Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ЛИСТИ ВІД БАТЬКА, або ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

27 червня
70

Історія з життя

ЛИСТИ ВІД БАТЬКА, або ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ

Людмила йшла стрімкою ходою, боячись, що не встигне і таємниця, яку приховувала від неї упродовж багатьох років бабуся, назавжди залишиться зі старенькою. Дівчина не знала, що хотіла повідомити їй близька людина, проте розуміла, що ця таємниця стосується її, Людмили, та минулого її батьків. Отож тремтливою рукою відчинила двері, увійшла до помешкання. Сусідка, яка повідомила Люді про останнє бажання бабусі, прошепотіла, виходячи з хати:

 

– Тільки не стомлюй бабусю. Ярина дуже слабка…

Холод пробіг тілом Людмили. Вона підійшла до ліжка бабці Ярини, легенько торкнулася її зморшкуватої руки. Бабуся упродовж багатьох років ростила та виховувала Людмилу, тож зараз дівчині було важко дивитися, як згасає життя в очах старенької.

– Там… Там, у шухляді креденса, листи… – прошелестіла зашерхлими вустами недужа, – листи від твого батька. Він писав тобі упродовж багатьох років, однак Жанна заборонила мені розповідати про них, узагалі заборонила згадувати про батька… – баба Ярина на мить замовкла, намагаючись опанувати себе. – Вона так і не зуміла пробачити йому, не змогла відпустити навіть тоді, коли вдруге вийшла заміж. Але ти не тримай на неї зла. І на мене також. Якщо я вчинила щось лихе, то вже сповна за це заплатила… – жінка заплющила очі, а приблизно за годину-дві її не стало.

Незважаючи на біль утрати та заціпеніння від пережитого, Людмила все ж устигла сховати заповітні листи в сумочку, боячись, що, навідавшись в оселю бабусі й побачивши листи, мати їх знищить і вона вже ніколи не довідається про те, яким був її батько та що хотів розповісти у своїх листах…

…Людмилі було сім років, коли тато залишив їхню сім’ю.

«Заради якоїсь лярви забув і про дружину, і про дитину…» – казала мати, лаючи його на чому світ стоїть. Вона рідко згадувала про чоловіка, а коли й говорила, то не скупилася на лайку та неприємні епітети, розповідаючи про благовірного не вельми приємні речі. Коли одного дня вчителька запропонувала учням намалювати близьких людей, Людмила не забула і про свого тата. Він стояв окремо від їхньої трійці – Людмили, мами і бабусі – та мав вигляд великого потворного монстра. Коли ж учителька запитала, чому дівчинка намалювала батька таким, та лише стенула плечима, а за якийсь час промовила:

– У мене немає тата. Його корова з’їла…

І на запитання дітей чи дорослих про те, чому батько не живе з ними, Людмила упродовж багатьох років відповідала саме так. Дівчинка потай ненавиділа батька за його вчинок – що не рік ця ненависть дедалі більше ятрила її душу. Коли ж Людмила підросла і змогла осмислити ситуацію, вона згадала декілька епізодів зі свого дитинства. Люда не мала рації, коли ображалась на батька. Адже він декілька разів намагався поговорти з нею, але дівчинка, яку мама й бабуся добряче налаштували проти нього, завжди тікала, уникаючи розмов, або ж кидала йому у вічі: «Я не хочу тебе більше бачити!».

Минав час. Жанна, мати Людмили, поїхала за кордон, в Італію, намагаючись покращити їхнє матеріальне становище, тож дітей виховувала бабуся.

Коли Жанна вийшла заміж за італійця і забрала доньку до себе, Людмила згадує про це, як про страшний сон. Вона так і не зуміла звикнути до материного обранця та до своєї нової сім’ї, до чужої країни і дотепер чужої для неї матері, яка дуже змінилася за цей час і з якою дівчина втратила довір­ливі стосунки, тож Людмила повернулася на Батьківщину до бабусі. За якийсь час вступила до вишу, переїхала жити в інше місто. А коли довідалася про хворобу бабусі й про те, що старенька хоче повідомити їй щось напрочуд важливе, негайно вирушила в місто, в якому минуло її дитинство…

…Жанна помолодшала і стала ще вродливішою, ніж була дотепер. Однак Людмилу не дивували ці метаморфози – кохання здатне творити дива, тож дівчина навіть пораділа за маму. Втім, не змогла втриматись і таки розповіла їй про листи.

– Що ти думаєш робити далі? – на якусь мить втративши дар мови, запитала після її розповіді мати.

– Хочу розшукати свого батька, – Людмила виклично поглянула матері у вічі.

Обличчя Жанни спохмурніло.

– Він розіб’є тобі серце так, як колись розбив мені. Втім, ти вже доросла і здатна сама обирати, яким шляхом іти. Бажаю успіху… – на здивування Людмили промовила Жанна. – Якщо надумаєш змінити місце проживання, завжди готова тобі допомогти. Наважуйся, адже бачиш, який непевний та небезпечний тепер час…

– Гаразд, я подумаю… – сказала Людмила, яка думками була вже далеко від змоги переїхати в заморську країну й не могла дочекатися миті, коли прочитає листи свого батька.

«…Моя люба донечко, ми з мамою чекали твого народження з великим нетерпінням, адже ти була бажаною дитиною в нашій сім’ї. Ти – дитя любові. Проте так сталося, що я не зміг перебувати біля тебе і тепер повсякчас картаю себе за це, але впевнений: ти підростеш і зрозумієш мене. Принаймні я дуже хочу на це сподіватися…» – рядок за рядочком Людмила відкривала для себе незнаного батька і вкотре переконувалась у тому, що він не забував її ніколи, адже листи були датовані різними роками. Останній лист був сповнений відчаю та навіть образи: «Я писав, сподіваючись отримати бодай якусь відповідь. Але, мабуть, ти не зуміла мені пробачити. Що ж, я приймаю твій вибір і більше не набридатиму тобі своєю писаниною. Будь щасливою та мудрою! Вірю, що все в тебе складеться якнайкраще…».

Людмила відклала листи, яких назбиралося декілька десятків, задумалась. Отже, вона потрібна своєму батькові, однак він певен у тому, що Людмила зневажає його і нізащо не захоче спілкуватися з ним. Дівчина негайно вирішила поїхати до міста, де мешкав її батько, аби порозмовляти з ним і поставити всі крапки над «і».

Місто Н. зустріло дівчину холодом та дощем. Людмилі весь час не давало спокою одне запитання: чому батько не писав їй останні декілька років? Чому повірив у те, що вона ігнорує його спроби налагодити стосунки? Зрештою, вона особисто зможе його про це розпитати. Тремтливою рукою Людмила натиснула кнопку дзвінка, вслухалася в лунку тишу за дверима, яку, втім, порушили чиїсь кроки. Двері відчинила дівчина.

– Добридень. Чи можу я порозмовляти з господарем помешкання? – запитала Людмила, на що почула:

– Я – єдина власниця цього помешкання. Можливо, ви шукаєте колишнього власника цієї квартири. На жаль, він перебуває в хоспісі – закладі для невиліковно хворих, а контактів інших його рідних я не маю.

У якому саме хоспісі перебував чоловік, господиня квартири не знала. Тож Людмилі довго довелося шукати батька, вона об’їздила всі хоспіси в місті та за його межами. Втім, усе було марно – чоловіка з таким прізвищем та ім’ям Людмила не знай­шла. Дів­чина вже хотіла було повернутися додому, адже перебування в хоспісах важким тягарем лежало на її серці, проте вирішила ще раз навідатися до власниці квартири, з якої їй надходили листи. Цього разу Людмилі ніхто не відчинив, але із дверей сусідньої квартири визирнула літня жінка.

– Я шукаю Остапа Нес­теренка, який, за словами власниці квартири, перебуває в хоспісі, – Люда розповіла жінці про причину свого візиту.

– Остап Нестеренко виїхав із родиною в інше місто декілька років тому, а в хоспісі перебуває наступний власник помешкання. Очевидно, Інночка щось наплутала… – розвела руками бабуся, хоча саме Людмила винна в тому, що виникла плутанина, адже не назвала імені та прізвища батька.

– А ви випадково не знаєте адреси, за якою тепер мешкає пан Нестеренко? – з надією в голосі запитала Людмила.

– Чому ж не знаю… Знаю… А ви, мабуть, Людочка, його донька?

– Так, – здивувалася дівчина. – А як ви здогадалися?

– Остап часто розповідав про вас, сумував, що не має змоги побачити... – оповіла літня жінка.

Довідавшись адресу, Людмила вирішила не гаяти часу й поїхати в місто, де мешкав її батько з родиною.

– Остап зараз перебуває на війні… – розповіла Людмилі дружина батька – ефектна жінка, яка доволі тепло зустріла її. – Але він буде радий тебе почути. Я дам твоєму батькові номер твого мобільного, коли він зателефонує наступного разу.

Людмила не була впевнена, що батькова пасія повідомить йому її контакти, втім, того ж вечора пролунав довгожданий дзвінок.

– Алло, – промовила дівчина і відразу почула м’який чоловічий голос:

– Людочко, це телефонує твій батько. Я знав, відчував, що ми з тобою ще зустрінемось…

Вони розмовляли недовго, проте Людмила була неймовірно щасливою, що почула звістку від батька. Він розповів, що невдовзі має приїхати на якийсь час додому.

– Отоді ми й зустрінемось. Я рахуватиму дні, хвилини до свого приїзду. І буде час про все погомоніти, адже ми стільки років не бачились… Вважай, усе життя, – сказав чоловік. – А тим часом я боротимусь, житиму всупереч усьому. Адже в мене з’явилася ще одна причина боротися, а отже, перемогти.

– Ти тільки бережи себе, тату… – сказала Людмила й сама здивувалася, що промовила це слово до людини, яку колись ненавиділа і яку тепер хотіла бачити понад усе на світі.

Дівчина вірить, що так воно й буде. А тим часом вона робитиме все задля того, щоб батько нею пишався, щоб із гордістю говорив: «Оце – моя донечка». Тепер уже немає вороття назад, є шлях, який Людмила сама обрала і яким ітиме до своєї найзаповітнішої мрії, яка, вірить, неод­мінно здійсниться…

Автор: Зоряна ГРАБАР

Газета «ЖИТТЯ»

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

ЕМІЛЬКА
ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
ЕМІЛЬКА
23 лютого 7
ТИ ПРОСТО НАГАДАВ МЕНІ, ЯКОЮ Я Є СПРАВЖНЬОЮ…
22 лютого 10
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ
22 лютого 11