ЛОВЕЦЬ ДУШ

Хлопець завів мене в загальний коридор, а звідти – до невеличкої комірчини. Там стояли стіл і стілець, обидва дуже старі та покоцані, на стінах – різні картинки на релігійну тематику. Біля однієї стіни – полиця з релігійними книгами. Хлопець сів за стіл, розгорнув товстий розлінований журнал, дістав ручку й запитав:

– Ваше прізвище та ім’я? Адреса?

– Ем… Олександр.

А прізвище й адресу вигадав. Хай там що, давати незрозуміло кому свої особисті дані я не мав наміру. Добре, хоч паспорт не просить. Хлопець записав мене, потім загорнув журнал, встав і жестом показав на двері з протилежного боку. Краєм ока я помітив, що на обкладинці журналу 1996 рік. Їм тут що, все у спадок від бухгалтерії колишнього заводу дісталося?

Хлопець завів мене в невеличку залу. Там стояли рядами стільці, більшість зай­няті, а навпроти – примітивна подоба сцени, збита з якихось ящиків і завішана зшитими з мішків шторами. Люди сиділи до мене спинами, і в залі панував напівморок, отож я не міг роздивитися обличчя.

– Сідайте, Олександре, – м’яко промовив «адміністратор», помітивши, що я вагаюся. – Незабаром почнеться проповідь.

Хлопець пішов. Я вибрав стілець в останньому ряду, саме там, де поряд не було сусідів, всівся і почав обережно роздивлятися довкола. Зала як зала, вбога, явно перероблена з іншого приміщення. Щоправда, декілька прожекторів на стелю таки повісили, але ті зараз не світили. Налічив понад тридцять присутніх. Ззаду добре не роздивитися, але начебто приблизно порівну чоловіків та жінок, усі на вигляд нестарі. Що мене здивувало – всі мовчали, навіть словом не перекинулися. Тишу порушувало лише дихання присутніх.

І тут з динаміків хрипло пролунали якісь релігійні наспіви, загорілися прожектори, зі скрипом роз’їхалися в боки завіси. На сцену вийшов чоловік – худий, високий, підстаркуватий, з лискучою лисиною, одягнений у потертий старомодний костюм. Він окинув зором залу, здавалося, розглядав уважно кожного присутнього й затримав погляд на мені. Помітив новенького?

– Вітаю, браття та сестри. Алилуя! – крикнув він у мікрофон – і залою прокотилася луна.

Сектанти закричали у відповідь. Вони підстрибували, перекрикували одне одного, тягнули руки до пастора, наче діти до аніматора в костюмі діда Мороза. Він почав проповідь – недолуго, збиваючись, то шепочучи слова, то гуркочучи в мікрофон громом, а вони билися в екстазі, наспівували, повторювали його фрази. Я мовчав і сидів тихо, навіть не намагаючись вдавати, що повторюю слова та рухи. Мені було не до того – я відшукував поглядом Олену. Її ніде не було, але, роздивившись усіх, зауважив, що вони якісь дивні. Начебто нестарі, але одягнені дуже старомодно. Широкі светри з візерунками, шкіряні дублянки, однотипні широкі джинси. Такий одяг я бачив на фото батьків у дев’яностих. Ні тобі сучасних толстовок, ні модних курток. Дивина, та й годі. У сектах привчають до скромності, але ж не настільки, щоб ходити в одязі з батьківської шафи.

Тим часом проповідник халтурно заспівав у мікрофон якусь молитву, а сектанти затягнули в унісон, і їхні нерівні голоси настільки розлютили мене, що я встав та вислизнув із зали. Та й що мені ще тут робити? Олени немає. Лише заради неї я прийшов. Сам же ставати сектантом з промитими мізками та співати дурних пісеньок я точно не планую.

У комірчині сидів «адміністратор», щось записуючи в журналі. Він мугикав собі під ніс і звернув увагу на мене лиш тоді, коли я кашлянув.

– Олександре? Вже маєте намір йти? Так рано? – улесливо запитав він. – Але ж про…

– Я прийшов до вас, бо сюди ходить моя дівчина, – перебив я його. – Олена Сидоренко. Але сьогодні серед присутніх її немає. Є у вас така се… парафіянка?

Хлопець здивовано хмикнув, загорнув журнал і встав з-за столу. Підійшов до мене та пильно подивився мені у вічі. Я аж здригнувся від того, наскільки його погляд здавався холодним та колючим. Він ніби зазирав у саму душу, пронизував усе єство, і годі було бодай щось приховати від цієї людини.

– Олена Сидоренко? – перепитав він, повертаючись за стіл та розгортаючи журнал. – Так… Так… Ага, є така. Ось, – він тицьнув пальцем на запис. – Сьогодні вона не прийшла. Чому, не знаю. Приходьте завтра. Можливо, зустрінете її.

– Угу… – «Яке розчарування! Дарма просидів тут годину!» – А є у вас її номер телефону чи якісь контакти? Бо не можу їй додзвонитися…

– Телефон? – хлопець іще раз перечитав запис у журналі. – Ні, немає. Вона його не дала. А навіщо він вам? Ніщо не замінить живого спілкування. От завтра…

– Завтра я… зайнятий. Але все ж прийду. Може, зустріну її. На котру годину?

– На сьому. Не запізнюйтеся, Олександре! Бог любить тих, хто дотримується правил.

Я кивнув «адміністраторові» і вже попрямував до виходу, як тут мій погляд зачепився за журнал, який так і залишився розгорнутим. Угорі сторінки було написано: «Список присутніх на проповіді
28 грудня 1996 року».

Стоп!

1996 року?

Так, я не помилився. Але ж… Це лише дата на обкладинці старого журналу, чому ж він і всередині пише цей рік? Може, якась конспірація? Щось мені дедалі більше не подобалася ця секта.

Хлопець помітив, що я зупинився біля журналу. Він швидко загорнув його та подивився мені у вічі:

– Щось іще, Олександре?

– Та… Ні…

– Так-так. Не брешіть! Я відчуваю, коли брешуть, – він перейшов на вкрадливий шепіт, і його голос, здавалося, проникав у найпотаємніші закутки душі. – Вас щось зацікавило. Що саме? Не приховуйте, адже ми всі тут, щоб стати щирими й відкритими одне до одного.

– Ну, – я збагнув, що від нього не відвертітися. – Чому ви пишете такий рік?

– Який? – здивувався він і знову глянув у журнал.

– 1996 рік.

– Ну… пишу рік, а що?

– Але ж зараз…

Я недоговорив. Він миттю скочив з-за столу, кинувся до мене, охопив шию руками та почав мене душити. Я захрипів і спробував відтягнути його пальці, та марно. міцні, наче лещата, й холодні, наче лід, вони вп’ялися в мою плоть мертвою хваткою. Я спробував вдарити хлопця в обличчя, але… мій кулак пройшов крізь нього, наче крізь імлу. Хлопець голосно зареготав і стиснув пальці ще сильніше.

– Усе, ти не повернешся! Ти залишишся з нами! Який зараз рік? 1996! Так, 1996! А якщо ти так не вважаєш, то твоє місце в пеклі!

Я відчайдушно захрипів, намагаючись вхопити ротом повітря. В очах потемніло. Голос примари стих, ніби розтанув удалині. А ще… А ще я відчув далекий, примарний сморід диму.

І все довкола огорнула пітьма.

***

Я почув голоси. Спочатку тихі, нерозбірливі, а потім вони ставали дедалі чіткішими. Я ніби спав, а ніби й ні, перебуваючи на тонкій межі між сном і реальністю. Голоси ще почіткішали. Я прислухався. Щось про зустріч президентів, виверження вулкана, тарифи зросли… А, це ж новини по телевізорі. Чи на радіо?

Я повільно розплющив очі. Усе довкола огорнув туман, і я бачив лише напівморок довкола. Трохи далі щось миготіло. Так і є, телевізор. Я покліпав очима й почав бачити чіткіше. Я лежав у якійсь маленькій кімнатці на розкладачці, вкритій подертою ковдрою. Біля віконця спиною до мене сидів сивий чоловік і дивився телевізор. На ньому була чорна куртка з нашивкою охоронної фірми. Почувши, що я вору­шуся, чоловік повернувся до мене:

– А, очухався нарешті. Ох, ти мене й налякав, хлопче.

– Де сектанти? Де Олена? – випалив я, намагаючись підвестися.

– Які ще сектанти? Тихо, тихо, – охоронець підбіг до мене та лагідно вклав мене на місце.

– Де я?

Охоронець – його звали Михайло Іванович – як виявилося, працював поряд, на одному з підприємств, яке ще не закрили. Рано-вранці він обходив територію та знайшов мене. Я лежав просто на землі й ледь дихав, весь час повторюючи: «Де Олена?». Чоловік пожалів мене та потягнув у свою будочку, щоб відігріти.

– Дякую вам, Івановичу. А тепер покажіть, будь ласка, де та секта! Я ж тут не орієнтуюся, – я таки схопився на ноги та почав шукати свій одяг.

– Хлопче, та які сектанти? – здивувався той. – Тут сама промзона. Ніяких церков чи сект не бачив. Ти, мабуть, перемерз…

– Як це «ніяких»? Ось їхня адреса! Індустріальна вулиця, 12-г! Я вчора був там!

Я дістав із кишені рекламку та показав охоронцеві. Той здивовано глянув на неї, і брови полізли йому на чоло.

– Індустріальна 12-г? Так там же… Ой…

– Що?

– Та згоріла давно та адмінбудівля. Розібрали її наполовину.

– Показуйте, де вона.

Неохоче, але все ж він відвів мене туди. Я стояв як укопаний, не вірячи своїм очам. Там, де вчора стояла будівля, я побачив частково розібрану цегляну стіну з дірками замість вікон. Ні, не може бути…

– А давно вона згоріла?

– Та дуже давно. Ще ти, мабуть, малий був. У дев’яності роки ще. А, згадав. Там, щоправда, тоді була якась секта. І начебто вони самі себе підпалили, бо їхній божевільний пастор передрік кінець світу чи щось таке. Ну, я точно не знаю, як воно було, то люди так розказували…

***

Отже, мені дав рекламку привид. І я був у будівлі, якої вже давно немає. Як таке могло статися? То було насправді? Чи мені примарилося? А Олена зникла. Не з’являлася ні в гуртожитку, ні в універі, нікому не телефонувала. Поліція прийняла заяву, але починати пошуки не поспішала.

Спочатку я горював, але будь-яка втрата потроху забувається. Змирився з тим, що коханої, мабуть, більше не побачу. Настала весна. Я знайшов нову роботу і їхав маршруткою саме через ту зупинку, де ми часто чекали на автобус разом з Оленою. Цього разу маршрутка стала на зупинці надовго, бо щось заторохтіло у двигуні, і водій поліз його подивитися. З нудьги я дивився у вікно на знайомі, колись такі романтичні місця. Давно я тут не був…

Раптом мою увагу привернули двоє. Вони повільно підходили до зупинки, роздаючи перехожим якісь папірці. Я так і отетерів на місці. Одним із них був той самий вербувальник у костюмі, який дав мені рекламку секти, а потім душив мене. А другою…Другою була Олена. Так, вона. Вона мило всміхалася й роздавала рекламки. Я закричав і вискочив із маршрутки. Побіг до них. Вербувальник помітив мене й хижо всміхнувся. Його очі спалахнули червоними вогниками…

І ловець душ разом з Оленою розтанув у повітрі, попливши напівпрозорою імлою…