КВІТКА У ВАКУУМІ

Чоловік Оксанки знайшов на холодильнику записку, припнуту магнітом з рельєфною Ай-Софією: «Між нами все було штучним. Більше не можу. Їду шукати себе справжню. Пробач». Він прочитав і сів, підперши голову руками. Їй вистачило сміливості озвучити почуття, у якому він давно боявся зізнатися. І от нарешті полегшення, як порятунок від одноманітного розміреного буття, яке давно стало тяготою. На радощах покликав друзів і влаштував бенкет. Пили, доки мали сили підіймати фужери. На ранок ходили, тримаючись за хворі голови, та ковтали воду, припавши потрісканими губами до латунного крана.

* * *

За два роки я зустріла Оксанку на брудній шумній вулиці Марракеша, наповненій запахами смаженої риби, ароматичних олій і кінського поту, серед різномастого натовпу туристів, місцевих торговців, факірів, фокусників і волоцюг. Вона сиділа на туристичному килимку підібгавши ноги. Її голова, прикрашена дрібними африканськими кісками, яскравою плямою виділялася на тлі сірої, вкритої лишайником стіни. Поруч стояв потертий рюкзак, на якому сушилася пара високих шкарпеток, які альпіністи вдягають під гірські боти.

Дивно, що я змогла її упізнати. На кафедрі за п’ять років ми перекинулися від сили десятком слів. Проте в поставі Оксанки все ж залишилося щось від Мері Поппінс з минулого життя.

Я підійшла ближче, й Оксанка, колишня стримана статечна кандидатка біологічних наук, доцентка та перспективна науковиця, виснула, немов школярка, та кинулася мені на шию. Я здивовано поплескала її по спині. Від тих обіймів опанувало дивне відчуття. Вона завжди була жіночною, округлою, ніжною, але до мене тулилося міцне жилаве тіло, у якому відчувалася сила та енергія стиснутої пружини.

Я запросила Оксанку до одного з вуличних ресторанчиків, які розкидані просто неба по медіні Марракеша. Поки спритний офіціант виконував наше замовлення, розповіла про скандал через її зникнення, на що вона тільки злегка усміхалася. Їй було начхати на минуле життя.

Оксанка розповіла: прокинувшись одного ранку, зрозуміла, що навіть не починала жити. Все, що було до, або реалізовувало чужі настанови, або відбувалося само собою, без її участі. Розповідь була плавною та логічною, ніби вона до неї довго готувалася або часто в голові вела цей монолог, шукаючи пояснень власним вчинкам. Того дня, два роки тому, вона взяла лишень найбільш потрібні речі та попрямувала на захід. Доїхала автостопом до Польщі, далі подалася у Відень, потім були інші європейські міста. Втомившись та переситившись статечною Європою, подалася на схід, а потім на південь. У деяких країнах осідала, шукала підробітки, знаходила друзів і втрапляла у халепи, зустріла та втратила кохання, перехворіла на малярію, навчилася кермувати яхтою та плести циновки… В Танжері, куди вона прибула нелегально поромом, її пограбували, тож мусила голодувати і спати де дове­деться. За ці кілька років у житті Оксанки сталося більше подій, ніж за всі попередні. Я слухала, широко розплющивши очі, та лишень час від часу плескала нарощеними віями від здивування.

Коли принесли океанську рибу, засмажену на грилі та вкриту рум’яними овочами, Оксанка накинулася на неї і проковтнула за лічені хвилини. Я підсунула їй свою тарілку, і вона так само швидко розправилася з її вмістом.

Я оплатила Оксанці номер на кілька днів у дешевому ріаді й залишила трохи дирхамів. Вона прийняла ці подарунки спокійно, ніби знала, що так і годиться.

* * *

Коли ми з чоловіком їхали в аеропорт, позираючи з вікна прохолодного таксі на безлад, який панував на дорозі, він спитав:

− Хто та дивна дівчина, якою ти раптом почала опікуватися?

− Вона єдина людина в цьому світі, якій я по-справжньому заздрю, − я стиснула його руку, й ми замовчали, думаючи кожен про своє.

Можна провести життя, ніби метелик у коконі, й не здогадуватися про можливість вибору, а можна одного дня ухвалити рішення, яке все змінить. Оксанці знадобилося тридцять років, щоб дійти до критичної точки самовизначення. Вона наважилася розірвати кокон, який стримував її, і спробувати справжнє життя, відчути момент, долаючи труднощі, у постійній боротьбі за власне існування віднаходити себе справжню. Вона вже ніколи не стане квіткою у вакуумі, бо відкрила світ і відкрилася для світу. І ця сила, що йшла від неї нової, породжувала в мене безмежну заздрість. Коли б я на вічне питання «Бути чи не бути» знайшла таку просту та правдиву відповідь, як Оксанка, можливо, теж стала б справжньою.