй, хай одужує. Чао!

І відтоді ні слуху ні духу. Хоч би раз зателефонувала й запитала, як мати почувається… А вони ж так Асю леліяли! Порошинки з неї здмухували, бо то ж царівна. Красуня, яких світ не бачив…

Хлопці у вихідні приїздили, з дружинами та дітьми. За два дні стільки всього встигали переробити на обійсті. Марині лікаря з районного центру привозили, щоб оглянув. Накупили потрібних медичних препаратів. Домовились із місцевою медсестрою, щоб приходила крапельницю ставити й уколи робити. Невістки з дітьми в будинку лад понаводили, запов­нили холодильник продуктами. Тільки б батько не клопотався, із чого їсти приготувати.

– Коли мамі полегшає, – сказав Сашко, – ми заберемо вас до себе, бо в селі працювати треба, а з вас обох уже кепські робітники.

– А чого це до тебе одразу? У мене теж досить місця, щоб батьків розмістити, – Тимофій аж образився.

– От іще посваріться! – Олег усміхнувся і похитав головою. – Нікуди ми зі своєї хати не поїдемо. Якось дамо собі раду.

Провів дітей, розцілував, подякував. Обіцяли знову за тиждень навідатись. Чекає тепер, на календар зиркає. І слухає тишу, сподіваючись, що ось-ось пролунає телефонний дзвінок, а в слухавці потече солодким медом голос любої донечки…

Нарешті таки дочекався. Саме вивів Марину – почала вже ходити потроху – надвір, посадив у дерев’яне крісло в садку й почув пронизливий звук телефона.

– Привіт! – защебетала пташкою Ася. – Як ви там?

– Привіт, донечко! У нас усе нормально. Мама помаленьку одужує…

– Добре, – перебила, навіть не дослухавши. – Я чого телефоную?.. Хочу започаткувати власну справу. Ну, в успішного чоловіка й дружина має виокремлюватися. Тож дуже гроші потрібні. Сашко казав, що планує вас до себе забрати. То я подумала, будинок можна й продати. Він гарний, з ремонтом. Потягне на кругленьку суму… Звісно, я могла б і в Ромчика попросити, але не хочу від чоловіка аж так за­лежати…

– Чекай-чекай! – вигукнув, холонучи всім тілом. – То це ти, донечко, хочеш батьків за поріг викинути, наче якийсь непотріб?

– От знову ти все ускладнюєш! Хіба ж вам погано буде в Сашка? Він нормально заробляє, зможе мамі доглядальницю найняти…

– Тут найняв. Щодня приходить до нас і допомагає нам…

– От бачиш! А там іще краще буде… Я ж хочу лише добра всім, тату…

– Слухай, що казатиму, і карбуй собі на носі! – з грудей вирвалось обурене ревіння. – Хочеш мати бізнес – зароби сама! Ми тобі ніколи ні в чому не відмовляли, виконували всі твої забаганки. Та від сьогодні вибач! Ниточка моталася і урвалась. Усе! Захочеш приїхати – завжди будемо тобі раді, але будинку не продамо. Крапка!

– Ти ж казав, що він моїм буде! – пронизливий вереск штрикнув у вухо.

– Буде. Після нашої смерті… Але в нас – троє дітей! Не ли­ше ти…

Короткі гудки зупинили Олега на половині фрази. Довго сидів, тримаючи в руці слухавку. Ди­вився незмигно на стіну в коридорі. Горло здушувала гіркота. Як вони з Мариною могли так схибити у вихованні Асі?! Оце лялечку виростили!.. Царівну…

З важкої задуми вивів чоловіка голос дружини.

– Йду, люба!

– Хто телефонував? – поцікавилась, трохи затинаючись. Її мова була ще зовсім млявою, але вже чіткою і розбірливою.

– Помилилися номером, – зіт­х­нув, умостився у кріслі поруч і лагідно погладив зморшкувату руку Марини. Вона вистояла у двобої з недугою. І це – найважливіше, адже обіцяли одне одному бути разом у смутку і в радості – аж до кінця. Та й планів в Олега ще багато. Хоче повезти кохану до озера Синевир, бо кажуть, що там вода цілюща. А ще треба нарешті поїхати в Меджибіж, звідки родом Маринині батьки. Хоча б на схилі віку пожити у своє задоволення, надолужити втрачене, бо за каторжною працею не мали часу вгору глянути. Тепер є нагода. І щойно Марина буде готова до подорожі, вирушать, куди вона захоче. Основне – аби знову сяяла на рідненькому обличчі усмішка радості, незважаючи на всі негаразди…