ЛІТАТИ ПОТРІБНО ТИХО

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

18 червня 23:47

478

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

То було дивне, неповторне поєднання вільного вітру, сонячного тепла і запахів перших весняних трав та квітів. Воно щороку кликало птаство повертатися з вирію додому, долаючи величезні відстані. Жодна небезпека, яка чигала на пернатих на тому нелегкому шляху, не могла їх зупинити в непереборному бажанні дихати повітрям землі, де народжувалося їхнє потомство, літати над її просторами і слухати музику, яку лише вони могли вловлювати, – музику рідного неба. У ній – невгамовна радість співучого жайворонка, гудіння заклопотаних бджіл, шелест пташиних крил і… тиша… Ота, яку називають дзвінкою. Так було донедавна.

Нині небесний спокій раз у раз порушує оглушливе ревіння величезних сталевих створінь. Лелека-батько щоразу, коли вони наближаються до гнізда (а він відчуває це наближення ще здалеку!), поспішає накрити собою четверо маленьких діток, які з’явилися на світ тільки місяць тому. І то нічого, що летить той залізний птах доволі високо над ними – від нього віє небезпекою, і нерідко здається, що повітря, яке він збурив, може скинути на землю і їх, і їхнє житло.

Торік тут було спокійно. Майже спокійно, бо нерідко до села все ж таки долинали загрозливі звуки того, що люди називають війною. І не лише звуки. Несподівано з’являлися на вулицях колони військової техніки, які то рухалися в напрямку фронту, то поверталися звідти. Хоча лелеки й мали впевненість, що перебувають на безпечній висоті, їх це також напружувало, бо отой гуркіт ніс із собою ще й надзвичайно неприємні запахи, які перебивали звичні пахощі полів, долин та сільських подвір’їв. Вони пахли квітами, свіжовидоєним молоком і гноївками, без яких не було б (і лелека це чудово розумів) ні першого, ні другого. Коли ж селом проносилися плямисті машини, повітря наповнювалося запахом дизелю, присмаленої гуми та ще чогось невизначеного, тривожного, що пов’язане з людьми, які їхали в тому транспорті.

А ще то на одному, то на іншому подвір’ї раптом збирався людський натовп і лунав надривний плач. Жіночий, дитячий, а інколи й чоловічий. Тоді лелека здогадувався, що в цю оселю прийшло велике горе – хтось із родини помер чи загинув, що останнім часом траплялося дедалі частіше. І це також були жорстокі відголоски війни, незрозумілої для лелечої свідомості. Навіщо люди знищують одне одного? Хіба їм мало місця на землі, аби кожен міг збудувати своє гніздо, народити діток, вигодувати їх і навчити літати?

Лелека мав досить часу, щоб обміркувати все те, що відбувалося перед його очима. А ще ота височінь, на якій він збудував своє гніздо, давала йому змогу бачити не лише власне подвір’я, а й сусідні, а також долину, де в цей час його пара вишукувала їжу для пташенят. Незабаром вона повернеться, а він полетить їй на зміну, бо діток потрібно добре годувати, щоб вони якнайшвидше набиралися сили.

Непомітно промайнуть весняні дні, а там і літо добіжить до свого кінця, й птахам доведеться долати довгий шлях у країну, де ніколи не буває зими і поки що, на щастя, ще не трапилося такої біди, як ось тут, в Україні.

Лелека прилітав до свого гнізда, облаштованому на електричному стовпі, вже декілька років поспіль. Птах був свідком багатьох подій, які відбувалися на подвір’ї його господарів. Події були різними – радісними й не зовсім. Йому подобалося, коли люди тішилися. Тоді вони ставали добрішими, привітнішими. Лелека відчував ту сприятливу атмосферу й у такі хвилини без остраху опускався на подвір’я, вільно походжав ним і навіть давав себе погладити. Найбільше птах довірявся Матвієві, синові господарів. Може, це тому, що той частував його рибою, виловленою в річці, яка протікала неподалік у низині? Лелека, помітивши, що юнак готує вудлище, одразу ж летів до того місця, де він рибалив. І ніколи не повертався в гніздо розчарованим, бо завжди отримував ласощі. Хоча річ була не лише в делікатесах – птиця відчуває душу людини і тягнеться до неї, якщо вона щира. Матвій був саме таким – добрим, готовим будь-якої миті прийти на допомогу своїм друзям і не тільки. Он сусідська бабуся надякуватися не може працьовитому юнакові, який і сіно їй допоможе заготовити для кізки Веселки, і дах полагодить, і з районного центру привезе все, про що попросить. Як такого не любити? Отож і не дивно, що юнак подобався не одній дівчині. Але Матвій не вибирав свою єдину з місцевих красунь, а привіз її з іншої області, де проходив військову службу. До того встиг закінчити медичний коледж, мріяв про вищу освіту, але всі плани зруйнувала ця безглузда війна. Лелека чув, як умовляла Мирослава свого молодого чоловіка, з яким і не нажилася,
і не накохалася, не квапитися в те пекло:

– Не йди! Раптом усе це закінчиться за декілька місяців? Там потрібен досвід – хай ідуть воювати військові.

Матвій ніжно пригортав кохану до грудей, до серця, що билося шалено, ніби поспішало жити.

– Мирочко, досвід не з’явиться, якщо його не здобувати. Крім того, це мій обов’язок – рятувати людей, і я не маю права відсиджуватися в безпечному місці, коли там хлопці ризикують своїми життями.

Лелека чув, як важко зітхала дівчина, як схлипувала від розпачу, від страху за рідну людину. Коли ж наступного дня побачив, як побивається Мирослава після від’їзду коханого, подумав з обуренням: «Кому потрібна ця війна, якщо вона завдає таких страждань?». Ніхто, звісно, не пояснив птахові, що є такі двоногі істоти, які від убивства людей отримують задоволення і які не знають іншого способу існування, крім такого – нищити все довкола себе.

А потім була ще одна коротка щемка зустріч подружжя, коли Матвій зі своїми товаришами проїжджав через село, прямуючи на кривавий схід. Лелека радів, спостерігаючи, як кружляв молодий чоловік, тримаючи на руках свою кохану. Бачив, як обережно опустив дівчину на землю, як цілував її і дякував їй за щось. Коли ж наступного літа прилетів до свого гнізда, то на подвір’ї побачив дитячий візочок із малям. «Нічого дивного, – подумав, – люди також мають народжувати потомство, бо без цього життя на землі припинить існувати».

І ця весна покликала лелеку до рідного краю. От тільки зустріло його знайоме подвір’я пусткою. Не було чутно ні радісного сміху, ні сумного плачу – жодного слова людського не лунало на ньому, тільки бентежна тиша панувала повсюди. І безлад. Це здивувало пернатого, бо він звик бачити зовсім інше. Ось там квітник вабив око пишним різнобарв’ям, доріжки завжди чистенько були підметені, будинок доглянутий. Натомість сухі бур’яни оточили стіни, підійшовши до них майже впритул. Шибки у вікнах розбиті, а двері вітер розгойдує безжально.

«Може, господарі також восени полетіли у вирій і ще не встигли повернутися? – з надією подумав лелека. – Мине день, другий – і прокинеться двір від людських голосів, засяє звичною чистотою. Мирослава посадить квіти, Матвій полагодить двері, а його мати бавитиметься з онуком…»

Птах зазирнув на подвір’я бабусі, яка жила неподалік. І воно, виявляється, давно не бачило працьовитих рук своєї господині. Зробивши декілька вітальних кіл над оселями, лелека ще більше був вражений, бо не побачив дітей! А саме вони першими зустрічали його привітним галасом, і птахові одразу ставало від того затишно, спокійно: отже, чекали, отже, раді його поверненню. Згодом переконався, що з колись велелюдного села зникли не лише діти, а й більшість дорослих. Не знав лелека, що змушені були люди залишати напризволяще роками надбане добро, рятуючись від дикої орди. Плакали, зачиняючи за собою двері осель, з якими зрослися душею та серцем, але страх за життя і ненависть до ворога переважали той біль. Не відав птах і того, що вже ніколи не повернеться додому Матвій, аби навести лад у своєму господарстві. Підірвався мужній юнак на ворожій міні, намагаючись витягнути з поля бою пораненого товариша. Чи буде змога хоча б якусь його частину поховати на кладовищі, де вже декілька років спочивав батько? Хто знає…

Мати Матвія, дізнавшись про його смерть, ураз постаріла на десяток років. Трималася тільки заради малого онука, в якому бачила продовження свого синочка. Та й невістку довелося підтримувати, бо горе таки добряче підірвало здоров’я молодої жінки. Коли ж село опинилося в надто небезпечній зоні і ворожі снаряди зруйнували декілька будівель, наполягла на тому, щоб Мирослава повернулася до своїх батьків на Івано-Франківщину.

– Без вас не поїду! – затялася та. – Коли закінчиться оце лихо, разом повернемося додому. Я хочу ходити тими стежками, якими ходив Матвій, торкатися тих дверей, яких торкалися його руки…

А стареньку сусідку забрала до себе в далеке місто донька. Бабусі також нелегко було прощатися з рідним обійстям, бо відчувала, що то назавжди. Вік, хвороби, а війні кінця-краю не видно, тож чи доживе вона до того дня, коли зможе повернутися? Обійшла наостанок увесь будинок, погладила тремтливою рукою скатертину на столі. Скільки разів за ним збиралася вся родина! Ці люди ділилися радістю, підтримували одне одного в горі. Чи зберуться ще коли-небудь разом? Лихоліття не шкодує людей – ні молодих, ні старих. Воно безжально і жадібно поглинає всіх на своєму шляху.

Вийшла старенька з хати, вклонилася їй низенько, дякуючи за тепло і затишок, потім перехрестила, ніби сподіваючись на те, що тим порятує свій будинок від наруги. Пішла повільно до воріт…

Якось у пошуках їжі лелека опинився на сільському кладовищі. Чимало нових могил з’явилося на ньому! На багатьох – синьо-жовті стяги. Птахові доводилося бачити, коли повертався з вирію, величезні поля, засіяні ними. Не пшеницею чи ячменем, ні – людськими загубленими життями трагічно колосяться ниви. Ніколи не зрозуміти лелеці таку протиприродну сутність людини, як самознищення. Так, у цих птахів також
існує жорстоке правило – обривати життя хворих лелеченят, бо вони однаково не зможуть вижити серед дикої природи і рано чи пізно загинуть, тільки довше страждатимуть. Але ж люди живуть в інших умовах, вони мають усі можливості, аби рятувати слабших, виходжувати їх, натомість вигадують зброю, якою нищать і діток, і дорослих. Жертвами безглуздих учинків людей, на жаль, нерідко стають і вони, птахи, а також звірі.

Лелека побоюється тих загрозливих звуків, які останнім часом стали надто виразними. Непокоїть його і заграва, що піднімається вдалині. Птах знає, що вогонь не має жалю до тих, хто не встиг від нього втекти. Одного разу лелеці довелося бачити, як блискавка влучила у стару вільху, де пара зябликів змайструвала собі затишне гніздечко. У ньому вже попискували дрібненькі пташенята, яких дбайливо доглядали батьки. Небо того дня бурмосилося від самого ранку, а з обіду прорвалося холодною зливою і вогненними мечами, які нещадно падали на землю. Один із таких мечів різонув по вільсі, де над гніздечком з дітками сиділи зяблики, намагаючись захистити їх від крижаних потоків води. Дерево враз спалахнуло, як свічка, не залишивши його мешканцям шансу на порятунок. Однак лелека сподівається на те, що гірка доля зябликів омине його сімейство. От якби ще оті залізні істоти з нерухомими крилами не лякали їх своїм грізним гудінням. «От ми, птахи, літаємо тихо, аби нікого не сполохати, – міркував лелека, – а оте залізне чудовисько гуде так, що й мертвого з могили підніме. Бідолашні лелеченята щоразу аж здригаються, коли воно проноситься поблизу».

Сьогоднішня ніч була неспокійною. Декілька вибухів пролунало так близько, що здригнулися будинки і, здається, навіть стовп злегка хитнувся. Лелеці не хотілося залишати своє сімейство ні на мить, однак зголоднілі малята потребували їжі. Але, навіть шукаючи поживу, він не забував прислухатися до звуків, що долинали зі сходу. Вони то затихали на коротку мить, то звучали ще з більшою силою. Люди в селі також прокинулися зрання, а може, й зовсім не спали, бо ще за темряви декілька автомобілів залишили село і вирушили в напрямку, протилежному від загрозливого гуркотіння зброї.

«І ці кудись їдуть, – сумно подумав птах. – Чи ж повернуться? І чи не зруйнують їхні гнізда заграви, які особливо яскраво спалахували цієї ночі там, де починається світанок?»

Лелека здогадувався, що численні спалені будинки, понівечені чорні дерева в селах і містечках, над якими він пролітав, – то справа рук людей, які запалюють оті величезні вогнища. Блискавиці не здатні завдати стільки шкоди.

Сонце того ранку ледь встигло піднятися на небо, щоб поділитися своїм теплом з тими, хто жив на землі. Потягнулися до нього пророслі паростки обмерзлої взимку абрикоси, сподіваючись дати дереву ще один шанс на життя, спробувало визирнути з-під сухого бур’яну зелене пір’я нарцисів, які колись посадила Мирослава, гілочки калини затремтіли, струшуючи із себе прохолодну росу, – все хотіло насолоджуватися щедрим даром небесного світила. Хотіло жити!

Раптом громоподібне ричання заповнило небо. Залізна потвора стрімко наближалася до лелечого гнізда. Птах встиг помітити, як від її черева відокремилося щось темне, довгасте, подібне до величезного жука-носорога зі складеними лапками.

Потім небо і земля помінялися місцями. Хоча ні, вони змішалися між собою, і ту суміш, мабуть, можна назвати справжнім пеклом. Світло поглинула суцільна вогняна темрява. Так-так, вогняна, але все-таки темрява, яка не давала розгледіти в ній жодної речі…

Коли пилюка з попелом вляглися, лелека нарешті отямився. Він зібрав усі свої сили, аби злетіти до гнізда. Однак стовпа знайти не зміг. Не було й будинку, в якому раніше жив його щедрий господар, куди він привів свою дружину-красуню і де народився їхній син. Під купами глини, цегли та золи зникли і нарциси, і обмерзла абрикоса. Птах розгублено кружляв над усім тим, шукаючи лелеченят та їхню матір.

«Мабуть, дуже злякалися і десь сховалися, – заспокоював себе. – Воно й не дивно: таке страшне ревище видає той витвір людських рук… Невже не можна зробити його беззвучним? Он навіть небо посіріло від страху. Навіщо всіх жахати? Ні, літати потрібно тихо, як це робимо ми, птахи!»

Сонце піднялося тим часом вище, якнайдалі від обгорілих будівель, від понівеченої землі. Від людей… З недосяжної для них височіні воно журливо дивилося на розгубленого лелеку, який і далі безпорадно кружляв над згарищем.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.