ШАФРАНОВИЙ МЕД, ЩО БЕРЕ В ПОЛОН СОНЦЕ

Так сім’я Назара оселилася в селі.

Спершу коштів вистачало. Тих, що передала Поліна. Але будинок потребував ремонту, парник – нової плівки, бджоли – нових вуликів, а старша донечка мала йти до школи, у перший клас. Потрібно було думати, як заробити гроші.

Експериментував багато з чим. Спочатку на городі висадив часник. Поливав, прополював, дивився в мережі відеоролики, як інші його доглядають, і сам так робив. Але чи земля для вирощування цієї культури не пристосована була, чи якась парша на рослину напала – не отримав зиску з тієї справи.

Пробував розводити птицю на продаж. Але відмовився. Годувати й прибирати – то ще нічого, а от рубати, патрати і продавати – не для нього.

Вигодовував двох поросят, яких згодом здав заготівельникам у живій вазі, але майже нічого на тому не заробив.

Вирішив спробувати розводити бджіл. Відремонтував вулики. Змайстрував бджолині напувалки. Зумів не лише зберегти сім’ї, що дісталися разом із будинком, а й не дав відлетіти новим. Почав вивозити пасіку на поля в період цвітіння медоносних рослин.

Домовився з місцевим фермером, що поселиться в одному з його сторожових вагончиків і житиме там усе літо з дітьми, коли вулики в посівах гречки та гірчиці розміщуватиме. Від червня до серпня. А розрахується свіжим медом.

Ще почав знімати відеоролики й у соцмережі їх викладати. З трудівницями-бджілками, що плідно на медоносних полях працюють. Зі щасливими дівчатками, Оксанкою і Світланкою, які босоніж у люпині бігають. З грайливою вівчаркою Псом, що дітям за няньку слугує. Із шафрановим медом, що бере в полон сонце…

Попит був неочікувано великим – і на перегляд роликів, і на купівлю меду.

***

Літо було в розпалі. Цього разу Назар розмістив пасіку біля одного зі сторожових вагончиків знайомого фермера, поряд із струмком. Оселився там з дівчатками, та ще й Пса взяти із собою не забув.

Пес був молодим і грайливим. Для дівчаток – за няньку. Ні на хвилину їх не полишав. Тож Назар міг спокійно від’їжджати у справах, залишаючи з ним дітей.

Чоловік любив вставати спозаранку. Обходив галявину, милувався барвами люпину.

Насолоджувався спогляданням того, як бджоли п’ють воду з напувалки, переробленої з рукомийника, з металевого стрижня якого крапала вода і розтікалася деком з бортиками, вкритим соломою.

Того ранку бджоли нервувалися. На льотку одного з вуликів стояв гомін. Комахи піднімалися, нервово кружляли над галявиною, глухо гули, попереджаючи про подію, яка мала незабаром статися.

«Рій! Має вилетіти рій!» – зрозумів Назар і помчав у вагончик по підготовлене для такого випадку знаряддя. Дівчатка мирно спали. На килимку біля їхнього ліжка вмостився вірний Пес. Назар навшпиньки пробрався до коробки з потрібним знаряддям, прошепотів Псові звичне «Стережи», підхопив коробку і вислизнув з вагончика.

Поки вдягав амуніцію бджоляра, розпалював вогонь у димарі, налаштовував роївню для лову бджолиної сім’ї, рій піднявся, загострився у вигляді гарно підстриженої професорської борідки і, поширюючи гучне гудіння, полинув у напрямку лісу.

Чоловік схопив в одну руку димар, у другу – роївню й кинувся слідом.

Рій стрімко летів у напрямку, що його заздалегідь обрали бджоли-розвідниці. Оминув різнобарвне мереживо з люпину, яке відмежовувало поле від лісу. Перелетів джерело, здатне напоїти прохолодою і подарувати срібний передзвін. Смерчем закрутився над стовбуром старезного дуба й причепився до гілки з наміром зайняти вільне дупло.

Драбини Назар із собою не брав, щоб не здіймати галасу й не будити дітей. Повертатися часу не було: якщо рій займе дупло, звідти його не дістати. Подумавши, вирішив лізти на дерево по гілках.

Заважало знаряддя. Руки лише дві, а в них і димар, і незграбний ящик-роївня. Та ще й маска пасічника, що голову захищала, обмежувала рухи.

Перевірив кишені. В одній знайшов мотузку. Зв’язав між собою димар і роївню, перекинув цю зчіпку через шию на спину, схопився за найнижчу гілку дуба, що її облюбував бджолиний рій, і почав поволі підтягува­тися.

Одне розгалуження. Друге. Ноги ковзали по мокрій дубовій корі, пальці ламали крихкі гілки старого дерева, та раз за разом Назар піднімався все вище, наближаючись до притихлого рою.

Згрупувавшись, перекинув ногу через товсту гілку. Другою вперся в розщелину між корою і стовбуром. Потягнув за мотузку на шиї з наміром перемістити знаряддя зі спини на перед. Втратив рівновагу. Сіпнувся. Нога вискочила зі щілини, ковзнула донизу, роївня потягнула тулуб, тіло завібрувало і кулем полетіло на землю.

***

Навколо стояв морок. В очах мигтіли зорі. У голові лунав передзвін, який то з’являвся, то пропадав. Назар був не в змозі визначити напрямок, звідки той долинає, як і зрозуміти, звідки береться миготіння зірок та куди зникає.

Поволі свідомість поверталася. Доклавши неабияких зусиль, чоловік розплющив очі. Сфокусувавши зір, побачив дубовий листок, який, повільно кружляючи, опускався йому на груди. Спробував підняти руку, щоб відбити нахабний лист, але не зміг. Ключицю пронизав гострий біль. «Оце так… – подумав. – Права рука не працює».

Продовжив досліджувати тіло. Крім правої руки, не відчував і правої ноги. Схоже, був пошкоджений тазо­стегновий суглоб. Потрібно терміново зателефонувати товаришеві, щоб той викликав «швидку» і їхав сюди – у вагончику залишилися без нагляду діти.

У правій кишені штанів мав бути телефон. Підняв ліву руку праворуч. Перемагаючи біль, підняв голову, ув’язнену в маску пасічника. Поступово пальці намацали плоский прямокутник. Потягнули за корпус. Потроху розхитуючи, дістали те, що ховала кишеня. Голова Назара безсило впала на траву – пальці дістали розтрощені уламки телефона.

***

Першою прокинулася Оксанка. Вона звикла бути старшою і відповідати за обох молодших – Світланку і Пса. Увімкнула електрочайник, насипала вівсянки в горнятка, розраховуючи на чотирьох, разом із татусем. Туди ж поклала по шматочку масла, яке витягнула з холодильника. Почухала за вухом Пса, що витанцьовував навколо неї і стукав хвостом об дерев’яну підлогу вагончика.

Чайник закипів. Дівчинка залила вівсянку окропом, накрила тарілочками й узялася розбурхувати Світланку. Поки вмиватимуться, каша й запариться. А там і татко з пасіки повернеться. А може, й від струмка, якщо по воду пішов. Але те, що нікуди не поїхав, Оксанка знала напевно: машина стояла на місці. Та й записки друкованими літерами на столі не було.

Усі втрьох – сестрички і Пес – вибігли з вагончика. На розлогому дереві висів рукомийник із трішки поіржавілим підйомним стрижнем. Під ним, на табуретці, стояла алюмінієва миска. Дзвінко сміючись і хлюпаючи на Пса, дівчатка почали вмивати личка.

Повернулися у вагончик. Каша запарилася. Оксанка взяла свій мобильник і натиснула заповітну кнопку виклику тата. Той не відповів. Дівчинка повторила спробу. Безуспішно.

– Біжімо на пасіку, мабуть, татко там, – Оксанка схопила Світланку за руку й потягнула до дверей. Пес вискочив хутчіш за них.

У два голоси діти гукали татка. Лише собака поводився незрозуміло. Він то заливисто гавкав, відбігав у напрямку лісу, то повертався до дівчаток, припадав перед ними на передні лапи, а то зривався, нарізав навкруги дітей кола і знову мчав до лісової стежки.

– Пес хоче, щоб ми його доганяли, – припустила Світланка. – Біжімо мерщій!

– Ні-ні! Не можна! Татко не дозволяє нам самим у ліс ходити, – нагадала Оксанка і взяла сестричку за руку.

– Тоді скажи, куди подівся татко?.. – кутики губенят малечі почали опускатися, а в оченятах забриніли слізки.

– Покличмо ще раз. І не рюмсай, ти ж доросла! – пригримнула на сестричку Оксанка, але в самої голосок починав дрижати.

– Татку! Татку! Де ти? – гукала Оксанка, намагаючись перекричати ридання сестрички, яка вже не стримувала розпачу.

Несподівано собака ліг на траву, задер голову й почав тоскно підвивати. Потім підбіг до Оксанки, вхопив її за краєчок спіднички і легенько потягнув у напрямку лісу.

– Оксанко! Він хоче нам щось показати! – слізки на щічках Світланки миттю висохли. – Ти як знаєш, а я піду з ним!

– Добре… Псе, веди, – погодилася Оксанка і піддалася волі гавкуна, який легенько тягнув її за одяг.

Так усі троє дійшли до струмка. Пес відпустив спідничку Оксанки, підійшов до води і ліг біля підніжжя скелястої кам’яної брили.

– І чого ти нас сюди привів? – запитала собаку Оксанка, ніби й справді сподівалася почути відповідь.

Той поклав голову на лапи і тужливо вдивлявся в темінь лісу на протилежному боці струмка. Туди ж поглянула й Оксанка. Ген-ген там на траві, під велетенським старим дубом, який стояв одинаком від решти побратимів, сіріло щось велике і безформне, що здалеку нагадувало куль. Пес підхопився і заскиглив. Куль заворушився. Вирізнилася злегка піднята голова, одягнена в маску пасічника.

– Татку! Татку! – закричали дівчатка, бігаючи вздовж струмка, що гнав бурхливі потоки криштальної води.

– Дівчатка! Не смійте! Струмок понесе! – закричав Назар, намагаючись зіпертися на здоровий лікоть.

У воду кинувся Пес. Він ковзав камінням, фиркав носом, гріб лапами й за хвилину перебрався на інший бік потоку. Ступивши на кам’янистий берег, гавкун стрепенувся, розкидав бризки різнобарвних краплин і стрімголов помчав до господаря.

Собака підбіг до чоловіка й почав зривати з його голови маску пасічника. Час від часу скрикуючи від болю, лівою рукою той намагався йому допомогти. Нарешті голова звільнилася, і Пес міг лизнути ніс господаря вологим шорстким язиком.

Назар відчув полегшення. Але ненадовго. З протилежного боку струмка заплакала Світланка. Їй в унісон зарюмсала сестричка. Діти були не в змозі щось вдіяти. На мобільному телефоні Оксанки активною була лише одна кнопка – для виклику батька.

Дівчатка бігали вздовж потоку й гірко плакали. Назар розумів, що ще трохи – і діти намагатимуться перебратися до нього. Та зарадити цьому він не міг.

Звільнившись від маски пасічника, яка обмежувала рухи голови, чоловік спробував ковзати на спині, відштовхуючись лівою ногою, допомагаючи ліктем лівої руки. Розумний Пес вхопив його за комір куртки і чимдуж допомагав. Так пересувалися по кілька метрів, допоки під спиною була трава. Коли дісталися до кам’янистого берега струмка, Назар зрозумів, що тут він зовсім безпорадний.

На протилежному боці потоку лементували діти. Оксанка кілька разів заходила у воду з наміром перебратися до батька. Чоловікові все ще вдавалося стримати дітей, але було видно, що вони стають усе більше некерованими.

– Ну, Псе, надія – лише на тебе… Тягни! – Назар глянув собаці у вічі й зіштовхнув своє тіло у воду.

Той схопив господаря за комір куртки і поволік через струмок. Дівчатка замовкли. Вони дивилися на це дійство, затамувавши подих.

Кілька разів безконтрольне тіло чоловіка розверталося вздовж потоку, собака втрачав твердь під ногами – і їх обох несло до наступного скелястого порога.

Дівчатка бігли берегом, стежачи за рухом татка і Пса, з острахом дивлячись, як тих відносить від одного каменя до іншого, і… мовчали.

Нарешті Пес намацав під ногами мілке кам’янисте дно і за якусь хвилину виволік тіло господаря на заповітний берег.

Попереду на Назара чекали не менш важкі випробування – йому належало на спині доковзати до вагончика, самостійно залізти в машину, однією ногою впоратися з трьома педалями, однією рукою скерувати авто до лікарні, а головне – вмовити лікарів не класти його у стаціонар, бо ж дівчаток залишити ні з ким.

Але все це буде потім.

А зараз вони лежали рядочком. Господар і Пес. Обидва нерухомі й виснажені. А біля них сиділи дві маленькі дівчинки, які оберігали їхній спокій.